Собака, котрий повинен був зникнути

У цього собаки не було імені — усі звали його просто Собака. Він був найзвичайнішою таксою-дворняжкою, як усі вважали, — тільки мав величезні вуха, якими кумедно ляскав, коли радів чи сумував. Шерсть у нього була красивого блакитного кольору. Ще в нього були довжелезні, як для такси, лапи, схожі на сірники, а також довгий цікавий ніс, який він совав усюди — і куди треба, і куди не треба. Одним словом, собака як собака. Таких дворняжок багато — куди не глянь.

Здебільшого дворняжки дуже нещасні — їх ніхто не любить, не чухає за вушком і не грає з ними в салочки. Тому вони такі сумні й самотні. Усі дворняжки мають одну мрію — знайти дім і людину-друга.

Але цей Собака був не зовсім звичайний — навіть зовсім незвичайний...

Одного разу цьому Собаці наснився жахливий сон, коли він спав на ще весняному снігу, — такий страшний, що Собака прокинувся в сльозах від переляку. Він не знав, що робити, — а коли не знаєш, що робити, треба йти до лікаря.

Собака так і зробив. Він пішов до поліклініки, до лікаря. Записався на прийом, завів медичну картку, став у чергу. Черга була велика, тож Собака встиг привести себе до ладу, вигризти трьох бліх і почухати праве вухо — коротше, переробив купу справ. Нарешті його покликали в кабінет.

За столом сидів лікар — справжній велетень із величезними руками, але добрим і спокійним обличчям.

— Добрий день, лікарю, — ввічливо привітався Собака і поклав на стіл медичну картку.

— Добрий день, Собако, — сказав лікар, зазирнувши в картку. — Сідай-но сюди. Отже, на що скаржишся?

Собака, сидячи на стільці навпроти лікаря, розгублено почухав праве вухо задньою лапою.

— Розумієте, лікарю, мені наснився жахливий сон.

— Таке буває, і мені іноді сняться кошмари, — відповів лікар, розуміюче кивнувши.

— Так, але цей був дуже страшний… Я ніколи в житті так не боявся!

— Тоді це зовсім інша справа, — сказав лікар. — Що ж тобі приснилося?

— Мені приснилося, ніби в мене є дім і людина. І от я роздираю подушки в пух, а тут приходить моя людина — той, за ким я страшенно скучив. Я підбігаю і кажу: «Ну нарешті! Де ти був? Чому щодня йдеш, окрім суботи й неділі?» А він дивиться навколо — і наче мене не бачить! І каже: «А де ж мій собака? Собако, ти де?» Але ж я тут! І чому він мене не бачить? Я йому: «Та ось же я, твій собака! Ось я! Я тут!» Але тут з-під дивана вибігає синя миша. І моя людина каже: «Ось ти де, собако!» А миша біжить на мене — очі злі-злі, ніби хоче мене з’їсти! Я так злякався, що втік — і тут прокинувся…

— Поганий сон, дуже поганий, — похмуро сказав лікар, записуючи в картку страшні каракулі.

— Лікарю, це небезпечно? — тривожно спитав Собака.

— Іще й як, — серйозно похитав головою лікар.

— Зі мною щось страшне станеться? — злякався Собака.

— Так, на жаль, станеться жахлива річ, — сумно сказав лікар. — Ти пропадеш.

— Як це — пропаду? — не зрозумів Собака.

— А отак — просто зникнеш. Ніхто тебе не знайде, не побачить і не почухає за вушком…

— Боже, який жах! Ні! Я не хочу пропасти! — Собака розплакався від страху й розпачу — йому було дуже страшно, він дуже-дуже не хотів пропасти.

— А куди ж я пропаду?

— Нікуди. Просто пропадеш — і все.

— Лікарю, а це що, зовсім не лікується? Може, є якісь ліки, щоб я не пропав? Випишіть рецепт — я піду в аптеку!

— Ні, ліків, на жаль, немає. Ти пропадеш — якщо тільки за двадцять шість днів не станеться дива.

— Двадцять шість днів? — перепитав Собака.

— Саме так: двадцять шість днів, — уточнив лікар. — Має статися диво — або не статися. Якщо станеться — ти не пропадеш, усе буде добре. Я випишу тобі рецепт на диво, — сказав лікар, відриваючи аркуш із блокнота.

