Голос, що не має права бути почутим

Сьогодні вихідний.

Я прокинувся, як завжди, біля сьомої години ранку. Мене здивувала відсутність моєї дружини, яка зазвичай ще годинки зо дві лежала б поруч, зігріваючи мій правий бік. Її тепло завжди було для мене частиною ранку, як повітря, без якого день просто не починався.

Я встав і пішов її шукати. Вона сиділа за столом на кухні зі склянкою кави в руках та загадково дивилася у вікно.

Я зупинився у дверях. Як я обожнюю такі моменти! Ті, коли вона вся — у собі, ніби у власному всесвіті. Я не хочу їх переривати. Хочу їх закарбувати в пам’яті й повертатися до них щоразу, коли світ здається безглуздим. У такі миті вона здається мені чимось більшим за людину — чимось майже небесним.

Я тишком наближаюся до неї і своїм поцілунком у шию змушую її легенько здригнутися й повернутися до мене. Вона дивиться своїми неймовірно красивими очима — і я завмираю.

Її обличчя! Воно — як ранок після бурі. Коли дивишся на нього, все навколо зупиняється, і водночас світ наповнюється сенсом. Але сьогодні у її погляді є щось інше. Щось тривожне. Наче в цій красі з’явилася тінь, якої там раніше не було.

Я не встиг і слова сказати, як вона випередила мене.

Вона просто вимовила:

— Я вагітна.

У мене перехопило подих.

Я побачив на столі тест, зажатий у її руках. Дві смужки. Такі завітні дві смужки!

Мене охопила хвиля щастя, така щира, така непідготовлена, що я впав перед нею на коліна й почав цілувати її руки, живіт, коліна — все, до чого міг дотягнутися.

Вона ж відсторонювалася. Спочатку несміливо, потім рішуче.

Я не відразу це помітив. Але коли зрозумів, вона вже говорила далі.

— Я вже дзвонила лікарю. Аборт у середу. Термін занадто великий для медикаментозного, доведеться...

Я не чув решти.

У голові крутилося тільки одне: аборт у середу.

Мій ще сонний мозок не міг це прийняти.

Аборт у середу. Через чотири дні. Аборт.

Вона сказала аборт.

— Але почекай, кохано… який аборт? Ми ж хотіли дитинку.

— Так, але зараз це все якось… незаплановано, — сказала вона рівно, ніби повторювала фразу, яку вже не раз прокручувала подумки. — Мене мають підвищити на роботі, ми переїжджатимемо до столиці. А ця дитина… вона просто не вписується в плани. Якщо начальство дізнається, що я вагітна — ніхто мене нікуди не просуне. Потім декрет, потім перерва, потім тисячі дрібних причин, чому я вже не зможу повернутися. Я не хочу цього зараз. Я не хочу втратити те, до чого йшла все життя.

— Я тебе розумію… — сказав я, — але почекай. Це ж наша дитина. Я допоможу тобі, у всьому. Ти ж знаєш. Я не хочу, щоб ти йшла на це.

Вона дивилася у вікно.

— Справа не в цьому. Просто я не готова. Я не хочу жертвувати справою мого життя заради цієї ще навіть не розвиненої дитини. Ми не готові, чуєш? Ми просто не готові.

Ми ще довго сиділи.

Кава холола.

Вона щось говорила — про роботу, про столицю, про майбутнє.

А я бачив тільки її губи. І ці дві смужки.

Наступні дні тягнулися, як одне довге мовчання.

Вона не хотіла повертатися до розмови. Я — не наважувався почати її знову.

Години спливали, як вода крізь пальці. Всередині неї щось розвивалося. Всередині мене — щось повільно помирало.

Я ходив з кімнати в кімнату, намагався працювати, готував каву, але не міг пити.

Мені боліло. Не тіло — свідомість.

Я відчував, як щось невидиме в мені тріскає, кришиться, опускається на дно.

Іноді я ловив себе на тому, що думаю про неї, про дитину — якби це було можливо, я би волів, щоб вона оселилася в мені.

Аби заповнила те, що помирало.

Вона поводилася спокійно, ніби нічого не сталося. Вечеряла, переглядала новини, усміхалася колегам по телефону.

А я не знаходив собі місця.

Дивився і думав. Думав і дивився.

Чому? Для чого? Куди подіти себе?

Відповідей не було. Точніше, вони були, але жодна не рятувала.

Середа.

Я взяв відгул. Не міг дивитися людям у вічі.

Вона поїхала зранку. Сказала лише “не чекай”.

Я сидів на кухні, де колись усе почалося, дивився у вікно — те саме, у яке вона дивилася того ранку.

Кава давно вистигла. У кімнаті було тихо, надто тихо.

І тоді телефон спалахнув.

Одне повідомлення.

“Я все.”

Я не відразу зрозумів, що саме вона мала на увазі.

А потім зрозумів. І тоді щось померло остаточно.

Ні, не в мені. А взагалі — у світі.

Аборт — це вибір сильної жінки.

Самогубство — це вибір слабкого чоловіка.