Тисяча способі, як створити собі гарем красивих хлопчиків.

Холод пронизав тіло, мов лезо. Безсилий і спантеличений, я стояв у незнайомому місці, не розуміючи, куди йти далі.

Мої демонічні сили були запечатані, проте я відчував — щось усе ж лишилося. Ледь помітний жар у грудях, крихта тієї сутності, яку навіть Сатана не зміг витравити.

Я стояв у темному провулку, оточений високими стінами з каменю й металу. Ні вогнів, ні вивісок — лише далеке гудіння міста. Зібравшись із думками, рушив уперед у надії знайти хоч якусь підказку про цей світ.

— БІІІІІІІІ! — різкий сигнал прорізав тишу.

Здалеку насунулася чорна машина з блискучими фарами; вона загальмувала просто переді мною, за нею тягнулася вервечка подібних транспортів.

— Гей, телепню! З дороги, самогубцю! — пролунав крик звідти.

Я відсахнувся й ледве не стрибнув на узбіччя. Рука сама потягнулася до люті — хоч я й хотів відповісти демонічною силою, пам’ять про печатку зупинила мене: енергії не було. Машини урочисто продовжили рух, лишивши по собі запах диму й металу.

Тоді я відчув холод ще гостріше. На мені був той самий демонічний одяг — ремені, металеві застібки, майже без тканини. Те, що в Пеклі служило символом сили й спокуси, тут перетворилося на крижаний вирок. Я обійняв себе руками й спробував зігрітися.

Думка про те, що відбувається в моїх кварталах на Демонічних Землях, теж налякала: я керував п’ятьма районами, і тепер, мабуть, точаться бої за владу цих територій. Але страх перед втратами залишався на задньому плані — переді мною стояло виживання тут і зараз.

Йшов я темними вулицями і, заглибившись у думки, врізався в когось. Рука потиснула лоб від болю. Переді мною стояли троє чоловіків, а інший четвертий подалі позаду них. Один був кремезний і повний, обличчя його було грубим і виразно похмурим та мало ледь не два підборіддя.

— Агов, йолопе, куди прямуєш? — загарчав він. — І в такому вбранні. Ти що, півень?

Гнів злетів у грудях, як розпечена хвиля. Я відповів спокійно, наскільки це було можливо:

— Ти людський покидьок… Як смієш звертатися до мене так?

За звичкою стиснув кулак і вдарив. Удар виявився слабким — мов по м’якій подушці. Чоловік схопився за живіт і почав реготати: його сміх рвучко зрізав мою злість.

— Ха-ха-ха. Ким ти себе вважаєш? Богом?

Він нахилився до мене, взяв за щоку й нахилив голову так близько, що я відчув його подих біля вуха.

— Та ти гарненький, — прошепотів він солодкуватим і огидним голосом. — Тут темно. За твоє нахабство треба тебе провчити. Думаю, у цій темряві твої крики ніхто не почує.

Своїм кулаком він ударив мене так сильно, що я впав на землю. Я лежав, жалюгідно намагаючись підвестися, але тіло не слухалося.

Він хижо усміхнувся. Погляд того виродка ковзнув по мені жадібно і брудно, наче у збоченця, який щойно знайшов нову іграшку.

Я все ще лежав, коли він грубо схопив мене за руку і почав тягти кудись у темряву.

— Хлопці, — зухвало кинув він, — сьогодні буде розвага. Нехай цей клоун зрозуміє, що таке страх і хто тут господарі.

Його дружки зареготали, й рушили у глухий провулок. Один із них встав до стіни, уткнувшись у дивну річ, що світилася в його руках.

— Кьоске, очі роззявляй! — буркнув ватажок. — Слідкуй, щоб ніхто не сунувся.

Мене притиснули спиною до холодної стіни. Він узяв мене за голову, нахилився ближче — його гаряче, неприємне дихання обпікало шкіру.

Моя безнадійність і безсилість вже були готові прийняти такий кінець. Я мав надію, що потрапивши в світ людей, я зможу щось вигадати.

Мені було нічого сподіватися. Схоже, якщо хтось і змінив сувій покарання, це схоже все одно мене не врятує.

