ПУСТОТА ЛЕГЕНДИ - РЕЙДЕР

Сонце пробивалося крізь дим і пил, завислі над дахами. Усе навколо пахло металом, мастилом і паленим порохом. Женя стояв по коліна в уламках, схилившись над розібраним двигуном. Аліна, з рукавами закатаними до ліктів, тримала ліхтар і спостерігала, як він намагається закрутити болт.

— Якщо ще раз скажеш, що «майже готово», я тобі цей ключ устромлю у... — вона не встигла закінчити.

Женя хмикнув, витер лоб брудною рукавицею.

— Та ти ж учишся, мала. Не я ж тобі ці гайки скручую, а ти.

— Я стріляю краще, ніж кручу, — буркнула Аліна, спробувавши підтягнути важіль. — Хоча, може, і те, й інше тепер треба вміти…

Раптом десь позаду, за купами металобрухту, пролунав швидкий тупіт. З-за ряду старих контейнерів вибіг молодий рейдер, майже задиханий, з автоматом через плече.

— Женю! Аліно! — вигукнув він, ковтаючи повітря. — Ті з правого берега знову вийшли на полювання! Наших бачили біля старого мосту, кажуть, двох уже не повернулося!

Женя підняв голову, різко зняв рукавички.

— Тільки цього не вистачало…

Він обернувся до Аліни, і в його погляді вже не було спокою, тільки зосереджена напруга.

— Збирай спорядження. Йдемо.

Аліна коротко кивнула, глянувши на свій старий наплічник і маску, що лежала поруч.

Аліна вже потягнулася до маски.

— Тримай, — сказала вона, піднімаючи її для Жені.

Металевий блиск мигнув у повітрі — і в ту ж мить щось ударило по масці так сильно, що та вилетіла з її рук, відскочивши, наче іграшка.

Куля.

Сухий брязкіт, гострий, як лезо. Маска прокрутилася в повітрі і впала далі між купами металобрухту.

— До укриття! — вигрібає Женя, але голос у нього зірваний, більше схожий на рик.

Він вдарив Аліну плечем у груди, не боляче, а різко, інстинктивно — тільки щоб вона впала. Аліна відлетіла назад, приземлилася за старою рамою двигуна й ковзнула вниз у пил. У ту ж секунду черга розсікла простір над її головою, збиваючи іржаві шматки металу.

Женя — уже в русі.

Усе навколо сповільнилося.

Він зробив один ковзаючий крок, потім стрибок, потім перекатився по землі, пролітаючи крізь хмару пилу й металевих уламків. Рух за рухом:

його долоня тягнеться вперед…

кінчики пальців торкаються холодної сталі маски…

куля просвистує десь збоку…

він стискає маску — і ривком піднімається на коліно.

Ще один постріл. Іще.

Женя не ховається.

Він піднімає маску, різко, з ледь помітним нахилом голови — наче це старий, добре знайомий ритуал — і заштовхує її на обличчя.

Хрясь.

Фіксатори замикаються. Очі в прорізах блимають, наче світло вмикається всередині.

Він розпрямляється — темний силует серед пилу й хаосу.

— Аліно! — глухий, спотворений маскою голос. — Тримаєш правий сектор!

Вона вже на колінах, вже з пістолетом у руках, уже дихає швидко, але рівно.

Женя робить крок уперед — як хижак, що нарешті отримав свою шкуру.

І тепер полювання змінюється ролями.

Пил стояв стіною. Рейдерська база перетворилася на лабіринт тіней і пострілів.

З різних напрямків, крізь розриви між контейнерами і купами металу, виднілися поодинокі силуети — темні, мов хижаки. Вони рухалися швидко, відривчасто. Сталкери. Правобережні. Полювальники.

Перший Рейдер упав, другий — закричав, тримаючись за плече. Далі почувся автоматний спалах — і нападник, що підкрадався зліва, відлетів, звалившись у пісок.

Женя рухався вперед короткими, точними ривками, як машина, для якої кожен рух — алгоритм виживання.

Зліва виник ще один силует. Близько. Дуже близько.

Сталкер біг прямо на Женю, низько пригнувшись, тримаючи ніж у руці.

