Архів літературної дуелі

Двічі Спиря був впевнювався що от зараз він заблукав вже остаточно. Це і не дивно було б. Глуха ніч. Ліс. Місяць, хоч і у повні, а ледь проглядає крізь хмарний серпанок. Бісова сова кожен раз ухкає так, що серце мимоволі калатає.

Двічі стежка сама собою ніби простилалась під ноги, варто було лише повторити собі пошепки вторгований у старої Явдохи віршик-замовляння: місяцю-місяцю, спіймаю тобі лисицю, піде лиска до нори, вийде чорт з-під гори, роги до неба, дасть що мені треба.

Спиря спершу на Явдоху тоді кріпко розізлився, бо отримав в обмін на цілу гуску тільки один недолугий віршик. А щось таки виходить було в цій примовці, бо стежки цієї вдень тут точно не було. Це в селі кожен скаже. А зараз ось вона. Стовбури осикові в обидва боки розходяться і трави у вечірній росі по обидва боки ледь виблискують. Вітер десь вгорі гілками шумить. А може й не вітер.

Коли Спиря вже було вирішив, що заблукав втретє, раптом вгледів вдалині вогник. До нього й пішов. Спершу злякався на мить, що то звичайна ватра, людська. Мисливці якісь нетутешні. Довелося б як йолопу пояснювати що він тут вночі серед лісу забув.

Не довелось.

Полум’я ватри було синім, а той, хто його біля вогню чекав не був ані заблуканим мисливцем, ані подорожнім купцем, ані навіть лісовиком-чугайстром. Весь був темний, кошлатий, височенний на зріст такий, що навіть сидячи майже був зі Спирею рівно, а Сприря ж і сам не з останніх, нормальний хлоп. Ще й роги ці. Схожі на оленячі, але більш закручені. Не до неба звісно, але ж великі.

На мить завагався як вітатись.

Не казати ж цьому, мовляв, “Слава Йсу”. Було б якось недоречно. Може “Слава Люциперу”? Спиря стояв десь на межі освітленого кола і вагався як останній дурень, аж поки той сам не підняв до нього очі. Очі були звичайні, такі як і у людини могли б бути. Не світились червоним, тільки хіба відблиски від вогню бачно. Це трохи заспокоювало.

— Та підходь вже, Спиридоне. — Голос теж був не аж надто страшний. Звичайний собі голос. — І розповідай навіщо прийшов.

Спиря зробив кілька кроків вперед, ближче до вогню. Відчув тепло. Простягнув руку до полум’я. Був жар, як ніби то звичайнісінька ватра.

— Ого, — сказав, — яка вона синя. Ну тобто, вітаю, Пане.

— Я тобі не пан, — сказав той спокійно, — принаймні поки що. До того як угоду підпишеш. Якщо хрещений, то один тобі наразі пан, на Небесах той що.

Спиря аж закашлявся від подиву.

— Та якби ж то, — сказав нарешті, — воно коли ти простий хлоп, так над тобою десять панів з твого горба годуються, — хлопець почав загинати пальці, — найперше сільський голова, та ще батюшка в церкві і жид в корчмі, тому і тому не хочеш, а віднесеш, а над ними з власне дідич, та всі дідичові родичі…

— Знаю, знаю. — Той хто сидів біля ватри позіхнув. — Світ лежить у злі та повсюдно панує кривда. Давай вже до справи.

— До того і веду, — Спиря трохи освоївся та посміливішав, позаяк негайно відкушувати голову йому ніби не збирались, — молодий панич наш, Вікентій, велике проти мене зло вчинив. І лишився непокараним.

— Таке вже велике? — Спиря почув в голосі того щось ніби іронічне. Відповів обурено.

— Так не мені одному він лихе заподіяв. Тижня не мине, щоб він зі своїми підпанками когось не побив чи не знасильничав. Про відібране майно навіть не кажу.

