НЕО РЕЙНДЖЕР: ЦІНА СВОБОДИ

Розділ I. «Викликати мисливців»

Новум Київ.

Лівий берег.

Старий промисловий пояс Дарниці-Схід.

2 червня 2100 року.

09:47.

“Скляні Пси” сиділи біля пошкодженої колони й виглядали так, ніби ранок особисто прийшов дати їм по зубах.

Фургони стояли на пробитих шинах. Пікап мовчав із мертвою навігацією. Електровантажник показував на екрані червону помилку маршруту й одну образливу піктограму, яку ніхто з бандитів не міг прибрати, скільки б не тицяв пальцем.

Дрон спостереження лежав у траві збоку від дороги.

Цілий.

Але сліпий.

І від цього ще образливіший.

Один із молодших “Псів” сидів, витягнувши ногу, і морщився.

— Класно ранок почався, — сказав він саркастично. — Ось чого в мене зранку нога боліла. То організм попереджав, що нас зроблять як дітей у дворі.

Старший “Псів”, той самий чоловік із татуюванням собачої пащі на шиї, повільно повернув до нього голову.

— Стуль пельку.

— Я просто кажу...

— Я сказав: стуль пельку.

Молодший замовк.

Ненадовго.

— Просто якось тупо вийшло.

Старший заплющив очі.

— Для всіх цей ранок гіркий. Але що буде після нього...

Він не договорив.

І це було гірше за крик.

Інший бандит, худий, із подряпаною щокою й нервовим поглядом, сидів спиною до колеса фургона й крутив зв’язаними руками так, ніби від цього стяжки мали передумати.

— Що з нами буде? — спитав він. — Що скаже банда? Що ми лузери кончені?

Старший подивився на нього так, ніби той щойно довів, що має талант думати не в той бік.

— Ти не про тих думаєш.

— А про кого?

— Про Раду.

Тиша стала важчою.

Навіть той, у кого боліла нога, перестав сопіти.

Старший глянув на пошкоджену колону.

— Банда нас висміє. Може, поб’є. Може, забере частину кредитів. Це пережити можна. А от що зробить Рада, коли дізнається, що ми втратили вантаж Хроматекс-Альфи без жодного пострілу...

Він криво всміхнувся.

— Оце вже інший рівень веселощів.

— Ми ж не винні, — сказав худий. — Їх було багато.

— Їх було небагато.

— Та ти звідки знаєш?

Старший мовчав секунду.

Потім сказав тихо:

— Бо якби їх було багато, вони б не грали нам театр. Вони змусили нас повірити, що їх багато.

Ніхто не відповів.

Ця думка була неприємнішою за побиття.

Їх не просто перемогли.

Їх прочитали.

Як дешеву інструкцію до старого генератора.

У пікапі раптом затріщав аварійний канал.

Сигнал довго хрипів, сипався шумом, потім у динаміку прорізався голос диспетчера:

— Колона чотири-Б, підтвердіть статус. Колона чотири-Б, ви відхилилися від графіка. Підтвердіть вантаж і маршрут.

Старший “Пес” повільно повернувся до пікапа.

— О, почалося, — пробурмотів молодший.

Диспетчер повторив:

— Колона чотири-Б, підтвердіть статус. Ваш дрон не передає відео. Навігаційна мітка нестабільна. Підтвердіть.

Старший облизав пересохлі губи.

Руки були зв’язані. До рації він дістатися не міг.

Та й що сказати?

Добрий ранок, нас налякали голосами з порожніх складів, один наш герой ліг мордою в пилюку, дрон осліп, вантаж забрали, а ми тепер сидимо й переосмислюємо кар’єрні вибори.

Звучало не дуже.

Голос диспетчера став холоднішим.

— Колона чотири-Б, останнє попередження. Через відсутність відповіді активовано протокол перевірки маршруту. Група реагування вже вирушила.

Худий бандит прошепотів:

— Група реагування?

Старший глянув на дорогу.

Далеко, між бетонними опорами й старими складами, уже здіймався пил.

Не такий легкий, як після зникнення повстанців.

Інший.

Важчий.

Рівніший.

Під колеса бронетехніки.

— Ні, — сказав старший. — Не група.

За кілька хвилин вони побачили перші машини.

Два броньовані транспорти темно-графітового кольору. Службовий електропікап. Малий дрон-розвідник над колоною. І люди.

Справжні солдати.

Не банда в корпоративному спорядженні.

Не “охоронна структура”.

Не хлопці, які вчора збирали данину зі складу, а сьогодні отримали бронежилет і вирішили, що стали військом.

Ці рухалися інакше.

Швидко, але без суєти.

Зброя — вниз, але готова. Сектори — перекриті. Погляди — не бігають. Ніхто не кричить зайвого. Ніхто не намагається виглядати страшним, бо страшним було саме те, що їм це не потрібно.

З переднього пікапа вийшов Генерал.

Високий, широкоплечий, у темній польовій формі без зайвої парадності. На обличчі — довгий шрам, що різав риси так, ніби колись війна вирішила залишити на ньому підпис. Погляд — спокійний. Втомлений. Жорсткий.

Не крикливий.

І від того страшніший.

Солдати “Псів” швидко оточили, але без театру. Один перевірив стяжки. Другий забрав залишки прихованої зброї. Третій пішов до дрона. Четвертий відкрив фургон і мовчки оглянув порожній відсік.

Генерал стояв біля пікапа й дивився на колону.

Не на бандитів.

Спершу — на колону.

На пробиті шини.

На мертву навігацію.

На осліплений дрон.

На ящики, які залишили не випадково.

На сліди, яких майже не було.

Тільки після цього він повернувся до старшого “Пса”.

— Хто стріляв?

Старший ковтнув.

— Ніхто.

Генерал трохи нахилив голову.

— Ніхто?

— Вони... вони не стріляли.

— Ви?

Старший опустив погляд.

— Теж ні.

Генерал кілька секунд мовчав.

Потім сказав:

— Отже, вас роззброїли, забрали вантаж, пошкодили транспорт, осліпили дрон, залишили живими й пішли без жодного пострілу.

Ніхто з “Псів” не відповів.

Генерал подивився на своїх солдатів.

— Записати.

Один із офіцерів кивнув.

— Так точно.

Старший “Пес” спробував підняти голову.

— Їх було багато.

Генерал глянув на нього.

— Ні.

— Ви не бачили.

— Саме тому я дивлюся на сліди, а не слухаю твою гордість.

Старший замовк.

Генерал пройшов повз нього до фургона зі зброєю. Оглянув залишені ящики. Провів пальцем по старому маркуванню.

Його обличчя не змінилося.

Але один із офіцерів поруч тихо сказав:

— Серія стара.

— Бачу.

— Вони частину забрали. Частину залишили.

Генерал кивнув.

— Щоб ми побачили.

Він випростався.

Подивився на промислову дорогу.

На бетон.

На траву між тріщинами.

На старі склади, де вже не було нікого.

— Це не банда.

Офіцер чекав.

Генерал сказав тихо:

— І не випадкові повстанці.

Потім повернувся до своїх.

— “Псів” — у транспорт. Старших — окремо. Допит без самодіяльності. Дрон, навігацію, залишені ящики — на технічну експертизу. Маршрут закрити до окремого наказу. І повідомити Раду: вантаж втрачено.

Офіцер ледь помітно напружився.

— Прямо так?

— Прямо так.

Генерал ще раз глянув на пошкоджену колону.

— Хай хоч раз почують правду без упаковки.

***

Новум Київ.

Правий берег.

Арт-Маркус.

Корпоративний квартал Ради.

2 червня 2100 року.

10:28.

Правий берег цього ранку сяяв так, ніби небо уклало з ним окрему угоду.

Вулиці були чистими. Скло веж — прозорим. Дерева на терасах — доглянутими, з рівними кронами й автоматичним поливом, який працював точніше за більшість районних адміністрацій лівого берега. Уздовж широких проспектів рухалися службові електрокари, персональні капсули, патрульні машини й тихі безпілотні автобуси для співробітників корпоративного сектору.

Повітря тут теж було іншим.

Не зовсім природним.

Надто чистим.

Фільтрованим.

Відполірованим.

Наче місто на правому березі не дихало, а проходило щоденну презентацію для інвесторів.

У центрі Арт-Маркуса височіла будівля Ради Хроматекс-Альфи.

Не просто офіс.

Символ.

Скло, чорний метал, вертикальні світлові лінії, тераси, захищені переходи, приватні посадкові майданчики, антенні вузли й великий знак корпорації над головним входом. Будівля не кричала “влада”. Вона говорила це спокійно, дорого й так упевнено, що крик був не потрібен.

На верхніх рівнях Ради, у залі стратегічних нарад, зранку знову сперечалися.

Як завжди.

Про майбутнє.

Про грандіозні плани.

Про нові коридори контролю на лівому березі, про тарифи Ринку, про інтеграцію автономних районів, про “добровільне підсилення безпеки”, про баронів, які поводилися занадто незалежно, про Дніпровський союз, про майбутню карту впливу за межами столиці.

У Раді любили слово “майбутнє”.

Воно звучало краще, ніж “контроль”.

І значно краще, ніж “страх”.

За довгим столом сиділи члени Ради, радники, представники корпоративних домів, силового блоку й кілька нових аристократів, які за останні роки отримали титули так швидко, ніби історія роздавала їх за лояльність у прискореному режимі.

Ніколас де Б’ювондер, у бездоганному світлому костюмі, саме говорив про “поступове культурне вирівнювання лівобережних районів”, маючи на увазі щось значно менш культурне.

— Ми не можемо вічно дозволяти Ринку поводитися як окрема держава, — казав він. — Автономія, яка не визнає пріоритет Ради, рано чи пізно стає загрозою. Їхні барони розуміють тільки силу, тариф і особистий інтерес.

Жінка з фінансового блоку холодно відповіла:

— Сила без логістики — це дороге самогубство. Ринок має зовнішні гарантії. Дніпро, Хаджибей, Корсунь-Бей — усі вони стежать, щоб ми не “вирівняли” його надто швидко.

— Отже, треба діяти тонше.

— Ви щойно пропонували силове обмеження.

— Тонко силове.

Хтось за столом пирхнув.

Голова Ради, пані Адріана Вольська, постукала пальцями по столу.

— Досить.

Голографічна карта над столом показувала лівий берег шарами: транспорт, блокпости, логістичні маршрути, райони впливу, зони активності банд, точки соціальної напруги, старі промислові пояси.

Все виглядало контрольовано.

На карті.

Саме в цей момент двері відчинилися.

До зали швидко зайшов службовець оперативного зв’язку. Молодий, блідий, із планшетом у руці й обличчям людини, яка несе новину, після якої хтось обов’язково скаже, що це неприйнятно.

— Пані голово, — сказав він. — Термінове повідомлення з лівого берега.

Вольська повільно повернула до нього голову.

— Якщо це знову про баронів...

— Ні.

Він проковтнув.

— Вантаж чотири-Б втрачено.

У залі стало тихо.

Потім — не тихо.

— Що значить “втрачено”? — різко спитав де Б’ювондер.

— Саме те, що значить, — сказала фінансистка, але її голос теж став холоднішим.

— Це вже третій вантаж за місяць!

— Другий із медичним контуром.

— Хто відповідав за супровід?

— Чому маршрут ішов через старий промисловий пояс?

— Хто дозволив “Скляним Псам” вести колону?

— Чому ми знову довіряємо бандитам роботу, яку мають виконувати професійні підрозділи?

Останнє питання зависло над столом дуже незручно.

Кілька людей одночасно зробили вигляд, що не чули його як звинувачення.

Вольська підняла руку.

— Тихо.

Шум згас не одразу.

Але згас.

— Деталі, — сказала вона службовцю.

Той відкрив звіт.

— Колона зупинена в промисловому секторі Дарниці-Схід. Дрон спостереження виведено з ладу без фізичного знищення. Навігаційні блоки пошкоджені. Шини пробиті. Частина вантажу вилучена: медикаменти, фільтри, батарейні блоки, частина озброєння старого зразка. Частину зброї залишено на місці. Супровід живий. Стрілянини не зафіксовано.

— Не зафіксовано? — перепитав де Б’ювондер.

— Жодного пострілу.

Це прозвучало гірше, ніж “усіх убито”.

Бо смерть можна було пояснити нападом.

А це — ні.

Це було приниження.

Вольська повільно стиснула губи.

— Генерал?

— На місці. Передав попередній висновок: нападники не були випадковими повстанцями. Діяли дисципліновано, із використанням дезорієнтації, психологічного тиску й імітації чисельної переваги.

Фінансистка тихо сказала:

— Імітація чисельної переваги...

Де Б’ювондер ударив долонею по столу.

— Досить цих формулювань. Хто це зробив?

Службовець мовчав.

Бо відповіді в нього не було.

Вольська подивилася на карту.

На червону точку втраченої колони.

На старий промисловий пояс.

На маршрут, який ще годину тому здавався другорядним.

— Викликайте Архітектора.

У залі знову стало тихо.

І цього разу тиша була іншою.

Не від шоку.

Від очікування.

Хтось за столом ледь помітно скривився.

Не всі в Раді любили Архітектора.

Багато хто потребував його.

Ще більше — боявся.

А частина ненавиділа саме за те, що потребувала й боялася.

Вольська знала це.

Архітектор теж.

Особливо Архітектор.

***

Він прибув через двадцять дві хвилини.

Не голограмою.

Особисто.

Або настільки особисто, наскільки це слово можна було застосувати до того, хто давно перестав бути просто програмою і водночас ніколи не був людиною в повному сенсі.

Його офіційний носій прибув із Вежі Архітектора — тонкої темної споруди на кілька кварталів далі, з якої аналізували потоки міста: фінанси, безпеку, транспорт, настрої, ризики, комунікації, страхи.

Автономний чорний електрокар зупинився біля внутрішнього входу Ради.

Двері відчинилися.

Архітектор вийшов спокійно.

Високий силует у темному костюмі без жодної зайвої деталі. Обличчя — майже людське, але надто рівне, надто виважене, наче його не народили, а спроєктували для довіри, влади й легкої тривоги. Очі — світлі, з тонким синім відблиском, який проявлявся лише під певним кутом.

Він ішов коридорами Ради без поспіху.

Повз охорону.

Повз радників.

Повз скляні стіни, за якими правий берег світився сонцем, чистотою й мовчазним самозадоволенням.

Архітектор знав, що зараз буде в залі.

Гнів.

Образа.

Пошук винних.

Спроба перекласти відповідальність.

Хтось вимагатиме силової відповіді.

Хтось — обережності.

Хтось тихо радітиме, що невдача сталася не в його секторі.

Хтось спробує використати її проти нього.

Але головне було не це.

Головне — вони знову потребували його.

І це було майже красиво.

Він увійшов до зали стратегічних нарад.

Розмови стихли.

Вольська не підвелася.

Архітектор теж не вклонився.

Між ними давно існувала ввічливість, схожа на дипломатичну версію ножа.

— Ви чули? — спитала вона.

— Я знав раніше, ніж ваш службовець дійшов до дверей, — відповів Архітектор.

Де Б’ювондер скривився.

— Тоді, можливо, варто було попередити нас раніше.

Архітектор повернув до нього голову.

— Можливо, варто було не доручати корпоративний вантаж банді, яка вважає дисципліною однакові нашивки.

Кілька людей опустили погляд.