Женя не встиг підняти автомат — надто мала дистанція.

Він схопив перше, що валялося під ногою: іржавий уламок металевої балки, вагою кілограмів зо два.

І з усієї сили кинув у нападника.

Уламок з глухим ударом влетів Сталкеру у скроню.

Той спіткнувся, перекрутився в повітрі та впав горілиць, випускаючи ніж.

Женя вже був над ним. Автомат злетів до плеча.

Три короткі постріли.

Глухий відкат у плечі.

Тіло нападника смикнулося і завмерло.

Але пауза тривала лише секунду.

Дзвінкий удар по масці.

Різкий, як удар молотком.

Женя відчув, як голову різко відкинуло вбік.

По лівій стороні маски пробігла яскрава, свіжа подряпина — довга, рвана. Куля зрикошетила під кутом, вдаривши об щось позаду.

— ЧЕРТ! — глухо проскрипів він крізь фільтри.

Аліна з іншого боку почула лише дзвін удару, як по залізу.

— Женю! — гукнула вона, намагаючись побачити, чи він живий.

Він уже падав на одне коліно, але пальці не відпустили автомат. Серце билося хаотично. Відлуння болю — тупе, глухе, але не критичне.

З далекого проходу виринув ще один Сталкер — цей рухався інакше, плавніше, мов професіонал. Він уже цілився.

Женя рикнув:

— ЛІВИЙ СЕКТОР! Прикрий!

Аліна змінила позицію, лягла боком за металевою плитою і відкрила вогонь, змушуючи нападника відступити за тінь.

Женя провів пальцем по подряпаній частині маски.

Метал був теплий.

— Ну що, су*а… — пробурмотів він низько. — Тепер моя черга.

Він підвівся.

І пішов уперед, вже без вагань, без сумнівів, як щось важке й невідворотне.

Аліна затамувала подих на мить, коли Женя рвонув уперед. Вона бачила його рухи — різкі, точні, немов вирізані з іншої реальності.

Їй з укриття було видно весь бій, як у сповільнених кадрах.

Женя зіштовхнувся з наступним Сталкером — удар плечем, коротка серія пострілів упоперек грудей нападника. Той впав, навіть не встигнувши крикнути.

І вже наступний — вискочив з-за купи шин, ближній бій:

удар ліктем, захоплення ствола, поворот корпусу,

постріл просто в живіт супротивника з відстані витягнутої руки.

Все це займало секунди. Можливо — менш ніж секунду.

Аліна прикривала його, стріляючи по силуетах, що намагалися зайти флангом. Її постріли були короткі, точні — кожен зціплений із подихом.

— Женя, ліворуч! — крикнула вона, і він почув, хоч навколо і гримів хаос.

Женя відбив ще один напад, але…

Вибух.

Глухий, з металевим присмаком, так близько, що повітря вдарило в груди навіть Аліні. Хвиля пилу піднялася стіною. Жені ніби вирвало землю з-під ніг — його підкинуло й відкинуло на кілька метрів, маска хруснула об метал.

— ЖЕНЮ! — Аліна зірвалася на ноги.

Через пил виринули двоє Сталкерів, наближаючись до лежачого Жені. Один уже піднімав зброю.

Аліна натиснула на курок.

Клац.

Вона натиснула ще раз.

Клац.

Ні пострілу.

Ні звуку.

Порожній, мертвий метал.

— Тільки не зараз… — прошепотіла вона, відчуваючи, як у горлі піднімається паніка.

Заклинило. Або закінчилися патрони. Або обидва варіанти.

Вона кинула пістолет у пил, навіть не чуючи, як він стукає об землю.

Рука сама потягнулася до ременя.

Пальці намацали ручку мачете.

Вона вихопила його — лезо блиснуло матовим світлом — і рвонула вперед.

Бігла крізь вибухи, крізь порох, крізь страх.

Бігла так, як не бігла ніколи.

Бо там, за кілька метрів — серед пилу, уламків і тіней — лежав Женя, а над ним схилялися двоє мисливців.

І це був момент, коли для неї перестали існувати будь-які сумніви чи інструкції.

Аліна бігла вбивати.

Аліна була вже на кілька кроків від них, коли один із Сталкерів різко обернувся.

