Глушина

— То що саме ви бажаєте?

“Я бажаю, щоб мій брат перестав мене бісити.” — подумав я, але в слух сказав:

—Червоні троянди. Штук десять.

— Я думаю, варто взяти білі троянди, — Паша схилився над величезним букетом.

Продавщиця сиділа за прилавком і великомудренно кивала його вибору, як щойно перед цим кивала моєму.

— Вона любила червоні, — сказав я.

— Хм, червоні це надто банально, може візьмемо оці? — Паша вказав на жовті квіти з вузькими пелюстками.

Продавщиця далі кивала.

— Вона любила лише троянди. — я процідив крізь зуби, — І лише червоні.

Я відчув як у вилицях пульсує маленька жилка ненависті до Паші. Продавщиця кивала, і мені хотілося, щоб її голова після чергового кивка відпала і плюхнулася у відро з каламутною водою від квітів.

— Ну я розумію, але не те щоб вона тепер могла заперечити, тому… — Паша навіть не повернувся до мене лицем щоб сказати це, і далі роздивлявся неправильні квіти.

— “Тому” що?! — я раптом кинув додолу червоні троянди, які уже почав збирати в букет, — Що “тому”? Ти навіть бабок на квіти не маєш, це я їх купую, я! — жилка на вилиці лопнула вогненною кулею болю, і це розлютило мене ще більше. — Ти на похорон не запізнився лише тому, що тебе Альона привезла! Де ти був останній рік, чому не приходив до неї в лікарню?! Як ти тепер смієш рота відкривати?!

Паша нарешті повернувся до мене. Його лице було наче пластилін, що мнеться під теплом здивування. Борода вібрувала наче електрична зубна щітка. Він не відводив погляд і дивився прямо мені в очі.

— Андрій… — почав він високим тоном, але потім замовк.

На секунду у мене виникла надія, що він нарешті визнає те, що все навколо було не в порядку, що він не правий, або що ситуація неправильна, або хоч звинуватить мене у чомусь однаково поганому. Чи можливо зауважить що матір була не святою і він досі не пробачив їй побої за помилки у чистовому зошиті, чи те, що вона так і не схвалила його дружину, чи навіть те, що я не дзвонив йому з моменту як він переїхав із міста в свою глушину…

Але натомість Андрій повернувся до продавщиці, посміхнувся з виразом “от бачте як буває”, а потім безтурботним голосом прошепотів:

— Ну ти що, не в магазині ж, Андрій, на нас всі дивляться.

Продавщиця втупилася у зошит з кросвордами і не піднімала голову.

Я кивнув замість неї і більше не реагував на зауваження Паші.

— Можливо стрічку якусь красиву вибрати…

— Дайте дванадцять червоних роз. — Сказав я. — Без стрічки.

Я стискав кермо і думав про те, як залізні закльопки на Пашиних джинсах царапають шкіряне сидіння моєї машини.

“Плювати, — думав я. — Плювати на це. Ми її поховаємо, він поїде назад у село, і там і лишиться”

Коли ми зупинилися на світлофорі, я мигцем глянув на нього. Він з рівним обличчям дивився у вікно. Читав вивіски з рекламою і заглядав у вітрини магазинів. В якийсь момент я побачив як кутики його рота піднялись у відповідь на якусь думку. Посміхається! Якого біса?

Мої очі металися салоном в пошуках чогось щоб його прибити. В решті решт я не витримав.

— Тобі реально всеодно? — Я намагався зобразити нейтральну інтонацію, але вийшло більше схоже на гарчання. Я не міг терпіти його байдужість.

— Андрій. — Він постійно починав речення зі звертання, так ніби я своє імʼя забув. — Андрій, — повторив він.

На перехресті зелене світло, і я рушив вперед. Краєм ока я бачив як Паша дивиться на мене. Чекає, поки я гляну на нього.

Я не втримався і повернув голову.

— Андрій, ти думаєш що всі мудаки, крім тебе, правда? — Випалив Паша.

Мені перехопило подих. Я очікував виправдань або ухилянь від теми, а не…

— Тому що ось, в чому справа, Андрій, — Продовжував він, — не тобі одному болить. По факту, болить усім. Думаєш Альоні було окей вислуховувати те, який я мудак, коли вона сказала, що забере мене на похорон?

Вона розказала йому!