— А як це диво станеться?

— Само воно не станеться. Ти маєш його знайти — і тоді воно станеться.

— А де ж його шукати?

— Якби я знав, вилікував би пів світу одним пальцем. А так — шукай, може, знайдеш.

Лікар дав розплаканому Собаці рецепт, на якому було написано:

«Пацієнта врятує тільки диво — інакше Собака пропаде».

Він чемно провів його до дверей і не взяв у нього за прийом кістку.

— Ось, візьми краще це, — лікар поклав йому в лапу три п’ятаки. — Купи морозива — на три порції вистачить. Це тебе трохи втішить. Успіху в пошуках дива, Собако.

— Дякую, — сумно сказав Собака й поплівся до виходу.

Він купив морозиво, сів на лавочку на дитячому майданчику й гірко заплакав, облизуючи морозиво і замерзлий сопливий ніс.

— Ах, це жахливо! Я ще стільки всього не встиг! Не скуштував усіх видів морозива з крамниці Томпсона, не катався на гойдалці, не був у театрі, не ходив у похід… Я ще не літав, і так і не здійснилася моя дитяча мрія — я не став тиранозавром! Ні! — і Собака заплакав ще дужче, навіть перестав їсти морозиво, бо воно закінчилося.

Поряд із Собакою сіла ворона — діловито каркнула й схопила печиво, залишене кимось на лавці. Хотіла віднести його до гнізда — та печиво було завелике, вислизало з дзьоба. Ворона кілька разів спробувала, потім задумалася. Добре подумавши, взяла печиво в лапки й спокійно полетіла — тепер воно не вислизало.

Собака витер сльози, задумливо подивився вслід вороні. Потім ще більше замислився, почухав ліве вухо й кумедно поворушив носом.

Собако йшов трохи сумний вздовж хатинок і парканів. А може, навіть не трохи сумний — у якомусь сенсі навіть дуже і дуже сумний. Такий уже був настрій — таке може статися з будь-ким, хто дізнається, що до зникнення залишається лише двадцять шість днів. Потрібне було якесь диво, але яке? Собако не знав.

Але він побачив один особливо цікавий паркан, зроблений із металевої решітки. По той бік сидів інший собако — теж блакитний, але ближчий до бірюзового кольору, пухнастий, у чомусь навіть благородний на вигляд. Справжній собачий джентльмен. Але чомусь цей собачий джентльмен також сумував. Це змусило Собаку зупинитися і придивитися до нього уважніше.

— Привіт, — привітався з джентльменом Собако.

— Доброго дня.

— Вибач, як тебе звуть?

— Поет. А вас?

— Мене звуть просто — Собако. Так значить, ти поет? Ти пишеш вірші?

— Дивовижним збігом цього парадоксу — так, я пишу вірші.

— А прочитаєш який-небудь для мене?

Пан Поет здивовано подивився на Собаку. Він не очікував такої пропозиції.

— Здається, ми з вами мало знайомі.

— Ти соромишся? Не хвилюйся, я тобі теж розповім свої вірші — я добре займаюся експромтом... Я просто, чесно кажучи, — Собако сумно усміхнувся, — хотів підняти тобі, пане, настрій. А можливо, навіть трохи собі... Впевнений, твої вірші чудові — недарма тебе кличуть Поетом.

— Мої вірші, можливо, ще недостатньо досконалі для декламації... Я прагну абсолютної краси у формі й стилі. Але дозвольте спитати, пане, чому вам так сумно?

— Знаєш... Я щойно був у одного лікаря. І він сповістив мене про достатньо неприємну новину — я пропаду.

— Це як, дозвольте спитати?

— Ну... Це складно пояснити. Але факт у тому, що так воно і є. І запобігти цьому можна лише за допомогою дива — за двадцять шість днів.

— Диво?

— Так.

Собаки призамислилися, дивлячись один на одного. У кожного були свої думки.

— А чому ти сумний, пане Поете?

— З чого ви вирішили, що я сумний?

— Ну як же... Це видно по твоїх очах, Поете.

— Невже очі так сильно мене видають? — сумно посміхнувся пан Поет.

— Авжеж, приятелю. Воно завжди так є по життю — очі то дзеркало душі собаки. Хвіст — шкала настрою. А поезія... А поезія, в якомусь розумінні, — крила собаки.

