Погана підлога

У під’їзді голосно лунали швидкі кроки. Тарас спускався сходами, несучи чорний сміттєвий пакет. Його він притримував знизу рукою, щоб бува не порвався. О цій порі, між ранком і полуднем неділі, майже весь будинок стояв порожній. Тарас зовсім не чекав когось зустріти, але тут згори пролунало жіноче «Добрий день!». Сусідка, імені якої він не пам’ятав, стояла поверхом вище.

– Ви спішите?! – гукнула вона й не чекаючи відповіді збігла до Тараса.

– Та не дуже, – відповів той.

– Слухайте, Тарас… так, Тарас? Ви до серпня будете тут, в місті?

– Та так, – погодився він. – А що?

– Мені Ольга Василівна дуже вас хвалила. Я з чоловіком і сином їдем на море, і треба на когось квартиру лишити. Ну, знаєте, квіти полити, провітрити – таке. В нас родичі всі в Запоріжжі, я не знаю в кого попросити. Подивитесь за квартирою? Ота, сорок восьма. Я ключ вам дав.

Якось ніяково було відмовляти, бо що ж – гарну репутацію треба підтримувати.

– Добре, – кивнув Тарас, – коли ви їдете?

– Ой, та ще нескоро, не переживайте поки. А тьотя Люда казала – абрикоси супер. Мамі вітання.

Хто така тьотя Люда? Що абрикоси? Тарас не зміг згадати що до чого, а вийшовши надвір, вирішив, що обійдеться без цієї таємниці. Пакет полетів у смітник.

Одного разу, під кінець тижня, сусідка справді постукала в двері.

– А ви не забули? – спитала вона дзвінко.

– Ні, ні, що ви, – пробубнів Тарас. Він справді не забув, але не чекав, що це буде ось зараз.

– Пішли, я вам все покажу, бо завтра їдем. Давайте-давайте, сюди.

Тарас поспіхом вийшов у тих самих тапках, в яких ходив удома. Навіть двері не встиг зачинити. Сусідка ледь не за руку тягнула його на три поверхи вище. Двері квартири номер сорок вісім були металеві, пофарбовані під світле дерево. Відчинились верхній і нижній замки і Тарас зайшов у сіни. Хазяї явно не бідували, стіни й дизайнерські меблі були в кремових тонах, в кутку бірюзовий ворсистий пуф. У вітальні – білі стіни й коричневі шафи, перед великим диваном – широкий телевізор. Замість люстри – вбудовані точкові світильники.

– Отут спальня, – пояснювала хазяйка, – там вазони, їх два рази в тиждень поливати. Там, – вона ледь прочинила двері та кивнула в той бік, – нашого Ромчика кімната, там нічого не чіпайте, він не любить. Отам…

Від цієї екскурсії голова пішла обертом. Коли Тарас відкланявся та опинився знов на порозі, в голові все змішалося: де що можна, де не можна, скільки чого поливати.

Наступного ранку, якраз за два тижні після першої розмови, вся сімейка з сорок восьмої квартири стояла перед дверима Тараса. Сусідка, її худорлявий чоловік та хлопчик років дванадцяти. Всі усміхнені та з великими сумками. Тарас привітався за руку з чоловіком.

– Ось, тримайте, – вручила сусідка ключ. – Там з усім розберетесь, воду ми перекрили, якщо що – пишіть у Вайбер.

– Добре, гарно відпочити, – сказав Тарас без особливих радощів.

Зараз він варив макарони і доглядати за квартирою не мав часу. Пшшш! Здається, макарони вискочили. І Тарас кинувся ліквідувати свою маленьку аварію.

Вже після обіду він вийшов з квартири та повільно піднявся до дверей номер сорок вісім. Нижній і верхній замки легко відчинилися. Тепер на екскурсію лишалося куди більше часу. Ого, – видав про себе Тарас зачудовано, коли переступив поріг. Стіни насправді були не в шпалерах, як він спершу подумав, а вкриті рельєфною штукатуркою. Тарас бачив таку колись по телевізору, в одній передачі, де робили ремонти випадковим щасливчикам.