Він почув її біг.

Він уже переводив ствол на неї.

— НЕ СМІЙ! — рикнув Женя, піднімаючись з землі так, ніби його підкинуло вибухом зсередини.

Він вдарив Сталкера плечем, збивши йому лінію прицілу — але постріл все одно пролунав.

Глухе бах.

Аліна відчула, як щось гаряче прориває м’ясо її плеча. Тіло крутнуло, ноги підломилися — вона впала на коліно, ковзнувши по пилу.

Та вона одразу підвелася, майже не думаючи, не відчуваючи болю, лише жар.

Кров стікала по руці, але вона не зважала.

Вона бачила тільки одне:

Женю.

І те, що з ним робили.

Другий Сталкер, той, що залишився в тіні, схопив Женю за комір, рвучко смикнув, зближуючи обличчя.

Глухий удар — лоб у ніс.

Женя похитнувся, маска дзенькнула, всередині щось хруснуло.

Аліна закричала, але звук потонув у хаосі бою.

Сталкер зробив короткий, майже майстерний рух рукою.

Настільки швидкий, що Аліна спершу не зрозуміла, що сталося.

Тіло Жені сіпнулося, наче хтось вирвав з нього повітря.

Аліна бігла, втрачаючи рівновагу, стискаючи мачете так, що кістки хрустіли.

Сталкер відступив на крок, і в його руці блиснуло щось темне, вологе.

Ніж.

Женя повільно завалювався на бік.

Не різко.

Не вибухово.

А так, як падають люди, в яких відразу забрали силу — неминуче, важко, мовби втомлено.

Вони зустрілися поглядом.

Крізь прорізи маски.

Крізь пил, кров, відстань у кілька кроків.

Аліна бачила в його очах не біль — попередження.

Щось, що він хотів встигнути сказати, але не встиг.

Її серце збилось у глухий удар, що прорізав усе всередині.

Вона закричала, але цього крику ніхто не почув — надто багато криків змішалося довкола.

І тепер — в неї була лише одна мета.

Встигнути до нього.

Аліна підбігала до Сталкера вже напівосліплена пилом та адреналіном. Ноги підкошувалися — і врешті вона впала на коліна, та падіння перетворилося на ковзання по піску й уламках.

Сталкер замахнувся, але вона використала інерцію.

Мачете, притиснуте до землі, описало дугу — і врізалося йому в ногу, ріжучи крізь тканину, шкіру, м’яз.

Той різко хитнувся, схопившись за поранену кінцівку, зціпив зуби, але не впав.

І тут із боку почувся знайомий клац — другий Сталкер уже підняв зброю, цілячи прямо в неї.

Аліна вирвала лезо з рани першого і перекотилася праворуч, відчувши, як свист куль прошив повітря там, де щойно була її голова.

Вона виринула з перекату майже впритул до другого Сталкера.

Його рука зі зброєю була надто близько.

Це значило — вразлива.

Аліна розрізала відстань одним ривком і вдарила мачете по його передпліччю.

Лезо увійшло неглибоко, але гостро — кров бризнула.

Сталкер заревів, зброя випала з його рук.

Він замахнувся ногою, намагаючись збити її з рівноваги, але Аліна вже рухалася.

Знову удар — цього разу лезо пройшло по його грудях знизу вгору.

Не смертельно. Але боляче.

Хрип.

Він спробував відступити, але Аліна не дала.

Ще один різкий рух — мачете врізалося в бік.

Хрип переріс у стогін.

Потім у гарчання.

Його ноги підломилися, і він впав, хапаючи повітря, що вислизало з його легень із кожною новою раною.

Аліна важко дихала, рука тремтіла, але не зупинялася.

Вона перехопила мачете обома руками — так міцно, що кістки пальців побіліли — і повернулася до першого Сталкера.

Той лежав на боку, намагаючись підвестися, опираючись на закривавлену ногу.

Подивився на неї з подивом і страхом.

Та в очах Аліни не було ні подиву, ні жалю.

Лише холод.

Вона підійшла повільно, майже беззвучно.

Він лише встиг видихнути:

— Ні…

Мачете змахнуло плавно, рішуче.

Лезо пройшло крізь шию, наче крізь мокрий папір.

