Знищена молодиця

Марко вибирався по металевій драбині. Конче потрібно дістатися стелі, щоб замінити перегорілу лампочку. Його ноги затряслися і, середніх літ чоловік, ледь не втратив рівновагу. Міцно схопився за драбину. Притих, прислухається. Рип дерев’яних східців збентежив його нутро. Все б нічого та у цьому домі немає східців. Новий, нещодавно збудований одноповерховий будинок.

‒ Мабуть, здалося, ‒ вимовив у темряву і переставив ногу на щабель вище. Знову східці заскрипіли. Почувся топіт чиїхось черевиків.

‒ Йойки!!!! ‒ вигукнув собі під носа і швидко поліз догори. Намагався стуком об метал перешуміти ті звуки, що так його лякали. Ще трохи й він замінить лампочку, а разом зі світлом мають зникнути й жахіття темряви.

Це все той сусід із вісімдесят дев’ятого нарозповідав історій про минувшину його ділянки. От і ввижається всяке. До тих оповідок ніякої дивини, все по звичному, як у всіх було. А можливо не звертав уваги.

Говорив, що сторіччя тому, на місці його дому, стояла дерев’яна, двоповерхова хата. Тоді сусідів так рясно не було, як зараз. Самі дерева складали компанію молодиці, що там мешкала. Казали, вродлива була. Очі чорні, пломінкі. Шкіра бліда, ніжна. Голос мов небесний спів, зачаровував, манив, зваблював.

Відлюдькувата якась та на травах зналася. Частенько місцеві баби до неї по зілля різне бігали. Одна зажадала пана тутешнього, вимагала від молодиці жадане забезпечити та відмови витерпіти не зуміла.

‒ Відьма!!!! Чортова підкришка!!!! ‒ верещала на все село.

Не встигло сонце зайти за обрій, як жінки з округи зібралися біля дому молодиці.

‒ Розлучниця!

‒ Мого Симка звела до могили!

‒ Врятуємо наших мужчин!

‒ Знищити відьму!

Чувся ґвалт з усіх боків. Кочерги, вила, макогони … гепали об дерев’яні стіни. І де тільки сили сталося? Позабивали дошками вікна, двері та підпалили солом’яну стріху.

У вікні чорні очі відблискували жар вогню, від чого крики про відьму ставали голоснішими.

‒ Помилуйте Молодчика, ‒ молила молодиця та її слів ніхто не чув.

Вона намагалася протиснути у щілину поміж дощечок рябенького кота. Гладка, залюблена туша не проходила.

Хтось жбурнув каміння. Тварина завила не своїм голосом… Мов одержимі демонами жінки волали від задоволення. Чим буйніше клекотіло кострище, тим більше переповнював звіриний екстаз.

Сухі зруби згоріли швидко. Здійнявся вітер і зайнявся ліс.

Екстаз відступив звільнивши місце жаху. Кати перетворилися на жертв. Одна затоптуючи іншу в землю бігли жінки не розбираючи шляху. Та й де той шлях, коли полум’я розійшлося по колу? Дихати було нічим, сире гілля створило кіптяву. Плоть селянок покривалася пухирями та стлівала, а далі кістки… Дикі, мов нелюдські, волання розійшлося по місцевості. Жага людської розправи прийняла у харч всіх, хто її кликав.

С тих пір на тому місці лишався пустир. Ніхто не наважувався будуватися там, де ходить душа молодиці, стогне по ночах від болю і переслідує неприкаяні душі, що винні у її муках… А може молить про рятунок?

Мартин не місцевий. Придбав ділянку по прийнятній ціні, звів будинок. Доволі гарно проживав у ньому вже чотири місяці, аж доки цей сусід не розповів усю цю моторошниииину.

Зараз, стрімко вчепившись за плафон, викрутив погорілу та замінив на робочу лампочку. Почав спускатися додолу. Відчув протяг. Льодяний, холодний подих пройшов повз нього.

‒ Дідько, ‒ вже пошепки. Ноги закам’яніли, ледь змусив їх рухатися донизу.

Зіскочив із драбини, побіг до вмикача. Натиснув на кнопку. Ось воно! Бажане світло. Лампочка загорілася і вмить потухла. За вікном згасали один за одним вогники сяючого міста. Суцільна темрява скрізь. Мартин стояв на місці. Спантеличений, не розуміючи, як у таких ситуаціях діяти. Сечовий міхур зарізав.

«Ще не вистачало усцятися», ‒ майнула думка. Не рухався.

Скрипіт дерев’яної підлоги. Запах плавленого воску. Полині, любистку… Шепотіння нерозбірливих слів. Тонкий струмінь світла. У повітрі зависла свічка, мабуть, єдиний прояв світла у всьому місті.

Щось м’яке і волохате тернулося об ногу Мартина. Думав, що закричить, та натомість голосно гикнув.

‒ Молодчик, ‒ пролунало у повітрі і язик полум’я свічі показав молодицю, що її тримала. Довге, розпущене волосся, бліда шкіра…

Її голос був настільки м’яким, що Мартин на мить відмер, закліпав очима і відкрив широко рота. Вогник пройшовся по кімнаті і стало видко, що чоловік, начебто, у себе вдома, а ніби й ні. Дві різні кімнати накладалися одна на одну. Його шафа-купе переходила у дерев’яний стіл. Драбина ніби виростала із діжки, а на ламінаті ‒ розтрушена солома.

Молодиця підійшла до шкіряного крісла. Присіла і пильно, не відриваючи погляд, вдивлялася у Мартина. Той не витримав його сили та відвів очі.

‒ Молодчика візьми, ‒ знову пролунав її голос мов ехо. Лампочка засяяла. Місто знову окутувало штучне світло. Марево зникло миттєво, як і з’явилося.

Мартин збезсилений поплентався до іншої кімнати. Заліз на ліжко разом з капцями і відійшов у менш стресову реальність.

Зранку роздерши очі він довго не наважувався піднятися із постелі.

‒ Треба перевірити підвал, ‒ сам собі роздавав доручення, ‒ можливо гази з землі… надихався. Нудить же. Точно чимось отруївся.

Зібрав волю докупи, підійнявся і спустив ноги з ліжка. Озирнувся. На краю його постелі скрутившись бубликом спав рябий кіт.