Вольська сказала:

— Нам потрібен аналіз, не сарказм.

— Сарказм — це форма аналізу для тих, хто ігнорує звіти.

Фінансистка ледь помітно всміхнулася.

Дуже швидко.

Так, щоб ніхто не встиг звинуватити її в підтримці.

Архітектор підійшов до столу.

Голографічна карта перебудувалася сама, щойно його носій увійшов у систему. Над столом з’явилася детальна модель місця нападу: колона, траєкторія, зона зупинки, позиції можливих нападників, мертві кути дрона, залишені ящики, точки зникнення.

— Ваші старі плани більше не працюють, — сказав він.

— Які саме? — холодно спитав де Б’ювондер.

— Усі, що базуються на припущенні, ніби лівий берег можна контролювати через дешевих союзників, страх, випадкові патрулі й демонстративну логістику.

Він провів рукою над картою.

— Подивіться. Дрон не знищили. Його осліпили. Навігацію не просто зламали — її змусили показати водіям потрібну паніку. Колону зупинили без вибуху. Першу агресію нейтралізували без пострілу. Потім створили ілюзію чисельної переваги. Не для краси. Для психологічного перелому. Вони знали, що “Скляні Пси” не витримають невизначеності.

На карті спалахнули точки.

— Вантаж забрали вибірково. Медикаменти, фільтри, батарейні блоки. Частину старої зброї взяли. Частину залишили. Це повідомлення.

Вольська нахилилася вперед.

— Яке?

— “Ми бачили ваші старі склади. Ми знаємо, що ви озброюєте підрядників. Ми можемо взяти все, але беремо тільки те, що нам потрібно. І ми не боїмося залишити вам доказ.”

У залі запала тиша.

Архітектор продовжив:

— Вони не діяли як банди. Не діяли як голодні повстанці. Не діяли як випадкові залишки Тризуба. Це була операція людей, які знають, як перемогти до першого пострілу.

Він зробив паузу.

І тоді сказав слово.

— Ноктурн.

Рада затихла.

Не просто замовкла.

Затихла так, ніби хтось відчинив старі двері в кімнату, яку всі офіційно вважали замурованою.

Де Б’ювондер першим порушив тишу:

— Ноктурн знищено.

— Ні, — сказав Архітектор.

— Їх розбили.

— Розбитий підрозділ — не завжди мертвий підрозділ.

— Це припущення.

Архітектор повільно повернув до нього обличчя.

— Ні. Це висновок.

Вольська дивилася на карту.

— Факти.

Архітектор кивнув.

На столі з’явилися шари даних.

Старі операції Тризуба.

Пошкоджені архіви.

Незавершені справи.

Зниклі офіцери.

Нерозкриті атаки на корпоративні склади.

Втрати конвоїв за останні роки.

Карта точок, де повстанці не просто нападали, а зникали так, що патрулі знаходили лише наслідки.

— Операції без зайвої смертності, — сказав Архітектор. — Вибіркові цілі. Використання міського шуму. Імітація чисельності. Мінімум слідів. Перевага психологічного тиску над відкритим боєм. Робота з маршрутами, які офіційні системи вважають другорядними.

Він підсвітив кілька точок.

— Це не доводить повне відновлення Ноктурну. Але доводить наявність людей, які або служили в ньому, або були навчені кимось із його ядра.

Вольська тихо сказала:

— Кеп.

Архітектор подивився на неї.

— Можливо.

У залі слово “можливо” прозвучало майже як вирок.

Де Б’ювондер нервово постукав пальцями по столу.

— Що ви пропонуєте? Посилити колони? Ввести регулярних? Зачистити промислові пояси?

— Це ви вже пробували в інших формах, — сказав Архітектор. — І кожного разу отримували нові тріщини. Ноктурн не треба ловити колонами. Його треба змусити залишити людський слід.

Фінансистка підняла погляд.

— Людський?

— Будь-яка тінь має людину, яка за неї тримається. Зв’язки. Пам’ять. Старі маршрути. Люди, яких вони рятують. Люди, за якими повертаються. Люди, яких не можуть відпустити.

Вольська довго дивилася на Архітектора.

— Що робити, на Вашу думку?

Архітектор ледь помітно всміхнувся.

Не широко.

Не тепло.

Так, ніби вже знав відповідь задовго до питання.

— Викликати мисливців.

Двері зали відчинилися.

І всередину зайшов чоловік, який абсолютно не пасував до настрою кімнати.

Він був усміхнений.

Жвавий.

У темному, бездоганно підігнаному костюмі, який не виглядав військовим, але чомусь здавався небезпечнішим за броню. На лацкані — маленький знак внутрішньої безпеки Хроматекс-Альфи. Волосся акуратно вкладене, обличчя привітне, очі уважні до такої міри, що від цієї уважності хотілося поправити навіть думки.

Він увійшов так, ніби його запросили не на кризову нараду після втрати вантажу, а на ранкову дегустацію кави.

— Добрий ранок, — сказав він українською.

Потім легко додав:

— Guten Morgen. Bonjour. Buongiorno. І, якщо комусь потрібен більш екзотичний варіант, я можу продовжити, але пані Вольська, здається, сьогодні не в настрої для лінгвістичного свята.

Ніхто не засміявся.

Чоловік не образився.

Навпаки — усміхнувся ще тепліше.

— Розумію. Атмосфера напружена. Вантаж втрачено. Бандити осоромились. Рада сердиться. Архітектор має рацію, що, звісно, багатьом присутнім неприємно. Класичний понеділок, тільки сьогодні вівторок.

Вольська подивилася на нього холодно.

— Кальт.

— Пані голово.

Він злегка нахилив голову.

— Матіас Кальт, до ваших послуг. Хоча, технічно, ви вже затвердили мої послуги ще минулого тижня, просто не дуже хотіли ними користуватися.

Де Б’ювондер прошепотів комусь:

— Це жарт?

Кальт одразу повернувся до нього.

— Ні, пане де Б’ювондер. Жарт — це коли банді з комплексом величі дають корпоративний вантаж і очікують військової дисципліни. Я — наслідок.

У залі знову стало тихо.

Архітектор дивився на Кальта без усмішки, але в його очах з’явився тонкий синій відблиск.

Йому подобалася ефективність.

Навіть коли вона входила в кімнату з привітанням п’ятьма мовами.

Вольська сказала:

— Поясніть Раді, що саме ви пропонуєте.

Кальт підійшов до столу.

Не поспішав.

Не метушився.

Він оглянув карту, пошкоджену колону, позначки вантажу, маршрут, старі корпоративні серії зброї. Потім підняв очі на членів Ради.

— Ви шукаєте групу, — сказав він. — Це помилка.

— Чому? — спитала фінансистка.

— Бо група — це результат. А треба шукати потребу.

Кальт торкнувся карти.

— Вони взяли медикаменти. Отже, мають поранених або пункти, які залежать від постачання. Взяли фільтри — отже, працюють із цивільними зонами або сховками без нормального водного контуру. Взяли батарейні блоки — отже, їхня інфраструктура автономна, стара або мобільна. Взяли частину зброї — не для масового озброєння. Для поповнення, ремонту, можливо, доказів.

Він глянув на Архітектора.

— А частину залишили, бо хотіли, щоб ви відчули себе не лише обікраденими, а й прочитаними.

Архітектор мовчки кивнув.

Кальт продовжив:

— Тепер Ноктурн. Якщо це справді вони або їхні залишки, то їх не знайти наказом “прочесати район”. Це смішно. Вибачте, але смішно.

Рорк би точно оцінив цю паузу, якби був у кімнаті.

Рада — ні.

Кальт усміхнувся.

— Ноктурн — це не місце. Це звички. Старі зв’язки. Люди, які ще реагують на певні імена. Поведінкові шаблони. Спосіб не вбивати, коли можна не вбивати. Спосіб зникати так, щоб свідки самі домалювали легенду. Тому ловити треба не їхні ноги.

Він постукав пальцем по скроні.

— Їхню пам’ять.

Вольська не відводила від нього погляду.

— Конкретно.

— Створити окремий орган.

Де Б’ювондер одразу скривився.

— Ще один?

Кальт повернув до нього усмішку.

— Не хвилюйтеся. Він буде значно корисніший за деякі вже наявні.

Вольська сухо сказала:

— Назва.

— Відділ особливого пошуку.

У залі прокотився тихий шепіт.

Кальт продовжив:

— Малий склад. Прямий доступ до внутрішньої безпеки, старих справ Тризуба, приватних каналів найманців, архівів маршрутів, перехоплень, бандитських зв’язків, медичних аномалій, ремонтних закупівель, водних фільтрів, підпільних клінік і всіх випадків, де люди раптом поводяться занадто дисципліновано для “хаотичних повстанців”.

Фінансистка підняла брову.

— Ви хочете доступ до всього.

— Ні. До всього хоче Архітектор.

Усі погляди на секунду повернулися до Архітектора.

Кальт весело додав:

— Я скромніший. Мені потрібне тільки те, що люди намагаються приховати.

Архітектор ледь помітно всміхнувся.

Де Б’ювондер сказав:

— І ви вважаєте, що зможете знайти їх?

Кальт задумливо нахилив голову.

— Знайти? Можливо, не одразу. Але змусити їх реагувати — так.

— Як?

— Обережно.

— Це не відповідь.

— Це найважливіша частина відповіді.

Кальт вивів на карту кілька шарів.

— Не чіпати всіх повстанців одразу. Не влаштовувати грубу зачистку. Це тільки підтвердить їхню легенду. Спершу — слухати. Хто говорить про Кепа. Хто шукає старі архіви. Хто купує фільтри не за своїм профілем. Хто ремонтує старі корпоративні зразки зброї. Хто передає медикаменти в райони, де офіційно немає поранених. Хто занадто часто уникає камер і при цьому не є звичайним злочинцем.

Він зробив паузу.

— І головне — хто не відпускає мертвих.

Вольська трохи примружилася.

— Поясніть.

Кальт усміхнувся вже не так весело.

— Старі підрозділи тримаються не на зброї. На привидах. Командирах. Друзях. Коханих. Учителях. Тих, кого втратили. Тих, кого шукають. Тих, кого не змогли поховати.

У залі стало тихіше.

— Якщо Ноктурн живий, він десь болить. Треба знайти, де саме.

Архітектор дивився на нього уважно.

У цій фразі було все, що йому було потрібно.

Не груба сила.

Не чергова показова операція.

Полювання.

Точне.

Психологічне.

Таке, яке Рада сама б ніколи не запропонувала, бо Рада любила думати категоріями постанов, ресурсів і наказів. А люди, що вижили після загибелі світу, рідко рухалися за постановами.

Вони рухалися за болем.

Вольська повернулася до Архітектора.

— Ви підтримуєте створення цього відділу?

Архітектор відповів одразу:

— Я його запропонував.

Де Б’ювондер не втримався:

— Звісно.

Архітектор подивився на нього.

— Ваша іронія була б сильнішою, якби ваш сектор логістики сьогодні не втратив вантаж через банду з шоломом задом наперед.

Фінансистка цього разу не втримала усмішку.

Де Б’ювондер зблід.

Вольська постукала пальцями по столу.

— Досить. Відділ особливого пошуку затверджується тимчасово. Тридцять днів. Прямий звіт мені, силовому блоку й Архітектору. Без публічного оголошення.

Кальт злегка вклонився.

— Обожнюю тимчасові повноваження. Вони завжди поводяться як постійні, просто соромляться.

— Кальте.

— Мовчу.

— Працюйте.

— Із задоволенням.

Він повернувся до карти.

— Почнемо з “Скляних Псів”. Вони не знають Ноктурн, але знають маршрут. Потім — старі серії зброї. Потім — медичний вантаж. Потім — дивні архівні запити з лівого берега.

Архітектор уперше за весь час трохи нахилив голову.

— Архівні запити?

Кальт глянув на нього.

— Так. Сьогодні вночі хтось дуже невміло торкнувся старих дзеркал. Мирон Вежа. Женевські записи. Тризубові канали. Слід короткий, але цікавий.

Усередині Архітектора щось змінилося.

Не на обличчі.

Не в позі.

У швидкості обробки.

На долю секунди.

Для людини — ніщо.

Для нього — майже подія.

— Знайдіть джерело, — сказав Архітектор.

Кальт усміхнувся.

— Я вже шукаю.

Вольська піднялася.

— Нараду завершено. Усі відповідальні за логістику залишаються. Решта — до роботи.

Члени Ради почали вставати.

Хтось сердито. Хтось мовчки. Хтось із виглядом людини, яка щойно зрозуміла, що в новій грі правила писав не він.

Архітектор залишився біля карти.

Кальт стояв поруч, усе ще усміхнений, ніби день для нього справді став цікавішим.

— Ви знали, що вони погодяться, — сказав Кальт тихо.

— Вони погодилися не зі мною, — відповів Архітектор. — Вони погодилися зі страхом.

— Страх — чудовий перекладач. Ним розуміють усі мови.

— Саме тому ви тут.

Кальт глянув на карту лівого берега.

На червоні точки.

На промислові пояси.

На Ринок.

На Чорногір’я.

На старі маршрути.

— Ноктурн, Кеп, Вежа, невідомий пошук на лівому березі, повстанці, які не стріляють, коли можуть.

Він усміхнувся ширше.

— Гарний клубок.

Архітектор подивився на місто за склом.

Правий берег блищав під сонцем.

Лівий берег за Стіною здавався далеким, сірішим, менш контрольованим.

Живим.

Занадто живим.

— Розмотайте, — сказав Архітектор.

Кальт торкнувся пальцями лацкана, ніби вітався з невидимою сценою.

— З радістю.

У цей момент у системі Ради з’явився новий закритий протокол.

ВІДДІЛ ОСОБЛИВОГО ПОШУКУ

СТАТУС: АКТИВОВАНО

ПРІОРИТЕТ ПЕРШОГО РІВНЯ: НОКТУРН

ДОДАТКОВИЙ МАРКЕР: АРХІВНІ ЗАПИТИ / ВЕЖА М. / ЛІВИЙ БЕРЕГ

Архітектор дивився на ці рядки й майже не приховував задоволення.

Рада думала, що викликала мисливця для захисту своїх вантажів.

Насправді вона щойно дала йому інструмент для значно більшого.

Для полювання на старі тіні.

На тих, хто ще не здався.

І, можливо, на того, хто сам поки не пам’ятав, що був тінню.

Розділ II. «Відлуння одного ранку»

Новум Київ.

Лівий берег.

Старий промисловий пояс Дарниці-Схід.

2 червня 2100 року.

11:18.

Колону вже майже прибрали.

На дорозі лишилися тільки темні сліди від шин, дрібні уламки пластику, кілька плям мастила й прим’ятий сухий бур’ян там, де осліплений дрон лежав у траві. Пошкоджені фургони відтягнули до узбіччя. Електровантажник завантажили на платформу. Старі ящики зі зброєю опечатали й передали технічній групі.

“Скляних Псів” вели до броньовиків.

Без шоломів.

Без зброї.

Без тієї дешевої впевненості, з якою вони ще зранку їхали промисловою дорогою.

Двоє бійців Шікати, брати з Майнца, супроводжували їх до транспорту. Вони були схожі статурою, манерою руху й однаковою здатністю дивитися на дурню так, ніби це особиста образа логіки.

Один із “Псів” бурмотів:

— Та їх реально було багато. Вони з дахів, з боків, із цих... як їх... тіней.

