Відьма

– Пф-пф-пф, люба моя, – відьма Оксана опускає в голову розкладу авторську Таро і тицяє гострим, пофарбованим у чорне, нігтем у самісінький центр малюнка. – До всього іншого ще й Місяць.

– І це погано? – я перехиляюсь через невеличкий столик, вкритий червоним велюром (напевно, це була претензія на оксамит), аби уважніше роздивитись карту.

– Ну, сонечко, – жіночка хмикає й дивиться на мене, як на сліпе кошеня. – Хорошого замало. Ще й як узяти до уваги оце, – її пальці тепер стукають по всьому розсипу картинок.

Я опинилась тут завдяки славетному черезтинному радіо. Публічних оголошень Оксана ніколи не давала, проте до її талантів тягнулось стільки людей, стільки схвальних відгуків лунало, що гріх було не скористатися можливістю.

– То, що воно таке у мене?

– Порча, – безапеляційно заявляє відьма та відкидається на спинку стільця, видихаючи так, наче тільки-но десять вагонів вугілля розвантажила.

– Може причина?

Раптом у сусідній кімнаті гепає, і ми обидві дивимось в бік коридора. День сьогодні теплий, та й квартира у відьми світла, але звідтіля віє якоюсь ненормальною мрякою та холодком. Оксана некомфортно вовтузиться, та перехоплюючи питання у моєму погляді, лише махає рукою.

– Певно, щось впало. Відчиняю вікна, то вітер і грається собі. Так про що ми… А, – вона згадує, що я її виправила. Хмурить брови та надуває губи. – Ти вже не ображайся. Кажу, що карти кажуть: характер у тебе паскудний. Отак ляпаєш усюди, що не треба, – то й відхопила собі від когось підклад.

Я здивовано підіймаю брови.

– Підклад? Ви зараз серйозно?

– Точно тобі кажу. Я свою силу від баби маю, а вона – від своєї. Наш рід древній, це тобі не «Битва екстрасенсів». Знаходила щось у себе? Обмотану нитками голку? Кишки якісь? Може скручене волосся чи шерсть?

– Знаходила, – тут-таки погоджуюсь, бо прямісінько перед тим, як вийти з дому, побачила, що Кекс – мій кіт – видрав з себе добрячу хмаринку пуху. Осінь. Линька.

– А! Що я тобі казала, – відьма самовдоволено киває і її погляд впирається тепер у високу воскову свічку, яку вона запалила, варто було мені переступити поріг кімнати. І якщо раніше полум’я майже не мерехтіло, то зараз почало біснуватись, кахикаючи чорним димком. – Диви! Дуже нехороше на собі маєш, аж свічка коптить. Зараз буду відчитувати.

Направду, цей цирк мене втомив. Я слухаю її ось уже годину, і майже всі віщування – суцільна тобі брехня. Проте справа, яка загнала мене до Оксани в квартиру, була такою делікатною, що змушувала сидіти рівно на вицвілому стільці, завитому штучним павутинням.

– Ти головне не бійся. Правильно зробила, що прийшла – я з тими порчами на «ти», – відьма лізе під стіл та дістає обмотану старим ганчір’ям книгу. – Отут у мене все. Тільки… це грошей вимагає. Сама розумієш, мені треба відкуп зробити: силам заплатити, собі потім здоров’я поправляти.

– Так-так звісно, – на моєму обличчі вперше за весь цей час розквітає посмішка. – Відьомське ремесло – воно дороге, мені казали. Все оплачу, не хвилюйтесь. Тільки… – в горлі першить, хочеться кашляти. – Можна склянку води, будь ласка? Якось недобре почуваюсь.

– Точно порча. Наврочили тобі, дівулю. Ти цими знаками аж палахкотиш! – Оксана жваво підіймається з-за столу та, човгаючи капцями, виходить до коридору. До моїх вух лине шум води з крану (от же ж, трубопровідну мені набирає!), а я тим часом намагаюсь приборкати позіхання: стільки роботи останнім часом навалилось, геть зовсім не встигаю нормально виспатись.

Короткий крик та дзвін розбитої склянки перекрили дитячі голоси з майданчику під вікнами, а шум раптової боротьби такий глухий, що ніхто з сусідів, звісно, його не почує. Та й нема зараз сусідів. Всі у справах вийшли. Я це знаю.

З коридору до кімнати потягнуло могильним холодом. Боротьба на кухні триває, але до неї додалось неприємне почавкування.

– Поможіть… – мені чується голос Оксани, однак вже поза межами цього світу.

Я не втручаюсь. Ліниво оглядаю кімнату. Церковні свічки, розставлені за склом серванту пучки різнотрав’я, завалений книгами столик, з десяток ікон на стіні, статуї двох драконів по обидва боки від дверей – начиння безладне, але якесь враження та й справляє. Правда, не на мене. Хіба що оця авторська колода виглядає привабливо. Треба б навідатись до художниці, цікаво чи нашого вона товариства.

На кухні, востаннє чавкнувши, затихли.

~Я все, пані.

Я беру до рук карту зі зробленого для мене розкладу.

– Аматорка. Своїх не вчуяти.

На диску намальованого місяця проступають ледь помітні риси Оксаниного обличчя, перекошеного від жаху.

– Заберу-но я тебе з собою. Хтозна, може знадобишся.

Враз впалу на квартиру тишу тривожать мої кроки та хлюпотливий шелест.

…

Двері ледь чутно зачинили, і у вікно спустілої кімнати влетів осінній вітерець, штовхнувши самотню воскову свічку, що й досі коптіла. Велюровою скатертиною розійшлися вогники полум’я.