— Я розумію, що у кожного свої способи справлятися. Я розумію що тобі зручніше вдавати що ти один золотий молодець, а решта просто кончені. Але як щодо того, щоб засунути своє его собі в дупу хоча б до моменту як її покладуть в землю? Що про це думаєш, а?!

Під кінець Павло перейшов на крик, але не такий, як у мене. Його крик був рівний і методичний, ніби хтось просто збільшив гучність на радіо.

Я зрозумів, що я зупинив машину посеред дороги і перекрив рух для цілої смуги. Але не можна дати йому залишитися переможцем.

— Ти навіть квіти не купив… — почав я.

— Тому що у мене немає квіткових магазинів в селі, а нести засушені соняхи я не збирався, — Пашин голос далі звучав гучно, мов з динаміку на концерті. — А потім ми поїхали з тобою. Думав, проведу час з братом, з яким не бачився вісім років. Думав, ми розділимо біль.

Він дав мені можливість відповісти, але я розгубився і втратив момент. Він продовжив:

— Скажи мені, якби я запропонував самому купити квіти, що б ти відповів? — запитав він.

Перед очима постав образ. Старший брат намагається оплатити замовлення в ресторані, а я починаю кричати і обзивати його. Страшна образа: як він міг засумніватися в тому, що у мене є гроші? Нехай тоді їх і дійсно не було, та після тієї вечері, що не сталася, ми з Пашею не говорили місяць.

Я стиснув кермо автомобіля, який купив, щоб довести всім, що я можу сам себе забезпечити. Бо я міг. І зможу навіть після смерті, якщо зроблю зі свого бізнесу сімейну компанію. Навіть Альону вдалося переманити з дизайну інтерʼєрів. Якби Паша не ховався від світу у гірському селі, де телефон був лише в місцевому відділенні пошти, то і його б переманив.

Я прочистив горло і промовчав. Очі почало щипати, а в горлі запекло від печії. Я знав, що Паша не очікує на мої вибачення, і від цього у горлі пекло ще сильніше. Замість відповіді я увімкнув радіо.

Паша з цікавістю нахилився до програвача. Він завжди любив музику. Коли я був малим, він брав у рюкзак свою колекцію пластинок і вів мене до магазину програвачів, де працювали його знайомі. Там він розкладав на столі затерті і поплямовані часом обкладинки і по черзі вмикав мені музику. Від Бітлз та інді-року десятих років, до хевіметалу та гункору: він вважав за свій обов’язок прищепити мені культуру, якою він її розумів. Більшість мені не подобалася — Паша тяжів до важкої музики, а я все ж любив поп та меланхолійні серенади. Але я слухав і вбирав у себе все, що він розказував мені про жанри, інструменти та індустрію. Тоді він здавався мені всезнаючим велетом, вже тоді з борідкою — прекурсором заростей, що зараз спадали йому до грудей. Коли він вмикав мені музику, здавалося, що сам Зевс з Олімпу спустився до мене, щоб подарувати частинку мудрості.

Це зараз я розумію, що у брата не було більше нічого, щоб мені дати. Його хобі мінялися надто часто, щоб він міг набрати суттєву кількість знань для передачі іншим, освіти не мав, а ті уривки мудрості, що він хапав з вулиці, випадкових книжок та розмов з бозна-ким — вони мало того, що не підходили для братських повчань, та ще й засуджувалися батьком і матірʼю. Пашу відправляли у літні виховні центри та санаторії, щоб хоч якось контролювати його світогляд, бо що більше Паша віддалявся від дитинства, то більше бунтував проти світу. В решті решт, саме подорож до християнського табору в Пашині вісімнадцять і призвела до того, що він отримав вирішальну ідею про самозабезпечення. Вона дозрівала у нього ще багато років, які той поневірявся в муках від ненависті та любові до батьків.

Ненависті у любові, від яких потерпаю і я.

Паша пішов від них, пішов від усього світу, щоб будувати свій. Єдина річ звідси, яка дійсно могла його зацікавити — це музика.

З динаміків заграли чужі народні мотиви і Паша розчаровано відвернувся до вікна. Я злорадно посміхнувся. 
Ага, тримай своє, мудню.

