Цукерки або смерть

Том забіг до дому о шостій годині вечора, що було доволі дивно у Канун Усіх Святих. Зазвичай діти Рейвенвілю збирали цукерки до дев’ятої або й десятої, істино віруючи, що врожаю вистачить на рік (хоча солодощі закінчувалися за тиждень). Хлопчик був одягнений у костюм пірата: біла сорочка, чорні штані з червоною латкою, медальйон з чорною міткою на шиї (насправді, то була пов’язка на око, що з’їхала), зранку ще був капелюх, та його здуло вітром.

- Ну, щось наколядував? – Поцікавився батько.

Син подивився на порожню сумку, у горлі пересохло. Цукерки! Він міг би взяти хоча б трохи, аби відвести підозри. А що, як батьки дізнаються, якщо покарають його, якщо воно не спрацює, коли хтось розгадає секрет? Томмі знову подивився на батька, очікуючи скандалу чи хоча б нотації, та замість того отримав жменьку льодяників та щиру посмішку.

- Що ж, наступного року буде краще.

Батьки знали: це був особливий день, навіть важливіший, ніж зазвичай. Вони і не чекали, що їхній хлопчик щось принесе, більш того, навіть здивувалися, коли той попросив дістати костюм. І коли малюк захотів якнайшвидше повечеряти, а тоді зачинився у кімнаті, ніхто не приставав до нього з питаннями і не пропонував запалити ліхтаря. Мама і тато дозволили йому трохи помовчати, залишити почуття при собі. Зрештою, у кожного можуть бути свої секрети.

Ах, якби секрет Тома був таким звичайним! Що там приховують діти у першому класі? Нові слова, які побачили на паркані? Гроші, витрачені на солодощі замість обіду? Зламану іграшку? Їхні таємниці і поруч не стояли із тим, що поселилося у голові однокласника.

Усе почалося з підлітків, які вирішили полякати новеньких у школі, розповівши кілька страшних оповідок. У перший же день їм розповіли легенду про Одноокого – найпершого жителя міста Казали, жив він у найбільшому домі, де звик бути господарем, до того ж дуже сварливим. Якось раз сусід викликав чоловіка на дуель, де шпагою вибив праве око. Рана була такою серйозною, що за тиждень дуелянт загинув, так його і поховали з замотаною головою, а ось у будинку, де тепер жили багатії Рейвенвілю, увесь час відбувалося щось дивне.

Історій було дуже багато, хоч ще один підручник пиши. Хтось лякався, хтось сміявся, Томмі було байдуже. Він вважав байки старшекласників дурними та й потому. Його знайома, дочка мера, казала, що у тому самому домі їхня родина мешкає три роки і нічого дивного ні вдень, ні вночі не відбувається. Тож Одноокий здавався вигадкою, як казка.

До вчорашнього дня. Відомий так само як Канун Кануну, час найбільших розіграшів та капостів. У цей час усі скуповують слиз, штучну кров та туалетний папір, лишаючи солодощі на завтра. Том вирішив скористатися цим, щоб придбати цукерок і віднести їх на кладовище.

Дивне місце, де хлопчик бував усього двічі. З чим його можна було порівняти? Хіба тільки з бібліотекою, так, мабуть, дорослим варто було назвати його «бібліотекою людських душ». Багато книжок, деякі з однією ілюстрацією, інші зовсім без картинок. На кожній ім’я, прізвище, дві дати та невелика епітафія. Вчителі казали, є речі, які неможливо описати, однією з таких було життя, у розумінні Тома, це і була та сама книга.

Раніше зорієнтуватися серед полиць допомагали батьки, тепер гість залишився у бібліотеці сам. Один поворот був схожий на інший, дороги водили колами, тож знайти ту саму табличку було непросто. У пошуках хлопчик наштовхнувся на дуже незвичний екземпляр – тріснутий камінь, де стерлися абсолютно усі написи, тільки фотографія, поросла мохом, дивилася на відвідувачів.

