Тунель

Удар! Ще удар! Гулка луна пронеслась в голові… біль… очі більше не бачать, нічого, крім веселки. Я падаю, накриваю голову руками, скручуюсь. Мені хочеться стати маленькою. Маленькою і зникнути. Ще удар – біль. Падаю на спинку стільця, налітаю сонячним сплетінням… задихаюсь… коротко хапаю повітря. Мама, чому ти не поруч? Повітря, як я хочу повітря – задуха. «Будь ласка, не треба! Досить!» − волають рештки моєї свідомості. Я кашляю, давлюся і спльовую кров… здається припинилось. Свідомість захиталась разом з повітрям і пішла.

Я маленька. Мама принесла молоко – пий, донечко, будеш гарною. Я п’ю, а потім біжу безкрайньою лукою… сонце золотом відбивається в моєму волоссі, вітер пестить обличчя. Я розкинула руки, тепер я − літак, я вільна, але раптом перечіплююсь і падаю.

***

Брудна стеля. Панівний сіро-зелений колір. Денне холодне світло трубчатих ламп. Тумбочка, ліжко, чашка. Води! Тіло болить. Добре, що в палаті немає люстерка. Моє обличчя, напевно, загубилось серед синців. Вони скрізь. Тіло ломить. Голова болить.

Ось лікар. Високий, симпатичний. Обручка – одружений. Так ще краще, бо я виглядаю жахливо. Добре, що мама померла і не бачить. Звісно, що ж я кажу, не добре – це жах. Мами немає. Я не можу змиритись. Іноді говорю з нею. Розповідаю. Частіше, коли трапляється щось лихе. Діти завжди згадують про батьків у хвилини гіркоти, але рідко, коли щасливі. Пробач мені, мамо.

***

Сьогодні вже краще. Я розгледіла сусідів по палаті. Жінка лежить з маленькою дитиною, яка постійно плаче. До неї приходить чоловік незрозумілого віку, дивиться довгим млосним поглядом на дитину, киває головою, потім цілує жінку і вони разом виходять у коридор, довго там шепочуться, жінка повертається, ховає гроші в бюстгальтер і читає казки сину.

Інша сусідка − стара баба. Всю ніч вона стогне, а впродовж дня жаліється родичам, що не відходять від її ліжка. Вони терпляче вислуховують, а я захоплювалась їхньою витривалістю, поки не почула в коридорі розмову про гроші, які баба мала залишити комусь з них.

***

Ще одна ніч. Більше я не можу терпіти безсоння на залізному скрипучому ліжку. Спробую вийти подихати.

Приємно стояти серед темноти вдихаючи терпкий дим та дивитись в це безмежне небо. Я люблю простір. Багато років мені сниться сон, від якого я прокидалась спітніла: довга труба, в якій я повзу до світла, але воно не наближається. Слідом суне інша людина, сопе й тяжко дихає. Раптом вона застрягає, смикається, панічно кричить, і я розумію, що нам не вибратись. Я не дістануся виходу, а назад шлях відрізано чужим тілом. Я кричу і починаю задихатись… мабуть, таким є життя. Довгий тунель, в якому не доповзти до світла і не повернути назад, бо шлях відрізано чужими тілами.

***

Вже чотири дні я тут. Ніч. Мені сумно. Баба тихенько стогне уві сні. Не хочу дожити до її віку. Тому йду палити.

- Привіт!

- Привіт!

- Ти знаєш, що цигарки скорочують життя.

- Це ствердження, чи запитання?

- Привід. Хочу з тобою поспілкуватись. – якийсь незнайомий хлопчина всівся поруч.

− Не люблю це слово. Що означає спілкування? Двоє зустрічаються і кожен спішить висловити свою думку. Вони б говорили самі з собою, але тоді, їхня поведінка вийшла б за межі норми, тому знаходять подібного до себе й «спілкуються».

− Я готовий послухати тебе.

− Що ти хочеш почути?

− А що ти хочеш сказати? Я даю тобі можливість, ходімо в парк.

Поруч лікарні ростуть сосни та стоїть кілька обшарпаних лавиць з видряпаними на бильцях надписами, про чиїсь велике кохання. В кущах розкидано сміття, а в альтанці тусуються підлітки, коли прогулюють уроки. Це місце люблять хворі, бо воно дає ілюзію втечі з лікарні, виходу в інший світ.

Присіли. Помовчали.

− Ти можеш говорити, − хлопчина глянув на мене й уставився в якусь відому лишень йому далечину.

− Хочеш слухати, слухай. Я тут, бо лікарі підозрюють, що струс мозку може мати наслідки. Цілий день читаю, або блукаю в мережі.

− А вночі не можеш заснути й тому виходиш палити. Коли ти покинула цю звичку?

− Близько трьох років назад. Відразу після закінчення універу, а почала в школі, років в чотирнадцять. Спочатку не хотіла, а потім сподобалось.

− Де ти з ним познайомилась?

− Під час навчання. Ми жили в гуртожитку на одному поверсі. Я залишила каструлю з картоплею і дивилась телевізор. Він прийшов до телевізійної кімнати й спитав: «Чия вечеря горить?» Його звали Сергієм, коли б був конкурс на найбанальніше ім’я, це б перемогло.

− Якось разом справляли день народження сусіда. Там випили й познайомились ближче. Були зустрічі, квіти, все як у людей.

− Коли ви вперше посварились?

− Зачекай, звідки ти знаєш, які запитання ставити?

− А, я не знаю. Вгадую. У кожної дівчини є він. Ти сама обрала, про кого розповідати. За логікою, ви мали хоча б раз посваритись…

− Вперше це було на п’ятому курсі. Я замість того, що б піти з ним на прогулянку, залишилась на вечірку, яку влаштували на факультеті. Він чекав. Коли я зайшла до його кімнати, він дивився з докором. Ми не розмовляли, з часом, все минулося і стало на свої місця.

− Скоро схід сонця. Я мушу йти. Бувай, − він швидко щезнув, залишивши мене на самоті.

***

Дивно. Не можу дочекатись вечора. Хлопець, з яким я говорила вночі, зміг мене зачепити. Дивний, на вигляд зовсім дитина, але все розуміє. Цікаво було б побачити його обличчя під денним світлом. Треба запитати з яким діагнозом він потрапив сюди.

***