Погана людинка

Холодний вітерець оминає мене, лиш би не торкатися моєї шкіри.

Я йду темними вулицями не менш темного міста. Куди? Для чого? Звідки? Я сам себе питаю, але відповіді не знаходжу. Я ніби щойно народився. Я загублена дитина серед цього потоку однакових будинків. Час від часу задираю голову догори, аби поглянути на місяць, який за відсутності фонарів є моїм єдиним джерелом світла. Мене покинув весь світ, крім нього. Правду кажучи, я волів би, аби і той мене покинув. Але скільки би я йому не кричав, як я його ненавиджу, йому буде просто байдуже. Він продовжить освічувати мені шлях, допоки я не дійду кудись.

Тепер я втупився в свої ноги, аби не дивитися на лиця осіб, що проходять повз. Я згадую, як я взагалі опинився в цій ситуації. Все почалося давно. Коли вперше я відчув доторк порожнечі до мого нутра. З того моменту порожнеча мене з'їла. Я не знаю, чи залишилося ще щось крім неї. Вона стала моїм нутром. Вона поглинає усіх хто насміє доторкнутися до неї. Це чума. Це хвороба. Вилікувати її може хіба смерть. Я зрозумів це давно. Але, будучи хорошою людинкою, це було важко втілити, через те, що воно обов'язково принесло б біль комусь хто тебе цінував.

Я почав із найближчих. Тих кого я любив і кохав. Ті хто любили мене і кохали.

Слова, сказані вночі, принесли біль та розпач усім крім мене. "Я тебе ніколи не кохав". Сльози. Благання. Відраза. Ненависть. Відрізання. Все. Я один. Холодно стряхую кров з мого серця і йду дальше.

"Не телефонуй мені більше ніколи". Знову сльози. Знову не мої. Я сказав усе що мав сказати. А мій творець не міг повірити, що я відвертаюся від нього. Я зрікся свого Бога.

Я не хочу згадувати всі ці фрази. Їх було багато. Людей в моєму житті було багато. Зараз я один. Молочу те, що був насадив і дивуюся гіркоті мого зерна. Оплакане зерно всіма крім мене. Який жах. Я погана людинка. Але ні. Біль завжди буде швидша. Ти її ніколи не переженеш. Люди повертаються. Після всього, вони все ще поруч. Тепер я хочу плакати. Не можу. Чому? Це дивно. Чому вони повертаються? Не знаю. Вони теж. Це ж звичка. Вони звикли до мене. Але ні.

Стою я на красивому мостику та дивлюся вниз. Всередині досі порожньо. Тепер мені байдуже на всіх хто поруч. Їх вибір. Я хотів зробити його за них. У будь якому разі, я втомився. Хочу відпочити. Хочу спочити. Вічним сном. Хай Бог мені допомагає і тугу всіх моїх людей хай полегшає. Крок і порожнеча.