Це був Одноокий, справжній, не з легенд. Тієї миті усе всередині вибухнуло, одна іскра запустила ланцюгову реакцію. Якщо легенда про вбитого на дуелі була правдою, чи могло це значити, що й інші казки існували? Може, вони так само припали пилом забуття, чекаючи, поки хтось їх знайде?

Усі вчорашню ніч Томмі мучався, не знаючи, що йому робити з цією ідеєю. Спитати у мами з татом? Ні, вони знайдуть виправдання, викинуть будь-яку можливість дива, а підлітки лише пожартують, а може назвуть божевільним. У таких речах не можна покладатися на інших, треба самому перевірити.

Біля восьмої години вечора один школяр – перший у Канун Усіх Святих – пішов до ліжка. Лежачи під ковдрою, він знову і знову прокручував у голові легенду, але не про Одноокого. Ця була особливою і переповідалася тільки у жовтні, тому що завжди відбувалася на Геловін.

«Смерть боїться гарбуза» - називали її хлопчаки. Казали, що якщо у ніч з тридцять першого на перше Хранитель (ким би він не був і де б не мешкав) знайде на могилі гарбуза та свічку, він зможе врятувати покійника від загибелі, і навіть повернути до життя, хоч і робить це неохотно. «Вибору не має» - пояснювали старші, - «повинен, зобов’язаний, аж зубами скрегоче від злості, старий чорт»!

Том вирішив перевірити достовірність цієї розповіді. Вдень він почистив гарбуза від м’якоті, поклав всеедину свічку, а ввечері, замість того, щоб іти колядувати, прокрався на кладовище і залишив там дар. Це і був той секрет, що він його беріг від батьків, та сама таємниця, що не давала йому заснути. Тепер хлопчика мучило інше питання: як це відбуватиметься і звідки він знатиме, чи спрацювало?

Цікавість довго доймала малого, здавалося, минув не один рік з того моменту, як він ліг у ліжко і до того, як вийшов на вулицю, минаючи сплячих батьків. На щастя або ні, час ніколи не грає на чиємусь боці, він просто йде собі, не звертаючи уваги на бажання людей, тож роки перетворилися на декілька годин, одинадцяту ночі, якщо точніше, навіть не північ.

Обличчя Рейвенвілю сильно змінилося. Не залишилося на вулицях дітей у різнокольорових масках, затихли крики та звуки дверних дзвоників. Стежки заповнили дорослі, вдягнені у поганенькі костюми, лише віддалено нагадуючи того чи іншого монстра. І хоча кожен  з них намагався бути особливим, насправді усі вони перетворилися на зомбі – хиталися, буркотіли, падали у кущі, ніхто навіть не помітив маленького хлопчика, що йшов повз них наче невидимка, занурений у власні спогади так само, як вони у свої думки.

Коли Тому було три роки, до них завітала мамина подруга. Осінь тоді була надзвичайно теплою, а яскраве листя до останнього трималося на деревах, тож Геловін видався барвистим та веселим, як на картинці. Вона сказала, що могла б узяти малюка з собою колядувати, бо у неї теж був маленький колядувальник.

Так Томмі познайомився з Джеком. Блакитні очі, схожі на вогники, чорне волосся, вічно лохмате, трохе кучеряве, і характер – наче маленька петарда вискочила з коробки феєрверків і тепер бесконтрольно носилася вулицями. Парочка майже одразу здружилася і побігла вперед, так що старші могли тільки у слід глядіти! За два роки діти пішли колядувати самостійно, навіть виграли конкурс за найбільшу здобич.

Кожен день з Джеком був веселим і проходив наче мить. Стільки усього нового вигадував, фантазер, а які трюки виробляв, забираючись на дерево! Після такого дня залишалося тільки повернутися до дому у подряпинах та синцях, забруднивши нові штані, а потім дружньо побігти у кущі від батька, що йшов на заднє подвір’я виривати кропиву чи ломати прутяру. Товарищі з нетерпінням чекали на школу, бо там було стільки нових можливостей для пригод.

