Коли тваринам не соромно

КОЛИ ТВАРИНАМ НЕ СОРОМНО

Перший день

Це був звичайний весняний ранок. Звичайна восьма година. Звичайний будиночок коло лісу. Але… Саме в цей день з’явилося крихітне, безпомічне, біленьке з коричневою цяточкою на мордочці цуценя, яких багато, та її (так, саме її, бо це була дівчинка) історія не схожа ні на одну іншу.

Хотілося б показати думки нашої героїні в цей знаменний для неї день – день її народження.

Отже, її думки: «Де я, що зі мною? ХТО я? Хто це поруч зі мною? Боляче в животі. Ні, начебто нічого… Йой, леле! Що зі мною робиться? М-м-м ! Щось тепле й солодке. Що це? Хоча, немає різниці, адже це смачно. Хочу спати».

У цей день сталася й трагедія. Померла мама нашого знайомого цуценяти. Сумним було ще й те, що поява малої викликала злість у її господаря. Вона ще нічого не знала, але вже передчувала, що в її житті станеться щось … цікаве? Сумне? Чи, може, жахливе?

Для неї це ще була велика таємниця, як і для нас…

Минуло два місяці

Почнемо з того, що нашу знайому звати Родзинка (так, саме церез ту цяточку на щічці), у неї є двоє друзів і вона навчається.

Спершу про приятелів малої. Один із них – сусідський песик Тім. Це маленький чорненький веселун такого ж віку, як і Родзинка. Другий –тринадцятирічний кіт Афанасій. Він дуже добрий та розумний. Афанасій частенько жалів Родзинку, підгодовував її та допомагав у скрутні хвилини.

А тепер про школу життя. Ви запитаєте, як може навчатися тварина? І я вам відповім: можливо, бачили, коли кіт та кошеня довго сидять один напроти одного й мурчать? Оце і є навчання. Так само було в Родзинки й Тіма. Котячий педагог викладав у них такі предмети:

1. Читання (так, тварини теж читають).

2. Мову (людську).

3. Фізичну культуру.

4. Етикет.

5. Кодекс міжтваринних взаємовідносин.

Отаким було життя нашої подруги, коли їй було два місяці. Начебто вcе. Але ні, зачекайте. Чогось не вистачає. Звичайно! Час познайомити вас із господарем Родзинки.

Господар Афанасія й нашої героїні був надзвичайно злим та відлюдькуватим, найзапеклішим ворогом Родзинки. Хоча в присутності людей він поводив себе чемно, спокійно, так, що всім здавалося, що він –просто сконцетрований на своїх думках чоловік років сорока. Звали його Аркадій. Тепер точно все.

Родзинці півроку

Родзинка подорослішала та порозумнішала. Довелось знов, бо в її житті сталося велике горе і нещастя хмарою сліз накрило бідолаху: помер Афанасій. Уночі. Прибігши зранку до подруги, Тім знайшов її в повному розпачі. Він усе зрозумів без слів. Туга й так охопила двох цуценят, але більше за неї їх засмутила поведінка Аркадія стосовно Афанасія, покинутого напризволяще обабіч шляху.

Не маючи сил витримати жахливе й скорботне видовище, двоє нещасних до кісткового мозку цуценят побігло до лісу. Від горя й сліз туманило очі. Цуценята просто неслися, не розбираючи шляху. Мимо пролітали дерева, кущі. Друзі зупинилися лише тоді, коли вже зовсім перехопило подих і не мали змоги бігти далі. Утома повалила їх із ніг. Цуценята лежали мовчки. Легені забило пилом, гарячим повітрям і невичерпним та розпачливим сумом. Сили вистачало лише на те, щоб залишатися живими. Друзі поснули.

У лісі

Прокинувшись уранці, Тім та Родзинка не одразу зрозуміли, де знаходяться. Під ложечкою смоктало, але друзі не вміли добувати їжу. Поблизу не було навіть води. Цуценята полизькали росу, час від часу клацаючи щелепами по комашкам, пожували траву. Цілісінький день ще проблукали в пошуках поживи та води, та їхні старання були марними. Спати вклалися під розлогою старою грушею, утомлені невідомістю та голодом.

Уночі жахливо кусалися комарі та кліщі боляче й набридливо щипали за боки. Тривожний сон друзів перервало якесь страшне пугукання. Жах пройняв Тіма й Родзинку до кісток. На дереві, під яким спали наші втікачі, сиділо щось велике з жовтими очима й пугукало. Раптом чудовисько (а то була, як ви вже, напевно, здогадалися, сова) знялося й, розмахуючи широкими крильми, важко полетіло. Сну не було вже й до ранку. Друзі сиділи спинами одне до одного й тремтіли від кожного шарудіння.