— Дозвольте посперечатися — собаки не літають, — зауважив пан Поет.

— Ти ніколи не літав, пишучи вірші, пане Поете?

— Ні, такого в мене, з вашого дозволу, звісно ж, не бувало. Я приділяю дуже багато часу написанню одного вірша — рима, ритм, сенс, літературна досконалість — усе повинно бути на вищому рівні.

— Але для чого тобі це все? — неочікувано спитав замислений Собако.

Пан Поет трохи впав у ступор. Він не знав, для чого йому це дійсно потрібно.

— Ну... Я припускаю, з вашого дозволу, звісно ж, що це дає можливість мені бути кращою версією себе і гідно відповідати поняттю мого імені — Поет.

— Хто тобі дав це ім’я? — спитав Собако.

— Мій господар.

— Ти боїшся, що якщо ти не будеш гарним псом і гарним поетом, господар перестане тебе любити й вижене?

Пан Поет замовк. Він дійсно цього потай боявся.

— Я тебе в чомусь розумію... Я теж цього колись боявся.

— У тебе був господар?

— І не один. Мені іноді здається, що я достатньо непоганий — добрий, розумний, кмітливий, веселий, смішний, ласкавий маленький мрійник... Але я не затримався в жодного господаря надовго, що змусило мене замислитися, чи дійсно я гарний собако. Може, зі мною щось не так? Я, напевно, не такий, як треба... Та це і зрозуміло — як для такси в мене задовгі ноги і дурні вуха, а мій блакитний колір занадто ультрамариновий. У тебе ще приємний колір шерсті — бірюзовий, а в мене... Я, напевно, ні на що не годний.

Пан Поет подивився після цих слів на Собаку особливим поглядом. Йому було шкода хлопця, бо насправді той, вочевидь, ні в чому не був винен і був хорошим другом.

— Розповіси про своїх господарів? Ти казав, що в тебе їх було кілька.

Собако подивився на пана Поета. Він відчув, що, можливо, він комусь цікавий.

— Я обов’язково розповім, мій новий приятелю, — але, напевно, мені треба трохи пошукати диво. У мене не так багато часу залишилося — всього лише двадцять шість днів... А може, вже й двадцять п’ять — бо сьогодні вже звечоріло. Я прийду до тебе завтра і розповім про своїх господарів, а також розповім, чи вдалося мені знайти диво...

Пан Поет кивнув. На тому вони й розійшлися. Собако побіг уздовж вулиці, задумливо принюхуючись і шукаючи подумки те саме диво на запах і аромат своїм чутким довгим носом дворняжки.

А пан Поет сидів і спостерігав за ним, уже не такий сумний, але дуже задумливий. У нього трохи виляв хвіст, і по-особливому блищали очі, як справжнє дзеркало душі.

Вечоріло — зірки потихеньку сходили на небо...

Наступного дня Собако знову прибіг до того самого ґратчастого паркану — він ніс із собою в зубах сачок для ловлі метеликів.

— Привіт! — гукнув він пана Поета.

— Доброго дня, Собако, — ввічливо привітався у відповідь Поет. — Як твої успіхи з пошуком дива?

— Ну, спочатку вчора я хорошенько виспався. Потім зранку встав. Вигриз парочку бліх із себе. Потім почухав за вухом. Потім я почав думати, що зараз добре було б щось з’їсти... Я пішов прогулятися і побачив — хтось викинув сачок. І я подумав, що диво треба спіймати! Я подумав: як виглядає диво? Я подумав, що, напевно, воно красиве. Тож я почав ловити диво. Спочатку я ловив веселку... Не спіймав. Потім я ловив мильні бульбашки... Теж, на жаль, не спіймав. Я спробував ловити метеликів — це було трохи весело. Я бігав по квітковому полю, падав... Правда, окрім жабки, нікого не спіймав. Але я її відпустив. По правді кажучи, я і метеликів би обов’язково відпустив... Вони мені не дуже потрібні. Мені просто потрібно хоч трохи дива, хоч у лапці потримати... Якось так. Але, здається, сьогодні дива так і... так і не було. На жаль. У мене, звісно, є ще час... Я ще можу знайти диво. Це диво, скоріш за все, обов’язково станеться — я не можу просто так пропасти, — Собако посміхнувся і пожартував. — На кого ж я тебе покину, пане Поете?