Вона допікала і мені, але терпіти було легко, з рештою, музика для мене нічого не значила. А от йому має вуха різати добряче. Народна музика відчувається чимось чужим і відірваним від реальності, абстрактним зображення реальності, якої більше не існує в сучасному світі. Українську можна хоча б можна було б послухати як своєрідне історичне дослідження, але такого на радіо не грають. Я звернув на бокову вулицю, щоб їхати довшою дорогою, і ми стали в пробку.

Тоді подивився на Пашу. Він сперся головою на скло і дивився кудись вниз і вбік. Його руки, великі і всі ніби вкриті вузлами від праці, висіли поміж колін, а сам він немов розм’як і поступово стікав вниз. Щойно він помітив мій погляд, то стрепенувся і знову набув свого звичного невблаганного та твердого вигляду. При

Що я роблю, навіщо?

Машина ззаду почала сигналити, щоб я рухався вперед, до неї долучилися і інші, але я навіть не дивився на дорогу, а клацав по екранчику, поки не знайшов станцію “Радіо Рокс”. Важкою музикою там і не пахло, але іноді вмикали Металіку. Пісня, що заграла з динаміків, здавалася знайомою, ніби Паша вмикав її колись мені, більше пʼятнадцяти років тому, але назва ніяк не згадувалася. Я прикусив язик, щоб не запитати. Сорому було і так по вуха, і пірнати глибше не хотілося.

Ми рушили вперед і машини навколо нарешті перестали сигналити. На Пашу я не дивився до самого дому смутку.

***

Матір лежала в труні посеред дому смутку. Ми з Альоною стояли осторонь, поки Паша прощався. Десь по будівлі шлялася Наташа, яка якогось біса приперлася зі Львова. Братѝ батька були тут зранку і принесли трохи квітів. Вони приносили їх кожного дня. Коли я попереджав, що ці квіти залишаться тут і ми не будемо везти їх на кладовище, вони лиш кивали і казали що знають. Тепер труна була втоплена в квітах і я був вдячний їм за цей безглуздий жест. Якщо в перші дні тут було багато знайомих і дальніх родичів, то коли погода зіпсувалась, а всі, хто хотів порощатися, попрощалися, приміщення відчувалося жахливо самотнім і ворожим. Через лампи білого світла кожна поверхня виглядала хворою, точно як сама матір весь останній рік. Але зараз вона лежала, оточена червоним вибухом роз, і Паша, навіть у потертих робочих джинсах, старому светрі і з довжелезною бородою, виглядав неначе лицар над могилою королеви. У мене защипало в очах, вкотре за день. Я пошкодував, що одягнув сьогодні лінзи, інакше б міг дозволити собі трохи поплакати біля Альони.

— Я накричав на нього в квітковому магазині, — прошепотів я до неї.

Будь-який звук розносився по дому смутку наче церковний спів, тому я радше сичав в її вухо, аніж говорив. Вона відповіла таким самим сичанням:

— Я також, коли забрала його. — Голос спокійний. Вона взагалі була дуже спокійною з того часу, як втекла з дому в шістнадцять. Жодної більше розбитої тарілки. Жартувала, що з тією кількістю трави, що вона викурила до вісімнадцяти, проблем з нервами не буде у трьох поколінь її нащадків. Тому я не одразу сприйняв, що саме вона сказала.

— Ти?! — вигукнув я загучно.

— Ти! Ти! Ти! — загукала луна по приміщенню.

Я затулив рот руками. Альона посміхнулась.

— Ага. Уяви собі, ти не один за ним скучив.

— Я не… — почав я, а потім згадав розмову в машині. — Я просто не уявляю собі, як ти на когось кричиш.

— Ну, я не надто сильно піднімала голос. В основному ридала і просила його кинути своїх Амішів.

Я хмикнув:

— Якби ж це були Аміші!

— Очікувано, він відмовився. Я назвала його мудаком, сказала що він такий самий як батько, і ще всяких дурниць. Ну, сам знаєш. А потім він заговорив…

Вона замовкла і глянула на Пашу. Той якраз сів навпочіпки перед труною і ворушив губами. Розказував щось матері. До нас звук його голосу долітав рівномірним гудінням. Сам я старався не підходити до тіла. Воно для мене не асоціювалося із матірʼю, а радше було якоюсь грубою апроксимацією, кривою та осоружною. У квітах, що оточували труну, було більше матері, ніж всередині. У повітрі та думках, можливо, у деяких діях та наших з Альоною словах, ось де була вона тепер, і я волів віддавати шану саме цим місцям її останнього спочину. Тіло ж викликало дивну суміш огиди і роздратування, огиди, бо це, напевно, був шмат матерії, який містив найменше від моєї мами за все решту в світі, а роздратування — за те, що я не міг просто здихатися від нього на найближчому смітнику і мав віддавати шану цьому сірому шмату гниючої плоті, розфарбованому щоб викликати асоціації з живою людиною. Я знав, що такі думки були неправильними, але нічого не міг з собою зробити.