Тільки-но зійшло сонце, наші друзі побрели знову в пошуках їжі. Цього дня не перебирали нічим. Трава, коріння, черв’яки, жуки та падалішні гнилички та яблука зникали поміж щелепами так швидко, що аж виляски йшли поза вухами. Тепер Тім і Родзинка нарешті наїлися. А ось із ночівлею треба було щось вирішувати. Знайшовши обгоріле дерево з дуплом, вони залізли в нього і, задоволені, поснули.

Так минуло ще п’ять днів. На маючи сил боротися з голодом та невідомістю, друзі здалися долі.

Після тижневого голодування в лісі

Тім і Родзинка повернулися додому. Змучені, хворі, виснажені неприємними пригодами та поневіряннями, вони сумно йшли до своїх дворів. І хоча друзі гуляли однаково довго, і хвороби в них теж були спільні, але… Удома на них чекав різний прийом. Радості поверненню Тіма не було меж. А на бідну голову Родзинки градом посипалася відбірна лайка та жорстокі побої. Господар звинуватив її в усіх смертних гріхах, сказавши, що поки двір та будинок були без охорони, його було пограбовано. Нещасна мала, пошукавши з півгодинки «пятий куток», утекла подалі від розлючених очей Аркадія й забилася під ґанок. Там і знайшов її наступного дня, змучену й напівживу, Тім, який приніс у зубах кістку своїй нещасній подрузі. Так могло продовжуватися довго. Друзям щастило, що з восьмої ранку ло шостої вечора Аркадія не було вдома. Але, все одно, це було не життя. Ніжна маленька Родзинка не могла ніяк звикнути до того, що за неї нікому заступитися. І саме тому вони з Тімом розробили великий план. А в чому він полягав, то ми ще й самі не здогадувалися…

Операція «Утеча до лісу»

По тижню міркувань та суперечок Тім та Родзинка таки дійшли згоди. У їхніх маленьких голівках роїлося багацько думок, проте дві, об’єднані спільним горем, поклали край їхнім суперечкам.

Думка Родзинки: «Мені дуже важко, боляче, сумно. Мене радує тільки Тім. Та він безсилий перед Аркадієм. Це жахливо. Тім пропонує кинути все і знову рятуватися втечею. Його самопожертва і підтримка дає мені сили жити».

Думка Тіма: «Мені добре живеться. Аже в мене, на відміну від Родзинки, є теплий дім та смачна їжа. Але дуже важко бачити страждання малої. Бо я глибоко переймаюся її долею. Єдиний вихід – утеча. Ми розділимо навпіл її горе, і воно стане вдвічі меншим. І коли ми разом, то холод і голод нам не страшні».

Так міркували наші цуценятка. І саме ці думки стали основними у прийнятті рішення про втечу. Ще одну, але цього разу справжню.

У неділю, пообіді, двоє невідомих (але не нам із вами) цуциків із усім своїм благеньким скарбом (шерстю та лапами) вибралися на вулицю через дірку в паркані й спокійно подрібушили, начебто, на прогулянку. Потихеньку діставшись лісу, Тім та Родзинка (а це були саме вони) гайнули в густі зарості й причаїлися там. Утомлені й знесилені дорогою й великим ризиком цуценятка поснули, згорнувшись клубочками.

Новий друг

Розбудило цуциків лисеня, яке було того ж віку, що й наші друзі. Побачивши незнайому руду дивну тваринку, Тім та Родзинка, охоплені липкими та гидкими лапами жаху, ледве не кинулися вусібіч навтьоки. Проте цікавість перемогла. І відповідь на питання надійшла одразу опісля обнюхування.

– Я Лис, – сказав незнайомець.

– А я Тім.

– А я Родзинка.

– Ну й добре. Будьмо друзями, – запропонував Лис.

Цуценята перезирнулися й згідно закивали.

– Це добре. Тоді я познайомлю вас із моїм будиночком та цим лісом, – сказав новий приятель, і вся зграйка майнула в сусідні кущі.

За будинок Лису слугувала зручна й затишна нора. Друзі на урочистій нараді прийняли рішення про те, що віднині житимуть разом.

А яким же гарним був ліс! Через нього протікала вузесенька річечка з чистою та прозорою водою. Попід кожним пеньком була купа грибів, у торішньому листі ховалися смачнючі корінці. Трійко наших друзів до вечора блукали лісом, гралися, смакували усім, чим ділилася з ними природа. Коли сіло сонце, усі були втомлені, але дуже щасливі. У спільній домівці спалося дуже солодко.

