Між «можливо» і «ніколи» (Щоденник болю і відкритих дверей)

ㅤНіч прийшла тихо, ніби боялася мене розбудити. Я довго лежала, дивлячись у стелю, де від світла ліхтаря малювалися нерівні тіні – мов долі, що спліталися і розходилися. Здавалося, я чую, як у мені повільно затихає біль, не зникає, а просто засинає, як дитина після довгого плачу.

Це був перший день за багато місяців, коли я не плакала. Не тому, що стало легше, а тому що не було сил навіть для сліз. Я лежала і думала: може, саме так починається зцілення – коли серце просто мовчить?

Сон прийшов пізно. Мені снився дім, але не цей – інший, старий, де ще жив один із них. Він стояв біля вікна, усміхався, казав:

– Не бійся, Юно. Я все ще поряд. Івар...

А потім повертався спиною й розчинявся в повітрі. Я прокинулась із відчуттям, що мені дали знак, але не залишили пояснення.

Вранці сонце торкнулося штор. Мама вже поралась на кухні – запах смажених сирників наповнив дім. Я сиділа біля вікна, тримаючи телефон. На екрані блищало ім’я: Івар.

Я набрала його. Дзвінок лунав довго.

– Алло, – почувся сонний голос.

– Привіт. Це Юна.

– О, Юно, вибач, я зараз на службі. Не зможу сьогодні вдень, але ввечері зайду, якщо ти не проти.

– Не проти, — відповіла я. – Буду вдома.

– Тоді до вечора.

Його голос був спокійним, простим, без натяків. Але в ньому було щось, що дало мені опору. Я відклала телефон і вийшла у двір.

Літо стояло густе й гаряче. Повітря пахло скошеною травою. Я пройшлася біля дровітні, погладила шорстку поверхню дерев’яних полін.

За хвилину почула знайомий звук мотора. Під парканом зупинилася машина. Сима. Він вийшов, у легкій футболці, з трохи втомленим, але хитрим поглядом.

– Привіт, – сказав він, піднімаючи руку. – Слухай, можна я поставлю машину біля твого двору? Там менше сонця, бо моє місце – суцільна пательня.

Я знизала плечима.

– Став, якщо хочеш. Тільки не забувай, що це не стоянка.

– Обіцяю, — усміхнувся він і, здається, вперше глянув на мене не зверхньо, а уважно. – Ти сьогодні інакша.

– Може, просто втомилася бути такою самою.

Він засміявся, але не гучно, а якось тепліше. Підійшов ближче.

– Я думав, ти після вчорашнього більше не захочеш зі мною говорити. Після того, як до нас підійшла Ліна.

– І не хотіла, – відповіла я чесно. –У тебе з нею щось серйозне?

– Сам не знаю. Але я запропонував їй самі серйозні наміри. Хочу забрати її з собою, коли поїду звідси. А вона носом крутить, вибирає ще серед таких як я.

Розповідаючи це, він з сумом дивився кудись убік.

– Але ж вона тобі подобається, чи не так?

– Так, подобається... А ти... – він повільно перевів погляд на мене. – Потімно, я тобі взагалі не сподобався.

– Не всі одне одному подобаються, – оминула я відповіді. – Але світ маленький.

– Так. І ми сусіди, – підморгнув він. – Значить, доля.

Я усміхнулася краєм губ. Усередині все напружилось, але я не дозволила собі втекти.

– Слухай, – сказала я після паузи. – Можливо, ти мене неправильно зрозумів. Учора. Я просто попросила тебе про допомогу, бо не мала вибору. І зараз говорю не для того, щоб пояснюватися, а щоб ти зрозумів одне. Я не з тих дівчат, з якими можна грати.

Він злегка нахилив голову.

– Я й не граю, – сказав тихо. – Просто... ти мені цікава як людина.

– Цікавість часто плутають із бажанням, – відповіла я. – Але я зараз не в тому стані, щоб бути чиїмось «варіантом» чи «досвідом».

Сима на мить замовк, потім подивився кудись убік.

– Ти втратила когось?

– Двох, – з болем відповіла я. – І обох не випадково. Вони займалися ти, що ти.

Він не питав далі. Просто сів на край сидіння, обперся спиною на дверцята.

– Знаєш, – сказав він повільно, – я теж втратив кількох друзів. Не близьких, але... смерть у нас поруч, як пес на ланцюгу. Звикаєш, поки не вкусить тебе.

– Не звикаєш, — відповіла я. – Просто вчишся жити з ранами.

Вітер зрушив сухе листя біля воріт. Ми мовчали. Це було не важке мовчання, а таке, в якому дихати легше, ніж говорити.

Коли сонце схилилося до вечора, мама вийшла у двір – поставила воду на стіл, усміхнулась до Сими:

– То це ти той, хто возив мою доньку на манікюр?

– Я, — сказав він трохи винувато.

— Дякую, – сказала вона просто.

І в цей момент на вулиці з’явився Івар. Високий, спокійний, і з бананами в руці.

– Вечір добрий, — сказав він, підходячи ближче. – Не завадив?

– Ні, — відповіла я. – Ми просто говорили.

Івар став поруч зі мною. Сима жартував, Івар слухав і кидав короткі коментарі,

Дуже швидко ми перемістилися у мій двір, мама принесла чай. Усі сиділи за одним столом – чужі, але не чужі. Було відчуття, що після довгої ночі в мій дім зайшло щось схоже на життя.

– Завтра можемо знову зайти, – сказав Івар, коли сонце зайшло за обрій. — Якщо ти не проти.

– Не проти, – відповіла я. – Заходьте.

Коли вони пішли, я довго стояла біля воріт, дивлячись, як їхні тіні розчиняються в темряві.

Це був перший день, коли я не плакала. І, здається, перший день, коли мені знову хотілося жити.