Пан Поет посміхнувся. Собако був таким кумедним хлопцем... Дивак.

— Я обіцяв тобі якось розповісти про моїх господарів, — сумно посміхнувся Собако і зазирнув в очі Поету.

Той посміхнувся.

— Я весь день чекав на тебе і наші розмови. Я впевнений, що ти був хорошим хлопчиком і жодного разу не підвів жодного зі своїх господарів...

— Хороший хлопчик... — Собако посміхнувся і завиляв хвостиком. — Так, мене так називали мої господарі. Вони були чудові... А я, напевно, ні — не знаю... Одним із перших моїх господарів, наприклад, був чарівник.

— Дозволь, невже чарівник? Ти впевнений у цьому?

— Абсолютно. Він носив білий халат і синю маску, зелений костюм і дроти на шиї. Він рятував людей від хвороб своєю магією. У нього були неймовірно добрі, хоч і холодні руки — він так приємно чухав мене за вушком... До нього в мене було кілька господарів — вірніше, господарок. Вони носили милі сукні, мали гарячі руки й веселі усмішки. І, звісно ж, дуже смачні парфуми... Аж ніс крутився і щекотався від тих ароматів. А ось чарівник пахнув кавою і трохи холодом. Він був особливим чарівником. Добрим, ніжним... Але його постійно не було вдома. Кожного разу, коли він приходив, він давав мені води і трохи корму на денці миски та казав: «Усе буде добре... Усе буде добре». Мені з ним було непогано, але його постійно не було вдома. Напевно, я був поганим хлопчиком, раз він не цікавився мною — не грався і не розмовляв, та й практично не посміхався...

Пан Поет сумно подивився на Собаку. Він точно був хорошим другом для чарівника, але цього навіть не усвідомлював.

— А потім?

— Потім одного разу я втік, оскільки відчув на вулиці аромат сосисок, які несла одна пані, а я був голодним. Я довго йшов за нею, за ароматом сосисок... А дороги назад не знайшов. Потім моїм господарем став митець — вірніше, поет. Зовсім як ти, тільки він не був собакою — він був людиною. Людиною-митцем... Людиною-поетом. Він був диваком. Він багато розмовляв зі мною про якісь незрозумілі речі — про пінгвінів, які колонізують Антарктиду, про те, що він хоче написати вірш про космічну кішку, про інопланетян і ще щось про парадокс у світі апельсинів... Він був справжнім диваком — одним словом, мрійником. І він багато розмовляв зі мною, але ми ніколи не гралися і не сміялися разом, а говорили виключно на філософські теми... Щось про життя, любов, пошук істини. Але він був хорошим господарем, а ось я, напевно, так і не був хорошим собакою.

— І що далі?

— Господар просто зник. Одного разу він не повернувся додому. Деякі казали, що бачили його на повітряній кулі. Він завжди був мрійником — прагнув до зірок. І до інопланетян... Тож, схоже, він покинув мене на землі самого. І мене невдовзі прихистив Вовк — Вовк у баранячій шкурі.

— Вовк? Дозволь, ти впевнений, Собако, що це був саме вовк?

— Саме так. Я пішов до лісу прогулятися, бо мені було самотньо без господаря-людини, і там я зустрів вовка. Він виявився дуже хорошим і добрим другом — він завжди носив на собі баранячу шкуру. Йому просто так подобалося — такий у нього був стиль. Можливо, йому не дуже подобалося, що він вовк і що всі його бояться. Тому він сховався під баранячими кучерями. Він прихистив мене в тому лісі і навчив бути вовком — думати як вовк, говорити як вовк, мріяти як вовк... Він був хорошим вовком. Ми часто разом гралися на квітковій галявині. Але він був дуже вимогливим — йому постійно всього було замало. Він виправдовував це тим, що він вовк — і я його розумію. Він же вовк...

Але він був дуже вимогливим. Він казав, що я недостатньо вовк, що я недостатньо добре пишу вірші, що треба їх писати інакше, і що треба по-іншому мріяти й думати, треба по-іншому з ним говорити і по-іншому йому посміхатися, і по-іншому дивитися на веселку та гратися із сонячними променями. Йому не сподобалося, як я ношу баранячу шкуру, яку він знайшов для мене — мені не пасували кучері барашка, я повинен був бути іншим...

