Вогні міста

— Ти точно можеш вести?

Слова Оксанки, наче ляпас, б’ють по живому. Мружусь, вдивляюсь у чорну стрічку дороги, та стримую різкий коментар. Вона й так перелякана, тільки вдає, що читає. Вічно ті її книжки! Цікаво, в спроможності колишнього вести автівку вона б наважилась сумніватись?

Стриманість летить до біса. Лице обдає жаром, кров пульсує в скронях. Опускаю скло до половини, вдихаю. Крижане повітря змітає бридку алкогольну сонливість. В голові все ще крутяться сцени з пабу, гострі саркастичні фрази, якими я міг би відповісти на підколи її мудили-колишнього.

Але не відповів. Просто забрав її та поїхав.

Асфальт вигинається хвилями, автівку похитує з боку в бік, шурхіт гладкої траси заспокоює. Крадькома поглядаю у дзеркало. Оксанка згорнулася клубочком у моїй куртці, очі більше не смикаються стривожено, тільки пальці дріботять в ритмі знайомої пісні з фільму, назву якого ніяк не пригадати, бо дріботіння весь час збивається на слабкій долі. Повертаюсь.

І дорога зникає.

Вдаряю по гальмах, аж м’язи зводить судомою. Перед капотом нізвідки — глуха стіна. Інстинкт заплющити очі сильніший за розум. Чіпляюсь за кермо, знавісніло тисну на педаль. Металева бляшанка несеться вперед попри мої зусилля. Хімічний сморід розігрітих колодок б’є в ніздрі. Все тіло стискається в очікуванні фатального зіткнення.

Але його не стається. Автівка сіпається кілька разів і зупиняється.

Розплющую очі. Нас винесло на узбіччя, машина ніби неушкоджена. Попереду тільки порожня траса. Жодної стіни. Навіть натяку.

— Що сталося? — питає Оксана, потираючи забиту потилицю.

— Заяць вистрибнув під колеса, — брешу.

Вона вже не ховається за книжкою, пильний погляд свердлить потилицю. Змушую себе зрушити з місця, хоча руки досі трусяться, боюся навіть блимати. Скоро попереду постає згусток щільного туману. Якщо не помітити заздалегідь, можна і справді подумати, що влітаєш у стіну. Обережно скидаю швидкість. Безгучно лаюся, бо в молочному мареві не видно ні напрямку, ні краю дороги. Рухаємось майже наосліп. Напруга звивається вздовж хребта, липкий холодний піт пробивається під сорочкою. Протитуманки не допомагають, лише підсвічують химерні обриси, що клубочаться навколо.

Автівку підкидає, і замість гладкої траси чую шурхіт гравію під колесами. Біс його знає, куди заїхав у тому тумані. GPS барахлить, на екрані чорна порожнеча. Треба доїхати до найближчого вказівника або запитати в перехожих, але кому бахне в голову вештатися узбіччям у таку негоду?

В машині холодно, дихання зривається з вуст білими хмаринками й змішується з молочним маривом, що заповзає крізь вікно. Зачиняти не можна, хміль ще не вивітрився з голови, розморить — почне клонити в сон. До дому сімдесят кілометрів по трасі. Тільки де та траса? Скрізь лише туман і дивні тіні, що ковзають по склу. Шкіру вкривають сироти. Хребет поколює крижаними голками.

Очі настільки звикли до білого серпанку, що в ньому починають маритися химерні силуети. То велетенський птах шурхотить, зачіпаючи крилом дах, наче перетинає межу між світами. То фігури в саванах вишиковуються вздовж узбіччя, ніби жалобна процесія. За рогом вони перестають ввижатися примарами, бачу чіткі обриси трьох людей. Блимаю й висовуюсь з вікна, аби краще роздивитися, але вони не розвіюються. Під'їжджаю впритул, майже порівнявшись з перехожими, сподіваюсь нарешті спитати дорогу.

Й різко відсахуюсь. Смикаю кермо в інший бік, щосили тисну на газ. Шини верещать, гравій летить з-під колес. Автівку заносить на слизькій дорозі, здається, вона ось-ось вилетить за межі висвітленої смуги в імлу. Колеса дивом чіпляються за бруківку, кузов ще раз хитає, але виводить у правильне положення.

У боковому дзеркалі все ті ж фігури на узбіччі. Вони обернуті до мене, але не бачать, бо не мають очей. Білі обличчя затягнуті гладкою шкірою без жодного отвору. Наче воскові ляльки, яких не доробили, лишили в напівлюдській подобі, не додавши найважливішого.

Підіймаю скло, ніби прозора перетинка може захистити від гіпнотичних видив.

— Через триста метрів на перехресті, — раптово озивається навігатор. — Повернись до нас.

Спалах адреналіну прояснює розум. Перед перехрестям справа дорожній вказівник. Всі стрілки наказують розвертатися.

— Поверніть... поверніть — заклинило навігатор. Єдине слово перемежається хрипом радіоперешкод.

Куди завгодно, тільки не назад. Я втискаю газ у підлогу. Тепер вказівники трапляються кожні сто метрів:

"КІНЕЦЬ ШЛЯХУ"

"ПОВЕРНИ"

"ОБРИВ"

Земля провалюється під автівкою. Хапаюсь за кермо, ніби це дасть контроль у вільному падінні. Нутрощі стискаються, повітря вихоплює з легень відчайдушним стогоном. Різке приземлення має накрити нищівним болем, але тіло лише конвульсивно здригається.