— Чого ж прийшов просити, друже Спиридоне?

Спиря замовк на хвильку, збираючись з думками:

— Сили хочу. Щоб помститись. Щоб по правді вийшло, а пани з підпанками кров’ю вмились своєю, не кріпацькою.

— Що ж, розумію, розумію. Під силою тут треба розуміти фізичну спроможність чи не так? — голос істоти, що сиділа по інший бік від полум’я звучав буденно, так ніби йшлося про купівлю горщика на ринку.

— Чого? — перепитав Спиря.

— Я говорю про можливості тіла. Підкови пальцями гнути, важке таскати, горілку відрами хлебтати, такі всякі фокуси.

— А, ну так. Було б непогано. — в голосі Спирі з’явилась певна мрійливість.

— Що ще? Навряд чи простої фізичної сили буде достатньо щоб здійснити твою помсту.

Спиря прокашлявся.

— Щоб кулі не брали. І ці… шаблі. І ножі. І взагалі всяке. — він сам здивувався своєму нахабству.

Той, з рогами, похитав головою ніби розмірковуючи.

— Фізична невразливість, отже. З цим трохи складніше.

Спиря промовчав. Чекав, що той далі скаже.

— Але є один варіант. Тільки він передбачає певні побічні ефекти.

— Шо? — це було забагато розумних слів для сільського хлопця.

— Доведеться перекидатись на вовка. І навіть після цього ти все ще будеш вразливим до срібла. Але звичайна зброя поки ти будеш у вовчій подобі тобі не нашкодить.

— У вовка? Прям у звіра?

— Так, у звичайного лісового вовка. Я можу показати тобі необхідний ритуал. Там просто. Встромляєш ножа в осиковий пень, потім через той пень стрибаєш і все, бігай собі сіромахою скільки треба. Ніж і замовляння я тобі теж дам, входить до комплекту.

Спиря не міг повірити своєму щастю.

— А яка ціна? Я згоден на вовка. Це ж навпаки чудово. Я б і так попросив якби знав що можна.

— І не боїшся душу занапастити? — питання звучало також буденно, як розмова на ринку про купівлю пряника.

Спиря приосанився, знову відкашлявся.

— Заради правдивої помсти, готовий і душу покласти. За другі своя.

Сказав і тут же подумав чи доречно тут цитувати Святе Письмо.

— Гарний ти хлопець, Спиридоне, ось що я тобі скажу, — так само буденно і трохи замислено промовив той. — Бачу, що болить в тебе душа за правду.

Парубок тільки закивав. А той продовжував.

— А знаєш, я навіть з тебе плати і не візьму. Розжалобив ти мене. Ми ж, щоб ти розумів, теж колись за свою правду бились і проти утисків несправедливих. З Ним. — кивком вказав вгору. — То можу тобі поспівчувати. Задарма тобі все віддам, чого просив і душа твоя з тобою залишиться.

— П-правда?

— Чого б це я тобі брехав? На ось, сьорбни трохи водички. — Той простягнув руку, просто через полум’я, так ніби його там і не було зовсім і подав Спирі щось на зразок дерев’яного черпака. Рука була чорна та вся вкрита шерстю, яка чомусь не загорялась.

Той взяв. Придивився, навіть понюхав. Ніби вода.

— Пий, не бійся.

Вода була холодна. Смачна і чиста, як з колодязя. Але вода і вода.

Спиря повернув черпак і подякував. Довелось обійти ватру, совати руку в полум’я він не ризикнув.

— Бачиш там поліно лежить? — той вказав трохи праворуч, — поламай навпіл його.

Поліно там і дійсно було. Велика товста дровиняка, довжиною десь в лікоть, а завтовшки як нога дорослого чоловіка. Спиря підняв його придивився. Свіжоспиляне, не гниле, не трухляве.

— В чому штука?

— Ти не питай, бери та собі ламай навпіл. Зараз!