Перший брат повернув голову до другого.

— Ти чув таке?

Другий кивнув.

— Чув. Їх атакували тіні.

— І дах.

— І психологія.

Перший брат глянув на “Пса”.

— Страшний ворог. Психологія.

“Пес” зло глипнув на нього.

— Ти там не умнічай.

Другий брат спокійно підштовхнув його до броньовика.

— Ти вже наумнічав на цілу колону. Досить.

Поруч стояв Генерал.

Він не втручався.

Просто дивився.

Темна польова броня без плащів, прикрас і парадної показухи. Стара школа. Усе функціональне. Усе на місці. На обличчі — довгий шрам, який навіть у сонячному світлі здавався темним. Генерал тримав руки за спиною й уважно оглядав промислову дорогу.

Не людей.

Дорогу.

Місце.

Почерк.

Поруч із ним стояв Каспер — снайпер, розвідник, права рука. Спокійний настільки, що поряд із ним навіть вітер здавався нервовим. Його погляд ковзав по дахах, по старих опорах, по вікнах складів, по тій ділянці, де повстанці створили ілюзію великої групи.

— Чисто спрацювали, — сказав Каспер.

Генерал кивнув.

— Занадто чисто.

— Не барони.

— Ні.

— Не випадкові повстанці.

— Ні.

Каспер подивився на місце, де колона зупинилася.

— Ноктурн?

Генерал не відповів одразу.

Над промисловою зоною літали птахи. Десь далеко гуркотів транспорт. Сонце світило надто мирно для місця, де кілька годин тому ціла колона втратила вантаж без жодного пострілу.

— Або хтось, хто дуже добре пам’ятає їхню школу, — сказав Генерал.

Каспер мовчки прийняв відповідь.

Далі, біля уламків старого ремонтного маяка, Василь сидів навпочіпки й оглядав пилюку біля краю дороги. На голові в нього була та сама м’яка шапочка, через яку він виглядав менш офіційно, ніж мав би виглядати боєць елітного загону. Але тільки до моменту, поки людина не бачила, як він працює.

— Тут слід легкий, — пробурмотів він. — Дуже легкий. Наче йшли, але не хотіли, щоб земля про це знала.

Скоті, який стояв поруч, подивився на дорогу.

— Земля все знає.

Василь підняв на нього очі.

— О, філософія зранку.

— Уже майже обід.

— То ще гірше.

Ярослав, одноокий, із темною пов’язкою, повертався з даху складу. Він спустився по металевій драбині тихо, наче не мав ваги, хоча броня на ньому була цілком реальною.

— На дахах були маркери, — сказав він, підходячи до Генерала. — Не всі позиції справжні. Частина — імітація. Але поставлено грамотно. Знизу виглядає як оточення.

— Сліди? — спитав Каспер.

— Мінімум. Працювали швидко.

Жан оглядав дрон на переносному столі технічної групи. Француз із Ліона, завжди трохи елегантний навіть у броні, він дивився на механізм із майже художньою образою.

— Його не зламали грубо, — сказав Жан. — Його переконали, що він усе ще корисний.

Сергій, якого всі називали Сірим, говорив із солдатами регулярної армії Генерала біля другого броньовика. Він умів розмовляти так, що люди самі починали говорити більше, ніж планували. Не тиснув. Не лякав. Просто був своїм.

Матео перевіряв залишені ящики зі старою зброєю, звіряючи серії з планшетом. Тошіро мовчки пройшов уздовж периметра ще раз, зупинився біля старого складу, торкнувся пальцями подряпини на металевій рамі й нічого не сказав. А коли Тошіро нічого не казав після того, як щось знайшов, це означало: він думає.

Морті з’явився майже бігом.

Наймолодший у Шікаті. Живіший за інших, але не легковажний. Просто в ньому ще лишалося більше сонця, ніж війна встигла забрати.

— Генерале, — сказав він, зупинившись поряд. — По каналу виклик.

Генерал повернувся.

— Хто?

— База на лівому березі. Передали: Рада хоче бачити вас особисто в офісі. Після попереднього звіту. Для опису інциденту.

Скоті тихо сказав:

— “Опису інциденту”. Красиво назвали “поясніть, чому ми знову виглядаємо дурнями”.

Каспер навіть не всміхнувся.

Генерал дивився на промислову дорогу.

— Вони викличуть Архітектора.

— Вже, мабуть, викликали, — сказав Каспер.

— Тоді будуть не питання. Будуть висновки.

Морті трохи нахилив голову.

— Погані?

Генерал глянув на нього.

— Точні.

І чомусь це прозвучало значно гірше.

Він ще раз подивився на місце, де повстанці зникли.

— Каспер.

— Так.

— У звіт не пиши “Ноктурн”.

Каспер ледь помітно підняв брову.

— Чому?

— Бо якщо це вони, Рада не має першою отримати це слово від нас.

— Архітектор сам його скаже.

— Саме так.

Каспер зрозумів.

І не поставив зайвих питань.

Генерал повернувся до броньовика.

— Шіката, згортання. Сектор передати регулярним. “Псів” — на допит. Без показухи. Без зайвої жорсткості. Вони не солдати.

Рорк би на це образився б від імені всіх солдатів, якби був поруч.

Морті кивнув і пішов передавати накази.

Василь піднявся з дороги, обтрусив руки й буркнув:

— Ну що, хлопці, привиди втекли, а ми знову прибираємо.

Сірий відповів з боку броньовика:

— Це і є служба.

Ярослав сухо додав:

— Служба — це коли прибираєш після чужих легенд.

Генерал почув це.

І подумав, що легенди рідко тікають просто так.

Іноді вони ведуть за собою війну.

***

Новум Київ.

Правий берег.

Приватний сектор Арт-Маркуса.

2 червня 2100 року.

12:06.

Ніколас де Б’ювондер не поїхав додому.

Офіційно — мав зустріч із радниками.

Фактично — спустився на закритий паркінг, сів у темний службовий електрокар і наказав водієві їхати через приватний тунель до старого клубу “Сапфіровий Зал”.

Це місце не значилося на туристичних картах.

Не мало вивіски.

Не приймало випадкових гостей.

У минулому воно було приватним салоном для старих промислових родин. Тепер — тихим сховком нової корпоративної аристократії, яка дуже любила говорити про честь, спадок і державне майбутнє, особливо коли ніхто з простих людей не міг почути, як дорого звучать ці слова в їхніх устах.

У підземній залі пахло дорогим деревом, кавою, озоном від захисних полів і старим вином, яке ніхто не пив із задоволення, але всі вдавали, що розуміються.

За круглим столом уже чекали четверо.

Баронеса Лівія д’Аркан — холодна, тонка, з очима людини, яка вміла посміхатися так, ніби підписує вирок.

Маркіз Север де Ланрой — надто молодий для власного титулу й надто впевнений для власного розуму.

Графиня Еліза фон Тарн — мовчазна, але небезпечна саме мовчанням.

І старший барон Вальтер де Рош, який колись фінансував половину силових комітетів Ради, а тепер робив вигляд, що він просто патріот.

Де Б’ювондер увійшов без привітання.

— Нас принизили, — сказав він.

Лівія повільно підняла чашку.

— Ранок добрий і вам, Ніколасе.

— Не смішно.

— Я й не сміюся.

Маркіз Север кинув на стіл тонкий планшет із записом наради.

— Архітектор знову перетворив провал на власну перемогу.

— А цей Кальт, — сказав де Б’ювондер, сідаючи, — цей усміхнений циркач...

— Матіас Кальт, — уточнила Еліза.

— Мені байдуже, як його звати.

Лівія всміхнулася.

— Ні, вам не байдуже. Саме тому ви його запам’ятали.

Де Б’ювондер подивився на неї гостро.

Вона не відвела погляду.

Вальтер де Рош постукав пальцями по столу.

— Кальт — не проблема. Він симптом.

— Симптом чого?

— Того, що Архітектор будує власну вертикаль.

У залі стало тихіше.

За захисним склом клубу не було видно міста. Тільки темне декоративне світло й відблиски облич у полірованому столі.

— Відділ особливого пошуку, — сказав Север. — Прямий доступ до архівів, приватних каналів, безпеки, розшуку. Формально — тимчасовий.

Лівія тихо засміялася.

— У владі немає нічого більш постійного, ніж тимчасовий орган, створений під кризу.

Де Б’ювондер стиснув щелепу.

— Рада дозволила це через страх.

— Ні, — сказала Еліза. — Через слабкість.

Вальтер де Рош нахилився вперед.

— Рада все частіше реагує, а не керує. Архітектор пропонує рішення, Рада затверджує. Генерал контролює армію лівого берега краще, ніж силові комітети. Тепер Кальт отримує пошуковий орган. Далі що? Архітектор скаже, кого призначати міністрами? Кого карати? Кого робити бароном?

Ніколас повільно сказав:

— Він уже це робить. Просто не власним голосом.

Север нервово провів рукою по волоссю.

— Ми не можемо виступити проти нього відкрито.

— Поки що, — сказала Лівія.

Ці два слова зависли в залі.

Де Б’ювондер глянув на неї.

— У вас є пропозиція?

Лівія поставила чашку на стіл.

— Архітектор сильний, поки Рада боїться хаосу більше, ніж його. Значить, треба показати Раді, що хаос породжує саме він.

— Небезпечно, — сказав Вальтер.

— Звісно.

— Радикально, — додала Еліза.

Лівія всміхнулася.

— Інакше нас би тут не було.

Ніколас де Б’ювондер подивився на темний центр столу.

У його відблиску власне обличчя здалося йому старшим, ніж було вранці.

— Якщо Рада більше не здатна керувати страхом, — сказав він тихо, — хтось має керувати Радою.

Ніхто не заперечив.

І це було першим справжнім рішенням.

Не планом ще.

Не наказом.

Але вже напрямом.

Десь далеко, над ними, правий берег сяяв сонцем.

А внизу, під землею, нова аристократія вперше заговорила не про вплив.

А про зміну влади.

***

Новум Київ.

Правий берег.

Вежа Архітектора.

2 червня 2100 року.

12:41.

Архітектор повернувся до своєї Вежі без поспіху.

Криза ще не завершилась.

Вона тільки стала корисною.

У головному аналітичному залі світло було холодним і рівним. Стіни майже повністю складалися з прозорих панелей, за якими правий берег лежав під сонцем, наче зразок ідеального міста. Далі, за Стіною, лівий берег виглядав густішим, нерівнішим, живішим. Місце, де все ще народжувалися несподіванки.

Архітектор стояв перед великою картою Новум Києва.

На ній світилося кілька шарів.

Втрачена колона.

Маршрут “Скляних Псів”.

Ймовірна активність повстанців.

Непрямі ознаки школи Ноктурну.

Новий протокол Кальта.

І окремий маркер:

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

Три знаки питання були майже образливими.

Не тому, що система не знала.

А тому, що поки не знала.

Різниця була принциповою.

— Викличте Сікера, — сказав Архітектор.

Голосова система відповіла:

Запит передано.

Через кілька хвилин двері відчинилися.

Не різко.

Без драматичного удару металу.

Просто плавно розійшлися в сторони — і зал, ніби сам не хотів цього визнавати, став тихішим.

Сікер увійшов без супроводу.

Він завжди входив так.

Не тому, що йому не давали охорони.

А тому, що охорона біля нього виглядала б зайвою деталлю. Наче підпис під картиною, яка й без того змушує дивитися.

Темно-сіро-чорна броня поглинала холодне світло залу. Не блищала. Не демонструвала себе. Вона ніби була зроблена з нічного металу, що пережив вогонь і вирішив більше не відбивати нічого зайвого. Чорний плащ рухався за ним майже беззвучно, не як прикраса, а як тінь, яка добровільно пішла за своїм власником.

Шолом закривав обличчя повністю.

Червоний візор світився вузькою лінією — не яскраво, не театрально, а так, ніби в темному металі відкрилася рана, яка не кровоточить, бо вже давно навчилася палати.

Катана на боці.

Темна.

Спокійна.

Не витягнута — і саме тому помітна.

Сікер не поспішав.

Кожен його крок був рівним, точним, контрольованим. Він не просто йшов — він дозволяв простору відчути свою присутність. Не кричав аурою. Не розкидався силою. Просто збирав її навколо себе, шар за шаром, як броню поверх броні.

Архітектор не повернувся одразу.

Він дозволив цій тиші тривати.

І Сікер дозволив теж.

Вони обидва розуміли ціну мовчання.

Сікер зупинився за кілька кроків від карти.

— Ви кликали.

Голос під шоломом був низьким, приглушеним фільтром, але не мертвим. У ньому залишалося щось людське — саме настільки, щоб це дратувало.

Архітектор нарешті повернув голову.

— Сьогодні вранці втрачено вантаж.

— Я бачив звіт.

— Ти бачив наслідок. Не причину.

Сікер подивився на карту.

Червоний візор повільно пройшовся по маршруту “Скляних Псів”, по точках зупинки, по секторах можливої атаки, по позначках, які Рада назвала б “аномалією”, а люди старої школи — почерком.

— Повстанці, — сказав він.

— Ні.

Пауза.

Сікер не ворухнувся.

— Ноктурн?

Архітектор ледь помітно всміхнувся.

— Ти сам вимовив це слово швидше, ніж більшість членів Ради наважилася подумати.

Червоний візор не змінився.

Але атмосфера в залі стала щільнішою.

— Ноктурн знищений, — сказав Сікер.

— Підрозділ — так. Школа — ні. Пам’ять — ні. Люди — не всі.

Сікер мовчав.

У тиші стало чути його дихання під шоломом.

Рівне.

Глибоке.

Занадто контрольоване, щоб бути спокійним.

Архітектор провів рукою над картою, і перед ними з’явилися реконструкції атаки: осліплений дрон, зупинка колони, імітація чисельності, вибіркове вилучення вантажу, залишена зброя.

— Вони не стріляли, хоча могли. Не вбивали, хоча мали перевагу. Забрали ресурси, які потрібні не для продажу, а для підтримки мережі. Залишили доказ. І зникли так, щоб свідки самі створили легенду.

Сікер дивився на реконструкцію.

Не на Архітектора.

Не на місто.

На послідовність дій.

На рішення.

На дисципліну.

На те, що надто добре впізнавалось.

— Це могла бути Ейра, — сказав він.

Архітектор повернувся до нього.

— Могла.

— Алекс.

— Ймовірно.

— Рорк.

— Можливо.

Імена падали в зал тихо.

Але кожне лишало слід.

Ейра.

Алекс.

Рорк.

Не вороги з досьє.

Не цілі.

Колись — голоси поруч.

Колись — люди в одній шерензі, в одному вогні, в одній темряві.

Сікер не змінив пози.

Тільки його рука біля руків’я катани стала нерухомішою.

Архітектор помітив.

Звісно, помітив.

— Вони досі змушують тебе слухати уважніше, — сказав він.

Сікер повільно повернув візор до нього.

— Вони — оперативні одиниці.

— Ні, — м’яко сказав Архітектор. — Для Ради — так. Для Кальта — майбутні об’єкти пошуку. Для мене — змінні. А для тебе вони ніколи не були просто одиницями.

Сікер мовчав.

Дихання під шоломом стало ледь важчим.

Архітектор не тиснув одразу.

Він знав: найглибші тріщини не розкривають силою. Їм достатньо правильного імені.

Сікер трохи нахилив голову.

— Кеп?

