Таємниця шотландського болота

Ранкове світло пробивалося крізь тонкі завіски у їхній невеликій кімнатці над трактиром. Албейт прокидався повільно, звично загорнутий у вологий туман, що заповнював низини, але тепер відчувався легшим, менш загрозливим після бурхливої ночі. Виговський стояв біля вікна, спостерігаючи за тим, як сільські мешканці починали свій день, що, здавалося, був незмінним протягом століть. Його обличчя було втомленим, але погляд — зосередженим, гострим.

Арно, який сидів за невеликим столом, розгортав карту, яку знайшли у аптекаря. Поруч лежав медальйон клану Макгрегор.

– Отже, Дмитре, — промовив він, піднімаючи погляд. – Ми маємо докази, що аптекар Келвін знайшов щось, пов'язане з давнім скарбом, який, судячи з усього, був не просто золотом, а чимось, що стосувалося клану Макгрегор. І він, схоже, був близький до розгадки.

Виговський кивнув.

– Або вже розгадав її. Пам'ятаєш той недописаний лист? "Я знайшов те, що не повинен був...". І той золотий пил у конверті. Він не просто натрапив на легенду, він її підтвердив.

– І за це його вбили, — додав Арно. – Бо хтось не хотів, щоб ця правда випливла назовні. Тепер нам потрібно зрозуміти, яка саме правда, і чому вона так небезпечна. І, що не менш важливо, хто саме за цим стоїть. Контрабандист Макґінніс, чи хтось інший?

– "М" на ґудзику, — зауважив Виговський. – Це може бути Макґінніс, але може бути й хтось із Макгрегорів. Можливо, їхній спільник.

Арно задумливо погладив медальйон.

– Отже, нам потрібен хтось, хто зможе пролити світло на історію клану Макгрегор, їхні давні зв'язки з цією місцевістю, з монастирем, з усіма цими легендами. І хтось, хто може знати Макґінніса.

Виговський кивнув.

– Саме так. І в Албейті є лише кілька людей, які можуть володіти такою інформацією. Пастор МакФарлейн, який, здається, знає більше, ніж говорить. І… Еліза Келвін. Вона згадала, що її чоловік носив щось, загорнуте в полотно. Можливо, він знайшов ще щось, крім золота.

– Отже, починаємо з пастора, — вирішив Арно, встаючи. – Він, схоже, боїться, але, можливо, його совість виявиться сильнішою за страх.

Вони вирушили до церкви. Ранкове сонце вже розганяло останній туман, і Албейт виглядав менш похмурим. Сільські жителі, що зустрічалися їм на шляху, швидко відводили очі. Новина про нічну метушню біля млина, схоже, вже поширилася.

Пастор МакФарлейн зустрів їх біля входу до церкви. Його обличчя було блідим, а очі – ще більш втомленими, ніж напередодні. Він, здавалося, провів безсонну ніч.

– Доброго ранку, панове, — промовив він, його голос був ледь чутний. – Сподіваюся, ви спали краще, ніж я.

– Боюся, що ні, пасторе, — відповів Арно з легким жалем. – Наша ніч була такою ж неспокійною, як і ваша.

Виговський обережно простягнув пастору медальйон.

– Ми знайшли це в старому млині, біля річки, вчора вночі. Вам відомий цей герб?

Пастор МакФарлейн взяв медальйон, його руки злегка тремтіли. Він уважно розглядав його, його обличчя поступово змінювалося від втоми до здивування, а потім – до глибокої тривоги.

– Це… це стародавній герб клану Макгрегор, — промовив він, його голос здригнувся. – Він належить до їхньої давньої гілки, яка, як вважалося, давно зникла. І їхній зв'язок з цією місцевістю…

Він замовк, погляд його заблукав у далечінь, ніби він намагався пригадати щось дуже давнє і болюче.

– Пасторе, — м'яко промовив Виговський. – Ми знаємо, що аптекар Келвін знайшов щось більше, ніж просто золото. Він знайшов те, що могло бути небезпечним для когось з клану Макгрегор. Ми також знаємо, що він був убитий. І тієї ночі хтось намагався перешкодити нам дізнатися правду.