Паша думав геть інакше. Він вважав ці почуття правильними, істиними і єдино вірними. Це було його принципом — довіра до себе, і коли помер батько, він не приховував своєї огиди до його дряхлого та розпухлого тіла. Власне, він і за життя батька цих почуттів не приховував. А після — переконував, що аніж закопувати його в землю, краще відвезти у львівський крематорій. Не прийшов ні в дім смутку, ні на похорон. А тепер сидить біля неї, щось розказує. У яких ще місцях він змінився за ці роки?

Альона знову повернулася до мене.

— Він вміє вставляти мізки на місце, правда? — Сказала Альона в повний голос.

— Правда, правда, правда… — ехо понеслося кімнатою.

— Правда, — відповів я.

— Правда, правда, правда… — повторило ехо.

Раптом біля нас уже стояла Наташа. Разом з нею зʼявилася хмара солодкого фруктового запаху. Я смутно памʼятав, що коли я був дитиною, від неї пахло сигаретами, але тепер вона перейшла на вейпи. На ній була пишна червона шуба з пухнастим коміром і зелені туфлі зі шпильками. Туфлі не підходили до шуби, і було видно що їй жарко. Листопад був холодним, але не настільки, і краплини поту блищали на її шиї. Нафарбоване лице було ніби вкрите крейдою, губи наче червоні отруєні змії. Коли вона переконалася, що ми її помітили, то розтулила свого зміїного кубла:

— Така втрата, мої дорогенькі, така втрата, — захитала вона головою.

— Втрата, втрата, втрата… - повторило ехо.

Альона стиснула кулаки, я гучно вдихав та видихав носом.

— Ви знаєте, вона нарізала овочі у салат ідеальними кубиками, ідеальними! — Наташин голос бринів наче надутий свинячий шлунок. — Ви колись помічали це? Я ніколи не розуміла, як вона це робить, усі кубики ідеальні!

— Ідеальні, ідеальні…

Альона повернула голову і сказала:

— Наташа, іди нахуй, добре? — тон спокійний, ніби просто попросила за проїзд передати.

Наташа була найкращою подругою матері, до того моменту, коли піймала нашого батька з нею в ліжку. Відтоді матір ростила нас одна, а у Наташі зʼявлялися нові шуби кожного року. Ніхто не хотів бачити її тут, навіть жоден з братів батька. Та все ж, їй ніхто нічого не казав, попри всю її гнилість, негарно так вчиняти зі старою вдовою у семирічної давності шубі.

Наташа промовчала, як і ехо, але і не подала виду, що почула. Вона взагалі часто вдавала, що нічого не сталося, як вона уже сім років вдавала, ніби батько не мертвий, і що вона ще має хоч якийсь стосунок до нашої сімʼї. Вдавала добре, ніби справжня актриса. Чим вона займалася по життю насправді — ніхто не знав, окрім, можливо, батька.
Наташа замовкла і відступила на крок назад. У цей момент вона ніби зникла, і лишилися лише я, Альона і Паша.

Паша далі говорив із матірʼю. Це була, напевно, найдовша їх розмова з того часу, як батько пішов. Паша винив батька і, звичайно ж, це дійсно була його вина, і тільки його, що б він там не казав про те, як дружина не приділяла йому достатньо уваги. Та й як би вона приділяла більше? Мене треба було водити на репетиторство, Пашу на його гуртки, а Альону розшукати в якомусь клубі чи на хаті у бариги і забрати ночувати додому хоч раз в місяць. Ми всі ненавиділи батька за те, що він зробив, Паша особливо. Мені тоді було років 10, принаймні коли ми всі дізналися про Наташку. Паші якраз виповнилося 16, коли він прийшов додому до заплаканої матері і та розказала йому про знахідку на татовому телефоні. Вона навіть не рилася в ньому в пошуках доказів, він сам попросив її перекинути контакти з нього на новішу модель, яку нещодавно купив, і ось там все і було, довжелезні розмови з “Муською”.