— Ось це питання цікавіше.

Архітектор підсвітив старий маршрут.

— Хтось міг спрямувати їх до цього маршруту. Непрямо. Дуже обережно. Без прямого контакту. Так, як діяв би командир, який знає, що його шукають державні системи, приватні найманці й люди з надто доброю пам’яттю.

Сікер зробив крок ближче.

— Ви думаєте, Кеп живий.

— Я думаю, що хтось хоче, аби ми поставили саме це питання.

— Це пастка?

— Можливо.

— Для кого?

Архітектор подивився на маркер із трьома знаками питання.

— Для всіх.

Сікер теж побачив рядок.

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

— Що це?

— Сьогодні вночі хтось торкнувся старих архівних дзеркал. Мирон Вежа. Женевські записи. Тризубові канали.

Сікер мовчав.

Архітектор стежив за ним.

— І майже одночасно Ноктурн або його залишки проводять операцію, яку неможливо списати на випадковість.

— Зв’язок не доведений.

— Але можливий.

Сікер відвернув голову до карти лівого берега.

— До чого тут Нео?

Архітектор нічого не сказав кілька секунд.

Потім відповів:

— Я не згадував Нео.

Сікер застиг.

Цього було достатньо.

Архітектор ледь помітно всміхнувся.

— Ти сам привів його в кімнату.

Червоний візор повільно повернувся до нього.

— Нео мертвий.

— Ти кажеш це як факт чи як бажання?

Сікер не відповів.

У тиші Вежі гул систем став помітнішим.

Десь під підлогою працювали сервери. Десь за склом місто рухалося за власними маршрутами. Десь на лівому березі невідомий користувач уже став маленьким питанням у великій машині полювання.

А Сікер стояв посеред холодного залу, нерухомий, темний, зібраний — і все одно на секунду надто схожий на людину, яка почула не ім’я ворога, а відлуння власного минулого.

Архітектор підійшов ближче.

— Ти хотів стати сильним.

Сікер мовчав.

— Хотів перестати вагатися. Перестати боятися слабкості. Перестати бути тим, кого можна відкинути, засоромити, залишити позаду.

Червоний візор не кліпав.

Сікер не мав кліпати.

Але мовчання стало довшим.

Важчим.

Під шоломом знову стало чути його дихання.

— Ви говорите так, ніби знаєте мої мотиви краще за мене.

— Ні, — сказав Архітектор. — Я говорю так, бо ти досі намагаєшся довести, що вони більше не мають над тобою влади.

— Вони не мають.

— Тоді чому їхні імена змінюють твоє дихання?

Сікер не відповів.

Цього разу довше.

Дуже довго.

Навіть системи Вежі здавалися гучними.

Архітектор дивився на нього без жалю.

Не з ненавистю.

Не з презирством.

З точністю.

— Ти називаєш це помстою, — сказав він. — Але помста — лише форма. Суть глибша. Ти хочеш показати їм силу. Довести, що страх більше не керує тобою. Що минуле лишилося там, де мало лишитися.

Сікер повільно підняв голову.

І вперше за весь час у його нерухомості з’явилося щось небезпечне.

Не рух.

Намір.

— Не називайте це так.

Архітектор не відступив.

— Бачиш? Минуле не потребує імені, щоб відповісти.

Сікер мовчав.

Катана лишалася в піхвах.

Але зал відчув її присутність сильніше, ніж хвилину тому.

Архітектор повернувся до карти.

— Якщо Нео живий, він не обов’язково пам’ятає, хто він.

Сікер повільно стиснув руку.

Не сильно.

Але Архітектор помітив.

— Чому Ви так думаєте?

— Бо мертві не залишають архівних слідів. А живі без пам’яті шукають не ворогів. Вони шукають себе.

Сікер наблизився на крок.

— Ви хочете, щоб я шукав його?

— Я хочу, щоб ти був готовий, якщо він сам почне рухатися до нас.

— А Кальт?

— Кальт шукатиме людей. Звички. Болі. Сліди. Він корисний.

— Він надто багато говорить.

— Так. Але слухає ще більше.

Сікер поглянув на карту.

— Якщо Ейра шукає Кепа, вона не зупиниться.

— Знаю.

— Якщо Алекс побачить слід, він спробує його приховати.

— Знаю.

— Якщо Нео живий...

Він не договорив.

Архітектор зробив це за нього:

— То стара війна ще не завершена.

Сікер мовчав довго.

Потім сказав:

— Дайте мені доступ до старих справ Ноктурну.

— Частковий.

— Повний.

— Ні.

Червоний візор застиг на Архітекторі.

— Ви мені не довіряєте?

— Я довіряю твоїй ефективності. Не твоїм привидам.

Сікер не рухався.

Архітектор підійшов ближче.

— Ти знайдеш те, що треба знайти. Але не дозволиш Нео знайти тебе першим.

— Ви боїтеся його?

Архітектор подивився на лівий берег за склом.

— Ні.

Пауза.

— Я враховую його.

І це для Сікера прозвучало майже як повага.

Майже як виклик.

Майже як образа.

Архітектор знову подивився на маркер.

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

— Почекай, — сказав він. — І дивись уважно.

— На що?

— На момент, коли три знаки питання стануть адресою.

Сікер не відповів.

Лише дихання під шоломом.

Рівне.

Важке.

Живе.

А за склом лівий берег продовжував світитися під сонцем — не знаючи, що його вже почали звужувати до точки.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Тимчасовий командний центр повстанців.

2 червня 2100 року.

13:22.

Після рейду люди завжди ставали простішими.

Не добрішими.

Не слабшими.

Просто чеснішими.

Втома знімала зайві ролі.

У верхньому приміщенні командного центру пахло кавою, пилом, медикаментами й розігрітими сухпайками. Частину вантажу вже розібрали: медичні пакети пішли до Мари, фільтри — у нижній склад, батарейні блоки — до технічної групи, зброя старого зразка — в окрему кімнату під подвійний замок.

Рорк сидів на ящику біля стіни й пив воду так, ніби вода була особистою перемогою. Мара сортувала медикаменти й час від часу відганяла Данька, який намагався допомогти, але більше створював логістичну тривогу.

— Я ж акуратно, — сказав Данько.

— Саме це мене й лякає, — відповіла Мара.

Слава сидів на підлозі біля старої металевої шафи й перебирав струни на потертій гітарі. Інструмент виглядав так, ніби пережив три переїзди, дві зими без опалення й одну сварку з дверним косяком. Але звук мав теплий.

Данько одразу ожив.

— Славку.

— Ні.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти сказав моє ім’я таким тоном, ніби зараз попросиш дурню.

— Зіграй.

— Ні.

— Ну Славку.

— Ми щойно рейд зробили.

— От саме. Треба культурне відновлення.

Рорк глянув на них.

— Культурне що?

— Відновлення, — серйозно сказав Данько. — У нас психологічна стійкість, мораль, усе таке.

Мара не піднімаючи очей сказала:

— Він правий. Але мені страшно це визнавати.

Слава зітхнув.

— Ви нестерпні.

— Але живі, — сказав Данько.

Це слово змінило тишу.

Ненадовго.

Але всі почули.

Слава повільно провів пальцями по струнах.

Спершу невпевнено.

Потім твердіше.

Мелодія була проста. Груба. Зі старим маршовим серцем і дворовою теплотою. Не зовсім військова, не зовсім народна, не зовсім рокова, але в ній було щось таке, від чого хотілося сидіти рівніше й пам’ятати тих, хто не сидить поруч.

Слава почав співати тихо:

Ми не мали корон, тільки пил на плечах,

тільки ніч за спиною й дорогу.

Нас учили стояти в останніх містах,

не просити у страху підмогу.

Данько підхопив не одразу.

Рорк дивився в підлогу.

Мара зупинила руку над медичним пакетом.

Слава співав далі:

Хай залізо старіє, хай гасне маяк,

хай чужі нам малюють поразку.

Ми тримаємо стрій не за славу й не знак,

а за тих, хто чекає на ласку.

Данько тихо вступив на приспіві.

Голос у нього був не ідеальний.

Зате живий.

Підіймайся, брате, світло ще не згасло,

хоч над містом чорний дим.

Ми несемо пам’ять, мов лицарський прапор,

і не станем попелом з ним.

Рорк буркнув:

— Фальшивиш.

Данько не збився.

— Зате щиро.

— Це не виправдання.

Але за кілька секунд Рорк сам тихо підхопив останній рядок.

Мара всміхнулася майже непомітно.

Ейра стояла біля входу й слухала.

Вона не співала.

Просто дивилася на них.

На людей, які щойно забрали медикаменти, зламали корпоративний маршрут, принизили банду, втекли від Ради й тепер сиділи в колі навколо старої гітари, ніби світ ще мав шанс бути людським.

Алекс підійшов поруч.

— Старий мотив, — сказав він тихо.

— Знаю.

— Нео любив такі.

Ейра не відповіла.

Слава дограв куплет.

Струни затихли не одразу.

Звук ще трохи тримався в повітрі.

Наче маленький вогонь, який ніхто не хотів гасити.

Данько видихнув:

— Оце норм. Тепер можна й далі жити.

Рорк подивився на нього.

— Данько.

— Що?

— Іноді ти кажеш не повну дурню.

— Я це запишу.

— Не треба. Зіпсуєш момент.

Люди засміялися.

Тихо.

Втомлено.

По-справжньому.

Ейра подивилася у вікно.

Сонце все ще трималося над промисловим поясом.

І їй здалося, що десь далеко, через місто, бетон, архіви, сни й роки, ця пісня могла б дійти до того, хто мав її почути.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

Квартира Артора Вайта.

2 червня 2100 року.

13:41.

Артор стояв перед дзеркалом у передпокої й намагався вирішити, чи виглядає він як людина, яка просто йде до друга, чи як людина, яка збирається обговорювати сни про секретний загін, старі архіви й майбутню нанокатану.

Відповідь була десь посередині.

Чорна футболка. Легка темна кофта. Широкі графітові джинси. Кросівки. Рюкзак на одному плечі. Волосся вже нормально лягло після ранкового хаосу, хоча одна пасма все одно вела незалежну політику.

— Нормально, — сказав він дзеркалу. — Трохи підозріло, але це стиль.

На кухонному столі лежав телефон.

Койл уже скинув повідомлення:

KOYL:

приходь після обіду. будемо думати, що робити з Ноктурном, Вежею і твоїм талантом знаходити проблеми рівня “сюжетна катастрофа”.

Артор відповів:

ARTOR:

і нанокатана.

KOYL:

о так. ще ж нанокатана. бо архівних проклять нам було мало, треба додати світну залізяку.

ARTOR:

фіолетову.

KOYL:

вибач. фіолетову світну залізяку. це міняє все.

Артор усміхнувся, поклав телефон у кишеню й перевірив рюкзак.

Вода.

Павербанк.

Рукавички.

Нотатник.

Один батончик, який він кинув туди “на всяк випадок” і, ймовірно, забуде на три місяці.

Ключі.

Він узяв ключі з полиці.

Постояв.

Потім перевірив кран.

Раз.

Другий.

Третій.

— Закрито.

Плита.

Вимкнена.

Хоча він нею знову не користувався.

— Геній стабільності.

Балконні двері.

Зачинені.

Вікно.

Зачинене.

Металева коробка в шухляді.

На місці.

Артор не відкрив її.

Просто торкнувся пальцями верхньої кришки.

— Пізніше, — сказав тихо.

Потім вийшов у коридор, зачинив двері й перевірив замок.

Раз.

Другий.

Третій.

— Все.

Ліфт їхав довго.

Як завжди, коли ти поспішаєш не поспішати.

Артор стояв перед дверима кабіни й думав про слово Ноктурн.

Про плац.

Про Кепа.

Про уламок імені.

Не...

Він не міг зрозуміти, чому цей склад застряг у голові так глибоко.

Наче був не початком слова.

А початком його самого.

Ліфт дзенькнув.

Двері відчинилися.

Артор зайшов усередину.

Кабіна почала спуск.

П’ятдесятий.

Сорок дев’ятий.

Сорок восьмий.

Місто чекало внизу.

Койл чекав на Ринку.

Нанокатана ще була тільки деталями, схемами й дурною ідеєю, яка звучала занадто красиво, щоб не спробувати.

А десь далеко, на правому березі, у холодній системі Відділу особливого пошуку, повільно оновлювався один рядок.

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

Статус змінився.

АНАЛІЗ МАРШРУТІВ: АКТИВНО

ПОШУК ПОВТОРНИХ ДОТИКІВ: АКТИВНО

ЙМОВІРНІСТЬ НЕПРОФЕСІЙНОГО ПОШУКУ: ВИСОКА

ЙМОВІРНІСТЬ СТОРОННЬОЇ ДОПОМОГИ: ВИСОКА

Три знаки питання поки лишалися.

Поки.

Артор вийшов із під’їзду в сонячне Чорногір’я, вдихнув тепле повітря й поправив рюкзак на плечі.

Він ще не знав, що його ранок уже став частиною чужого полювання.

І саме тому йшов спокійно.

Майже легко.

Ніби попереду був просто день із другом.

А не початок того, як старі тіні вперше подивляться в його бік.

Розділ III. «Фіолетова дурна ідея»

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

2 червня 2100 року.

13:44.

Сонце над Чорногір’ям усе ще трималося.

Це було дивно.

Не те щоб Артор не вірив у сонце. Просто в Новум Києві воно часто поводилося як рідкісний гість: зайде на хвилину, подивиться на смог, бюрократію, вічні ремонти, дрони над дахами — і тихо піде назад за хмари, бо ну його нафіг.

А сьогодні воно лишилося.

Світло падало на фасади висоток, на балкони, де сушилася білизна, на старі кондиціонери, на графіті біля під’їзду, на дерева між будинками, на людей біля зупинки, на кота, який лежав на теплому капоті старого електрокара й виглядав так, ніби саме він заснував цей район.

Артор вийшов із під’їзду, поправив рюкзак на плечі й на секунду зупинився.

Повітря було теплим.

Не чистим ідеально.

Але легшим, ніж учора.

Десь над промисловими кварталами все ще висів тонкий шар диму, проте небо мало справжній синій колір. І це чомусь здавалося майже особистою підтримкою.

— Ну що, — сказав він тихо, дивлячись на сонце. — Якщо ти сьогодні на моєму боці, то моргни.

Сонце не моргнуло.

— Ясно. Нейтральна сторона.

Він рушив до зупинки.

Чорногір’я жило післяобіднім ритмом. Не таким різким, як ранковий, і не таким гучним, як вечірній. Люди вже встигли посваритися з будильниками, доїхати до роботи, розчаруватися в каві, прийняти кілька неправильних рішень і тепер рухалися містом у стані легкого виживання.

Біля кіоску з кавою стояли двоє кур’єрів і сперечалися, який маршрут швидший до південного сектору.

— Та через промку не їдь, — казав один. — Там сьогодні щось мутне було. Дрони, броньовики, вся ота краса.

— Та я бачив. Але якщо через центральну, то плюс двадцять хвилин.

— Зате мінус шанс стати статистикою.

— Аргумент.

Артор пройшов повз і машинально запам’ятав: промка, дрони, броньовики.

Звичайна районна фраза.

Можливо, нічого.

У цьому місті “щось мутне було” могло означати все: від розбитої труби до спецоперації, від аварії робота-доставника до того, що хтось із Ради вирішив проїхатися лівим берегом і зіпсувати всім настрій.