Зима й «що таке сніг?»

Минув місяць. Родзинка стала помічати зміни в природі, яких їх навчали в школі. Пожовкло листя та трава, а грибів та ягід побільшало, річка стала темною та холодною, уже не так гаряче гріло сонечко.

– Моя мама казала, що це називається осінь, а після неї прийде зима зі снігом та морозами, – сказав Лис.

– Сніг? – в один голос запитали Тім та Родзинка.

– Так, білий і холодний пух.

– Зрозуміло.

Протягом місяця Тім та Родзинка ще багато чого навчилися від Лиса. Рити нору, шукати воду, ловити рибу, збирати гриби та ягоди – усе це вони тепер уміли.

І ось одного вечора вони зібралися на нараду з приводу ось якого питання: «Чи потрібно готуватися до зими?» Спочатку Родзинка сказала:

– Я гадаю, що ми вже не діти, і тому нам самим треба подбати про те, щоб, як там її, зима, не стала для нас голодним випробовуванням!

– Слушна думка, – зауважив Тім, ганяючи яблуко по норі, – та як нам це зробити?

Тут слово взяв Лис:

– Як і всі інші. Я бачив, що Білка сушить гриби, збирає корінці та горішки в дупло. І ми так зробимо. А ще можна заривати рибу.

– От завтра і почнемо, – сказала Родзинка.

– Угу, – промугикали хлопці.

Наступного дня було вирішено, що Родзинка буде збирати гриби та ягоди, Тім – листя й траву (щоб взимку спати було тепліше), ну, а Лису, як господарю, дісталася найвідповідальніша місія – ловити рибу.

Перший сніг

Одного ранку, прокинувшись, наші друзі відчули, що щось сталося. Коли вони вибігли на вулицю, подих морозу, який дмухнув їм на лапки і носики, змусив їх прожогом повернутися назад у нірку. Але все ж одне вони встигли побачити. «Пече! – вигукнула Родзинка». «Колиться! – підтримав її Тім». Це був той самий загадковий пух. Він яскраво посміхався сонячними промінцями. Кожен сріблястий проблиск так і сяяв, так і вигравав! «Сніг! Сніг! Сніг! – кричав Лис». І хоча дружна трійця так і не насмілилася більше цього дня вийти на вулицю, враження від першого побачення з зимою були дуже гарними. Цю мить вони пронесуть через усе життя. А вночі їм насниться, як весело вони утрьох бавляться на снігу.

Після зими

Коли прийшла весна, Родзинка зрозуміла, що ніколи не забуде слово «зима». Багато пізнали друзі за ці три місяці: голод, бо, будучи недосвідченими, мало заготували їжі, холод – із тих же причин, рани через пастки мисливців та багато інших негараздів.Так, такої радости від сонця Родзинка з Тімом та Лисом не отримували ніколи, як того березневого ранку. Їх огортало відчуття, що саме щастя посміхається їм. Друзі вибігали з нори на сніжно- водяну кашу, але вже не мерзли, бо кожного дня ставало тепліше і мокрі лапки швидко висохали та відігрівалися на сонечку.

І ось троє вже дорослих тварин зібралося, щоб обговорити холодну зиму, яка, майнувши сніжним шлейфом, розтанула у випарах лісової річки.

– Зима – це красиво і страшно водночас, – сказала Родзинка.

– Так, ми згодні з тобою, – підтримали Тім та Лис. – Але тепер ми знаємо, як зробити, щоб не боятися її більше!

Ці три місяці під кригою зробили друзів дорослими, розумними та витривалими. А ще більш дружними та згуртованими.

Підозри Лиса

«Останнім часом Родзинка й Тім дивно себе поводять. Дівчинка вирила собі нору й живе тепер у ній. Постійно. Не виходячи. А Тім її годує й, вибігаючи з нори, щось собі бурмотить під носа. Невже це те, що називають коханням? Усе так утаємничено.. Я почуваюся зайвим. Сподіваюся, що все це швидко мине».

Цуценята!!!!

Одного ранку Лис прокинувся від метушіння Тіма.

– Що? Що сталося? – закричав Лис. – Щось жахливе?

– І так, і ні.., це сталося…діти… мої діти…Розумієш, я – батько!!!

– Ти батько?!

– Так! Чотирьох синів!

– А як… новоспечена мати?

– Усе добре.

Цього дня виникло непорозуміння, яке затяглося на два місяці. Лис і Тім годували Родзинку і цуценят. Але до малих молода мати їх не підпускала. І ось одного дня Родзинка покликала Тіма й Лиса до своєї нори.

