Кінець диктатора

Папараці, схожі на пінкертонів і завше голодні до смажених новин, ще зранку юрбилися біля будівлі Міжнародного Гаазького Трибуналу. Тут, якщо гарненько придивиться, обов’язково знайдете месьє Франсуа Гарсона із «Нувель де Парі» і сеньйора Пертунічче з «Каррера де Сера», і фройляйн Карін Гройсман із «Шпігеля» і ще багацько інших не менш відомих прізвищ, що формують кожного ранку світогляд людства на ті чи інші події. Вони, як господня кара, часом заглядають навіть у шпарини до спалень ловеласів і кокоток самого істеблішменту. Вони першими, лиш відомими їм шляхами, дізнаються про залаштункові домовленості сильних світу цього. Вони дійсно є громовицею для всього мерзенного і неправедного.

Близько дев’ятої години почали з’являтися звичайні зіваки, що якоюсь нездоровою чуйкою людської цікавості, дізнавались про свіженьку сенсацію і від майбутнього задоволення цокали язиками жваво потирали долоні.

Час від часу то в натовпі папараці, то зівак чулося незвичне і страшне слово – диктатор хуйло. Для гарячкуватих французів це слово асоційовувалось з іменем маршала Петена, і вони смачно спльовували на бруківку, італійці лише надували щоки при слові дуче, німці були більш стриманими пам’ятаючи біснуватого фюрера, вони лише скорботно схиляли голови.

Папараці з країн де слово диктатор було взагалі лайливим, співчутливо поглядали на колег протискуючись наперед, щоб на власні очі побачити справжнісінького диктатора сьогодення.

Серед зівак хтось розгорнув жовто-блакитний прапор і став ним розмахувати над головами дивакуватих голландців. Папараці швед, вгледівши милі серцю кольори прапору і нарешті зрозумівши, кого мають доставити до Суду. Він, не втримавшись від емоцій, скрикнув:

– Привезуть диктатора хуйла!

На нього очманілими очима дивилася вся ця строката компанія. Папараці вмить оточили шведа і нахабно тикаючи під ніс мікрофони намагалися якомога більше дізнатись про злочинця, котрого ось-ось мають доставити в Трибунал на Міжнародний Суд. Запитання сипалися як горох з лантуха: «Чи диктатор сам особисто крав українських дітей і убивав людей?..» «Як сталося, що він став диктатором-педофілом?..» «Чи правда, що хуйло створив загони «вагнер»? «Чи правда, що цей блазень планував за три доби загарбати Україну?» «Чи правда, що він загрожував людству ядерним апокаліпсисом?» «Чи правда, що в нього є особистий золотий унітаз?..» і ще багацько лунало таких диких запитань, від яких в бідолахи аж здибилося волосся.

Від почутого слова «вагнер», жінка, що стояла зі світлиною закатованого і роздягнутого догола чоловіка знепритомніла і снопом повалилася на тротуар.

Поліціянт, голосно, по рації викликав швидку допомогу.

– Хто такі «вагнерівці»? – не відставав від шведа італієць, тикаючи прямо в рот мікрофон.

– Вам, італійцям, це явище буде більш зрозумілим ніж англійцям. «вагнерівці», це своєрідна «Коза ностра» на службі в армії рашистів… Розумієш? – той стояв приголомшений.

– Яволь, яволь, – розсміявся німець і почав щось швиденько набирати у своєму планшеті. Натовп був ладен розчавити знавця притиснувши його спиною до стіни. Від мікрофонів рябіло в очах. Швед, майже в розпачі, бризкаючи слиною вигукнув, дивлячись прямо в очі настирної німкені:

– Вас іздас, фройляйн?

– Що це за люди, «вагнерівці»? – благаюче проскиглила граціозна пані з диктофоном в руці.

Швед вже не радий був, що опинився тут, біля Трибуналу, і очима шукав шпарину, щоб вирватися від докучливих колег.

– Сер, що за психотип цих людей? – не відступала від нього німкеня.

– Це… це… нові компрачикоси, – випалив він, чим зовсім спантеличив усіх.

Натовп з жахом зойкнув від почутого.

Виття сирен поліційних машин відвертало докучливих папараці від шведа, він вислизнув з натовпу і миттєво опинився на іншому боці вулиці, але професія репортера штовхала його знову під колеса кавалькади, що під’їжджала. Розкішний «чорний ворон» зупинився, як вкопаний, напроти дверей Трибуналу. Поліціянти миттєво вишикувалися в живий коридор. Папараці й зіваки були в ейфорії.

Двері «чорного ворона» відчинилися. Два кремезних поліціянтів з довгими дубинками та віддутими кобурами на поясі, вивели під руки чоловіка, зростом пігмея, в костюмі від Бріоні. Натовп зойкнув відсахнувшись від «воронка», але цікавість одних і професійний обов’язок інших, збороли первинний острах, тепер вони вже були готові навіть торкнутися костюма кровопивці хуйла. – Ганьба! Ганьба! Ганьба! Слава Україні! Героям Слава! – в екстазі закричали люди під жовто-блакитним прапором. Хуйло зиркнув у натовп з-під чола. Його голова, немов зовсім без шиї, була втиснута в тулуб від страху отримати стусана битою, і лише туфлі з крокодилячої шкіри виказували про колишню велич.

Видовище було огидно-вражаюче.

За два кроки від диктатора двоє поліціянтів несли скриню червоного дерева з вишуканим різьбленим візерунком герба мокшандії.

– А це що, хабар? – пожартував хтось із натовпу.

– Це особистий золотий унітаз, – знову не втерпів від коментаря всезнайко швед, – диктатор хуйло гидує сідати на фаянсовий.

– Ой ля-ля…

Цокали фотоапарати, мигали спалахи підсилювачів світла, колихався натовп, ойкали нервово слабкі…

– Буде сидіти в камері довічно, – почувся з-за спини чийсь жіночий голос.

Двері Трибуналу беззвучно зачинилися за процесією, як і відчинилися. Люди, полегшено зітхнули.