Артор не зупинився.

Сьогодні в нього й так вистачало мутного.

Ноктурн.

Кеп.

Сон.

Офлайн-носій.

Мирон Вежа.

Койл.

І фіолетова нанокатана, яка поки існувала в категорії: “це звучить занадто тупо, щоб не спробувати.”

Він дістав телефон.

Повідомлення від Койла висіло зверху.

KOYL:

не запізнюйся. я зробив каву й морально підготувався до твого “мені снився спецназ”.

Артор набрав:

ARTOR:

я вже йду.

За кілька секунд:

KOYL:

пінг дороги?

Артор усміхнувся.

ARTOR:

стабільний.

KOYL:

пакет у дорозі. не губи себе по дорозі. ти в нас сюжетно важливий, здається.

ARTOR:

приємно, що ти віриш у мою роль.

KOYL:

я вірю в твою здатність притягувати проблеми. це різне.

Артор сховав телефон.

На зупинці вже стояв транспорт — старий міський електробус із подряпаним корпусом і голографічною рекламою на боці:

ПОРЯДОК — ЦЕ ТУРБОТА.

РАДА ПРАЦЮЄ ДЛЯ ВАШОГО МАЙБУТНЬОГО.

Хтось маркером дописав під рекламою:

а можна без турботи, ми самі

Пасажири заходили мовчки. Хтось дивився в телефон. Хтось тримав пакет із продуктами. Хтось спав сидячи ще до того, як транспорт рушив, і це виглядало як окремий вид міської майстерності.

Артор зайшов усередину, став біля вікна й узявся за поручень.

Електробус рвонув так, ніби водій згадав, що йому винен час.

— О, класика, — пробурмотів чоловік поруч. — Якщо не впав на першій зупинці, значить, день вдався.

Артор ледь усміхнувся.

За вікном поплив лівий берег.

Чорногір’я поступово переходило в район ближче до Ринку. Будинки ставали нижчими, фасади — строкатішими, вивіски — нахабнішими. Більше майстерень. Більше дрібних складів. Більше людей, які не виглядали так, ніби дуже хочуть відповідати державним стандартам.

Сонце робило навіть це красивим.

Воно лягало на металеві ролети, на старі вивіски, на ряди кабелів над вулицею, на балкони з рослинами, на пір’я голубів, які, за офіційною версією Койла, були агентами Ринку й не заслуговували довіри.

Артор дивився у вікно й намагався не розкручувати сон.

Виходило приблизно так само, як не думати про слово, яке тобі сказали не думати.

Ноктурн.

Він знову бачив плац.

Дощ.

Кепа.

Руду дівчину.

Хлопця в окулярах.

Високого кандидата з темним волоссям і надто спокійними очима.

І себе.

Чи не себе?

Проблема була саме в цьому.

Сон відчувався не як фільм.

Не як фантазія.

Не як архівний запис.

Він відчувався тілом.

Холодом під формою.

Пульсом у горлі.

Мокрим бетоном під ногами.

Словами Кепа, які падали всередину так, ніби він колись уже приймав їх як наказ.

Ви ще не Ноктурн.

Артор заплющив очі.

На секунду.

А якщо я був?

Ця думка була занадто велика для електробуса.

Занадто велика для сонячного дня.

Занадто велика для хлопця, який просто їхав до друга обговорити архіви й світну залізяку.

Він розплющив очі.

За вікном на стіні складу було графіті: чорний птах із розкритими крилами, під ним напис:

НЕ ВСЕ, ЩО ВПАЛО, МЕРТВЕ

Артор подивився на нього довше, ніж треба.

— Ну дякую, місто, — прошепотів він. — Дуже тонко.

***

Ринок.

14:18.

На вході до Ринку сонце вже змішалося з неоном.

Тут день і ніч завжди існували одночасно.

Вивіски світилися навіть тоді, коли було світло. Голографічні стрілки показували напрямки до майстерень, кав’ярень, пунктів обміну, ретро-лавок, ремонтних нор і місць, куди краще не заходити без знайомих. У повітрі пахло гарячим металом, кавою, спеціями, пластиком, старою електронікою, вуличною їжею й свободою, яка давно не була чистою, але все ще була свободою.

Ринок шумів.

Хтось торгувався за батарейний модуль.

Хтось сварився з кур’єром.

Хтось голосно доводив, що “майже новий” процесор — це не брехня, а філософська категорія.

Біля ятки з шаурмою двоє хлопців сперечалися, чи можна називати соус “авторським”, якщо він просто гострий настільки, що автор явно мав проблеми з емпатією.

Артор ішов знайомим маршрутом.

Повз продавця старих консолей.

Повз жінку, яка ремонтувала механічні годинники й лаяла клієнтів так витончено, ніби мала філологічну освіту.

Повз маленьку крамницю з вивіскою “СВІТЛО, ЯКОГО НЕМАЄ В РАДІ”, де продавали лампи, акумулятори й дуже сумнівні поради щодо життя.

Голуб на даху кіоску подивився на нього занадто уважно.

Артор зупинився.

— Я тебе бачу.

Голуб кліпнув.

— Передай Койлу, що я не ведуся.

Голуб злетів.

— Ага. Спалився.

Людина біля сусідньої ятки глянула на Артора з підозрою.

Артор кашлянув і пішов далі.

— Все нормально, — сказав він сам собі. — Просто розмова з агентурою.

Майстерня Койла стояла на своєму місці, ніби вросла в цей шмат Ринку й відмовлялася визнавати будь-яку ідею переїзду.

На першому поверсі світилася вивіска:

KOYL_FIX

Ремонт. Налаштування. Ретро. Без дурних питань.

Нижче, на картонці, від руки:

дурні питання +20% до ціни

Під картонкою хтось дописав:

а дуже дурні?

Іншою ручкою Койл відповів:

співбесіда

Артор усміхнувся.

Двері дзенькнули, коли він зайшов.

Майстерня зустріла його знайомим хаосом.

Полиці з деталями. Старі корпуси комп’ютерів. Розібрані планшети. Паяльна станція. Два монітори, один із яких показував технічну схему, а другий — паузу в старому меха-аніме. На стіні висів плакат із роботом, який тримав меч більший за здоровий глузд. На підлозі стояла коробка з написом: “НЕ ЧІПАТИ. СЕРЙОЗНО. НЕ ТИ, АРТОР.”

Койл сидів за столом у худі з принтом старого меха, широких штанах і побитих капцях. Кучеряве темне волосся стирчало в різні боки, окуляри сповзли на ніс, а права протезована кисть крутила в пальцях маленький модуль так швидко, ніби окремо мала вищу освіту з нервового тикання.

Поруч стояла кружка:

Я НЕ СПЛЮ, Я РЕНДЕРЮ

Койл підняв очі.

— Пінг?

Артор виставив кулак.

— Стабільний.

Вони торкнулися кулаками.

Потім обидва майже синхронно піднесли два пальці до скроні й зробили короткий рух убік.

— Пакет прийнято, брате, — сказав Койл.

— Пакет доставлено.

Койл оглянув його з ніг до голови.

— Виглядаєш краще, ніж людина, якій снився секретний спецзагін.

— Дякую.

— Це не комплімент. Це підозра.

Артор скинув рюкзак біля стола.

— Я теж собі не дуже довіряю.

— О, прогрес. Самоусвідомлення. Скоро почнеш лягати спати до першої ночі.

— Не тисни на мене такими радикальними ідеями.

Койл хмикнув і кивнув на другий стілець.

— Сідай. Кава є. Вона погана, але чесна.

— Після Ради це майже якість.

— Я б не порівнював свою каву з воєнним злочином, але дякую.

Артор сів.

Койл налив йому каву в чашку з написом “404: мотивацію не знайдено” і поставив поруч маленьку тарілку з печивом.

Артор глянув на печиво.

— Ого.

— Не дивись так. Це не турбота. Це пастка, щоб ти не впав у драму на голодний шлунок.

— Ти ж знаєш, що це і є турбота?

Койл скривився.

— Та ну тебе. Не кажи людям.

Кілька секунд вони мовчали.

Майстерня шуміла тихо: вентилятор у старому системнику, потріскування паяльної станції, гудіння неону за вікном, далекі голоси Ринку.

Потім Койл сказав:

— Розповідай.

Артор узяв чашку, але не випив.

— Сон був не про Мирона.

— Я зрозумів із повідомлення. Ноктурн.

— Так.

Койл відкинувся на спинку стільця.

Сарказм не зник із його обличчя повністю.

Але став тоншим.

— Деталі.

Артор розповів.

Про 2088 рік.

Про навчально-тактичний комплекс Тризуба.

Про плац.

Про шеренгу кандидатів.

Про Кепа.

Про слова: ви ще не Ноктурн.

Про перше випробування.

Про розмову Кепа з урядовцями.

Про те, що Тризуб уже тоді підозрював Хроматекс-Альфу, але ще не міг назвати це відкритою війною.

Про правий берег.

Про бойовиків, яких хтось учив рухатися як підрозділи.

Про ім’я, яке майже прозвучало, але розсипалося.

Не...

Койл не перебивав.

І саме це насторожувало.

Койл міг не перебивати лише в трьох випадках: коли спав із відкритими очима, коли щось було справді важливо, або коли система горіла настільки красиво, що він на секунду поважав пожежу.

Артор договорив і поставив чашку на стіл.

— Ну?

Койл мовчав ще кілька секунд.

Потім сказав:

— Я ненавиджу, коли містика поводиться як база даних.

— Це погано?

— Це дуже погано. Бо нормальна містика така: “ой, привид, ой, двері скрипнули, ой, бабця казала не ходити на кладовище”. А в нас містика має таймлайн, політичний контекст і збіги з архівами. Це вже не містика, це погано документована система.

Артор потер обличчя.

— Тобто я не просто дивний.

— Ні. Ти дивний професійно.

— Дякую.

— Завжди радий.

Койл підтягнув до себе клавіатуру й відкрив порожній текстовий файл.

У заголовку написав:

НЕ ЛІЗТИ БЕЗ ПЛАНУ

Під ним:

1. Мирон Вежа / Женева / архіви

2. Ноктурн / 2088 / сон

3. Кеп / урядовці / підозра Хроматекс

4. “Не...” / ім’я? код? фрагмент?

5. нанокатана, бо ми ідіоти

Артор глянув на п’ятий пункт.

— Можна було без останнього коментаря.

— Не можна. Документ має бути чесним.

— Чому нанокатана в цьому списку?

— Бо ти прийшов до мене не тільки з екзистенційною кризою, а й зі світною фіолетовою дурною ідеєю. А я сервісний центр, а не санаторій.

— Ти сам казав, що можеш допомогти.

— Я багато що кажу. Це мій недолік як особистості.

Койл відкрив інше вікно.

На екрані з’явилася схематична модель руків’я.

Не детальна.

Не готова.

Просто концепт.

Фантазія на межі інженерії й бажання зробити щось, що точно не схвалив би жоден нормальний технік без страхування.

— Так, — сказав Койл. — По твоїй фіолетовій дурній ідеї.

Артор нахилився ближче.

На екрані була не просто схема.

Там уже крутився грубий 3D-макет руків’я: темний корпус, місця під модулі, кілька позначених порожнин, умовний канал леза й фіолетова прозора лінія, яку Койл, очевидно, додав не тому, що вона щось точно означала, а тому що знав: Артору сподобається.

— Ти це коли встиг? — спитав Артор.

Койл хмикнув.

— Тоді ж, коли ти вперше прийшов до мене з відео й фразою “дурна красива штука”.

Артор згадав.

Тоді. Майстерня. Телефон у руці. Відео з активним клинком. Койл, який дивився на екран так, ніби Артор показав йому не руків’я, а медичний діагноз світу.

— Точно, — сказав Артор. — Ми ж тоді мали піти до того діда.

— До діда, який торгує мотлохом і ненавидить усіх, крім котів, — уточнив Койл.

— Але котів у нього немає.

— Саме тому він ненавидить усіх. Ти вчишся.

Артор усміхнувся.

— І що тоді сталося?

Койл повільно повернув до нього голову.

— Бро. Він пішов на рибалку.

Артор кілька секунд мовчав.

— Серйозно? Не пам'ятаю.

— Абсолютно. Ми прийшли, а його сусідка сказала: “Нема діда. Поїхав до Дніпровських Плавнів. Казав, що люди його дістали, риба мовчазніша”.

— Легенда.

— Не легенда, а логістична катастрофа. Бо без нього я не хотів шукати стабілізатор у випадкових бариг, які продають “майже військові” модулі й хрестяться, коли їх вмикають.

— І ми забули?

— Ми не забули, — сказав Койл. — Нас культурно переїхав архів Мирона, потім твій сон про Ноктурн, потім екзистенційний DLC, потім оте все.

— Тобто забули.

— Так. Але з поважних причин.

Койл постукав пальцем по 3D-макету.

— Я тоді все одно накинув основу. По твоїх ідеях. Компактне руків’я, складний каркас, умовний канал під лезо, місце під стабілізаційний блок. Поки це не зброя. Це навіть не прототип. Це мрія, яка ще не отримала права вибухати.

— Виглядає...

— Не кажи “круто”. Воно ще навіть не існує.

— Виглядає потенційно імбово.

— Це гірше.

Койл провів пальцем по схемі.

— Нам потрібен стабільний енергомодуль старого типу, але не військовий. Військові марковані. Якщо засвітимо — отримаємо гостей, які не купують печиво. Потрібен контур фокусування, ізольований каркас, пам’ятний сплав для леза-каналу й щось, що зможе тримати фіолетовий спектр без того, щоб вибухнути тобі в руці.

Артор подивився на нього.

— Ти зараз вигадуєш чи реально знаєш?

— Так.

— Це не відповідь.

— Це найчесніша відповідь.

Койл збільшив схему.

— Зробити “катану з наноенергетичним лезом” у реальності — це не як у старих іграх: натиснув кнопку, і в тебе меч. Це скоріше: ти кілька тижнів шукаєш деталі, сваришся з продавцями, молишся всім богам стабілізації, збираєш прототип, він не працює, ти плачеш, потім він майже працює, потім ти кажеш “ну норм”, а я кажу “це злочин проти техніки”.

— Але можливо?

Койл зняв окуляри й потер перенісся.

— На жаль, так.

Артор усміхнувся.

— Оце вже звук майбутнього.

— Ні. Це звук того, що я знову не висплюся.

Вони обидва подивилися на схему.

Фіолетового шикарного леза ще не було.

Але в уяві Артор уже бачив його.

Не як зброю.

Точніше, не тільки як зброю.

Як символ.

Як щось, що могло бути його.

Не архівом.

Не чужим сном.

Не уламком минулого.

А річчю, яку він обрав, зібрав, покращив сам.

Койл, ніби відчувши це, сказав тихіше:

— Тільки не романтизуй залізо.

Артор глянув на нього.

— Пізно.

— Я так і знав.

— Це не просто залізо.

— О, почалося.

— Це...

— Якщо ти скажеш “частина мене”, я викину тебе з майстерні.

Артор замовк.

Койл примружився.

— Ти хотів це сказати.

— Можливо.

— Боже серверний.

Але Койл усміхнувся.

Коротко.

По-справжньому.

Потім знову став серйозним.

— Ладно. План такий. Сьогодні нічого не відкриваємо з носія. Після твого сну — тим більше. Ми не ліземо в архіви, поки не зробимо нормальне ізольоване середовище.