Але Джек не дочекався. Цим літом хлопчика звалила якась хвороба. Нехай інші діти любили хворіти, валятися у ліжку і нічого не робити тиждень, для запального любителя несподіванок таке лікування було тортурою, більш того хвороба якось неправильно діяла на майбутнього школяра, наче його радість та сміх розізлили її.

Блакитні очі перетворилися на брудно-сірі, їх закривав відрослий чуб. Джек лежав у ліжку два місяці, не перестаючи кашляти і хапатися за горло. Старші не пускали друга, тому хлопчаки спілкувалися через вікно. Кожного вечора Том розповідав йому, як вони весело поколядують, а повертаючись додому мав намір віднести товаришу пирога, але завжди про те забував.

Наприкінці літа вікно на другому поверсі зачинилося, більше нікого не пускали. За три дні батьки відвели сина на кладовище – його перший візит до бібліотеки. Там Томмі побачив друга, такого ж веселого та життєрадісного як завжди, нажаль, тільки на фотографії. Тепер і він став чимось із казки, чого не могло існувати, не було можливості поговорити, ні навіть передати привіт.

І ось Томмі повернувся сюди, та нічого не змінилося. Гарбуз усе так само лежав на горбику землі, фотографія на хресті всміхалася, не кажучи ні слова.

Наближалася північ, ліхтарі на вулиці вимикалися. Один за одним вони згасали, забираючи з собою частинку світла, фотографія ставала усе темнішою, а день останньої розмови з Джеком – усе далі. Старші казали, усі так живуть, рано чи пізно кожен перетвориться на спогад, ось чому для гостя кладовища було так важливо переконатися, що є правда – легенда підлітків, чи слова батьків.

Треба було чекати, а раптом хтось прийде? А що тоді, бо ж легенда забороняла дивитися на магію? Том вирішив сховатися. Він пробіг три ряди і опинився біля великого – єдиного не могильного – каменю, за яким і сховався. Кілька разів по ньому пробігало щось м’яке, чи то сороконіжка, чи то павук. Раніше хлопчик міг би сховати їх до коробочки, аби закинути комусь у портфель, та у той час уся увага була зосереджена на помаранчевій плямі.

Ставало усе темніше. Скоро літери та портрети стерлися, перетворившись на силуети, а тоді і вони почали зливатися з повітрям, утворюючи темне полотно. З кожною хвилиною у диво вірилося усе менше, і голову заповнювали інші думки. Найголовніше: «як тепер повернутися до дому»?

Раптом темряву осяяло світло. Біла пляма швидко змінювалася, приймаючи форму. Довгі, випрасувані штані, сорочка з мереживом, піджак, у кишені якого сяяв золотий годинник (на відміну від решти костюму справжній, але такий само завмерлий, як життя господаря). Залишалося тільки обличчя, і воно прийняло точнісінько таку подобу як і те, що красувалося на фотографії.

Лиса голова, тонка смужка губ, великий ніс, та найголовніше – бинти. Вони як полотно вкривали очі, і у них ледь можна було помітити тонку щілину з лівого боку, де сяяло щось, схоже на зіницю. Навіть у білосніжному сяйві пов’язка віддавала червоно-чорними тонами. «Так виглядає кров, що давно засохла» - подумалося спостерігачеві.

Привид подивився на годинник, а тоді почав ходити рядами, з таким поважним виглядом, наче був королем. Виходить, легенди не брехали – Одноокий справді був господарем, тільки вже не маєтка, а цілого кладовища!

Душі один за одним вискакували з могил, так швидко, що навіть не встигали прийняти форми. Вони підлітали до нього, щось шепотіли. Хранитель кивав, чи мотав головую, в залежності від відповіді світляки поверталися під землю або вилітали через огорожу прямісінько у місто. Мабуть, сьогодні багато хто викликав потойбічне, та відкликалися далеко не всі.

Нарешті погляд напівпрозорого силуету зупинився на свіжій могилі, а тоді ковзнув на гарбуза. Він тяжко зітхнув (при тому, що до цього зовсім не дихав), подивився у бік воріт, очевидно очікуючи, що хтось забіжить та вкраде підношення, а тоді потягнувся у ліву кишеню, звідки дістав дзвіночок, так само справжній, як і годинник.

