Помаранчева мавпочка

Шарманка грала нестерпно зворушливо, водночас сумно і водночас весело. Але людям що та зворушливість, коли хвилі чорного моря хитають ніжно і принадно свідомість людську, шепочучи мовою доброго сонячного літа. Жінки в мереживних капелюшках і білих купальниках обговорювали красу вусатих аполлонів у смугастих трико, що немов тигри жваво і з особливою силою виходять із моря і грають із тремтячими дамськими серцями та усмішками. Діти бігали граючись, радіючи життю, морю, сонцю, всім радостям і щастям літа через погляд дивовижного, смарагдового калейдоскопа дитинства. Бувалі моряки, з люлькою в зубах невдоволено обговорювали галасливих приїжджих і неможливу картину щастя - загалом, кожен насолоджувався на повну міру і силу дивовижним світом, зосередженого в моменті спекотних морських бризок. Сонце грало з променями в невідому хитру гру, примушуючи всіх людей жмуритися і мимоволі посміхатися весело, мов дитячій картинці. Море, пляж, літо, на горизонті білі яхти, мініатюрні човники, та величні пароплави начебто зійшли з наївного дитячого малюнка акварельними олівцями на аркуші, зі шкільного зошита. Все було по наївному, смішному, дивовижно і прекрасно. Чудове почуття морського романсу про дитячі та наївні почуття, про велике і неймовірне щастя. У цьому й полягала краса і чари цього простого морського дня... Обласкані піною і сонячним променем, люди були щасливі. А десь осторонь, поскрипуючи і зітхаючи, співала свою улюблену пісню стара шарманка... Одночасно складним механізмом, що скреготів і кашляв, показуючи маленьку виставу з дерев'яними фігурками. Засмучений клоун, що віддає червоне стигле серце прекрасній ажурній панянці, що поглянула на дерев'яні хвилі моря, на гребені яких виднівся маленький кораблику-пароплав... Однак не пісня, не спектакль не були близькі серцям людей, що прийшли насолодитися більш земним почуттям і простим видовищам... Окрім шарманщика, що вдумливо переслуховує ніби вже свій власний голос мелодії старої шарманки, і двох дітлахів, що сидять на піску в пляжних костюмах - Мері та Сьюз.

– Про що ця мелодія? - запитав Сьюз, задумливо розглядаючи сумного клоуна.

- Може, про щось сумне? - припустила Мері, задумливо заплющивши очі і вслухаючись. - Може, про кохання?

- Ні, ні в якому разі не про кохання, - тихо промовив шарманщик, на мить зупинившись. Діти здивовано подняли погляд.

- Подивіться довкола, діти. Сумних пісень про кохання у житті не буває. Пісні про кохання у реальному житті людей найчастіше щасливі.

- Тоді про що сумні романси? Про що ця пісня? - задумливо промовила Мері.

- Про помилки. - тихо сказав шарманщик, зітхнувши. І шарманка знову заграла…

- Невже всі сумні пісні – про помилки? - Запитав Сьюз у старого шарманщика, і Мері звернула свій погляд до нього разом зі своїм другом. Той на мить зупинився. У якийсь момент очі його перестали бути сумно-старими, і погляд став зосередженим і серйозним.

- Так, усі. Просто про різні - про помилки людини, людей, і часу.

І шарманка знову заграла мелодію.

Шарманщик йшов кульгаючи вечірніми синіми вулицями, заколисаними далеким пошепком вечірнього моря, що стихає. На вечірньому пейзажі, повного глибокого, чуттєвого синього кольору, сяяли різнобарвними відтінками жовтого, червоного і зеленого сутулі ліхтарі-морячки, гарячі й живі вогні кафе та ресторанів, що сміються, не гаснуче ніяк світло житлових будинків і особняків. Синій вир вечора, клубком боровся з теплим жовтим бешкетником, що сміється на повну… Все було також повно почуттів, але тільки тихих і трепетних. Все як і вдень - тут було синє море-небо, що розбризкується зірками і синіми-палітрами хвилями, тут були живі, гарячі й сміючися люди-вогні, сповнені почуттів та щастя… тільки тихого.

Але як і в сонячному морському світі, так і у вечірньому, Шарманщик був тут зайвим. Шарманщик був тут самотній.

- Гей! Роберто! Ти чуєш? Роберто! - Шарманник обернувся на поклик - він вже практично забув своє ім'я, так давно не чув, як його звуть.