Живуть же люди, – подумав він, відчинивши холодильник. Тоді узяв пузату пляшку вина з бічної полички, почитав етикетку й поставив назад. Потім оглянув що всередині світлих кутастих меблів. Зауважив, що вони не з тирсоплити, а зі справжнього дерева. Постукав по них, тоді продовжив свою подорож у ванну та далі. Синок цієї родини мав окрему кімнату, там стояла PlayStation 5 і комп’ютер зі скляною стінкою. Якби його ввімкнути, там точно заблимала б різнобарвна підсвітка. Помацавши білий геймпад, Тарас покрутився в геймерському кріслі. Повернувся в спальню, сів на ліжко, ліг на нього впоперек, розкинувши руки, та перехилив голову з іншого боку.

Перед його очима була шафа. Одна шухляда знизу видавалася вперед. Тарас зліз із ліжка, смикнув її – не піддалася. Тоді смикнув сильніше і висунув майже на половину. Там лежав целофановий пакет з грошима. З великими грошима! Три товсті пачки різних банконот тисяч на триста гривень. Тарас узяв пакет в одну руку, відчув як солідно він важить. Такої суми він зроду не бачив, не те щоб тримати. Ото справді – живуть же люди!

Він поклав пакет на місце, та шухляда не хотіла засовуватись назад. Тарас озирнувся – вікна завішені щільними тюлями, ніхто нічого не бачить. Він усміхнувся, взяв сотку та поклав її в кишеню.

Нехай це буде платня за догляд за квартирою, – вирішив він. Ну а що? Коли хазяї на море їздять, то від зникнення сотки не збідніють.

Наостанок тимчасовий доглядач цього житла перевірив чи закриті всі крани, чи не лишено десь ввімкнену лампу і з почуттям виконаного обов’язку став, вперши руки в боки. Гарна квартира, що й казати. Багата. І скільки ж це треба було відвалити за все це?

Щось раптом привернуло Тарасову увагу. На чистій новенькій підлозі лежала, здалося, волосина. Він нахилися й побачив, що то темна тріщина. Вона, як лапка павука, виднілася з-під сміттєвого відра. Тарас відсунув його ногою і витріщився на видовище. Підлогу в тому місці вкривала сітка тріщин, ніби хтось вгатив у те місце молотком. Може так і було? Може сусіди зумисне поставили відро сюди, щоб не було видно? Тарас поставив відро на місце і ще раз зазирнувши в кімнати, пішов до себе, на три поверхи нижче.

На «зароблені» сто гривень багато не купиш, але Тарас витратив їх увечері, йдучи з роботи. Дорога пролягала повз невисокий паркан, залізну сітку з білими стовпчиками. Діти продавали за розкладним столиком якісь поробки з бісеру.

– Добрий день, купіть, будь ласка, ми збираємо на… – почали вони щось казати тонкими голосами.

Тарас відвернув голову в інший бік та пішов ще швидше. Коли повертався з пакетом харчів додому, почув на своєму поверсі цокіт. Попри сьому вже годину, хтось часто бив по бетону ніби маленьким молоточком. Але звук заглушив приємний сигнал з додатка Приватбанку. Прийшла зарплата.

Наступного дня Тарас не мав ніякої потреби відвідати ту квартиру. Але прийшов. Сів на великий пухкий диван, потім ліг, поклавши ноги на бильце. Спробував навпаки – зручно, як не крути. Ввімкнув великий телевізор, ширший мабуть, ніж розмах його рук. Нічого особливого там не показували, але лежати ось так і дивитись «широкий формат» Тарас визнав дуже приємним. «Непогано», – стримано сказав він сам собі.

Згодом навідався на кухню, наче там могло з’явитись щось нове. Понюхав якусь помаранчеву приправу, спробував на кінчик язика іншу. Далі приміряв велику рукавичку-прихват. «Гарно», – визнав, повісивши її назад на гачок, провів пальцями по дверцятах шафи. Тарас уявив як зайде колись у крамницю та скаже так з гордістю «Мені оці меблі, щоб всі в один колір». А тоді в нього спитають «картка чи готівка?» А Тарас дістане солідну пачку, відрахує скільки треба й покладе віялом.

Та мрія змалювалася майже як реальність, аж тут погляд відволікло щось на підлозі. Вчора Тарас прикрив тріщини відром, жодної не було видно. А сьогодні вони поширились темним тонким корінням навколо. Та як це може бути?! Тарас відсунув відро й пересвідчився, що тріщин таки побільшало. Він почухав носа, тоді потилицю. Як пояснити таке явище? Присів, колупнув пальцем розбиту підлогу. Декілька уламків легко відділились.