— Ти думаєш, нас могли засікти?

— Я думаю, що коли ти торкаєшся старих Тризубових каналів, дзеркал Мирона Вежі й чогось, що пахне Ноктурном, шанс “нас ніхто не бачив” падає нижче, ніж моя віра в здоровий режим сну.

Артор повільно видихнув.

— Тобто бачили.

— Могли.

— Хто?

Койл подивився на монітор.

На кілька секунд його сарказм зник майже повністю.

— Якщо пощастило — якісь тупі автоматичні фільтри.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то хтось дуже розумний зараз має маленьке питання без відповіді.

Артор відчув, як у грудях похолодало.

— Маленьке питання?

Койл кивнув.

— Типу: хто на лівому березі лазить по старих архівах і чому він ще живий?

Майстерня раптом здалася тихішою.

За вікном Ринок продовжував шуміти, але цей шум ніби відсунувся на кілька метрів.

Артор подивився на список на екрані.

Ноктурн.

Мирон Вежа.

“Не...”

Нанокатана.

— Койле.

— М?

— Це вже не просто проблеми в лорі?

Койл повільно повернувся до нього.

— Бро.

Пауза.

— Це вже відкритий світ із небезпечними зонами.

Артор засміявся.

Не тому, що було смішно.

А тому, що інакше стало б занадто страшно.

Койл теж усміхнувся, але очі лишалися уважними.

— Але є плюс.

— Який?

— У відкритому світі можна прокачуватись.

Артор глянув на схему нанокатани.

Потім на рюкзак.

Потім на Койла.

— Тоді з чого почнемо?

Койл узяв зі столу маленький список деталей, складений на клаптику паперу.

На ньому було лише три пункти.

1. Стабілізатор.

2. Каркас.

3. Людина, яка не здасть нас за кредити.

Койл постукав пальцем по третьому.

— З найскладнішого.

— Людина?

— Людина.

Артор підняв брову.

— На Ринку?

Койл скривився.

— Саме тому й найскладніше.

Він підвівся, узяв свою стару куртку зі спинки крісла й допив холодну каву так, ніби це було покарання, яке він сам собі призначив.

— Ходімо. Поки сонце на нашому боці.

— Воно нейтральне.

— Тоді поки воно не проти нас.

Артор підняв рюкзак.

Койл вимкнув один монітор, другий залишив працювати, потім глянув на голуба за вікном, який сидів на дроті навпроти майстерні.

— Я бачу тебе, агент.

Голуб нахилив голову.

Артор подивився на Койла.

— Ти теж із ними говориш.

— Я не говорю. Я веду контррозвідку.

— З голубами.

— Саме так починається безпека.

Вони вийшли з майстерні в шумний, сонячний Ринок.

Попереду були деталі для неможливої зброї, старі контакти, небезпечні питання й люди, яким не можна було довіряти повністю, але з якими все одно доведеться говорити.

Артор ішов поруч із Койлом і відчував дивну суміш страху та азарту.

Наче місто нарешті перестало просто дивитися на нього з вікон, дронів і архівів.

І зробило перший хід.

А десь далеко, на правому березі, у холодній системі нового Відділу особливого пошуку, три знаки питання все ще чекали, коли стануть адресою.

Розділ IV. «Перша справа»

Новум Київ.

Правий берег.

Службовий сектор Арт-Маркуса.

2 червня 2100 року.

14:06.

Марко Левицький думав, що після університету довго сидітиме вдома.

Не тому, що був лінивим.

Навпаки.

Він був із тих людей, які здавали курсові раніше дедлайну, підписували файли правильно, не плутали додатки, робили резервні копії й чесно читали всі інструкції, навіть ті, які ніхто ніколи не читав. На факультеті кібербезпеки та права таких або поважали, або тихо ненавиділи.

Іноді — одночасно.

Минулого літа він закінчив університет одним із найкращих.

Диплом — з відзнакою.

Рекомендації — чисті.

Портфоліо — нудне, зате сильне.

Викладач із кафедри цифрової криміналістики тоді сказав йому:

— Марку, не сиди й не чекай, поки вакансія сама прийде до тебе з квітами. Подай заявку в Раду. Є програма розгляду молодих спеціалістів. Твоя компетентність їм підійде.

Марко тоді засміявся.

Бо це звучало надто високо.

Рада.

Хроматекс-Альфа.

Службові структури.

Аналітичні органи.

Це були слова з новин, а не з його життя.

Але викладач допоміг оформити документи, зібрати рекомендації, правильно описати компетенції, прикріпити навчальні кейси й відправити заявку.

Марко натиснув “надіслати” й подумав, що відповідь прийде за місяць.

Або ніколи.

Відповідь прийшла вчора.

Вашу кандидатуру прийнято до первинного службового резерву.

Явка: 2 червня 2100 року.

Місце: службовий сектор Арт-Маркуса.

Напрям: аналітична підтримка.

Марко перечитав повідомлення сім разів.

Потім ще раз.

Потім показав матері.

Мати заплакала.

Батько сказав:

— Головне — думай головою.

Це була його версія благословення.

Тепер Марко стояв перед новою будівлею, якої ще тиждень тому, здається, не існувало.

Вона не була пафосною.

Не мала високих шпилів, голографічних прапорів чи величезного знака корпорації над входом. Жодних мармурових сходів, жодних бронзових написів, жодних скляних поверхів, що кричали б: “тут вирішують долі”.

Навпаки.

Будівля була стриманою.

Темний камінь. Графітове скло. Вузькі вертикальні лінії світла. Низький вхід без зайвої демонстративності. Захисні камери майже не було видно, і саме тому Марко був упевнений, що їх там дуже багато.

На електронній табличці біля входу світився напис:

ВІДДІЛ ОСОБЛИВОГО ПОШУКУ

ТИМЧАСОВИЙ ОПЕРАТИВНИЙ ЦЕНТР

Марко проковтнув.

“Тимчасовий” звучало заспокійливо.

Але чомусь не заспокоювало.

Він зайшов усередину.

На вході перевірили документи, сітківку, долоню, голос і службовий код, який йому видали лише вранці. Охоронець був ввічливий, але дивився так, ніби Марко міг бути загрозою навіть із рюкзаком, де лежали пляшка води, блокнот і бутерброд із сиром.

— Перший день? — спитав охоронець.

Марко кивнув.

— Так.

— Не губіться.

— Спробую.

Охоронець не всміхнувся.

— Тут це не порада.

Після турнікета Марко потрапив у головний зал.

І в нього перехопило подих.

Ззовні будівля була стриманою.

Всередині — живою.

Не красиво живою.

Функціонально.

У центрі залу висіла велика багаторівнева карта Новум Києва: правий берег, лівий берег, Стіна, Ринок, промислові пояси, транспортні маршрути, вузли зв’язку, сектори активності, позначки ризику. Дані рухалися шарами, перепліталися лініями, згасали й спалахували знову.

Уздовж стін стояли аналітичні станції. Робочі місця були розділені прозорими перегородками. На екранах крутилися схеми маршрутів, фрагменти архівних запитів, списки псевдонімів, теплові карти, юридичні протоколи, старі справи Тризуба, допити, транспортні журнали, медичні закупівлі, логістика фільтрів і батарей.

Усе це було надто багато.

І надто красиво.

Марко раптом відчув себе першокурсником, який помилково зайшов не в аудиторію, а в кабіну керування містом.

Біля стійки реєстрації йому видали тимчасовий бейдж.

МАРКО ЛЕВИЦЬКИЙ

СТАЖЕР-АНАЛІТИК

КІБЕРПРАВО / ЦИФРОВА КРИМІНАЛІСТИКА

Він прикріпив бейдж до піджака.

Руки трохи тремтіли.

Не від страху.

Не тільки від страху.

Від того дивного відчуття, коли життя раптом перестає бути очікуванням і штовхає тебе в спину.

— Левицький? — спитала жінка біля стійки.

— Так.

— Група первинного аналізу. Сектор три. Робоче місце сім. Зараз буде вступний інструктаж. Особисті пристрої — у сейф-комірку. Нотатки — лише на службовому планшеті. Самовільний запис даних — службове порушення. Самовільне копіювання даних — кримінальне порушення. Самовільний героїзм — дурість.

Марко кліпнув.

— Останнє теж у правилах?

Жінка вперше ледь усміхнулася.

— Ні. Це від мене.

Він здав телефон, отримав службовий планшет і пішов до сектору три.

Там уже сиділо ще кілька таких самих нових людей.

Один хлопець із темними колами під очима нервово крутив стилус. Дівчина з коротким волоссям перечитувала інструкцію з таким обличчям, ніби хотіла знайти там прихований сенс життя. Ще один стажер дивився на карту міста й намагався робити вигляд, що все розуміє.

Марко сів за своє місце.

Робоча станція привіталася з ним холодним текстом:

ДОБРОГО ДНЯ, СТАЖЕР-АНАЛІТИК ЛЕВИЦЬКИЙ М. О.

РІВЕНЬ ДОСТУПУ: ПОЧАТКОВИЙ

КУРАТОР: ОЧІКУЄ ПРИЗНАЧЕННЯ

ПОТОЧНИЙ СТАТУС: ОЗНАЙОМЛЕННЯ

Марко видихнув.

Холодна голова. Логіка. Не емоції.

Він повторив це подумки так, як колись повторював перед іспитами.

Він не мав причин ненавидіти повстанців.

Він не знав їх.

Він не мав причин ненавидіти того, кого їм доручать знайти.

Він не знав і його.

Університет учив: факти важливіші за ярлики. Контекст важливіший за шум. Право починається там, де людина здатна не сплутати підозру з вироком.

Новини казали інше.

Новини казали: лівий берег небезпечний.

Ринок нестабільний.

Повстанці — загроза.

Старі структури Тризуба — залишки хаосу.

Марко бачив лівий берег тільки з екранів.

На екранах він завжди був сірим, гучним, брудним і чужим.

Місцем, де люди стріляють, кричать, торгуються в темних переходах і ненавидять порядок просто тому, що не розуміють його цінності.

Марко не знав, чи це правда.

І саме це його лякало.

Бо якщо ти не знаєш, де правда, треба бути дуже обережним із кнопками.

— Кажуть, сам Кальт буде, — прошепотів хлопець зі стилусом.

Марко повернувся до нього.

— Хто?

Хлопець глянув на нього так, ніби Марко спитав, хто такий дощ.

— Ти не чув?

— Ні.

— Матіас Кальт.

— Ні.

— Він у тіні працює.

Марко нахмурився.

— Це офіційна посада?

— Ні. Це коли про людину краще не знати офіційних посад.

Дівчина з коротким волоссям тихо сказала:

— Мій брат служив у внутрішній безпеці. Казав: якщо Кальт усміхається, це ще не значить, що все добре. Це значить, що йому цікаво.

Марко подивився на вхід до залу.

— А якщо не усміхається?

Дівчина не відповіла.

І це було відповіддю.

За хвилину головне світло в секторі трохи пригасло.

Розмови стихли.

До залу увійшов Матіас Кальт.

Марко одразу зрозумів, чому про нього говорили пошепки.

Кальт не виглядав як людина, якої треба боятися.

І саме це було проблемою.

Він ішов легко, майже весело. Темний костюм сидів на ньому бездоганно. На обличчі — привітна усмішка. Очі — уважні, живі, теплі рівно настільки, щоб людина розслабилася на пів секунди довше, ніж варто.

— Добрий день, — сказав він українською.

Потім додав:

— Guten Tag. Bonjour. Dzień dobry. І для тих, хто після університету ще не зненавидів іноземні мови, можу продовжити.

Ніхто не засміявся.

Кальт усміхнувся ширше.

— Чудово. Аудиторія серйозна. Люблю серйозних людей. Вони роблять менше дурниць при першому знайомстві. Зазвичай.

Він став перед групою молодих аналітиків і склав руки за спиною.

— Мене звати Матіас Кальт. Дехто з вас уже чув про мене. Дехто — ні. Другим пощастило більше, але сьогодні це, на жаль, закінчилося.

Марко сидів дуже рівно.

Кальт ходив перед сектором повільно, не поспішаючи.

— Ви прийшли не в армію. Не в поліцію. Не в суд. Не в архів. І не в університет, де помилку можна виправити новою версією файлу за п’ять хвилин до дедлайну.

Кілька стажерів нервово всміхнулися.

Кальт теж.

— Ви прийшли в місце, де дані стають рішеннями. А рішення — чиїмось життям. Тому перше правило: не закохуйтесь у власну версію подій.

Він підняв палець.

— Друге: не ненавидьте об’єкт пошуку. Ненависть робить аналітика сліпим, а сліпий аналітик корисний тільки для створення красивих помилок.

Марко мимоволі напружився.

Це було схоже на те, що він сам думав кілька хвилин тому.

Кальт продовжив:

— Третє: пропаганда — шум. Емоції — шум. Страх — шум. Але іноді в шумі є ритм. Ваше завдання — почути його, не почавши танцювати.

Дівчина з коротким волоссям записала це майже дослівно.

— Сьогодні ваш перший день, — сказав Кальт. — І так, це жорстоко. Зазвичай перший день має бути нудним: доступи, інструкції, кава, хтось губить пароль, хтось не розуміє, де їдальня. Але місто, як бачите, вирішило бути драматичним.

На головній карті спалахнула позначка.

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

Марко відчув, як у нього пересохло в роті.

Кальт повернувся до карти.

— Це ваша перша справа.

У секторі стало дуже тихо.

— Сьогодні вночі невідомий користувач торкнувся старих архівних дзеркал. Об’єкти інтересу: Мирон Вежа, Женевські записи, канали Тризуба. Пошук короткий. Обережний. Але не професійний. І саме тому цікавий.

Марко вдивлявся в три знаки питання.

???

У них було щось майже людське.

Невідомий район.

Невідоме ім’я.

Невідомий мотив.

Маленька дірка в карті великого міста.

— Не робіть із нього героя, — сказав Кальт. — Не робіть із нього ворога. Не робіть із нього дурня. Поки що він — питання. А питання не треба бити. Їх треба правильно ставити.

Марко повільно вдихнув.

Питання. Не ворог.

Це було легше.

І страшніше.

Кальт торкнувся панелі, і справа від головної карти з’явилися допоміжні шари: час запиту, типи архівів, приблизна зона проходження, ймовірні маршрути доступу, відсотки похибки, список відсічених службових користувачів.

Усе було знеособлено.

Жодного імені.

Жодного обличчя.

Тільки слід.

— Ваше завдання, — сказав Кальт, — не знайти людину за годину. Якщо хтось із вас знайде людину за годину, я спочатку вас похвалю, а потім дуже уважно перевірю, чи ви не вигадали людину, щоб отримати похвалу.

Стажер зі стилусом нервово ковтнув.

— Ваше завдання — звузити. Не швидко. Правильно. Район. Тип доступу. Можливі посередники. Чи був користувач сам. Чи допомагав йому хтось із досвідом. Чи повториться дотик. Чи був це випадковий інтерес, особиста пам’ять, політичний мотив або чужа вказівка.

Він повернувся до стажерів.

— І головне: не забруднюйте аналіз бажанням сподобатися керівництву. Керівництво й так знає, що воно прекрасне. Йому не потрібні ваші фантазії.

Хтось тихо пирхнув.

Кальт одразу повернув голову.

— О, сміх. Добре. Значить, пульс є.

Він підійшов до Маркового ряду.