Безшумний дзвін пройшовся кладовищем. Він не видав ні єдиного звука, та підняв сильний порив вітру. Холодного, такого, що пробирав до кісток, від його сили Том згонувся у клубок та відчув себе нікчемною комахою, вага цього місця могла розчавити його будь-якої миті.

Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді на вході в одну мить з’явилася фіггура, тонка як соломина, та цілком реальна. Про таких кажуть «самі лише шкіра та кістки», власне кажучи, це і був скелет, обтягнутий шкірою, а пара безбарвних очей у очницях виглядала зайвою, здавалося, ще трохи і випадуть, волосся ледь ховало череп, шкіра, схожа на лист пергаменту, просвічувала через нього. Жінка була вдягнена у рвану сукню, колись білу та легку, наче павутиння, зараз вкриту важкістю пилу, схожу на брудні занавіски. Вона йшла, хрустячи усіма суставами, хитаючись, як лялька, яку невдало зібрали.

- Вечір добрий, Хранителю, ви мене кликали? – Спитала стара, голос був такий, наче хтось дряпав цвяхом дерево.

- Кликав. Для тебе є робота, Свічнице. – А ось його тембр був жвавішим, як у живої людини.

- Що ж ти спершу проженеш, а тоді запросиш? – Вела свою лінію карга, гордо звівши голову догори. – Минулого разу так мене побив, що ледь ноги унесла.

- Вороги ворогами, а робота роботою. Не маю я права чіпати твої гарбузи, а ти – забирати чужих рідних. – Намагаючись не виказувати досади, мовив той.

- І де ж він, або вона, де це щастя невглядне? – Облизнувши сухі губи (вони нагадували двох пиявок) пропищала кістлява, очі її бігали туди-сюди, кожне окремо від іншого, а тоді обидва зупинилися на могилі Джека. – Та мовчи ти, бачу, можеш йти, далі моя робота.

Пробуркотівши щось на старому діалекті, Одноокий зник, тим часом Свічниця прийнялася за роботу. Вона сіла біля хреста, як лікар біля ніг пацієнта, і махнула лівою рукою – тієї ж миті кудись пропала земля, оголивши тріснуту у кількох місцях труну. Домовина слухняно вилетіла і легла на дорогу, стара потерла руки з передчуттям, як дитина, що відкриває подарунок, а тоді підчепила кришку нігтем, і та злетіла.

Слідом карга узяла грабуза. Повертіла, придивилася, та і видряпала нігтями одне з тих облич, якими зазвичай прикрашали світильники. Своє творіння стара помістила на голову покійника, після чого знову підняла ліву руку і одним махом вирвала серце! У правій руці тим часом опинилася свічка, жінка дмухнула на неї, запаливши вогника, і поклала у дірку, після чого мертвяк став на ноги, як новенький.

За ті два місяці, що Джек пролежав у землі, він сильно змінився. Одяг вкрився дивними плямами а місцями продірявився, тут і там блищали білі кісточки, голова хиталася, як пушинка, руки та ноги ледь рухалися. Його обличчя Томмі не побачив – гарбуз сховав, воно і на краще, судячи з того, як бігали зомбі у фільмах жахів, нічого приємного у гнилій плоті не було.

— Матір-Свічниця, що накажеш?

— Йди до родини, мене ти розважиш.

Вони вклонилися одне одному, після чого та стара зникла, лишивши по собі лише клапті пилу, а Джек як ні в чому не бувало побіг геть з кладовища. Том ледь встигав слідувати за ним, тільки свічка на місці серц давала орієнтир у пітьмі. Друг намагався покликати хлопчиська, та той не відкликався, наче нічого довкола не було, тільки те місце, до якого біг гарбузоголовий.

Ним виявилося старе товсте дерево з північного боку кладовища. Покійник дістав з кишені ключ, повернув його десь у корі, тієї ж миті дерево розійшлося навпіл, відкриваючи невідомий до тих пір шлях. Томмі поспішив за другом, поки шлях не закрився. Разом вони бігли по полю високої трави, де місцями літали різнокольорові вогники, проскакали кочками у зеленому болоті, спустилися схилом, на якому співали пісні дивовижні птахи, наче і не було того жахіття, а друзі грали у свої звичні ігри.