Він був хорошим вовком, насправді. У лісі була лисиця — вона постійно мене ображала, а вовк захищав мене. Він пригощав мене ранковою росою і був дуже хорошим другом. Це був дуже хороший вовк. Але мені так і не вдалося бути таким самим хорошим вовком...

Пан Поет подивився на Собаку задумливо.

— І що далі?

— Далі в мене ще був господар — ще один чарівник. Чарівник-мистець, я б навіть так сказав. Він був учителем, але вдома любив малювати картини. Його чарівною паличкою був пензлик — ним він творив справжні дива. У нього була дружина, діти. Дружина завжди гладила мене по голові, діти гралися зі мною, а сам він обговорював зі мною мистецтво і його значення у світі людей. А ще він був мисливцем. Він любив полювати. Окрім мене, у нього були ще мисливські собаки, яких він навчав цієї справи. Але мене він ніколи не брав із собою — казав, що я маленький для цього і мені краще вчитися малювати.

Не те щоб мені хотілося на полювання... Та й маленьким я не був. Але він так часто і так довго пропадав на полюванні, що одного разу дружина вирішила вигнати всіх собак, аби він більше не полював. Але він попросив не виганяти собак — хіба що мене, а інших умовив залишити. І мене вигнали.

Він був хорошим господарем — з ним було добре розмовляти на різні мистецькі теми, обговорювати розумні книжки... Він був добрим і хорошим. А ось я, напевно, так і не став хорошим другом чарівника-митця — я так і не навчився гарно малювати...

— А далі?

— А далі в мене був ще один господар. У проміжках були гарні господарки, які дуже любили мене... Але цей господар був янголом.

— Янголом? Вибач, але ти впевнений, що це був янгол?

— Так. Це був маленький хлопчик — і він був справжнім янголом та дуже хорошим господарем. Його улюбленим кольором був блакитно-ультрамариновий, тож він мене дуже любив. Таким, який я є. Він був чудовий... Він багато фантазував і мріяв — ми разом гралися, спілкувалися, сміялися... Він був дуже хорошим господарем. Він був справжнім янголом.

— Неймовірно... Чому ж ти в нього не залишився?

— У якийсь момент я просто прокинувся... На жаль, — зітхнув Собако.

Пан Поет здивовано глянув на друга.

— А хто твій господар, Поете? — спитав Собака.

— Мій господар... Мій господар, по суті кажучи, стоматолог. Нічого незвичайного, припускаю. Регулярно годує, возить із собою на озеро на риболовлю, любить читати детективи і регулярно чухає за вушком. Приблизно о сьомій вечора п’ятнадцять хвилин.

— Це саме він назвав тебе Поетом?

— Так...

— І ти боїшся, що якщо не будеш гарним другом, тебе виженуть?

— Є трохи.

— Я теж боявся. А зараз... Зараз я сам по собі. Якось так.

— Тобі так краще?

— Можливо, трохи. А можливо... Можливо, мені все ж таки чогось не вистачає. Але чого — я і сам не знаю. Та й до того ж... Я не впевнений, чи захоче мене прихистити якийсь господар або господарка. Такого, як я...

Сонце сідало за горизонт. Собаки сумно дивилися один на одного через паркан.

— Я прийду до тебе завтра. Розповім, чи знайшов я диво, чи ні.

— Обов’язково приходь. Я буду чекати на тебе, милий друже. Бо насправді... Я вже трохи боюся, щоб ти не пропав.

Собако усміхнувся, помахав хвостом, узяв у зуби сачок і побіг на ночівлю вздовж домівок і парканів.

Пан Поет зітхнув.

— Я боюся... Я боюся, щоб ти і наша дружба не пропали з мого життя.

Поет оглянув решітку, яка була перед його носом, відкрив записник і почав робити начерки нових віршів.

Вечоріло. Зірки потихеньку сходили над головою. Тихий місяць... Декілька десятків собак та вовків, як завжди, почали вити на сяюче блюдце. Пан Поет, пишучи в записнику вірші, почув голос друга, посміхнувся і теж завив, переказуючи вітання собачою поштою місяця.

Собако приходив до пана Поета майже щодня і розповідав, як шукає диво, що з ним трапляється. Вони обмінювалися історіями, сміялися — навіть читали трохи віршів один одному. Собако дійсно писав дуже кострубато і невміло, але це було неважливо.