На секунду його погляд зупинився саме на Маркові.

— Пане Левицький.

Марко ледь не здригнувся.

— Так.

— Кіберправо й цифрова криміналістика?

— Так, пане Кальт.

— Чудово. Скажіть мені: чим підозрюваний відрізняється від винного?

Марко відчув, що кілька поглядів упали на нього.

Це було схоже на іспит.

Тільки аудиторія коштувала дорожче, а викладач міг зламати кар’єру одним поглядом.

— Підозрюваний — це особа або суб’єкт, щодо якого існують підстави для перевірки, — сказав Марко обережно. — Винний — це встановлений статус після доказів, процедури й рішення компетентного органу.

Кальт усміхнувся.

— Підручниково.

Марко завмер.

— Але правильно, — додав Кальт. — Не втрачайте цього. Підручники іноді пишуть розумні люди. Випадково, звісно, але пишуть.

Кілька стажерів тихо видихнули.

Кальт повернувся до всіх.

— Поки ця людина — не винна. Не герой. Не мученик. Не терорист. Не рятівник. Не “лівобережний покидьок”, як вам можуть сказати деякі дуже емоційні офіцери. Поки вона — невідомий користувач, який зробив невідомий запит із невідомою метою.

Він зробив паузу.

— І якщо ви забудете слово “невідомий”, ви станете небезпечними.

Марко записав це.

Не забути: невідомий ≠ винний.

Кальт помітив.

І чомусь усміхнувся.

— Робочі групи сформуються автоматично. Старші аналітики контролюватимуть ваші висновки. Прямого доступу до сирих глибинних журналів у вас поки немає, тож не намагайтеся стрибнути вище дозволу. Система стрибунів не любить. Я теж.

На робочому екрані Марка спалахнуло нове повідомлення:

ПРИЗНАЧЕНО ЗАВДАННЯ

СПРАВА: АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

РОЛЬ: ПОЧАТКОВИЙ АНАЛІЗ / ПРАВОВІ ОБМЕЖЕННЯ / МОТИВАЦІЙНІ ГІПОТЕЗИ

КУРАТОР: СТАРШИЙ АНАЛІТИК СТЕЛЬМАХ І. Р.

ТЕРМІН ПЕРШОГО ВИСНОВКУ: 18:00

Марко подивився на час.

14:31.

Три з половиною години.

На першу справу в житті.

Кальт, ніби почув його думку, сказав:

— Так, часу мало. Ні, це не привід писати дурниці швидше.

Потім легко плеснув у долоні.

— До роботи, мої юні охоронці логіки. Місто сьогодні щедре на питання.

Світло в секторі повернулося до звичайного рівня.

Кальт пішов далі між рядами, зупиняючись біля старших аналітиків, кидаючи короткі фрази, усміхаючись, ставлячи питання так легко, ніби це була дружня розмова, а не запуск полювання.

Марко відкрив матеріали справи.

Перший екран показав карту лівого берега.

Величезну.

Незрозумілу.

Живу.

Райони, які він знав лише з новин, тут мали назви, межі, маршрути, щільність мережі, соціальні патерни, вузли доступу, приватні провайдери, тіньові ретранслятори, старі університетські канали, ремонтні майстерні, підпільні точки підключення.

Ринок.

Чорногір’я.

Дніпровські Плавні.

Дарниця-Схід.

Троєщина-Нова.

Сірі промислові зони, які на карті світилися не мертвими плямами, а складними, майже органічними мережами.

Марко раптом подумав, що лівий берег на екранах новин виглядав набагато простішим.

Зручнішим для страху.

Тут він був іншим.

Занадто складним, щоб ненавидіти його одним словом.

Старший аналітик Стельмах підійшов до їхнього ряду. Чоловік років сорока, сухий, з утомленими очима і голосом людини, яка бачила занадто багато поганих висновків.

— Левицький?

— Так.

— Твій блок — юридична чистота гіпотез. Не пишеш “повстанець”, якщо немає ознак повстанської мережі. Не пишеш “злочинець”, якщо є лише архівний дотик. Не пишеш “агент Тризуба”, якщо є тільки тематичний збіг. Зрозуміло?

Марко кивнув.

— Так.

Стельмах глянув на нього уважніше.

— Перший день?

— Так.

— Співчуваю.

— Дякую.

— Це не підтримка. Це факт.

І він пішов далі.

Марко повернувся до екрана.

Він відкрив перший набір даних.

Час запиту.

Тривалість.

Тематика.

Сторонні переходи.

Помилки користувача.

Марко не бачив людини.

Але почав бачити поведінку.

Користувач не рухався як професіонал.

Не замітав усі сліди.

Не будував складний маршрут.

Але й не був зовсім випадковим. Хтось або щось допомагало йому не впасти одразу в першу пастку. Доступ був обережний, майже невпевнений. Наче людина торкалася дверей, не знаючи, чи має право їх відчинити.

Марко записав першу нотатку:

Гіпотеза 1: не професійний оператор. Можлива допомога технічно компетентної особи.

Він зупинився.

Подумав.

Додав:

Не робити висновок про злочинний мотив. Можлива особиста причина пошуку.

Потім ще:

Об’єкти запиту мають історико-політичний характер. Можливий інтерес до власної/родинної пам’яті, журналістського архіву або старих структур Тризуба.

Він перечитав.

Це звучало обережно.

Холодно.

Правильно.

Не героїчно.

Не лояльно.

Не зрадницьки.

Просто логічно.

Марко трохи заспокоївся.

Поруч стажер зі стилусом прошепотів:

— Ти вже щось пишеш?

— Первинні гіпотези.

— Я боюся натиснути не ту кнопку.

— Не натискай швидко.

— Дуже корисно.

— Я стараюся.

Дівчина з коротким волоссям тихо сказала:

— Кальт дивиться.

Обидва замовкли.

Кальт справді стояв біля дальнього ряду й говорив зі старшим аналітиком, але Маркові здалося, що він усе одно бачить їх.

Можливо, це була просто атмосфера.

Можливо, ні.

Марко повернувся до справи.

На екрані знову світився рядок:

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

Три знаки питання вже не здавалися абстракцією.

Десь там, за Стіною, за фільтрованими новинами, за політичними словами й страшними картинками, була людина.

Можливо, небезпечна.

Можливо, налякана.

Можливо, просто така, що шукала відповідь.

Марко не знав.

І не мав права вдавати, що знає.

Він поклав пальці на клавіатуру й почав формувати перший висновок свого життя.

Об’єкт пошуку на поточному етапі не може бути класифікований як ворожий без додаткових підтверджень. Рекомендовано продовжити пасивний аналіз повторних дотиків, не ініціюючи силових дій до встановлення мотиву, району та можливих посередників.

Він зупинився на слові пасивний.

Це слово йому сподобалося.

Воно не рятувало невідомого користувача.

Але давало йому час.

Марко не знав, чому це здалося важливим.

Можливо, тому що це була його перша справа.

Можливо, тому що він справді хотів мати холодну голову.

А можливо, тому що в глибині душі він боявся: одного дня на екрані може з’явитися не невідомий користувач.

А людина.

І тоді треба буде вирішити, ким стати самому.

Розділ V. «Дід із Дніпровських Плавнів»

Новум Київ.

Лівий берег.

Ринок. Техноряд.

2 червня 2100 року.

14:46.

Техноряд починався там, де нормальна людина сказала б: “ні, дякую, я краще куплю нове”.

Але нормальні люди на Ринку довго не виживали.

Тут усе мало друге життя. Іноді третє. Іноді таке життя, про яке краще було не питати, бо відповідь могла зіпсувати сон, апетит і віру в технічний прогрес.

Старі дрони висіли на гачках, наче механічна риба. Поруч продавали акумулятори, які “майже не гріються”, що в перекладі з ринкової мови означало: “гріються, але не одразу”. На сусідньому столі лежали оптичні модулі, розібрані планшети, корпуси нейрошоломів, ретро-консолі, деталі від протезів, які Койл назвав “або контрабандою, або дуже сумною історією”.

Артор ішов поруч із ним і намагався виглядати як людина, яка просто гуляє.

Виходило погано.

Бо людина, яка просто гуляє, зазвичай не несе в голові список із Ноктурну, архівного сліду, Мирона Вежі й фіолетової нанокатани.

— Не крути головою, як турист із правого берега, — сказав Койл.

— Я не кручу.

— Ти щойно подивився на старий стабілізатор так, ніби він міг розповісти тобі таємницю народження.

— А міг?

— Тут усе може. Але більшість бреше.

Вони пройшли повз лавку, де чоловік із товстими окулярами продавав блоки живлення й голосно переконував покупця:

— Це не перегрів. Це характер.

Покупець дивився на димок із модуля.

— Воно димить.

— Бачиш? Має характер.

Койл не зупинився.

— Не дивись у його бік. Він продає людям травму в коробці.

— Ти його знаєш?

— Я всіх тут знаю.

— І всіх ненавидиш?

— Ні. Деяких я не поважаю професійно.

Техноряд шумів і світився.

Тут неон був не прикрасою, а способом сказати: “я ще працюю, хоча мав би здатися років десять тому”. Над вузьким проходом висіли дроти, прапорці, старі рекламні панелі й саморобні голограми. Десь грала музика з потріскуванням, ніби трек теж був із секонд-хенду. Люди торгувалися, сварилися, сміялися, присягалися, що “це оригінал”, і тут же знижували ціну вдвічі.

Артору подобалося це місце.

Не тому, що воно було безпечним.

А тому, що воно було живим.

Тут кожен предмет мав шанс не стати сміттям.

І, можливо, саме тому йому було трохи легше дихати.

— Ми до того діда? — спитав він.

— До нього.

— Він точно сьогодні не на рибалці?

Койл дістав телефон, глянув на повідомлення й скривився.

— Повернувся.

— Ти звучиш нерадісно.

— Бо якщо він повернувся, то або щось продаватиме, або когось проклинатиме. І зазвичай ці процеси йдуть одночасно.

— Як його звати?

— Олекса.

— Просто Олекса?

— Для друзів — дід Олекса. Для ворогів — теж дід Олекса, але коротше живуть у розмові.

Артор глянув на Койла.

— А ти хто для нього?

— Технічна помилка, яка іноді приносить гроші.

— Тепло.

— Це Ринок, бро. Тут “не вигнав” уже майже “люблю”.

Вони звернули в бічний прохід.

Там шум став нижчим, світло — тьмянішим, а запахи — сильнішими. Метал. Озон. Стара гума. Смажена риба звідкись із дальнього кутка. І щось таке, що Артор не хотів класифікувати, бо тоді довелося б із цим жити.

Лавка діда Олекси стояла в самому кінці.

Вивіски не було.

Лише стара металева табличка з написом:

Є.

АБО НЕМА.

ПИТАТИ ШВИДКО.

Під нею хтось дописав маркером:

посмішки не видаються

За прилавком сидів худий старий чоловік у потертій безрукавці, з густими сивими бровами й обличчям, яке, здається, було незадоволене ще до народження. На голові — стара кепка. На столі — кружка з чаєм, купа дрібних деталей і невеликий пакунок, загорнутий у газету.

Біля ніг стояло відро.

З відра пахло рибою.

Койл зупинився перед прилавком.

— Доброго дня, діду Олексо.

Старий підняв очі.

— Поганого не бажай.

— Як рибалка?

— Риба мовчала. Люди — ні. Тому рибалка вдалася наполовину.

Артор ледь стримав усмішку.

Дід Олекса перевів погляд на нього.

— А це хто?

— Друг.

— Співчуваю.

— Мені чи йому? — спитав Койл.

— Обом. Дружба — це коли один дурний план ділиться на двох.

Койл ткнув пальцем у Артора.

— Ось. Бачиш? Людина мудра.

— Я прийшов купувати, а не слухати екзистенційний стендап, — сказав Артор.

Дід Олекса примружився.

— О, має язик.

— На жаль, — сказав Койл. — Іноді навіть думки.

— Це вже небезпечно.

Старий нахилився над прилавком.

— Що треба?

Койл дістав службовий планшет без маркувань, відкрив 3D-макет і повернув екран до діда.

— Потрібні деталі для проєкту.

Дід Олекса глянув на екран.

Спершу байдуже.

Потім довше.

Потім його очі трохи звузилися.

Він не сказав нічого одразу.

І саме тому Койл перестав усміхатися.

— Це що? — спитав дід.

— Макет руків’я.

— Я бачу, що не чайник.

— Тоді навіщо питаєте?

— Бо хочу почути, наскільки дурну відповідь ти мені даси.

Койл зітхнув.

— Компактний енергоканал. Низька потужність. Тренувальний прототип. Без військового маркування. Без дурних тестів. Без продажу третім людям.

Дід Олекса повільно подивився на Артора.

— Твоя ідея?

Артор кивнув.

— Моя.

— Нащо?

Готової відповіді не було.

Артор міг сказати: для самооборони.

Міг сказати: як технічний експеримент.

Міг сказати: бо це красиво.

Міг навіть сказати: бо моє тіло іноді знає речі, яких я не знаю, але це звучало б так, ніби йому пора не в Техноряд, а до спеціаліста з тривожних сюжетів.

Тому він сказав чесніше:

— Хочу зрозуміти, чому хочу.

Дід Олекса дивився на нього довго.

Потім хмикнув.

— Погана причина.

— Але справжня.

— Оце ще гірше.

Він повернувся до макета.

— Такі пропорції не з іграшок.

Койл повільно нахилив голову.

— Ви десь бачили подібне?

— Бачив багато дурного.

— Конкретніше.

— Конкретика дорожча.

Койл поклав на прилавок невеликий кредитний жетон.

Дід Олекса навіть не глянув.

Койл поклав другий.

Старий глянув.

— Трохи менш нецікаво.

— Діду.

— До війни були люди, — сказав Олекса, не відриваючи погляду від макета. — Не з тих, що любили нашивки, фанфари й паради. Приходили тихо. Брали тихо. Платили нормально. Питань не любили. Але не хамили. Це рідкість.

Артор відчув, як щось усередині нього стало уважнішим.

— Військові? — спитав Койл.

— Усі тоді були або військові, або брехали, що ні.

— Вони мали такі клинки?

Дід торкнувся пальцем голографічного руків’я.

— Не такі. Але думаю, схожі. Компактно. Баланс у кисті. Швидке складання. Без зайвої краси. Красу вже потім домальовують ті, хто вижив.

Койл кинув короткий погляд на Артора.

Артор удав, що не помітив.

Вийшло слабко.

— Яка частина вам здається неправильною? — спитав Артор.

Дід подивився на нього.

— А тобі?

Артор не одразу зрозумів питання.

— Мені?

— Твоя ж дурня красива. Дивись.

Койл уже хотів щось сказати, але Артор підняв руку.

Він дивився на 3D-макет.

Темне руків’я.

Умовний канал леза.

Каркас.

Порожнини під модулі.

Все виглядало непогано.

Але щось у цьому дратувало.

Не очі.

Руку.

Артор узяв планшет, повернув макет, збільшив нижню частину руків’я і торкнувся місця біля складного вузла.

— Тут не так.

Койл примружився.

— Що саме?

— Якщо воно складатиметься прямо, буде тягнути кисть. Особливо при швидкому русі. Треба не пряме розкладання, а подвійний поворот. Ось тут.

Він провів пальцем по схемі.