Як про це хазяям сказати? Може якийсь килимок покласти, то й не помітять? Це здалося дуже розумним і хитрим рішенням. Вони, ті, що з жиру бісяться, – подумав Тарас, – до такого не додумаються. Вони б всю підлогу переклали! І в пошуках килимка він вирушив до інших кімнат. В одній шафі лежали картонні коробки і там, здається, було щось підхоже. Скрипнула підлога. Тарас поглянув під ноги. Ні, то не він. Звук повторився, тепер голосніше.

Ккккррр! Сухий хрускіт приголомшив. Тарас постояв пару секунд, тоді повільно повернувся на кухню. Весь шлях він навіть не моргав, боявся, що пропустить в ту мить щось важливе. А ставши на порозі кухні, відчув холодок на спині і на плечі ніби лягли вузькі холодні мотузки. Тріщини розповзлися далі, а кілька шматочків плитки щось розкидало навкруги. Що тут сталось! Це не він, не Тарас! Хто це зробив?!

Напевне хтось робить ремонт поверхом нижче, – здогадався він і тупнув по підлозі. Там було тихо, але Тарас не пошкодував сил і спустився, гупнув у двері.

– Хазяї! Відкрийте! Чуєте?

– Хто там? – почувся молодий голос.

– Сусіди.

Двері відчинила напевне студентка, готова кудись іти.

– Ви… – зніяковів Тарас, – ремонт не робите?

– Ні, – відповіла мешканка та закрила квартиру перед його носом.

Десь вище в під’їзді пролунало дрижаче ббббуххх, бббуххх! Де завгодно, та точно не в цьому помешканні.

Ввечері Тарас вовтузився на ліжку, силуючись придумати як же бути. Написати сусідці на Вайбер? То скаже, що це він розбив. А доведи кому потім, що воно не так! І нащо він на це погодився? Хай би інший який дурник слідкував. А може… А може це зумисне? Щоб струсити з нього потім грошей? Мешканці двох квартир у змові. О, яка хитра схема! Обберуть до нитки, а ти що їм? І взагалі щось він дав слабину. Завжди знімав гроші в банкоматі, бо тим банкірам довіряти не можна. Циферки на екрані сьогодні є, а завтра нема, а папір хоч фізична річ.

Тарас підвівся, сів на край ліжка. Ні-ні, він так просто не дасться. Треба з’ясувати чого це зненацька тріскає підлога і всі докази потім пред’явити. Найкраще – записати на відео.

– Ало, здоров, – привітався телефоном Тарас, – дякую, дякую, і тебе. Слухай, діло на мільйон. Можеш реєстратор на пару днів позичити?

План був простий. Поставити відеореєстратор на кухні в тій клятій квартирі, та записати події хоча б однієї доби.

– Ну а шо? – продовжив він свою мову, не особливо посвячуючи в деталі. – В такий час живем, нікому вірити не можна. Он йду з роботи, сидить там, на площі, інвалід якийсь, ветеран типу. І тут читаю, що ти думаєш? Самозванець, гроші збирав і пропивав. А оті, що того тижня була історія… За всім дивитись треба, бо люди такі пішли – тільки хапнути. Тут додому дійдеш, без штанів лишитись можна.

Тарас запідозрив, що в квартирі номер сорок вісім уже стоять камери, поставлені хазяями, тож якийсь хитрий спосіб, – він ще не знав який, – нищить плитку, коли його нема на кухні. Тому він засунув реєстратор у пачку з печивом, яку ненароком мовби лишив біля хлібниці. Але так, щоб майже все приміщення було видно.

Він задоволено усміхнувся, виходячи з квартири. Хе-хе, він все зафіксує і ще й копію зробить. Тоді-то й подивимось, на чиєму боці правда!

Повертаючись із роботи, Тарас уявляв як знайде на записі якесь викриття. Найперше пішов до тієї квартири. Цілком очікувано, побачив як ще три чималі плитки тріснули на друзки. Він присів, помацав ці переломи кінчиками пальців. Нічого-нічого, зараз він все з’ясує.

Забравши реєстратор, Тарас вийняв флешку з нього та вставив до свого ноутбука. Дивитися чотирнадцять годин запису, звісно, було нудним заняттям. Більшість часу нічого не відбувалось. Максимум – прилітали голуби на підвіконня назовні. Тарас промотував записи, коли картинка враз змінилась. Десь за минулі десять хвилин щось чи хтось наробило шкоди. Тарас розгорнув картинку на весь екран і, жуючи схильвано крекери з пакета поруч, вдивився в запис.

