Дурень та Колісниця

Інколи їй здавалось, що її життя перетворилось на нескінченну дорогу. А деколи — на зал очікування. Вона чекала, щоб їхати і їхала, щоб чекати.

Казала собі, що це не втеча. Їй немає від чого втікати. Але є куди їхати.

У пошарпаному купе старого потягу вона здавалась несправжньою. Недоречною. Схожою на героїню старих нуарних фільмів, в яких жінки вдягають довгі вузькі сукні, носять високі підбори та капелюшки з мереживними вуалями. Підводять очі чорним, а вуста — криваво-червоним. Курять тонкі сигарети на довгому мундштуку та можуть розбити чоловіче серце однією посмішкою.

Вона не носила вуалі, не користувалась мундштуками та не переймалася цілісністю чоловічих сердець. У неї були інші інтереси: колекціонування старих книжок, що пахнули минулим та карт Таро, що віщували майбутнє. Зараз вона знайомилась зі своїм новим надбанням: варіацією на класичне Марсельське Таро. Колода була гарною, проте примхливою. Тож вона пестила карти тонкими пальцями, привчаючи їх до себе.

Поїзд різко зупинився, на стіл випало дві карти. «КОЛІСНИЦЯ» — її незмінна супутниця та «ДУРЕНЬ», що з широкою усмішкою крокував у прірву. Третю карту витягнула сама: «ПОВІШЕНИЙ».

Двері купе розчахнулись і всередину зайшов чоловік. Вона швидко сховала карти та поглянула на нього мимохідь. Але цього часу було досить, щоб ввімкнулась уява та почала придумувати історію життя незнайомця. Її маленька розвага.

Як би краще його описати? Він був… посередній? Середнього зросту і віку, одягнений у темний плащ і старомодний фетровий капелюх. В руках — невеличка пошарпана валізка. Він міг би бути посереднім, якби не його очі: допитливі та жваві. Як у дитини. Обличчя — інтелігентне й привітне, з акуратною професорською борідкою. У валізці, мабуть, якась важлива наукова праця, над якою він працював багато років.

«Доктор Фауст», — подумалось їй.

— Вітаю, чарівна пані, — промовив, знімаючи капелюха. — Дозвольте приєднатись до вашого товариства. Борис Петрович, до ваших послуг.

Його голос, енергійний та високий зовсім не пасував образу Фауста, якого вже встигла намалювати уява.

— Ірма, — посміхнулась ввічливо, проте холодно.

Вона не бажала продовжувати знайомство. Її цілком влаштовувала подорож у тиші. Тим паче уявний «доктор Фауст» був в рази цікавішим за реального Бориса Петровича.

— Ви ще не спите? — запитав він очевидне, ігноруючи холодність дами. — Це добре, з одного боку, бо переймався, що розбуджу свого сусіда. Сусідку…

Занадто балакучий.

— А з іншого — година вже пізня… Чому ж ви не спите, чарівна Ірмо?

Він незграбно зняв та повісив плащ, заштовхав валізку під свою полицю. Сів та пригладив волосся.

— Зазвичай, я не сплю в поїздах, — відповіла після довгої паузи.

Гадала, що такої відповіді та морозного тону буде достатньо, щоб бажання продовжувати пусту балачку зникло.

— Он як? А мене навпаки стукіт коліс заколисує. Сплю, як убитий!

Вона підвелася, похитнувшись на підборах. Ліміт ввічливості вичерпувався.

— Тоді на добраніч, Борисе Петровичу, — промовила різкуватим тоном. — Я вийду, щоб ви змогли перевдягатися.

Під перестук коліс сигарети смакували інакше. До тютюну додавались нотки металу, гіркота втрачених надій та солодкість марних сподівань. Вона простояла в тамбурі близько півгодини, сподіваючись, що балакучий попутник засне і в купе знов запанує тиша.

Коли повернулась, він лежав під ковдрою, проте не спав. Мовчав — уже добре.

Дістала Таро, відчула під пальцями пульсацію стриманої сили карт. Усміхнулась. Якби не попутник, то спробувала би зробити розклад.

— Ви не будете лягати? — голос чоловіка повернув до реальності.

Подумки порахувала до трьох і тільки після того відповіла:

— Я ж казала, що не люблю спати в поїздах, — повторила, вже не приховуючи роздратування. — Тим паче коли їду з попутниками. Бо… різне трапляється.

На мить запанувала тиша. А потім чоловік різко сів, притискаючи ковдру до грудей. На його обличчі промайнув цілий ряд емоцій: від шоку — до обурення.

— Пані Ірмо! — промовив з образою в голосі. — Якщо ви боїтесь мене, то присягаюсь… В мене і в думках не було!

Зітхнула приречено. Чому ж вони такі вразливі?

— Я вам вірю, Борисе Петровичу, — сказала примирливо. — Спіть. Я ляжу пізніше.

Ірма прокинулась ніби від поштовху. Вона спала сидячи, притулившись щокою до стінки. Дарма заснула. Тепер у голові шуміло і по тілу розлилась слабкість. Мабуть, треба було випити ще кави на додачу до трьох вчорашніх.

Купе зустріло незмінною буденністю. За вікном жеврів світанок, до її станції лишалось пів години. Швиденько причепурилась, зібрала речі та востаннє поглянула на свого сусіда.

Борис Петрович лежав на своєму місці, ковдра сповзла до ніг. На губах застигла блаженна посмішка, а широко розплющені очі сліпо вдивлялись в порожнечу.

Дарма вона заснула.

В його руках знайшла дві карти з її нової колоди: «ДУРНЯ» та «ПОВІШЕНОГО». На долівці, обличчям догори, лежала «СТРИМАНІСТЬ».

Та, хто називала себе Ірмою, зібрала карти, дбайливо поправила ковдру та провела долонею по його обличчю, закриваючи мертві повіки.

«Прощавайте, докторе Фауст», — подумала гірко.

Коли поїзд зупинився, зійшла на своїй станції прямо в сирі обійми прохолодного ранку.

Ось чому вона не любила спати в поїздах. Особливо, коли їхала з попутниками. Тому що… різне траплялося.