Їхні дружки скупчилися навколо мене, кидаючи на мене хижі й збочені погляди. Я все ще стояв, притиснутий спиною до холодної стіни, не маючи куди відступити.

Один із них почав стягувати з себе одяг, інший зняв піджак.

Я вже розумів, що вони збираються зробити.

****

Їхні збочені витівки нарешті закінчилися.

Я лежав на підлозі, безсилий, принижений і не здатний навіть підвестися. Вони ще кілька секунд дивилися на мене із задоволеними посмішками, після чого почали спокійно збиратися йти.

Щойно двоє з них відійшли від мене, як одного раптом проштрикнуло зі спини крізь живіт згустком темної енергії.

Навколо мене почали клубочитися тіні, огортаючи тіло й вливаючись просто під шкіру. Темна енергія переповнювала мене дедалі сильніше. Я відчував, як кожна частина мого тіла наповнюється нею, ніби щойно прокинулася сила, яку я більше не здатен стримувати.

Вражаюче…

Їхня хіть, їхні збочені думки й самі вчинки нагодували мене демонською енергією.

Я повільно підвів голову й усміхнувся.

— Гей, покидьки… Хто тепер хоче ще раз погратися з демоном?

Тіні остаточно огорнули моє тіло, а разом із ними змінилася й моя форма. Одяг перетворився на темний плащ, що розвівався за спиною. Із-за плечей визирнули невеликі, майже милі демонічні крила.

А мої очі…

Вони стали яскраво-червоними.

Інший, побачивши це, зблід від страху й почав несамовито кричати. Він розвернувся та кинувся навтьоки, але згусток темної енергії миттєво наздогнав його й поглинув.

— Га? І це все?

Я озирнувся навколо.

Нарешті все закінчилося.

Я й подумати не міг, що після втрати своїх демонічних сил зможу колись їх відновити. Схоже, для цього мені потрібно поглинати те, що є частиною самої природи демона.

А моєю природою була хіть.

Точніше — життєва енергія, яку вона породжує. Саме нею я й міг живитися, відновлюючи власну силу.

Занурившись у роздуми, я раптом згадав про хлопця, який стояв неподалік і, здавалося, спостерігав за всім, що відбувалося.

Цікаво…

Я вирішив випробувати одне з великих заклинань, щоб перевірити, наскільки сильною стала моя відновлена сила.

Коли я підійшов до нього, хлопець повільно перевів на мене погляд.

— Вибач… Але позичиш мені своє тіло? І все інше теж?

— Га?

Я швидко схопив його за голову й підняв над землею.

— Переписання долі: Поглинання.

З моєї долоні спалахнуло червоне світло.

Тіло хлопця почало розчинятися в чорних згустках, які один за одним втягувалися в мене, немов пил, який засмоктує потужний пилосос.

Я відчув, як разом із ними до мене переходить його енергія.

— Хм… Схоже, працює.

Після цього мене огорнули спогади поглинутого юнака.

Перед очима одна за одною промайнули його пам’ять, знання про сучасний світ людей, його життя та навчання у старшій школі.

Він жив сам і майже не мав із ким спілкуватися. А ще я дізнався про ту банду бандюків, яка вже давно завдавала проблем іншим учням. Хлопець був змушений приєднатися до них, аби самому не стати їхньою жертвою.

Усе це навіть зіграло мені на руку.

— Ну, в цілому… байдуже.

Моє тіло поступово набуло вигляду звичайного школяра: на мені з’явилася шкільна форма, а статура й одяг стали такими самими, як у поглинутого хлопця. Проте моє обличчя залишилося незмінним — це все ще було обличчя Йору. Я ніби замінив хлопця собою,

Схоже, це заклинання працює дещо інакше, ніж я спочатку думав.

«Переписання долі» не змінює моєї справжньої сутності. Воно лише переписує історію навколо мене, змушуючи світ сприймати мене як людину, якою був поглинутий хлопець.

Інакше кажучи, для всіх, хто його знав, я тепер — він.

— А мені доволі пощастило. Я вже думав, що так і згнию тут.