Спиря так і зробив. Сам не зрозумів як, ось щойно тримав поліна обома руками за кінці і ось вже два маленьких поліна в кожній руці. Оце дивина. Мабуть, вигляд у нього був геть ошелешений, бо той розреготався.

— Звикай, хлопче, тепер ти так можеш.

— Добре…

— Тепер слухай сюди, поясню тобі як працює решта твоїх нових здібностей…

Вже за півгодини Спиря радісно прямував до села у своїй новонабутій вовчій подобі. Бути в лісі вовком зовсім не те, що хлопом, а набагато краще. Та що там, це був чистий кайф. Він біг між стовбурами дерев, його нові очі бачили все набагато чіткіше, його нові вуха вловлювали рух вивірки за сотню метрів, а те наскільки яскравими та об’ємними стали запахи описати було просто неможливо. Але головне було звісно в середині, в серці. Він більше не боявся, мабуть, вперше за все своє життя.

Скільки Спиря себе пам’ятав, він боявся завжди. Стусанів, косих поглядів, перешіптувань та смішків за спиною. Боявся інших хлопців, боявся дівчат, нечисті лісової боявся. А тепер ні. Тепер він сильний, прекрасний шерстяний вовчара і лапища його міцні. Тепер він знав, що казки кажуть правду про чортів, що ті мають велику силу, проте їх легко надурити. Як дитину чи недоумка. Той, з рогами легко купився на дурнувату історію про жорстокого панича. Ні, звісно те, що Вікентій виробляє з друзяками воно все так і є, тут Спиря не збрехав. Тільки йому на то все і раніше було глибоко насрати, а зараз так тим паче. О, як чудово бігти осіннім нічним лісом у вовчій шкурі! Як чудово бути вовком і мріяти про те як воно буде далі. А буде так. З новою силою Спиря легко стане на селі ватажком, натовче кілька пик, тепер це не складно. Всі його будуть поважати і ніхто не назве більше Спирею, тільки Спиридоном Івановичем. Може навіть Вікентій до ватаги візьме. До зграї! Він аж загарчав від задоволення від думки що тепер він матиме свою зграю. А головне — дівки! Тепер то жодна йому не відмовить, щоб на вечорниці з ним піти! Ані чорнява Ориська, ані білява Мариська, ані пишногруда Галшка. І він буде з ними робити все що захоче. Може навіть перекинеться у вовка і буде робити це з ними у шкурі вовка…

Повітря в його легенях було солодке як мед, хвіст його радісно посмикувався як церковний дзвін на Великдень, а лють, зверхність та хіть в його серці звивались у одне велике кубло, як закохані гадюки весною в темному ярочку.

Так він біг і думав, думав і біг вперед і поступово все менше було в думках його хлопського і все більше вовчого, тож і сам незчувся як вже і забув зовсім ким він був та як його звати і до якого села він біжить. Тож залишився тільки великий сірий вовк у нічному осінньому лісі. Він скинув морду до місяця і завив, сповнений непозбувної бентеги та безкрайої туги за чимось чого вже сам не міг ані пригадати, ані зрозуміти.

.

Той, що сидів біля полум’я почув його і всміхнувся.

Сказав сам до себе:

— Побігаєш трошки так, а я вже за тобою нагляну. Може порозумнішаєш трохи.

Він схопився рукою за один зі своїх рогів, смикнув. Ріг відломився і той кинув його набік. Потім зробив те саме з іншим рогом. Загріб у долоні синього вогню та вмився ним, як вмиваються водою з діжки. Лице його посвітліло і тільки очі залишились які були. Він скинув з себе волохатий кожух, стягнув з долонь рукавички, піднявся на весь зріст, потягнувся.

Підставив лікоть і велика сіра сова безшумно опустилась з повітря на його руку. Щось запугукала своєю совиною мовою.

— Як завжди права, Атено, коли вони вже тільки навчаться…