Вчена

Сморід спаленої плоті ніяк не вивітрювався. Виною тому спека, що вже більш, як місяць виснажувала мешканців цього мальовничого села, не дозволяючи насолодитись звичною для кінця вересня прохолодою. Повітря згусло, мов ті вершки, що їх збирали з молока недавно видоєних корів. Ні подуву вітру. Ні краплі дощу. Суцільна пелена нерухомого повітря, мов сукупність тонких павутинок, сплетених з задухи, зависла у невагомості.

Ніби навмисно, на зло клятій спеці, Гафія розпалила в печі й поставила туди горщик. Кришка гарно прилягала до стінок, та все ж по якомусь часі аромат печеного гарбуза заповнив усю хату, а через ще пару хвиль просочився крізь щілини у дверях і вікнах на вулицю. Солодкавий аромат чарував і манив.

Схоже, не одна Гафка чаклувала над горщиками.

Сусідці, по тому як пройшлася повз Гафіїну хату, либонь, теж заманулось поласувати кашею, тож незабаром з її хати вчувся той самий аромат. Чи то змовившись, чи то таким чином знімали потрясіння, спричинене недавньою подією, жінки вирішили боротися з немилосердною смердотою по-своєму. Й от повітря наповнилось ароматами сонячного плода в поєднанні з запашними пшоном, молоком і маслом. Потроху гарбузова магія поборола нестерпний сморід, що досі витав у повітрі. Однак зняти ту тривогу й напруженість, що засіли в душах мешканців після того, як спалили місцеву відьму, не дано було ні аромату гарбуза, ні смаку готової каші: дощ так і не пішов.

***

В очах її бачив страх.

Усе йшло за встановленими правилами: спершу допит, тоді — тортури. Допитував Мелашку довго. Ставив питання, погрожував, знову запитував — безрезультатно. Відьма все не зізнавалася, а на всі звинувачення твердила одне: «То не я».

За мучителем послали в найближче місто. Бог змилувався — «Чорний» був на місці й одразу ж рушив у дорогу. Наступного дня почалося: спершу продемонстрував своє професійне приладдя. З насолодою виймав кожен предмет тортур, підносив Мелашці до обличчя, крутив перед очима, прикладав до щік, вдавав, що притьмом виколе очі.

— То не я… — промовляла пересохлими від спраги вустами й з надією поглядала в сторону мирового судді — сусіда Максима Пугача.

Мовчав. Усі в селі знали: Мелашка — дочка покійної відьми Палажки, про силу якої ходили легенди, а звідусіль приїздили високоповажні люди, що не мали страху перед Богом, раз згодилися на ті темні діла, якими промишляла стара відьма. Й хоч на Мелашку досі ні душа не скаржилась, був певен — донька старої чортиці таки взялася за сімейну справу.

— Води… — мовила, облизавши губи. — Ти ж мене знаєш. Я невинна. Максиме…

— Вернеш дощ — буде тобі вода! — сказав як відрізав. Кивнув кату: «Продовжуй».

«Чорний» лиш криво всміхнувся. Ножицями розрізав тканину сорочки, яку так старанно вишивала при світлі гасової лампи. Клапті впали на долівку. Заплющила очі, сором обпалював. Губи зволожились від власних сліз. Хотіла прикритись, та руки їй зв’язали ще до приходу ката. Тремтіла. Два пуцьвіріньки на місці, де мали би бути груди, стирчали, тягнучись до стелі. Вузькі стегна. Стан, як у хлопця. Не дивно, що у свої двадцять три досі дівувала. Казали, вночі до неї сам дідько ходить. А що там ще діялось хіба сам чорт та й знав…

— Відьма хоче пити? — помітила ту ж криву посмішку «Чорного». — Зараз напоїмо…

За мить губи запекли від оцту, ледь відкашлялась. Ще хвиля — й відчула шкірою голови холод: волосся, яке відрощувала з такою турботою й любов’ю, пасмо за пасмом падало на кам’яну долівку льоху. Плакала й благала: «То не я!» Не слухали. Далі настав час олії, ледь не задихнулася. Тоді — кліщики, припалювання свічками, підпалювання сірки… А вкінці вирок: «Спалити відьму!»

***

В очах її бачив лють.

Ті очі, що так вміло зачарували. Давно, та все ж готовий був піти за нею за першим покликом. От і зараз лежав зв’язаний, з кляпом у роті, через ту свою любов.

— Ти ж маєш за законом діяти! — крикнула, дивлячись у вічі. — Що ти натворив?!

Очі Горпини палали. Волосся розвіювалося, хоч ні вітру, ні протягу в Мелашчиному домі не було.

— Думаєш, спалив відьму?! — гаркнула й плюнула йому в лице. — Так, спалив. Може й відьма, та родима.

У руці помітив цвяхи.

— А я — вчена! — перший увійшов йому в ліву долоню. Кричав. — І то я винна!

Другий з’єднав праву руку й дошку, на якій лежав. Віри не йняв, що ті руки, якими так милувався щонеділі, коли уважно стежив за кожним її рухом, здатні з такою силою гупати молотком. Груди, які так прагнув притулити до свого тіла, здіймалися й опускались з такою лютою ненавистю, якої досі ніколи не помічав за цією завжди покірною й смиренною жінкою.

— Проклинаю! — гукнула дико. — Усіх, хто дозволив їй загинути! Тих, хто вдихав аромат гарбузової каші, аби лиш забути про те, що натворили. Усе село!

Ще цвяхи. Тепер — у ноги.

— Хочете дощу?! Матимете дощ! От тільки разом з ним щоразу сходитиме зло… — шалено реготала. — А ви все забуватимете. Житимете, як завжди, наче нічого й не сталося. Проклинаю!

Останніми були очі. А тоді відчув, як шкіру на грудях обпікає вогонь.

***

— Помагайбі вам, паніматко, — Горпина глянула на новоприбулу з-під лоба. — Дякувати Богу за дар дощу!

Усміхнулась.