На кухні було безлюдно, проте ось виник рух. Важкий ополоник, повішений на гачок на стіні, почав злегка розхитуватись. Цього можна було й не помітити, але він похитався, потім перестав, почав знову, сильніше! А потім ручка на сміттєвому відрі, тому, що спершу приховувало тріщини, підстрибнула! Не сильно, але дуже явно.

Тарас заціпенів і його тіло враз вкрив холодний піт, що котився і котився рясними краплями. На відео не було нікого. І це було найстрашніше. Плитки тріскалися, як під невидимими ударам, а потім… Потім декілька плиток просто вибухнули, злетіли осколками в повітря і на їх місці лишилися самі пляцки голого цементу. Причина була просто перед камерою, лиш невидима.

Тарас відсахнувся, сперся спиною в стіну. Йому здалося, що він випав з реальності на кілька секунд і щойно отямився. Це був справжній, справжнісінький полтергейст! Не той, що про нього розповідав Валерій Сараула колись на СТБ. Як це? Чому? Уява домалювала як невидимий здоровило стоїть на кухні і гамселить невидимою кувалдою по підлозі. Може то він грюкав минулими днями? А що як він завжди був у тій квартирі, прихований? Що як якась примара була за спиною щоразу, коли Тарас заходив до квартири? Зараз його трішечки втішало лиш те, що за спиною була стіна. Якщо невидимець прийде сюди? Що робити?

«Там нашого Ромчика кімната, там нічого не чіпайте, він не любить» – так казала сусідка. А що як Ромчик – це не син тієї приторної парочки, а якийсь чорт з рогами? Домовик! Тієї миті Тарасу здалося, що все склалось докупи і він докопався до якоїсь великої істини. Але потім потрусив головою, дав собі ляпаса. Ні, треба мислити тверезо.

Бббух! Тарас аж затулився руками від раптового лупання. Аж скло в шибках, здавалося, зробилось напружене від того удару. Ще трохи і його терпець урветься, й воно лусне, посипавшись дощем гострих друзок. Але коротка вилазка на майданчик не виявила нікого, хто міг би так гуркати.

Того дня Тарас не повертався в квартиру сорок вісім. Він знайшов хрестик, який ніколи не носив, і ножа, які сховав під подушкою. Потім приготував тривожну валізку, що лежала десь у шафі за згорненою ковдрою. Ну як валізка – стара сумка, де лежали документи й гроші, туго замотані в три целофанових пакети. Тарас доклав до них ще п’ятсот, які заробив сьогодні за одну послугу. З ними було спокійніше, впевненіше. Тепер і за теорію можна взятись. З пів години він почитав про полтергейст у Вікіпедії, поглянув пару відео на Ютюбі, і роздратовано закрив ноутбук. Це все не те!

Він міг би зрозуміти, якби це був перший поверх. Нижче підвал, може будинок споруджено на місці кладовища. Ну, це принаймні хоч трохи логічно. Потривожені мерці нагадують про себе, влаштовуючи полтергейст. Але ж це, щоб його, десятий поверх! Чому в інших квартирах усе нормально? Чому нормально в Тараса? Що за сила обрала саме те житло і саме тепер?

Зрання він наважився повернутись. Сховав у рукав ножа, зробив декілька глибоких вдихів, і вирушив. Було пів сьомої ранку, Тарас піднявся до сорок восьмої квартири. Ключ ніяк не міг втрапити до замка і це вовтузіння привернуло увагу сусіда.

– Добрий день, – сказав він голосно. – Шанований, шо ви там шукаєте?

– Та я сусід ваш, – знітився Тарас, – мене тут, це, попросили за квартирою подивитись.

– Я вас тут не бачив, хто ви такий?

– Та сусід, з сьомого поверха.

– Дивіться мені там! Бо поліцію викличу,– пригрозив сусід і зачинив двері.

Ніж випав з рукава і дзенькнув об бетонну підлогу. Тарас хутко підняв його. Випав би він десять секунд тому, той дядько точно викликав би поліцію і може самого Тараса скрутив би до її приїзду. Як ж дурна ситуація!

Тарас ще раз глибоко-глибоко вдихнув на порозі та ступив усередину. Обійшов, прислухаючись, всі приміщення, та ніякої видимої сили не зустрів. Кухню відвідав в останню чергу. Як вже слід було чекати, тріщин побільшало, підлога стала мішаниною гострих уламків, які хтось наче приніс не звідси, а з якогось смітника та насипав їх неохайно посеред цього акуратного житла.