Паша ненавидів батька за те, що той зруйнував сімʼю, але і ненавидів матір за те що… Я так і не розібрався, за що саме. Чи то за те, що вона дозволила цьому статися, чи то за те, що в решті решт вона пробачила батька. Єдина з сімʼї, хто пробачив. Чи то через те, що взагалі вибрала собі чоловіка, здатного на таке.

Батьки намагалися менше кричати коли я був поряд, але успіху досягли лише завдяки Наташці. Пройшло цілих два роки до того моменту, як батько назавжди зʼїхав з квартири, і це відчутно дало по мізках і мені і Паші. Йому, звичайно, сильніше, від своїх проблем з головою він мусив тікати аж у Карпати. Він не дзвонив нам тому, що у нього не було телефону, але іноді слав листи. Мамі — ніколи.

Коли він ще приїжджав, то вони перемовлялися кількома словами. Матір за добу до його приїзду готувала борщ.

— Твоя Світлана молодчинка, но українська кухня у неї хромає, — казала матір.

— Борщ має бути вчорашнім — кивав Паша, — але четверо ротів в хаті його зʼїдають одразу.

Далі розмова у них не вʼязалася.

— Це все тому, що без холодильника все надто швидко псується? — Теоретизував я.

— Андрію, у нас крім літа ще зима є, ми тримаємо тоді продукти надворі, — з докором на мою некмітливість. Ненавиджу коли він так робить.

Десь років пʼять-шість тому Паша перестав приїздити. Писав у листах, що це через якісь ядерні дата-центри в Європі, чи штучний інтелект, не памʼятаю вже. Ми всі тоді вирішили, що він просто вирішив покинути нас назавжди, відправитися за море, як ельфи у тому старому фільмі. Відтоді він зник безвісти з наших життів, помер без поховання. Листівки з крафтового паперу, розфарбовані внизу його дітьми, були милими, але жахливо неінформативними. “Привіт, у мене все добре, діти — ростуть, турботи — зменшуються, урожай — як коли, приїжджайте, якщо не боїтеся відірватися від інтернету.”

Альона не могла їхати через сина, за яким потрібен постійний догляд, я не міг через бізнес, за яким догляду треба не менше. Я все збирався написати йому листа, але ніяк не міг зібратися, щоб поїхати в магазин за справжнім папером і ручкою. Якось я майже зробив це, почав з кінця, намагаючись правильно оформити адресу на конверті, який попросив у своєї бухгалтерки. Але зрештою настільки роздратувався від свого кривого почерку, що закинув цю справу. Доручати писання секретарці відчувалося якось направильно, це мав зробити я сам, але в решті решт так і не зробив нічого.

Мені страшенно кортіло дізнатися, про що він там розказував матері, але перебивати здавалося неввічливим. Паша схилився над труною і лиш його борода мляво коливалася від тихих слів.

— Їй довелося померти, щоб почути від нього хоч слово, — сказав я Альоні пізніше.

— Що ти маєш на увазі?

— Він не приїжджав навіть коли вона хворіла, не провідував, — думка про те, що це була пастка, прийшла надто пізно, і я не зміг зупинити слова, — Він просто покинув нас.

— А як він мав знати, що вона хворіла, ти йому щось писав, мм? — Невинним голосом запитала Альона.

— Ой. — тільки і зміг сказати я.

— Ага, ой, — Альона махнула рукою: — Нічого, я писала. Ну не приїжджав, і що? Ми до батька у Львів також не спішили. — Я спробував заперечити, що ситуація з батьком була інакше, але вона лишень відмахнулась. — Знаю, знаю, інша історія з татком. Але я б на твоєму місці думала про те, що такими темпами наступного разу ти побачиш його, коли помру я. Або навпаки, бо ти себе роботою доконаєш раніше.

Мене струсонуло від цієї думки. Коли Паша поїде, то тепер зникне по справжньому, у цьому світі його ніщо не тримає. Він навічно засяде у своєму доіндустріальному лудитському селі. Альона засміялася, глянувши на мій вираз обличчя.

— Ну хочеш, постараюся сконати раніше? Можемо підкинути монетку.

Раптом захотілося затримати Пашу у місті ще на деякий час. А десь на далеких орбітах свідомості зʼявилася цілковито безумна і нехарактерна для мене думка: “треба відвідати племінників”.