На лазурному узбережжі

Бірюзові хвилі лагідно торкаються ніг. Квітневе сонце розсипає грайливі блискітки поверхнею моря. Донька завзято кидає камінці у воду, таку прозору, що видно, як вони повільно спускаються на дно. Апельсинові дерева, наче недосвідчені в моді панянки, що одягли все найкраще відразу, хизуються пахучими блідо-рожевими квітами й соковитими помаранчевими кульками плодів серед буйної зелені.

Якась віддалена, заіржавіла частина свідомості нагадує, що це має бути красиво, чимось схоже на коханий Крим. Я пам’ятаю, так було колись — красиво до перехоплення подиху, до палкого жадання всотувати поглядом скелясті береги й нестерпно-яскраву лазур. Так багато всього — було.

Хіба краса не має рятувати світ? Чи йому вже немає порятунку, й щемка врода лише підкреслює штучність заколисаного, сонного світу, що продовжує бачити сни про власну невразливість. Це як фото подружньої пари з інстаграму, що свариться до крику з будь-якого приводу, але виставляє святкові світлини з професійної зйомки: ідеально впорядкована студія, фальшиві вибілені посмішки, фарби викручені фотошопом на максимум. Боляче дивитись. Хтось пригасіть сонце, хлюпніть чорнила у цю пронизливу лазур, від якої сльозяться очі. Трохи зовнішнього потворства й бруду могли б згладити дисонанс реальності з приторною пасторальною обгорткою.

Круїзний лайнер, завбільшки з невеличке місто, повільно виходить у море. Він відвозить стомлених сонцем туристів до наступного, залюбленого інстаграмом, місця, що обіцяє тимчасове забуття. На виході з порту він випускає натужний довгий гудок, від якого нутрощі стискаються вузлом. Донька затуляє долонями вуха й падає на землю, пригортається щокою до кам’яної плитки. Засмаглі перехожі озираються з острахом, не розуміючи чого ще від нас чекати.

Ми стоїмо посеред цього безпечного раю, як дикі тварини, яких ексцентричний колекціонер випадково випустив у декорації міста. Страшні і налякані однаково, так очевидно несумісні з цим безтурботним тлом.

Я піднімаю доньку на руки й шепочу нісенітниці, в які й сама не вірю: “Все добре, ти в безпеці. Мама нікому не дасть тебе скривдити.”

У сквері, в затінку від кам’яного муру старого міста, сухорляві хлопчаки купаються у фонтані. Змоклі й веселі своєю бунтівною сміливостю, вони вихоплюють довгі палиці, войовничо наставляють один на одного і вигукують: “Слава Україні!”

Небо синє, трава зелена, хлопці граються у війну. У нашу війну. За якийсь місяць вона увійшла в дитячий епос дворових ігор. Сюрреалістичність цієї картини здіймає волосся на спині.

Колись дідусі й бабусі, «діти війни», переповідали під час сімейних застіль про свою юність. Тоді їхні історії здавалися міфами, виринувшими з далекого минулого. Хто з нас, граючись у стрілялки на мерехтливих екранах комп’ютерів, здатен був уявити, що наступним поколінням «дітей війни» стануть наші власні діти?

Білокрилий літак зі стугоном проноситься над головою, залишаючи по собі тонку смугу. Хвилини йдуть на боротьбу з внутрішньою потребою схопити дитину і бігти в укриття. Лише кілька днів знадобилося, аби звуки літаків вкарбувалися в мозок як сигнал загрози. Тижнів прожитих у тиші не вистачає, аби цей зв’язок розірвався. Скільки ж на це треба? Місяців? Років?

Сонце ліниво котиться до обрію, наче глузує, розмальовуючи воду й небо у пастельно-рожеві та помаранчеві відтінки. Воно сходить і заходить по колу, хвилі б’ються об берег, десь далеко бомбардувальники несуть смерть, але не сюди, не сьогодні. Сонце кепкує, передражнює: “бачиш, які мізерні твої тривоги? Які непомітні твої злидні. Кому потрібне укриття в раю?”

Тут є укриття — я перевіряла. Ніхто з місцевих не дивувався моїм розпитам. Хорвати, кому за тридцять, добре пам’ятають війну: заміновані пляжі, закриті кордони, відразу до чужої мови та літератури, що спалахнула раптово й за короткий час випалила те інородне, що здавалося вкоріненим назавжди. Як химерно, що вони пам'ятають, та не носять на обличчях відбитки цієї памʼяті. Ніщо, крім нас, чужинців, випадково занесених подихом далеких подій, не нагадує про біль, руйнування, небезпеку.

Є тільки вікові стіни, ідилічна лазур, неквапливі люди за ритуалом вранішньої кави, діти що гуляють без нагляду (нічого страшного не траплялося з дітьми цього міста десятиліттями). Це повинно щось означати. Це мало б розповідати історію про стійкість і зцілення, про панування життя, адже все минає, навіть війна.

Думки проносяться в голові, чужі й непереконливі, як формальні втішання дальніх родичів після похорон: «все минеться», «час лікує», «скоро стане легше». Якась глибоко схована частина свідомості погоджується: так, правда. Але ці слова, позбавленні краплини справжньості, не торкаються жодного живого нерва, що бринить болем. Іноді безсилі і краса, і правда.

Йдемо «додому». Це слово назавжди приречене залишатися в лапках, навіть подумки. Я читаю казки з телефону, без заспокійливого шурхоту сторінок та яскравих малюнків. Донька знову й знову питає про свої книжки. Вона так багато питає:

— Не хочу цю чашку, хочу з акулками. Можна олівці? Мамо, підемо в парк із динозаврами?

— Ми не можемо, парк із динозаврами дуже далеко.

— А коли зможемо? Полетимо на літаку? Ні? Чому?..

У мене немає чашки з акулками, немає олівців, немає відповідей.

— А ти пам’ятаєш тата?

У мене немає слів. Лише крик, якому затісно в грудях. Не можна кричати.

Донька прокидається з криком і вологим від сліз обличчям. Щоночі. Кожну. Кляту. Ніч. Можна забрати дитину з війни, але як забрати війну із дитини? Підручники по вихованню з рожевими пухлощокими малюками на обкладинках не готують до такого. Я б і сама не відмовилася від інструкції: як правильно пережити це нове життя, коли тіло ніби тут, а ти сама деінде. А ще ця лазур.

Знову сходить сонце, сліпуче й дратівливо бадьоре. Невже не втомилось прокидатися кожного ранку? Замилуване затишком південне місто вдивляється тисячами очей у щемку лазурову далеч. Люди відпочивають, планують вихідні, сперечаються про дрібниці.

Під сліпучим сонячним софітом, у цьому театрі абсурду, де актори щиро грають легку комедію, ми — випадкові герої класичної драми, вплетені в сцену помилкою режисера. Хочеться спуститися зі сцени, стерти грим, вибігти із зали. Але земля кругла і бігти немає куди.

Я затуляю фіранки, віконниці, очі. Що завгодно, аби відгородитися від тієї лазурової фальші. Колись я вивчу правильні репліки й підтягну акторську майстерність настільки, аби видаватися людиною навіть найбільш прискіпливим глядачам. Можливо навіть собі. Але не сьогодні.

Завіса.