Бух! Бебух! Тарас здригнувся, його дихання почастішало. Де це? Чи то за стіною, чи в іншому геть під’їзді хтось бив молотком, чи може кидав якісь важезні залізні бочки. Далі прозвучало свердло. Вззз-зьєв, вззз-зьєв! Тарасу трохи відлягло. Принаймні, такий звук точно видає людина з інструментом. Може в цьому й причина? Хай не в квартирі знизу, а за стіною. Але знову не сходиться, чому шкода від чужого інструмента така вузька? Чому страждає плитка? Та якби ж тільки плитка насправді! Це він страждає! От чому? Невже за ті сто гривень йому така кара? Так олігархи скільки крадуть, а то якась сотка.

Тарас присів на табуретку, поворушив ногою уламки. Під одним лежала цигарка. Безсумнівно цигарка і… Тарас нахилився та обережно підняв зуб. Точніше коронку, що якось опинилася в цементі під плиткою. Там чітко виднілися два заглиблення, де ці два предмета пролежали вже якийсь час до приходу Тараса. Він поворушив ще уламки та дістав товсту шерстяну нитку. Та як це можливо?

Тарас прокинувся посеред ночі, сам не знав чому. Було тихо, в кімнаті темрява, за вікном – кілька цяток вікон будинку навпроти. Він трохи заспокоївся, та наступної миті зірвався з ліжка. Темно! Чому так темно?! Адже він лишав лампу ввімкненою! Він поклацав вимикач – лампа не світилася. Ніж, де ніж? Тарас здогадався, що лишив його в злощасній квартирі на столі. Тож тепер він беззбройний, – пронизала мозок страшна думка.

Ббух! Хтось стукнув десь, невідомо де. Важкий повільний крок змусив підлогу важко скрипнути. Й тоді на мить Тарасу здалося, що він побачив його, амбала аж під стелю заввишки. Він з’явився на мить у кімнаті, згусток ще чорнішої темряви, ніж навколо. Голос пропав, Тарас хотів скрикнути, а вийшов нікчемний нечутний писк. Навіть не звук, горло напружилося, та так нічого й не видало. Тарас упав на ліжко, вдарився потилицею об стіну, і на якийсь час вивалився з реальності. Коли отямився, все ще було темно.

Де він? Чому досі ніч? Може… може він помер і його поховали живцем? Але потім намацав своє ліжко, тумбочку, знайому стіну і заспокоївся. Якби той велетень був реальний, то вбив би його, вперіщив би своєю кувалдою по голові. А цього не сталось, отже, лиходій не може фізично нашкодити Тарасу. Чи не хоче.

Заснути до світання вже не вдалося. Ходячи з боку в бік, Тарас міркував що робити. Як взагалі тепер вийти з дому? Що, як у сінях велетень має силу, якої не має в спальні? Хто їх знає, тих невидимих велетнів. Чому плитка? Чому на підлозі, а не на стіні? Чому невидимий квартирант ламає плитку, а не ламінат у вітальні? Чому не чіпає меблі?

Тарас перехрестився і знову зайшов у квартиру сорок вісім, одразу вирушив на кухню. Ніж, полишений на столі, тепер лежав на підлозі. Тарас присів, підняв його, тоді ррраз! Він вдарив у повітря. Там нікого не було, як і минулі рази, і Тарас здушено засміявся. Тоді випростався, розім’яв шию.

– Ну? – спитав він голосно. – Ти ж тут? Давно? Це ти їм те, гроші дав? Чи удачу? Чув я такі історії. Чого приходив до мене? Мовчиш? Ну мовчи. А може давай до мене? Чого тобі дати?

Він прислухався, чекаючи на якусь відповідь. За мить здійнявся вітер і так пригнув дерева за вікном, що вони ледь не тріснули під раптовим натиском. Раптовий протяг змусив озирнутись. Тарас отямився та хутко рушив до виходу. Аж проходячи повз відчинені двері вітальні, він знову побачив його. На тлі тюлі перед вікном з’явився темний широкоплечий здоровило. Вже не на мить, і заціпенілий від страху Тарас не мав сили навіть заплющити очі. Він дивився на той згусток темряви і все не міг його чітко розгледіти. В очах розпливлося, та він точно стояв, піднімав і опускав плечі, беззвучно дихаючи.

Тарас вискочив з квартири, поспіхом став зачиняти замок, але руки стали як не його, не слухались. Нарешті він побіг додому, зачинився, знову прислухався. Визирнув на майданчик, однак, ніякого переслідувача не помітив.