- Роберто, я знаю, що знову нічого! Адже ноги простягнеш! - вусатий кухар невдоволено поправив петлиці скрипучих дверей, але це не допомогло. Шарманщик, зупинившись у цьому вузькому провулку, неподалік чорного входу в екзотичний ресторан "Креветка на відпочинку у папи Мартикалло", тихо відповів:

- Простягну. І що з того?

- Як, що з того, Роберто? Тобі що зовсім жити не хочеться?

- Ні... Я старий, Мартікалло. Навіщо мені турбуватися про життя?

- Ну, ти даєш, шарманщик! Мамо мія, це ж де взагалі бачено? Людина не хоче жити! Ти ось що, Роберто, не дурися. Ноги в руки, плечі ширші!

- Старий ...

- Так і я не молодий! Ти ж сам себе в труну тягнеш, мамо мію! - Кухар так захопився розмовою, що імпульсивно розмахуючи руками і жестикулюючи, в якийсь момент до нього прийшла лють і рішучість.

- Слухай сюди, шарманнику. Щоб ти не простяг ноги і не відкинувся зранку, он там у ящиках лежать продукти - вони не зіпсовані, але подавати ми їх уже не можемо, не належить ... Візьми собі, скільки потрібно, хоч тачку відвези, і їж! Їжа - ліки всіх цих ваших поганих меланхолій, і всіх цих ваших поганих хвороб! Зміцнішаєш, станеш сильнішим - а то ж ти худий, як тростина містера Гроу!

- Зміцніти ...

- Ну так! А після сил додасться, і відразу ти повний енергії, жити як кажуть, захочеш! Відразу роботу знайдеш, захоплення, іскра, сам розумієш, як з'явиться! Життя заб'є ключем, га! - кухар натхненний міцно грюкнув по плечу Роберта, що той похитнувся і мало не впав.

- Дякую, Мартікалло… тільки їжа не допоможе, адже…

- Так, а ну ось це, не вигадуй! - раптом образився кухар - Давай, бери все що тобі потрібно, поки не передумав, і йди собі з богом! Ну ж бо!

- Мартікалло! Ми закриваємось! - почувся голос із кухні.

- Ну все, мені вже й ніколи з тобою поратися, Роберто, я закриваю ресторан. - і італієць зачинив чорний вхід, брязнувши ключами.

Тиша. Синій вечір густішав у своїй синяві. Шарманщик стояв, байдуже дивлячись на темні ящики на краю вузького провулка. Він стояв. У голові не ворухнулося думки. Він просто стояв і вдивлявся у порожнечу. У животі загуркотіло, від тривалого голоду підступала до горла нудота… Роберт обережно, накульгуючи, рушив з місця у бік ящиків. Стоячи біля них, він помітив собі запашних багетів, голівку сиру... і також помітив круглих товстунів-апельсинів. Вони були злегка пом'яті, але в цілому, виглядали принадно… Як колись у дитинстві, затишним вечором перед різдвом… А яким прекрасним все-таки в дитинстві був апельсиновий джем зранку перед школою…

- Апчхі!

— На здров’є, — механічно тихо відповів Роберт, бо завжди був ввічливий. Але в якийсь момент задумався... Хто це чхнув? Він озирнувся - нікого в провулку не було.

"Не можуть чхати апельсини..." - подумав Роберт. "Чи можуть?"

- Апчхі! - знову чхнув той самий голос.

- Хто тут? - шарманщик стривожено озирнувся, але потім задумався, звідки він чув звук… Чому йому здалося, що чхають товстуни-апельсини? Може, звук звідти, в ящику з ласими плодами?

Роберт підійшов до ящиків, і правою рукою трохи відсунув їх... І мало не відсахнувся. Йому здалося, що за ящиками сидить маленька, скрючена, помаранчева людина і їсть апельсинку... "Цього не може бути. Тобі здалося...". Але через шухляди знову почулися звуки, дуже жалібні. Роберт відсунув остаточно ящики і вдивився: це була маленька помаранчева мавпочка, з дурною втомленою мордочкою, об'їлая апельсинів - про це свідчили товсті шкурки-светри плодів, розкидані по всьому куточку.

- Помаранчева мавпочка… - тільки й пробурмотів Роберт. - Але звідки ти, мале?