Про що ти думаєш коли прокидаєшся зранку в армії.

Прокидатися зранку в армії — це як лотерея, тільки замість джекпоту тобі можуть випасти звуки арти, скидів, роботу міномета який уже десять хвилин працює без перекуру))

Перше, про що ти думаєш — це не філософія буття чи сенс життя. Ні. Це про те, чий сьогодні наряд і чому саме ти. Потім згадуєш, що кава закінчилася ще вчора, і всесвіт стає трошки менш гостинним.

Але війна, як не дивно, навчила цінувати дрібниці. Наприклад, коли вночі не було «прильотів» — це вже свято. Коли прокинувся не від вибуху, а від того, що тебе розбудив побратим словами: "Вставай, козаче, сніданок — каша з секретом", — це вже успіх.

Думаєш про те, як рідко ти зараз бачиш близьких тобі людей, котрих в тебе мало лишилось.. Як голос дружини, чи дочки з телефону — як ковток повітря після глибокого занурення. Про те, що колись ти мріяв про нову автівку, а зараз мрієш просто про тишу. Не назавжди — просто хоча б на ранок.

А потім хтось у кутку б'є пальцями по телефону — монтує мем про командира. І весь бліндаж регоче, наче вперше побачив щось смішне з 2019-го. І ти регочеш. І тобі добре. І ти ще живий.

Думаєш: «От би вже перемога. Щоб вдома. Щоб борщ, а не консерви». Але поки не перемога — ми тут. І не просто так.

Бо якщо вже встав — значить, треба жити. Працювати. Триматися. Захищати. Любити. І жартувати, навіть якщо війна.

Особливо якщо війна.

потім ти вмиваєшся. Якщо є вода. Якщо нема — вмиваєшся прокльонами. Бо холодно, бо мокро, бо вже третій день поспіль той самий носок, тільки вивернутий іншим боком, бо «так ще два дні точно витримає».

Поки вдягаєш бронік, думаєш: чому він завжди такий важкий, а я такий голодний. Поки одягаєш каску — згадуєш, як колись шолом був лише у фільмах про Рембо у в'єтнамців а тепер без нього — як без голови.

Але коли виходиш зпозиції й бачиш, як з туману підіймається сонце, як десь там, далеко, на обрії, спокійно сплять міста — стає якось спокійно. Бо ти розумієш: завдяки тобі і твоїм побратимам — там ще є життя. Не ідеальне, не легке, але мирне. Ще тримається.

І поки ти чуєш, як хтось жує сухпай і жартує:

— Брате, ти чого такий серйозний? Це ж не війна, це просто дуже затяжні військові збори з елементами реалістичного квесту!

— Ага. З бонусами у вигляді вибухів, — відповідаєш.

— Та то спецефекти. Для антуражу.

І смієтесь. Гірко, голосно, по-нашому. Бо коли смієшся — значить, живеш.

А ще думаєш — от як повернуся додому, спатиму на чистому матраці, без шкарпеток і гранати під подушкою. Буду цілувати землю. І їсти сало ложкою. І ніколи більше не жалітись на пробки в місті, на шум сусідів, на дорогий хліб.

І так щодня. Прокидаєшся — і знов думаєш. Про тих, хто не прокинувся, як кращий побратим Паша Матвеєв.

Про тих, хто чекає. Про тих, хто поруч.

І про те, що ми обов’язково переможемо.

Бо інакше — не можна.

А буває, що зранку просто не хочеш вставати. Не тому, що лінь чи холодно, а тому, що снився дім. І ти ще тримаєш очі закритими, бо там, у сні, твоє дитинство, де ти маленький хлопчик котрому цікаво абсолютно все.

І ти не хочеш повертатись у цей сирий, пахнущий порохом світ.

Але хтось поруч уже кашляє, десь шарудить спальник, хтось уже шнурує берці й каже: — Рухайся, бо зараз буде як минулого разу, пам’ятаєш?

Пам’ятаєш, звісно. Все пам’ятаєш.

Вилазиш, нарешті, з того спальника, наче з кокона, в якому ще трималась надія на п’ять хвилин миру. Вже на ногах. Вже не спиш. Вже знову солдат. Не син, не брат, не чоловік — а той, хто має стояти.

А потім десь із рації хрипким голосом звучить:

— Хто вкрав мій сухпай?! Я не жартую, хлопці, я сьогодні лютий!

І ти смієшся. Всі сміються. Бо якщо людина злиться через кашу з м’ясом, значить — ще не втратили себе.

Ще живемо.

А десь ближче до обіду обов’язково прилетить вірш на бойову групу від того самого побратима, який тихенько пише римовані рядки про любов і артилерію.

> «Між пострілами вчуся любити світ,

Де ти чекаєш за тисячу кілометрів.

І навіть тут, де темрява й граніт —

Ти світло моє, хоч і через шоломи й метри.»

І ти сидиш, читаєш це на позиції з брудними руками й трохи мокрим носом, і в душі знову стає тепло. Навіть якщо мінус п’ять і каша холодна.

Бо війна — це не лише про смерть.

Це ще й про людяність, яка не вмирає.

Навіть тут. Навіть зранку. Навіть у берцях.

У кожного тут — свій спосіб триматися.

Один воює автоматом, інший — словом, хтось — просто мовчки тримає позицію, не даючи впасти іншим.

Є Марко — грає на гітарі. Привіз її з дому, стара, оббита, але жива. Вона бачила більше позицій, ніж деякі наші командири. Він завжди каже:

— Якщо вже світ горить, то хай хоч звучить красиво.

І вечорами, коли є тиша, розкладає акорди. І ми сидимо — хто з цигаркою, хто з чайником, хто просто мовчки — і слухаємо. І ніби десь не війна, а літній табір. На одну пісню ми знову просто люди.

А ще є Славік. Йому 22. Ходить із маленькою кишеньковою Біблією, як з кулею в серці. Читає щодня.

— А що? Вірити треба. Хтось же нас витягує, коли вже все… — каже і замовкає.

Ми його не чіпаємо. Бо всі тут щось читають. Хтось Біблію. Хтось останню СМС від мами. Хтось список “що зроблю після перемоги”.

Лис — пише на коліні, на стіні, в блокноті, на звороті якогось наказу, а одного разу навіть на пакеті з сухпаєм. Вірші — то його броня. А ще — наші ліки. Бо іноді в кількох рядках він каже більше, ніж новини за день.

Кожен має своє. Хтось жартує, що Бог точно десь тут. Може, в бліндажі. Може, між рядками віршів Лиса. А може, в кожному “дякую”, яке ми кажемо одне одному, коли ділимось останнім печивом.

Бо справжня армія — це не тільки зброя.

Це гітара, вірші, віра.

Це трохи музики в тиші між обстрілами.

Це трохи душі — серед диму й землі.

Це життя. Попри все.