День минув, наче випав з життя. Тарас міг поклястись, що не пригадує чим займався на роботі, як туди йшов і як повернувся. Ось він зранку сидів тут, на цьому ж місці, і тепер там само. Так-сяк повечерявши, він ліг на ліжко горілиць. Тіло покинули сили, не було бажання навіть роздягнутись. Десь робили ремонт, щось свердлили. Долинув шурхіт шпателя – десь робили стіну.

Накрившись із головою, Тарас задрімав на якийсь час. Прокинувся від того, що грюкнуло відро на сходах, шурхіт шпателя лунав уже ближче. Як же тупо було думати, що він може вести перемовини з якоюсь потойбічною істотою, – зробив висновок Тарас. А що він дасть натомість, яку жертву приніс би отому, «йому»? Він перевірив свою тривожну валізку, оцінив вагу свого скарбу. В нього грошей звісно поменше, та може дарма він подумав погано про сусідів. Що як і вони так само бояться? Точно, не відпочивати вони поїхали, а втекли з проклятої квартири. Може думали, Тарас справді такий хороший, що його «оте» не зачепить? А може зумисне відправили, як невинну жертву. Ідеї плуталися в голові та билися за місце.

Лежачи під ковдрою, Тарас уявив, як під плиткою, в тонкому шарі цементу, валяються цигарка, поруч – зуб. А за якісь кілька сантиметрів – кістки. Руки й ноги, ребра, розтрощений на шматочки череп, – усе це розкладено якимось душогубом під підлогою, приховано від очей. Як жертва, яку лишали будівельники колись, в стародавні часи. Весь кістяк поміщається в шар цементу всього два-три сантиметри завтовшки. Але скелет борсається, складається докупи. Кожна кістка вибивається назовні. І колись настане час, коли кістяк повстане, складеться кістка до кістки. І певно скаже, завиваючи, страшним голосом «Це моя квартира!».

Йому здалося, що це він, Тарас, лежить під плиткою у цементі. Що його порубали на дрібні шматочки та вкинули у відро. Потім намазали на шпатель, а в сірому вологому цементі ледь видніються рожеві кубики м’яса з білими осколками кісток. Шшурх! Майстер поклав його розмелену руку на підлогу. Шшурх! Пів голови лягли поруч. І так цемент застиг, зробився твердою в’язницею для схованого тіла. Та Тарас все це відчуває, бачить і чує кожним шматочком, відчуває тиск кілограмів плитки. Він лежить там день за днем, місяць за місяцем, як зараз під пледом. І набирається сили. Він повстане! Коли настане той день, він збереться докупи й помститься. А якщо не знайде винного, то схопить першу жертву. Першу, яка ввійде до квартири, коли настане час. І покладе її замість себе. Цикл замкнеться. Потім жертва стане мисливцем. За Тарасом ляже хтось інший, потім ще хтось. А потім будинок знесуть, чи влучить у нього бомба, і тоді лише прокляття, можливо, щезне.

Отже, ось найзадовільніша поки розгадка. І Тарас прийняв рішення – він зробить плитку заново. Найме того ж майстра, щоб він поклав кожен квадрат, як стару, міліметр до міліметра. Скільки б це не коштувало, Тарас підтасує все так, що ніхто й не помітить. Навіть він сам забуде цю історію. Ризикне в усякому разі.

У скільки ж це обійдеться? На думку спало взяти гроші з того пакета, схованого в сусідів у спальні. Але ні, – подумав Тарас, – він туди не повернеться. Та й сотку хазяї не помітять, а як зникне тисяч десять, то підозри впадуть на нього. Доведеться відкласти своїх. От же ж ситуація! Збирав-збирав, а на що – сам не знав. Для фінансової подушки, як кажуть, для впевненості.

Вже сміливіший, порушивши попередню дану собі обіцянку, він повернувся в сусідську квартиру. Хоча б тепер у нього був робочий план. Звичайно, ніяких гарантій, що привид не повернеться. Та якщо зараз Тараса пронесе, то справу з «отим» матиме майстер. Його не жаль.

Повсякчас озираючись, він став нишпорити по меблях. Потім відсунув у всіх кімнатах тюлі й відчинив вікна на провітрювання. Бо як із ним щось станеться, хоча б є шанс, що побачать мешканці інших будинків. А що подумають, ніби він злодій, той й нехай. А може і злодій? Хай посварять за ті сто гривень, та це все закінчиться.