Ніякої прірви. Автівку злегка підкидає на нерівній ґрунтівці. Грубий гравій хрумтить під шинами. Один камінець вистрибує з-під колеса і з брязкотом врізається в лобове. Від крихітної цятки, наче морозні узори на склі, розповзається павутиння тріщин. Світло дивно викривляється, земля, небо, туман змішуються у химерному калейдоскопі.

Зосереджую погляд на кермі. Вкрите блискучою лускою, воно ковзає під долонями, звивається, наче зміїний тулуб без голови чи хвоста. Це я повертаю кермо, чи воно повзе, обертаючись під руками? Шершаве та холодне, треться лускою о шкіру. Хочу відсахнутися від повзучого гада, обтерти пальці, але не можна. Десь там, за калейдоскопом миготливого світла, все ще є дорога. Треба тільки дістатись до міста. Автівку знов веде в бік.

— Ти не втомився? — лунає голос Оксани. — Може, я поведу?

— Я в порядку, — гаркаю. — Краще перевір покриття. Навігатор здох.

Оксана вмикає телефон, і на лобовому склі відбивається її покручене обличчя зі скляними, мертвими очима, з вуст підборіддям стікає цівка крові. Від переляку я не чую відповідь. Чоло заливає потом, а ще страшенно хочеться пити.

За серпанком туману ввижаються вогні мегаполіса. Лишилося проскочити тунель, що, наче чудовисько з роззявленою пащею, причаївся попереду. З його нутрощів блимають криваво-червоні ліхтарі. Він тягнеться й вигинається, наче кишківник гігантської потвори, що прагне нас перетравити. Багряні стіни, ніби з ребер та живого м’яса, волого виблискують.

Пити!

Нестерпна спрага пронизує думки розпеченим дротом. Шкіра свербить, я весь зсихаюсь, як музейні мумії, огорнуті в зітлілі одежі, з роззявленими в німому зойку ротами, що так і не дочекались хоч краплини вологи.

Пити!

Спрагло облизую потріскані вуста. Останнього разу такий сушняк накривав, коли наковтався кислоти з одногрупником.

“Не сци, не отруєне” регоче тунель голосом Оксанчиного колишнього.

Вона з таким переляком дивилась на шоти, що той мудила виставив “за примирення”. Думав, не хоче, аби п’яним сідав за кермо, але… Невже таки щось підсипав?

Тільки б дотягнути до міста.

Тунель випльовує нас, наче вбачає неїстівними. Частокіл обелісків багатоповерхівок несеться повз. Нічне небо ворушиться, дихає, ніби велетенські легені, продірявлені срібними шипами зірок. Руки на кермі обм’якають розтопленим воском. Слідом плавляться повіки, неслухняно сповзають на очі. Не можна засинати, але тіло зраджує.

Вуха закладає, світ поринає у темну холодну безгучність, ніби провалився під кригу. Стихає гул двигуна, шум вітру, навіть власне дихання, лише рваний ритм віддається вібрацією у ребрах й збивається на слабкій долі. Мене немає, лишилось одне тільки серце у металевій труні автівки.

Кожен нерв паралізований, м’язи заклякли, не можу поворухнутися, ніби товща крижаної води тисне на тонку оболонку. Оксанка кричить, широко відкриває рота й б’є кулаками по підголів’ю мого крісла. Та замість слів з її вуст зриваються великі бульбашки повітря й прилипають до стелі. Вона така кумедна, волосся розтріпалося, щоки наче буряки, незграбна клоунеса. Сміх розбирає, гигочу, як гієна, й обтираю зволожені очі рукавом. І чого вона переполошилася? Все ж добре, ми доїхали до міста. Шкода тільки, що воно все пішло під воду. Густі водорості обплітають автівку щільною сіткою, хитають з боку в бік, заколисують. В товщі темної води ввижається гігантська риб’яча паща, що чекає, аби проковтнути мене, як комаху. Потворний глибоководний монстр стрімко наближається. Оманливий вогник на голові риби-вудильника перетворюється у фару.

Зіткнення. Його не уникнути.

Фура з гуркотом врізається в автівку. Нищівний удар посилає хвилю шоку по тілу. Навіть крізь наркотичний туман чую металевий скрегіт, коли машину підминає під себе сталевий гігант. Голова, як м’ячик для пінг-понгу, б'ється з усіх боків, верх чи низ стають безглуздими умовностями. На мить наступає пауза, але машину все ще несе невідомо куди. Час плине як в уповільненій зйомці, нескінченно розтягує агонію очікування. Я знаю, чим все скінчиться, і нічим не можу тому завадити. Шкода тільки

Пронизливий гул сигналу волає перед другою серією потужних ударів. Світ перевертається кілька разів, і нарешті пекельна подорож закінчується. Оксанка дивиться на мене дикуватими скляними очима. В куточку блідих, розтрісканих вуст запечена кров. Різкий запах мастила й спалених гальмівних колодок ударяє в ніздрі, і стає так дивовижно легко. Так нестерпно легко й більше не боляче.