Муха, яка не бляха

Вона натужно дзижчала, а я поглядала на траєкторії її польоту. Крила стомилися, вона билася у скло і не розуміла, що якщо я не прочиню вікно, то загине.

Мені її було шкода. Велика бомбовозка (я не експерт у породах мух), але велика, волохата чорна муха нарізала, як малий літачок і гула теж схоже.

Лети сюди, казала я їй, подумки , потім почала вже казати вголос. Телепатія не діяла, а стояти весь день біля вікна я не могла.

Муху було відверто шкода. Пропаде ні за цапову душу.

Он, за вікно, ніби павук уже сплів сітку – і зрештою то могла бути його вечеря. Але муха була настирна.

Я прочиняла кілька разів вікно, щоб вона почула потік повітря і таки вилетіла. Ну не хотілося мені, щоб вона загинула в чотирьох стінах кімнати. Та навіть павук щоб її зїв не хотілося. Хоча там закони природи.

Хтось для когось є їжею. У людському світі теж так. Просто зїдаємо ми один одного, себе чи йдемо війнами.

Невже мало сонця? Невже мало територій? Невже треба гинути, щоб існувати?

Муха сіла на стіл і пройшлася, я її відігнала від миски з медом, бо мед налила для себе, і після мухи їсти не хотілося.

А, може, це не муха? А, може, це чиясь майбутня душа в стані реінкарнації?

Достатньо цих роздумів, напевно не знаю.

Муха сіла на сенполію, і я подумала, що це жінка. Адже любить вона квіти і красиве, і солодке, бо мед. Я обережно її спіймала і випустила у прочинене вікно, як і інші люди, які підставляли не раз свої руки мені, не очікуючи нічого, просто хотіли допомогти. Муха, дякую, що ти залетіла. Хай твоє існування у світі буде частиною загального пазлу всесвіту і процесу життя.