В одній шухляді він знайшов візитівку майстра, що робить ремонти. Надрукований телефон був перекреслений і натомість написаний інший, від руки. Тарас сковтнув слину та зателефонував.

– … але дивіться, в мене є вимога, – зауважив він.

– Так, слухаю, – спокійно сприйняв майстер.

– Треба зробити все як пошвидше.

– Ну, швидкість грошей коштує, – сказав майстер зухвало.

– Добре, – погодився Тарас. – Гроші не проблема. Але то треба зробити. Як можете – вже сьогодні почніть.

– Можна і так, – відповів майстер, – сьогодні так сьогодні.

Тарас готувався не раз, робив маленькі репетиції, що скаже заповітне «гроші не проблема» комусь при скупченні народу, щось усі на нього поглянули з заздрістю. А вийшло отак, в квартирі.

Майстер з’явився вже за годину. Наче й молодий, але з обвітреним, уже трохи зморшкуватим обличчям, одягнений у розтягнену футболку й шорти.

– Добрий день, – усміхнувся він на свої не дуже здорові зуби. – Показуйте.

Тарас провів його до сорок восьмої квартири. В деталі особливо не посвячував. Так-то і так, треба перекласти плитку. Швидко, по-тихому, без зайвої уваги.

– Знаю-знаю, робив тут ремонт якось, – впізнав майстер. – А шо ви тут-о робили?

– Не ваше діло, – відповів грубо Тарас. – От вам завдаток і без питань.

Майстер працював тихо. Аж часом здавалось, що він все покинув і зник. Бо такі зараз люди! Чи може порішив його-таки той чорний неговіркий привид. Тарас навідувався кілька разів, та щоразу справи йшли на поправку. Заглядаючи в побитий цемент, Тарас все сподівався побачити в ньому якісь останки чи проклятий амулет абощо. Але більше ніяка згуба там не траплялась.

Замовник лишився задоволений. Ніхто не міг би й подумати, що на кухні відбувся ремонт. Мовби досвідчений реставратор, Тарас додав трішки бруду з вазонів у шви, де він був на старій плитці. Цілковита автентика! Одне лиш було не так, як спершу. Тарас дістав зі своєї тривожної валізки сто гривень і поклав у шухляду. Принаймні, – заспокоїв себе він, – якщо його мучила совість, то вона в нього є.

Після того він навідувався три дні поспіль і плитка була ціла. Ото намарив з переляку, – згадував вже з посмішкою. А що б там не було, він легко відбувся. Дивні події припинились.

Одного разу дзенькнув Вайбер. Сусіди повертались. Всі троє постали на Тарасовому порозі, засмаглі. Чоловік небритий, син у смішній панамці, а хазяйка квартири в великих темних окулярах з оправами у вигляді жабок.

– Ну як там, все нормально? – спитала вона.

– Все супер, – запевнив Тарас, – квіти поливав, провітрював, як має бути.

– Ой, дякуємо, ми так і знали. Це вам, – сусідка сказала це, але нагороду дістав її чоловік. Він видобув із сумки велику банку різних сухофруктів.

Віддякувавшись, Тарас повернувся в квартиру. Фух, це скінчилось! Це навіть можна було відсвяткувати, та що врешті тут хорошого? Що не вскочив у більшу халепу? Та й це з оптимістичної точки зору вельми добре. Роздуми перервав стукіт у двері. На порозі стояв чоловік.

– Ви це мабуть забули, – простягнув він щось.

Тарас узяв пачку цигарок. Доводити, що то не його, не став.

– Дякую, а я шукав її. От голова дірява. Дякую.

Як він міг її не помітити? Це ж майстер кудись засунув і ще чого зараз припреться забрати. Тоді вся Тарасова афера розлетиться на друзки, як та плитка.

– Вибачте, вас жінка кличе, – повернувся сусід ще за хвилину.

Тарас відчув як зараз спливе якась деталь, про яку він геть забув, але не в змозі зрозуміти, що саме. Невже майстер лишив якийсь інструмент? Тоді доведеться взяти всю вину на себе. В голові роїлися думки і Тарас намагався, піднімаючись сходами, прорахувати всі можливі варіанти. Чоловік мовчки вів його за собою, аж поки обоє не ввійшли на кухню. Тарас і не подумав, що то треба роззутись, а його погляд спрямувався туди, куди показувала сусідка.

– Ви не знаєте, що це сталось?