Вони говорили про зірки, про те, чому в дитинстві все здається таким дивовижним і казковим, як цуценятами стрибаєш за метеликами і їси морозиво, як іноді хочеться навчитися літати, про щастя бути собакою і бути смішним та незрозумілим, коли в тебе такі дивні собачі вуха, про те, чому всі собаки різнокольорові — червоні, жовті, зелені, і чому вони з другом саме блакитних відтінків — чи не дивовижний це збіг для друзів?

Собако і Поет спілкувалися про все на світі, про різні дива і красу. Але день за днем минав, Собако шукав диво... А диво не знаходилося, як його не шукай і не винюхуй.

Пан Поет і Собако дуже тривожилися через це, хоч і не говорили особливо один одному. Лише бувало, Собако почне тихенько плакати — пан Поет заспокоював його поруч і читав вірші. А потім вони сиділи мовчки і дивилися, як минає ще один захід сонця.

П’ятий день, дванадцятий, двадцятий...

Одного разу був дощ. Собако прийшов, але пана Поета не було — його зачинили вдома, щоб господарський пес не промок на холоді. Але Собако бачив друга за вікном, як той дивиться на нього сумними очима, приклавши лапки до скла. Він дуже хотів вийти до нього, але обставини не дозволяли.

Собако лише посміхнувся. Він думав, чи йти йому, чи залишитися... Зрештою він пішов, щоб не мокнути під дощем, але ліг недалеко під дахом сараю, щоб бачити той самий двір і те саме вікно.

Це вже був двадцять шостий день.

Собако довго не приходив. Пан Поет сумно сидів біля решітки, як уперше, коли вони тут зустрілися, — тільки, напевно, ще сумніший, ніж тоді.

Але Собако прийшов.

— Привіт.

— Привіт. Як ти?

— Добре. Сьогодні, напевно... Сьогодні, напевно, я пропаду.

Вони мовчки сиділи і дивилися один на одного.

— Шкода, що тут ця решітка, — Собако оглянув паркан. — Вона обмежує мене і тебе водночас, як не парадоксально, як ти кажеш.

— А якби решітки не було? — спитав пан Поет.

— Я б підійшов якомога ближче і ліг поруч із тобою, притулився б до тебе бочком. Як не дивно, ти чудовий друг. Я навіть якось думав... Чи взагалі були в мене до тебе друзі?

— Ти, здається, казав, що були.

— Так... Я так казав. Але коли я подружився з тобою, я зрозумів, що дружба буває дійсно хорошою. І то все... То не були мої друзі. Ти мій справжній друг.

Пан Поет посміхнувся. Йому хотілося сказати дещо важливе для Собаки.

— Мені приємно бути твоїм другом, правда. Ти сам чудовий друг і неймовірний хлопець — ти чудовий собака. Не кожен собака може бути таким.

— Ні-ні, ти дійсно чудовий собака і друг, а я...

— Ні, ти послухай. Те, що в тебе не було гарних друзів і тобі не щастило в житті, не означає, що ти поганий друг чи собака. Так, я теж непоганий собака — як і ти. Ти не гірший за мене. Ми однакові. Ми з тобою майже не відрізняємося — ми навіть одного відтінку, ми обидва маємо чотири лапи і хвіст, однаково мріємо, однаково дружимо і сміємося, лаючи на місяць. Ти хороший собако і друг, і ти достойний хороших друзів і всього хорошого в житті.

Але те, що ти хороший, треба усвідомити самому. Насамперед тобі потрібно бути хорошим другом і собакою самому собі, розумієш?

Собако слабо посміхнувся і заплакав. А потім подивився на друга.

— Ти правий... Ти, напевно, в чомусь правий. Спасибі тобі. Дружба з тобою — справжнє диво для мене, і я радий, що зі мною ця дружба сталася.

Собако підійшов до решітки ближче і потерся холодним носиком об носик пана Поета.

Сонце сідало за горизонт, і на небі засяяли зорі.

Пан Поет і Собако були по-особливому щасливі в цей момент — ця дружба була справжнім дивом...

І ніхто не пропав.

Усі ми іноді заслуговуємо на особливе диво в житті.

А може, навіть не на одне диво.