Тільки от він не міг наздогнати другого, тот завжди бігав швидше. З часом вони добігли до великого-великого будинку, у вікнах якого завжди горіло світло, а з печі валив густий дим. Віддаля було чутно крики та пісні, свист і сміх. Гарбузоголовий підійшов до двері і товариш, відчуваючи неладне, сховався за порогом. Почувся стукіт, усе завмерло. Томмі порахував до трьох у голові і двері відчинилися.

На порозі стояла висока істота у зеленому одязі з такою самою головою, як придивитися, то можна було зрозуміти: то не одяг, а листя. Вони вкривали усе тіло, у тому числі серце і свічку. Її світло було непомітне у грудях, зате очі і рот сутності сяяли дуже яскраво.

- Нащо прийшов, хто такий?

- Джеком звуть, шукаю свій дім..

- Як любиш веселощі і танці до упаду, тут тобі будуть раді!

Високий впустив гостя, дім знову зашумів. Томмі не хотів би з ним розмовляти, тому проліз через вікно. На його подив у найяскравішому домі не було ні ліхтарів, не свічок. Що ж тоді горіло і світило на милі довкола? Гарбузи, сотні живих гарбузів! Швидкі й стрибучі як малі діти, вони носилися, кружляли, гралися.

Одні варили зілля у казані, інші кидали одне в одного вогонь, як сніжки, треті грали у стрибайки, четверті розчісували листя на голові, п’яті наспівували пісню, вони покликали до себе Джека, і той теж заспівав, не знаючи слів!

О, рідно Матір-Свічниця, стара дівиця,

Свічки виливала, під вікном весь рік

Без рідних лишилася, сама собі цариця,

Свічі з воску – то єдині діти твої.

І сказала раптом, як твій час настав:

Почекай ще трохи, Смерть, не піду сама!

Так пройшли роки, і пройшли віки у мить,

Ти розсипалась на порох, похилилася від них,

А дітей ведеш під руку, так само неживих

Ми ж твоя радість, ми ж твої діти,

Врятовані від Сметі на шляху лишились

Хату ми звели собі,все ут вічно у вогні,

Грядки засадили, пісні-танці завели!

Тут так весело, нема часу на сон,

Ми не хочемо вже бачити сирої землі!

Після пісень Джека покликали стрибати. Том засмутився. Ти диви, як швдко забув старий товариш про їхню дружбу, як легко грався з цими дивними істотами, а він мав сидіти за шторкою та мовчати. Щось всередіні казало «тихіше, аби тебе ніхто не почув»

Грабузи і надалі грали у свої ігри, ніхто не кликав їх спати, навіть годиника у домі не було! Грали так весело, що підлога тряслася, мабуть, так само чарівна, якщо витримувала таку біганину від світанку до заходу сонця.

Потім покликали новенького їсти. І хоча Томмі повечеряв, дивлячись на стіл знову зголоднів. Які супи, які каші? Цукерки, жувальні гумки, льодяники та лакриці – усе те, що діти такою тяжкою працею збирали тут лежало, і з’являлося знову, варто було тільки узяти. А як вони їли – без ложок чи виделок, кидаючи солодощі одне в одного, примовляючи веселі тости.

Перелякатися тобі до самих кісточок!

Вмерти зі сміху!

Завити так, аби на місяці почули!

Тобі ж стрибнути так високо, щоб кажани заздрили!

Усіх нещасть на Канун!

Усіх переляків на Геловін!

Усього найгіршого нашому улюбленому святу!

А як поїли хотіли продовжити гру, стати у піраміду та спалахнути, тільки не усі тут вміли горіти. Помітивши це, гарбузоголові закричали в один голос:

- На вічний вогонь новенького!