Очі Тараса вирячились. На місці, де стояло відро, по плитці підлоги розповзлася павутина тріщин. Як схема метро чи маршруту автобусів, темними лініями вона вкрила підлогу. Тіло ослабло і Тарас відчув, що якщо ворухнеться зараз на міліметр, то суглоби не втримають і він повалиться лантухом на підлогу. Привид повернувся. Чи то охоронець цієї квартири, що так збиткується з нього за нещасні сто гривень.

– Я… я все… – видушив із себе Тарас, готовий у всьому зізнатись.

Та на заваді став стук у двері. Чоловік пішов поглянути і перекинувся кількома словами з сусідом, який кілька днів тому обіцяв викликати поліцію на Тараса.

– Добрий день, – привітався він жваво, – у вас переноски нема? Бо я тут ремонт доробляю… Вибачте, що шумлю буває… От, треба, бачте. А що ви тут, як на похорон зібрались?

Сусід глянув на підлогу й здивовано свиснув. Не питаючи дозволу, Тарас присів на табуретку, а грізний на перший погляд чолов’яга завів розмову, що скоро закінчилась сміхом.

– Круто ви попали, – анонсував він. – Я вам от що скажу… Того майстра, що цю плитку клав, пошліть к бісу. Може плитку він і кладе, а голова в нього, тільки щоб їсти в неї. Знаю я такий випадок…

Отже, як пояснив фахівець, усе було просто. Будинок – він не суцільна скеля. Через вітер, коливання ґрунту, він трохи, непомітно для ока хитається. Можна сказати, він живий в якомусь сенсі. Принаймні, ворушиться. І що вищий поверх, то більша амплітуда. Це нормально, коли стіни відхилятися впродовж дня на якийсь міліметр в той чи той бік. І зазвичай люди цього не помічають. Бо штукатурка, плитка та інші матеріали мають свою певну гнучкість.

Але тут був особливий випадок. У майстра, що клав плитку, руки, як кажуть, були не з того місця. Він поклав плитку в притик, без зазорів. Це саме для них вставляють між плитками такі пластмасові хрестики для однакової відстані, які потім забирають, а шви затирають. А вони, між іншим, з часом тріскаються, викришуються, приймаючи на себе всі маленькі лиха, що можуть спіткати будівлю. Та майстер все зробив так, як робити не треба. Отож, механічній напрузі не було куди подітись, крім як на руйнування самої себе. І коли будинок хитнувся на міліметр більше, плитка не витримала. Стіна натиснула на неї і далі пішло-покотилося. А в ті дні, коли хазяїв не було вдома, саме тривала вітряна погода. А щодо цигарки й згубленої коронки, то тут і без пояснень все стало на місця. Майстер просто впустив їх, як і ще якесь сміття, через властиве йому недбальство.

Тарас почувався ошуканим. Але врешті ніхто ні в чому його не запідозрив. Однак, не взяв би він ті гроші з чужої шафи, не було б у нього, може, почуття провини. І не намагався б він її так по-дурному загладити.

Він сів на край ліжка та знову побачив його. На тлі вікна стояв темний силует. Тепер Тарас прискіпливо вдивився в його обличчя без страху, а з інтересом. І побачив… себе. Лише вираз обличчя в двійника був злий, насуплений. Але Тарасу довелося опустити погляд. Бо двійник став десь по груди зростом і розчинився у тіні. Якийсь час Тарас дивився в те місце, гадаючи, чи було це насправді, чи він навигадував.

Йдучи додому повз паркан з білими стовпчиками, Тарас здалеку помітив тих самих дітлахів, які продавали поробки з бісеру.

– Оцей браслет скільки? – поцікавився він. – От його дайте. Щасти.

У дворі присів на лавку, подивився на вікно свого житла. Не знаючи, чого там чекати, дістав телефон, погортав стрічку новин. Колеги збирали гроші на допомогу солдатам, просте оголошення блимало з екрана. Тарас поглянув ще раз на вікно і закинув сто гривень на збір. Глянув ще раз – і послав оголошення сусідці у Вайбер .

Тієї миті Тарас відчув, ніби це він якась будівля і щойно його поремонтували. За дверима квартири чекала привітна, освітлена призахідним сонцем оселя. Примара більше не з’являлась. Якщо вона досі десь сиділа, то стала крихітна, що її просто так і не побачиш. І лягаючи спати Тарас був упевнений – вона ніколи більше не повернеться. Бо він за цим слідкуватиме.