Пастор МакФарлейн зітхнув.

– Були часи, коли клан Макгрегор був дуже могутнім у цих землях. Історії про їхні скарби – не просто легенди. Але є й інші історії, темніші. Про те, що вони були не завжди чесними з монахами. Про те, що вони, можливо, не лише ховали скарби, а й приховували злочини.

– Злочини? — перепитав Арно, його очі блиснули.

– Так, — підтвердив пастор. – Деякі з літописів монастиря, що зберігалися тут, розповідали про таємні договори, про використання земель, що не належали клану, про фальшиві документи, що стосувалися права власності. Якщо Келвін знайшов докази цього…

Виговський кивнув.

– Тоді це не лише золото. Це репутація. Це влада. Це те, за що люди готові вбивати. Пасторе, чи відомо вам, хто зараз очолює місцеву гілку клану Макгрегор?

Пастор МакФарлейн завагався, його погляд ковзнув до вітража, де промінь світла падав на фігуру святого.

– Це… містер Роберт Макгрегор. Він живе у великому маєтку за річкою. Дуже шанований чоловік, благодійник. Але… він дуже пишається своїм родовим деревом. І дуже обережний.

– Звісно, — сказав Арно. – Люди, які мають багато секретів, завжди обережні.

– Чи є у вас якісь старі літописи монастиря? — запитав Виговський. – Можливо, Келвін шукав щось саме там.

Пастор МакФарлейн задумливо провів рукою по бороді.

– Деякі літописи зберігаються в церковній бібліотеці. Але вони старі, пошкоджені. Багато хто вважає їх просто історичними артефактами. Ніхто не думав, що в них може бути щось важливе.

– Дозвольте нам їх оглянути, — попросив Виговський. – Можливо, ми знайдемо те, що шукав аптекар.

Пастор МакФарлейн повів їх до невеликої, запиленої кімнатки за вівтарем. На полицях стояли старовинні книги, деякі з яких були в'язані у шкіряні обкладинки, а інші – просто зв'язані мотузками.

Виговський почав ретельно оглядати книги. Його пальці ковзали по пожовклих сторінках, уважно вдивляючись у кожен рядок. Арно, тим часом, оглядав стіни, шукаючи будь-які сховки або потаємні місця.

Через деякий час Дмитро знайшов те, що шукав. Це був невеликий, але дуже старий пергамент, вкладений між сторінками одного з літописів. Він був пожовклий і посічений часом, але почерк на ньому був виразним. Це була копія давнього документу, написаного латиною, який, судячи з печатки, був офіційним договором.

– Поглянь, Сімеоне, — промовив Виговський. – Це договір про продаж землі. Написаний у 16 столітті. І тут є підпис… Роберт Макгрегор.

Арно нахилився.

– Але ж це не ім'я нинішнього Макгрегора, правда?

– Ні, — відповів Виговський. — Це ім'я його далекого предка. Але дивись сюди. Тут є приписка, зроблена іншим почерком. Це свідчення про те, що земля, про яку йдеться в договорі, була продана монастирю нечесним шляхом. Що Макгрегор приховав істинний стан справ.

Арно присвиснув.

– Отже, це не просто продаж землі. Це доказ фальсифікації. І якщо ця інформація випливе назовні, це може зруйнувати репутацію клану Макгрегор.

– І, можливо, навіть призвести до втрати деяких їхніх володінь, — додав Виговський. – Це те, що аптекар знайшов. Це те, що "не повинен був знайти". І саме тому його вбили.

Пастор МакФарлейн, який стояв поруч, уважно слухав. Його обличчя було сповнене жаху.

– Я… я ніколи не думав, що ці старі записи можуть мати таку силу. Я завжди вважав їх просто частиною історії.

– Історія, пасторе, — сказав Виговський, – завжди має наслідки. Іноді ці наслідки проявляються через століття.

Виговський обережно згорнув пергамент і поклав його до записника.