Й повалили на вулицю. Там, серед лабіринту листя та ягід усіх кольорів з розмірами була велика галявина, де без перестану горіло полум’я з гілок великого дерева Вогняних Гарбузів. Полум’я було велитенським, як доросла людина, іноді переливалося різними кольорами, наче хтось туди кидав мідні проводи або порошок якийсь. Мешканці будинку стали колом, Джека виштовхнули вперед, а тоді знову усі разом:

- Стрибай!

І під загальний крик він стрибнув. Тієї ж миті полем рознісся запах смаленої плоті, згорів одяг, сгоріло і тіло – усе до самих кісток, а тоді з голови почали рости зелені стеблини. Закрили собою і свічку, і руки з ногами, і тулуб, перетворивши Джека на такого самого гарбузоголового, запаливши вогонь всередині.

Тут вже Томмі не витримав. Стрибайки, цукерки, тепер ще й через вогнище стрибати. Та що він собі надумав, цей товариш, так без нього веселитися?! Вискочивши з вікна, хлопчина закричав:

- Ну ти і дурень, Джекі, я тебе за друга вважав, а ти…

Договорити хлопчик не встиг. Усі погляди втупилися у нього. Сотні гарбузів, всередині яких лишилися тільки зотлілі черепи та магічне полум’я, сотні душ, що не дійшли до того світу, сотні істот, які вогню не боялися.

- Це що за дивина? – Спитала дівчинка-гарбузик зростом з пупса.

- Він що, хворий? – Пітримав гарбузоголовий трохи вищий за неї.

- Ви тільки но погляньте, а де ж його гарбуз? Що за дивна річ на кістках, і що це так гучно стучить у грудях, там що, паразит якийсь сидить? – Питали інші, оточуючи гостя.

- То давайте його вилікуємо! – Запропонувала одна, і решта підхопила.

- Зідрати шкіру!

- Закопати на грядці!

- Подарувати нову голову!

- На багаття його, точно, на багаття!

Мешканці дому схопили незнайомця за руки та ноги і потягли у різні сторони, не могли вирішити, хто і що повинен зробити. Як раптом згадали, що до кінця Геловіну залишилося небагато часу, тож вирішили посадити до клітки і розібратися як повернуться. Зробивши як задумав, натовп понісся до воріт, а Джек підійшов до Томмі, дістав свого ключа та відчинив клітку.

- Сам ти, Томе, дурень, поліз куди не треба. Я ж з ними і так і сяк розважався, аби ти зміг піти, нащо було так довго сидіти?

- Вони не твої друзі, не з ними ти цукерки збирав! – Заливаючись сльозами відповів товариш. – Виміняв мене на якісь буряки!

- А як ти хотів? – Здивувався Джек. – Сам мене відав Свічниці, ще й жалієься.

- Я лише хотів, аби ти не був мертвим, щоб усе було як раніше.

- Тепер не мертвий, задоволений? А як раніше вже не буде: люди по той бік нас не бачать, ми їх теж, тож не місце нам серед них… Чи ти хочеш тут залишитися?

Томі помовчав. Друг витягнув його з клітки та віддав ключа, разом вони пробіглися по схилу, болотам та полям, а як вийшли за ворота розійшлися. Гарбузи бігали містом, несли капості, підіймали вітри та стучали по вікнах, гоняли листя і завивали. Люди вже своє відгуляли, більшість спало, у них свій світ і свої закони.

Сам не знаючи як, Томмі дістався до дому, пройшов повз сплячих батьків і повернувся до свого ліжка. На ранок школяр подивився на той самий ключ, що усі ніч тримав при собі – найсправжнісіньке ребро. Не вірючи своїм снам, малюк побіг до того самого дерева і відчинив його, та ніякої дороги не було, тільки комора, сповнена солодіщів.

З тих пір Томмі міг приходити кожного дня і набирати скільки завгодно солодкого, от тільки на Геловін, коли воно було найпотрібніше, комірчина перетворювалася на дорогу до хати гарбузоголових і суватися туди значило б загинути. Чи наважиться колись малюк відкрити прохід тридцять першого, аби побачити друга? Не знаю, але тієї чудесії, яку він пережив, вистачить на багато років.