Голова впала в пил окремо від тіла, відскочивши на півметра.

Кров хльоснула дугою, осідаючи на її руці та грудях.

Аліна залишалася нерухомою ще секунду.

Її дихання було глухим, рваним.

А далі вона розвернулася — і побігла до Жені.

Аліна схилилася над Женею.

Його тіло лежало нерухомо, маска була збита, частково подряпана від осколків після вибуху, кров і пил змішалися на обличчі.

Вона обережно зняла маску.

Обличчя було бліде, змучене, і важко дихало.

— Женю… — її голос тремтів. — Тримайся, будь ласка…

Він ліниво підняв очі, ледь повернув голову.

У його погляді був спокій, змішаний із болем, і щось, що пробивало серце.

— Аліно… — хрипко промовив він. — Не… не дай їм… твоїм… ідеям пропасти, ти Рейдер.

— Я не зможу сама… — ледь вимовила вона, бо серце стискалося, і пальці тремтіли, стискаючи його руку.

Він посміхнувся крізь кров і пил, ледве, як тато, який щось говорить доньці:

— Ти сильніша… ніж думаєш Лі… Тепер ти головна…

— Женю! — вона схлипнула, нахилившись ще ближче. — Не йди…

Він зробив ще один хрипкий вдих, і… постіл, куля, влучила в голову.

Аліна відсторонилася, серце калатало, погляд змінився її очі — уважні, гострі подивились на недобитого Сталкера, що повільно піднімався з піску.

В руках у нього зброя, готова вистрілити.

Інстинкт спрацював миттєво.

Алiна схопила ніж з пояса Жені — той лежав ближче всього, теплий від його рук, з його силою.

Вона рванула рукою — кидок короткий, точний, без зайвих рухів.

Ніж влетів у голову Сталкера.

Він сіпнувся, заревів, але не зміг встояти.

Тіло повільно завалилося на пісок, а зброя випала з руки.

Стилкер упав, тіло безпомічно завалилося на пісок.

Аліна важко дихала, руки ще тремтіли, серце калатало, але погляд був сфокусований.

Вона нахилилася до Жені, погладила його руку, ледь торкнувшись обличчя, і відвела погляд на маску, що лежала поруч.

Метал холодний, темний, зі слідами бою — подряпини, плями пилу і крові.

Вона взяла її повільно, відчуваючи вагу не тільки металу, а й всього, що він залишив.

Відійшла на кілька кроків назад, на мить зупинилася, подивилася на маску, на свій відбиток у її темному склі.

Потім, без поспіху, але рішуче, надягла її на обличчя.

Леза та отвори для очей лягли точно на її погляд.

Світ змінився.

Аліна повільно рушила вперед.

Пісок хрумтів під ногами, кожен крок був важчим за попередній. Вона підійшла до тіла сталкера, що ще хрипів, нахилилася, взяла його автомат — важкий, теплий після стрільби.

Вона піднялася.

За маскою було не видно її очей, але в погляді крізь отвори вже не залишилося сумнівів.

Три короткі постріли.

Сухо, точно, без емоцій.

Кулі впилися в силуети двох сталкерів, що ще лишались на їхній території. Один звалився вперед, другий — назад, розкинувши руки, ніби намагаючись втримати рівновагу.

Настала тиша.

Важка, густа, з потріскуванням палаючого металобрухту й запахом пороху.

Рейдери, які вижили, обернулися до неї. Хтось тримався за поранене плече, хтось витягував магазин, хтось просто стояв, не розуміючи, що вони щойно побачили.

Аліна провела поглядом по всіх. Потім опустила автомат, ледь нахилила голову… і прошепотіла, майже беззвучно, але так, що кожен з них відчув цей холод по спині:

— Від сьогодні… ніхто не забере наше життя. Від сьогодні… кожен, хто ступить на Лівий берег… пожалкує. І я не зніму цю маску… доки тут не буде надії на мир.

Ніхто не відповів.

Рейдери просто дивилися — на дівчину, яка стояла серед пилу, із закривавленим мачете, чужим автоматом у руках і маскою, що стала її обличчям.

Почалася нова глава.

Не лише для неї — для всіх них.