– Я хочу подякувати вам за підтримку і познайомити з синами. Завтра.

Тім і Лис ледве дочекалися ранку (сон не йшов, прокидалися неодноразово). Нарешті зійшло сонце. Тім та Лис були переповнені почуттями, але якими, і самі не могли визначитися. Страхом? Радістю? Щастям? Очікуванням незвіданого?

Коло нори на них чекала молода мама.

– Тихенько, – проказала вона, – не злякайте їх.

Не встигла це вимовити, як назустріч їм викотилися чотири веселі клубочки. Цуценята, обнюхавши збентежених старших, почали весело їх займати. Ті відповіли на їхні приставання та долучилися до гри… А Родзинка, лежачи неподалік, нарешті відпочивала.

Цуценятам три місяці

Для початку треба вас познайомити з нашими новими героями. Том, Весняник, Смішок та Товстячок мали різну зовнішність і геть різні характери.

Том – чорний, як батько. Допитливий та розумний. Слухається батьків та дядька Лиса. Полюбляє навчатися ловити рибу.

Весняник – біленький, як мама, з руденькою плямочкою та чорним носом. Полюбляє гасати. У захваті від природи. З приходом осені він відкрив для себе забавку – стрибати в кучугури падалішнього листя, що його вітер- пустун щедро нагрібав до ярків.

Смішок та Товстячок – нерозлийвода. Обоє плямисті й веселі, але Смішок більше за Товстячка. Завжди разом. Тож, коли кликали одного з них, бігло одразу двоє.

Протягом першого місяця Лис і Тім, які, пам’ятаючи свої молоді дні в лісі, виховували цуциків як справжніх чоловіків, щоб діти не наступили на ті самі «граблі» життя. Дорослі викладали їм курс фізичного виховання та виживання. Варто зазначити, що й самі цуцики були не те що не проти, а навіть у захваті від тієї науки. Родзинка ще наполягала, аби синочки навчились того, чого її з Тімом навчали в дитинстві в школі. Вона ще памятала дещо з того, тому з задоволенням передавала малечі знання з читання, людської мови, етикету та Кодексу міжтваринних взаємовідносин.

Отож за тридцять днів цуцики навчилися ловити рибу, жуків, відрізняти «гарні » гриби від «поганих» і швидко бігати. А ще – думати й прораховувати все наперед. Батьки й Лис не могли натішитися успіхами малечі.

Підготовка до зими

Чотири досить дорослих сини забирали богато часу в батьків, але й зима була не за горами. До початку осені наша дружна родина насушила купу грибів, закопала з півсотні великих рибин та близько сотні мишей. Адже заготівлю тепер робити потрібно було на сімох!!! Діти теж були залучені до роботи. Так минали їх практичні заняття. А заліки вони всі склали на «відмінно»! Смішок знайшов якийсь новий, досі не відомий, смачнючий корінець. Том запропонував вирити окрему нору для зимового провіанту. Весняник наносив самостійно для утеплення листя та сухої трави в головну нору. А Товстячок сполучив її з коморою підземним ходом. І схуднув так, що став зовсім на себе не схожий. Дорослі тільки диву давалися зі своїх дотепних дітей.

Коли пролунала команда «Досить!», почався відпочинок. Усі відсипалися, м’язи відновлювалися. Була середина листопаду. Цю зиму дружна компанія зустрічала спокійно та впевнено.

Опис зимової буденності

Діти із задоволенням спали досхочу. Найпершим розплющував очі Смішок. Він одразу зрозумів, як можна використати сніг, і тепер кожного дня для загартовування стрибав у кучугуру. Інші хлопці, дивлячись на його буйну радість, почали й собі. Потім Том приносив усим їжу і вони снідали. А потім разом із Родзинкою надолужували те, що не встигли влітку, та повторювали вивчене. Потім Тім та Лис розгрібали сніг біля нір, а цуцики гуляли надворі, бавилися в сніжки та спускалися з гірок. А згодом обідали та спали. Відпочивши, родина знову прогулювалась, якщо погода дозволяла, але вже спокійно та розмірено. Під час вечері обговорювали день та плани на весну й літо. Розмова, зазвичай, лилася до глибокої ночі.

Так спокійно минула ще одна зима.

Друга весна в лісі

Гаряче припекло сонце. Зацебеніли, викручуючись зміями, перші струмочки. Лісом лунало бадьоре переспівування пташок. На зміну снігу прийшла молода трава. Цуценята годинами милувалися красою природи.