– Отже, Макґінніс, контрабандист, був лише інструментом, — промовив Арно. – Йому заплатили, щоб він розкрив скриню, взяв золото, і, можливо, прибрав аптекаря.

– Або, — зауважив Виговський, – Макґінніс також був зацікавлений у цьому документі. Бо він теж міг бути замішаний у контрабандних схемах, пов'язаних з цими землями.

Вони попрощалися з пастором, який залишався приголомшеним відкриттям. Коли вони вийшли з церкви, сонце вже піднялося високо, розсіюючи залишки туману. Албейт виглядав яскравим і безтурботним. Але вони знали, що під цією безтурботністю ховається темна таємниця.

– Тепер ми маємо достатньо доказів, — промовив Арно. – Нам потрібна поліція Единбурга. Місцевий констебль навряд чи зможе впоратися з кланом Макгрегор.

Виговський кивнув.

– Але перш ніж ми поїдемо, я хочу зробити ще одну річ. Я хочу поговорити з місіс Келвін. Вона згадувала, що її чоловік носив щось, загорнуте у полотно. Можливо, це не було золото, а щось інше, що він знайшов.

Вони вирушили до аптекарського будинку. Коли вони підійшли до дверей, вони почули тихі схлипування зсередини. Еліза Келвін сиділа за столом, обличчя її було мокрим від сліз.

– Місіс Келвін, — м'яко промовив Виговський. – Ми знайшли дещо дуже важливе. І це стосується вашого чоловіка.

Еліза підняла очі, в них блищала надія, змішана зі страхом.

– Ви… ви знайшли його вбивцю?

– Ми близькі до цього, мадам, — відповів Арно. – Але нам потрібна ваша допомога. Ви згадували, що ваш чоловік приносив додому щось, загорнуте у полотно. Що це було?

Еліза витерла сльози.

– Це була… стара коробка. Дерев'яна, з різьбленням. Він казав, що знайшов її біля млина. І в ній були якісь папери. Він не хотів їх показувати мені. Казав, що це дуже старі документи, що вони можуть бути цінними.

– Де ця коробка, мадам? — запитав Виговський.

Еліза завагалася.

– Він… він сховав її. Казав, що не хоче, щоб хтось її знайшов.

– Місіс Келвін, — промовив Арно. – Вашому чоловікові загрожувала небезпека. Можливо, він сховав це, щоб захистити себе. А тепер це може допомогти нам знайти його вбивць.

Еліза підвелася, її погляд був рішучим.

– Він сховав її під старою дошкою у підвалі. Він завжди казав, що це його "таємна скарбниця".

Вони спустилися до підвалу. Тут було холодно й вогко, пахло сирістю. Виговський знайшов стару дошку, під якою, як сказала Еліза, була схованка. Він підняв її. Під нею була невелика, різьблена дерев'яна скринька. Вона була старою, але добре збереглася.

Коли Виговський відкрив її, всередині лежали папери. Це були не просто документи, а старі, пожовклі листи, написані рукою. Вони були написані англійською мовою, але з архаїчними висловами. Це були листи між представниками клану Макгрегор і монахами. І в них йшлося про таємні зустрічі, про приховані домовленості, про використання чужих земель для контрабанди.

І серед листів був один, написаний зовсім недавно, на сучасному папері. Це був лист від Роберта Макгрегора до Макґінніса. У ньому йшлося про те, що "проблема з аптекарем має бути вирішена негайно". І про те, що "старі документи не повинні бути оприлюднені".

Виговський мовчки передав лист Арно.

– Отже, — промовив Арно. – У нас є доказ. І не лише про фальсифікацію землі. А про замовне вбивство. І замовник – сам Роберт Макгрегор.

– Він не хотів, щоб ця правда випливла назовні, — сказав Виговський. — Репутація його клану, його влада — все це було під загрозою. А Келвін, здається, натрапив на цю нитку.

Еліза Келвін дивилася на них, її обличчя було сповнене болю і гіркоти.

– Він був такою доброю людиною. Він просто хотів знати правду.

– І він її знайшов, мадам, — сказав Виговський. –Тепер наша черга довести це. І притягнути вбивць до відповідальності.