Одного ранку, поснідавши, уся сім’я вийшла до річки. Сьогодні Лис та Тім хотіли навчити майбутніх чоловіків плавати. Родзинка була категорично проти цього, сердито гарчала та мелодраматично заламувала лапи, але дорослі були невблаганні. Більшість перемогла. З болем у серці мати дивилася, як її сини лізуть на глибину. Для хлопців це теж було абсолютно новим. На мілині вони бавилися частенько, але далі було зась. Та Лис із Тімом були гарними вчителями, тому за годинку всі четверо трималися на воді, немов поплавки. А Родзинка з усмішкою спостерігала за шістьма впевненими в собі мордами, які стирчали на середині річки й весело гукали до неї.

Короткі мандри

Мододшому поколінню скоро мало виповнитися дванадцять місяців. Саме тому дорослі, сівши в тісному колі та погомонівши, вирішили влаштувати туристичний похід. Тижневий. Аби розширити горизонти для цуциків.

– Що?

– Куди?

– Ура!!!

– Ви вже не маленькі. Вам потрібно влаштовувати власне життя, створювати родини, народжувати дітей, – одночасно з болем та радістю промовляла Родзинка. Вона не хотіла відпускати їх.

Увечері, коли мати заснула, чоловіки остаточно обговорили план мандрівки. Вирішили, що вийдуть рано-вранці. На схід. Кілометрів на 3 від нори. На сім днів з дорогою.

Снідали по темному. І з першими променями сім тварин пішли за сонцем, упевнено й бадьоро дивлячись уперед. Солов’ї стрічали їх співом. Дорогою мандрівники бачили багато цікавого, вже й потомилися, та ніяк не могли знайти гарненької та затишної долини.

Аж ось, нарешті! Зустріли поміж кущів! Усі танцювали від захоплення красою місцевості. Некошені трави, похилені могутні верби над веселою річкою, каміння, оповите квітами а ще завісою загадковості. Усе це було під маревом ранкового укривала. Ще довго наші мандрівники не могли відірвати очей від побаченого дива.

У диво-долині

Спали просто неба. Засинали пізно, після заходу сонця. Уставали рано, до сходу. Усі божеволіли від поєднання ранкових променів сонця з верїчірніми над долиною. Тут наші друзі почувалися, як уві сні. Добували їжу поза межами цього земного раю. Увесь час грілися на сонечку та відпочивали.

Минуло три дні. Як не хотілося, а час було повертатися. Уранці, зі сходом сонця, наша мандрівна родина розпочала шлях додому. Ще раз постоявши на краю долини та намилувавшись її красою, вирушили в дорогу.

Друзі вже були майже вдома. Аж раптом неймовірне, таке далеке й забуте почуття жаху обійняло Родзинку та Тіма. Що за звуки, запах диму?! Невже в лісі люди?! Прискоривши кроки, усі побігли щодуху. У серце закралася тривога. ЇЇ підсилювали тварини, які бігли їм назустріч.

Сімка родичів була вже на підході до нір. Але шлях їм перекрило полум’я. Не змовляючись, вони кинулись до річки. Намочивши шерсть і понабиравши повні роти води, не роздумуючи, кинулись у самісіньке пекло. Було дуже гаряче, пекло, полум’я лизало мокру шерсть, дим ліз у рот та ніздрі. Та найгірше було Родзинці й Тіму. У них пекло ще й серце. Бо вони знали, що все це накоїла ЛЮДИНА!!! Вона знову показала себе не з найкращого боку!

Усі загрібали полум’я землею, заливали водою. Працювали дружно та заповзято. Школа виживання минула не марно. Кістлява мадмуазель чекала на них на кожному кроці, але вона пішла ні з чим. Наші сміливці прогнали її та перемогли вогонь та людську недбалість. Без сліз не можна було дивитися на обсмалені вуха, боки та лапи. Та це нікого не бентежило. Перемога!!!

Епілог

Нарешті! Семеро героїв лісу домоглися свого! Тварини, яких треба брати за приклад людям!

Знесилені, але радісні герої попленталися до річки, змили з себе кіптяву, землю і попадали рядочком на мілині. Так вони довго лежали, а лагідні хвилі змивали біль із їхніх боків. Прохолодна вода оживила тваринок. Вони повилазили на берег, обтрусилися й поглянули один на одного: Том, Весняник, Смішок і зовсім худий Товстячок. Сиділи й дивилися в майбутнє. А за ними сиділо троє дорослих. Гордих за дітей, упевнених у тому, що вони виросли сильними, розумними та дружними. І що саме це їм допоможе в майбутньому. І що вони готові до самостійного дорослого життя, за яке ні Тіму, ні Родзинці, ні Лису не буде соромно!

КІНЕЦЬ