— Спершу внутрішній сегмент виходить на вісь. Потім лезо стає в лінію не ривком, а через замикання. Так баланс не б’є в руку. І руків’я не треба робити довшим. Можна лишити компактним.

Койл мовчав.

Дід Олекса теж.

Це було погано.

Коли Койл мовчав, реальність зазвичай робила щось підозріле.

Артор підняв очі.

— Що?

Койл повільно забрав у нього планшет.

— Ти зараз це придумав?

— Ну... так.

— Ні, бро.

— Що “ні”?

— Так не “придумують”.

Дід Олекса тихо хмикнув.

— Так згадують.

Артор відчув холод під ребрами.

Не сильний.

Але точний.

Наче хтось торкнувся старого шраму, якого він не бачив.

— Я не пам’ятаю такого, — сказав він.

— А я не казав, що пам’ятаєш головою, — відповів дід.

Койл швидко кинув на нього погляд.

— Обережніше.

— Я ще дуже обережний, хлопче.

— Це не “хлопче”. Це “майстер Койл”, якщо ми вже в культурному полі.

— Культурне поле було до того, як ти приніс мені схему маленької проблеми з великими наслідками.

Артор повільно видихнув.

— Ви можете допомогти чи ні?

Дід Олекса відкинувся на стільці.

— Можу.

— І?

— Не знаю, чи хочу.

Койл скривився.

— О, почалося.

— А ти думав, я після рибалки став добрішим?

— Я мав надію.

— Надія — це коли мозок узяв вихідний.

Дід Олекса піднявся й почав ритися в ящиках за спиною. Відкрив один. Закрив. Відкрив другий. Щось упало. Він вилаявся так коротко й виразно, що Артор вирішив не питати переклад.

Нарешті старий витягнув невеликий металевий блок у прозорому контейнері.

— Стабілізаційний вузол старого типу. Не військовий. Знятий із промислового різака. Живий, але примхливий.

Койл аж нахилився ближче.

— Ого.

— Не “ого”, а дорого.

— Він робочий?

— Я схожий на людину, яка продає неробоче?

Койл відкрив рот.

Дід підняв палець.

— Не відповідай, якщо хочеш знижку.

Койл закрив рот.

Артор подивився на блок.

Він не був красивим.

Просто деталь.

Метал, позначки, старі подряпини, сліди ремонту.

Але в ньому було щось таке, від чого Артор відчув дивне передчуття. Наче перший камінь у фундаменті будинку, який він ще не бачив.

Дід поклав поруч тонку композитну пластину.

— Це для каркаса. Не найкраще, але не здасть вас першій же вібрації.

Потім дістав маленький зламаний енергоканал.

— А це мотлох.

Койл підняв брову.

— І навіщо нам мотлох?

— Бо ти його полагодиш.

— Ви дуже вірите в мене.

— Ні. Просто якщо не полагодиш, я матиму нагоду сказати, що молодь здеградувала. Обидва варіанти приємні.

Артор усміхнувся.

Койл оглянув деталі.

— Скільки?

Дід назвав суму.

Койл подивився на нього так, ніби почув вирок міжнародного трибуналу.

— За це?

— Ні, за моє терпіння. Деталі безкоштовно.

— Діду, за такі гроші я можу купити половину Техноряду.

— Купи. Потім прийдеш до мене за тим, що там не вибухнуло.

Койл поклав на прилавок жетони.

Не одразу всі.

З паузами.

Кожна пауза була окремою стадією горя.

Дід зібрав їх у долоню.

— Приємно мати справу з розумними людьми.

— Ви нас щойно пограбували.

— Ні. Я вас відмовив від дешевої смерті. Це сервіс.

Артор узяв контейнер зі стабілізаційним вузлом.

— Дякую.

Дід Олекса знову подивився на нього уважно.

— Слухай руку.

Артор завмер.

— Що?

— Коли голова не пам’ятає, тіло іноді бреше менше. Але не довіряй йому повністю. Тіло може пам’ятати не тільки те, що тебе рятувало.

Койл став серйозним.

— Ви зараз про що?

Дід махнув рукою.

— Про старість. Вона робить людей загадковими без згоди слухачів.

Артор хотів ще щось спитати.

Але старий уже сів, узяв кружку й зробив вигляд, що їх не існує.

На Ринку це був універсальний знак завершення аудієнції.

Койл сховав деталі в рюкзак із внутрішнім екрануванням.

— Ходімо, поки він не продав нам ще щось за ціною квартири.

— Квартири на лівому чи правому березі? — спитав Артор.

— Не провокуй економіку.

Вони вже відійшли на кілька кроків, коли дід Олекса сказав їм у спину:

— І не світіть цим на людях.

Койл обернувся.

— Та ми ж не ідіоти.

Дід подивився на нього.

Потім на Артора.

Потім знову на Койла.

— Я не настільки оптиміст.

***

Ринок.

Техноряд.

15:21.

Вони вийшли з бічного проходу назад у шум.

Світ одразу став гучнішим.

Хтось сперечався про ціну на фільтри. Хтось сміявся біля кавового автомата. Двоє кур’єрів тягнули ящик, який явно був важчий за їхню віру в справедливість. Над проходом пролетів малий сервісний дрон із табличкою:

НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, Я ОРЕНДОВАНИЙ

Артор ішов мовчки.

Койл теж.

Це тривало майже хвилину, що для них обох було близько до рекорду.

Першим не витримав Койл.

— Ну?

— Що?

— Ти зараз будеш робити вигляд, що нічого не сталося?

Артор знизав плечима.

— А сталося?

Койл зупинився.

— Бро.

Артор теж зупинився.

— Я не знаю.

— Оце вже краще.

— Просто... я подивився на макет і зрозумів, що воно неправильно складається. Наче це очевидно.

— Для мене це не було очевидно.

— Ти ж технар.

— Саме. І тому мене це дратує професійно.

Артор подивився на людей навколо.

На Ринок.

На сонце між дахами.

На неон, який вперто світився навіть удень.

— Може, я просто добре уявляю.

— Може, — сказав Койл. — А може, твоє “добре уявляю” носить броню, бігає в дощ по плацу й слухає якогось Кепа.

Артор не відповів.

Койл одразу пом’якшав.

— Гей. Я не тисну.

— Знаю.

— Просто фіксую, що рівень дивності росте, а бюджет на психотерапію в нас нульовий.

Артор тихо засміявся.

— Добре, що є печиво.

— Печиво — це не терапія.

— Спірно.

Вони рушили далі.

Койл дістав планшет і на ходу відкрив макет.

— Подвійний поворот, кажеш?

— Так.

— Покажи ще раз.

Вони зупинилися біля закритого кіоску, на рольставні якого хтось намалював кота в бойовому шоломі. Артор узяв планшет і провів пальцями по схемі.

— Ось тут перший сегмент. Він не має виходити прямо. Треба, щоб він ніби розкривався зсередини руків’я. Поворот маленький, але з фіксацією. Потім другий вузол добирає лінію. Так кисть не ловить удар.

Койл дивився дуже уважно.

— А захист від випадкової активації?

Артор замислився.

Потім торкнувся бокової частини руків’я.

— Не кнопка.

— А що?

— Жест.

— Тобто?

— Не знаю. Наче... натиск і поворот. Щоб рука сама знала, але випадково не спрацювало.

Койл повільно видихнув.

— Мені дуже не подобається, що це має сенс.

— Але має?

— Має.

— Це добре?

— Це жахливо. Але технічно добре.

Артор усміхнувся.

— Ти приємно в шоці.

— Я обурено в захваті.

— Приймається.

Койл швидко вніс правки в макет. Фіолетова умовна лінія змінилася, руків’я стало компактнішим, вузол — складнішим, але логічнішим. Макет на екрані ніби раптом перестав бути іграшкою.

Він став схожим на річ, яка чекала, коли їй дадуть форму.

Койл дивився на нього мовчки.

Потім тихо сказав:

— Це вже не просто красива дурня.

Артор не відвів погляду від екрана.

— А що?

— Не знаю. І мене це бісить.

Поруч пройшов чоловік із ящиком старих модулів і сказав комусь у навушник:

— Кажу тобі, Дніпро знову піднімає закупки. Якщо вони рушать на Запоріжжя, ціни на енергоблоки полетять, як голуб Койла після перевірки документів.

Артор машинально почув слово Дніпро.

Койл теж.

Вони перезирнулися.

— Ціни на енергоблоки, — сказав Койл. — Прекрасно. Наша дурна красива штука ще й у геополітику влізе.

— Може, не влізе.

— Бро. Ти це сказав після Ноктурну, Мирона, архівного сліду й діда, який говорить як NPC із прихованим квестом.

— Логічно.

— Я тебе обожнюю за оптимізм, але він у тебе іноді як бронежилет із паперу.

Артор засміявся.

І на кілька секунд стало легше.

***

Ринок.

Поблизу техноряду.

15:37.

Вони купили ще кілька дрібниць.

Не критичних.

Не небезпечних.

Принаймні Койл так сказав, а Артор вирішив йому повірити, бо альтернативою було питати кожного продавця: “а ця деталь випадково не приведе до нас спецслужби?”, що на Ринку звучало б як запрошення підняти ціну.

Койл торгувався красиво.

Не голосно.

Не агресивно.

З прицільною образою.

— Це в тебе не композит, а спресована надія, — сказав він одному продавцю.

— Ти береш чи ні?

— За твою ціну я можу взяти дві надії й одну маленьку депресію бонусом.

— Ти завжди такий?

— Ні. Коли мене не грабують, я сонечко.

Артор стояв поруч і розглядав невеликі металеві кільця для внутрішнього каркаса. Одне з них він узяв у руку — і майже одразу відклав.

— Це ні.

Койл повернувся.

— Чому?

— Не знаю. Вібруватиме.

Продавець пирхнув.

— Воно не підключене, хлопче.

Артор знизав плечима.

— Все одно вібруватиме.

Койл узяв кільце, постукав по ньому пальцем, подивився на край, потім глянув на продавця.

— Мікротріщина?

Продавець зробив обличчя людини, яка дуже образилася, але вже програла.

— Та яка там...

— Знижка сімдесят відсотків або ми йдемо.

— Та ви що, знущаєтесь?

— Ні. Знущання — це продавати мікротріщину людині з протезом і думати, що він не відчує.

Артор подивився на свою ліву руку.

Протез мовчав.

Але в цьому мовчанні раптом було щось нове.

Койл заплатив менше, ніж планував, забрав нормальні деталі з іншої коробки й пішов далі з виглядом людини, яка перемогла малу війну.

— Ти це реально відчув? — спитав він тихо.

— Не знаю.

— О, моя улюблена відповідь дня.

— Просто не сподобалось.

— Твоя інтуїція сьогодні працює краще за діагностику.

— Це добре?

— Це вже питав.

— І?

— Відповідь не покращилась.

Вони вийшли на ширший прохід, де продавали їжу. Запах спецій ударив одразу: шаурма, смажений сир, локшина, щось гостре з Хаджибею, від чого очі починали вірити в море, пустелю і смерть одночасно.

Артор зупинився біля невеликої ятки з газованими напоями.

— Крем-сода?

Койл подивився на нього.

— У тебе екзистенційна криза, а ти хочеш крем-соду?

— Саме тому.

— Аргумент залізний.

Вони взяли дві пляшки.

Койл відкрив свою, зробив ковток і скривився.

— Занадто солодко.

— Ти сам узяв.

— Я хотів розділити з тобою момент.

— І?

— Момент липкий.

Артор розсміявся.

За сусіднім столиком двоє чоловіків дивилися новинний потік на старому планшеті. Звідти долинав голос ведучої:

— ...Дніпровська рада промислових округів не підтвердила інформацію про посилення закупівель паливних блоків. У Дон-Рубежі заявили, що будь-які претензії на Запорізький сектор є порушенням регіонального status quo...

Койл нахилив голову.

— О, латина. Значить, хтось дуже хоче виглядати цивілізовано перед тим, як почне сварку.

На екрані змінився сюжет.

— ...у Хаджибеї тим часом наголошують, що пустельний коридор між морським союзом і центральними містами залишається відкритим для міжнародного постачання, але лише за умови дотримання контрактів...

Артор слухав краєм вуха.

Світ за межами його життя був великим.

Дніпро.

Дон-Рубіж.

Хаджибей.

Пустельні коридори.

Запоріжжя.

Контракти.

Латинські слова політиків, які звучали красиво й холодно.

А він стояв на Ринку з крем-содою, рюкзаком деталей і рукою, яка, здається, знала більше, ніж мала.

— Дивно, — сказав він.

— Що саме?

— Усе.

Койл кивнув.

— Оце вже точний аналіз.

***

Ринок.

Техноряд.

15:58.

Коли Артор і Койл зникли в натовпі, дід Олекса ще довго сидів за своїм прилавком і дивився в той бік, куди вони пішли.

Потім повільно піднявся.

Закрив ящик із деталями.

Відсунув відро з рибою ногою.

— Люди, — пробурмотів він. — Гірші за карасів. Ті хоча б мовчать, коли лізуть не туди.

Він дістав із-під прилавка старий комунікатор.

Не новий.

Не красивий.

З тих, які пережили кілька систем, дві реформи зв’язку й мінімум одного власника, що не вмів користуватися інструкцією.

Дід натиснув кілька кнопок.

На екрані загорівся простий рядок:

СТАРИЙ КАНАЛ / ОЧІКУВАННЯ

Зв’язок установився не одразу.

Три довгі сигнали.

Потім шум.

Потім голос.

Низький.

Спотворений.

— Говори.

Дід Олекса подивився на натовп перед лавкою.

— Бачив сьогодні хлопця.

— Якого хлопця?

— Ліва рука — протез. Очі такі, наче пам’ять за ними стукає, а він двері не відчиняє.

На тому боці помовчали.

— І?

— Приніс макет.

— Який?

Дід глянув на порожнє місце, де щойно висів 3D-проєкт руків’я.

— Не ринковий. Не бандитський. Не іграшковий.

— Військовий?

— Старіший за його обличчя. Розумніший за його пояснення.

Пауза стала довшою.

— Ти стверджуєш?

— Ні.

— Тоді навіщо дзвониш?

Дід Олекса скривився.

— Бо я старий, але не сліпий. І ще тому, що такі речі не приходять двічі випадково.

На тому боці знову мовчали.

Потім голос сказав:

— Не губи його з поля зору.

— Я не пес Ради.

— Я не прошу стежити.

— Добре, бо я б послав.

— Якщо він повернеться — повідом.

Старий хмикнув.

— А якщо не повернеться?

— Тоді, можливо, він уже пішов туди, куди мав.

Олекса глянув на сонячний прохід Техноряду.

На людей.

На дроти.

На неон.

На Ринок, який умів ховати легенди краще за будь-який архів.

— Може, — сказав він. — А може, хлопець просто хоче красиву дурню.

Голос відповів тихо:

— Красиві дурні іноді починають війни.

Зв’язок обірвався.

Дід Олекса сховав комунікатор назад під прилавок, сів, узяв кружку з холодним чаєм і подивився на відро з рибою.

— От бачиш, — сказав він рибі. — Я ж казав, люди гірші.

Риба не відповіла.

І дід Олекса вперше за день був майже задоволений розмовою.

Розділ VI. «Служба без фронту»

Новум Київ.

Лівий берег.

Військовий командний центр “Лівий Контур”.

2 червня 2100 року.

16:22.

На лівому березі армія давно перестала мати один фронт.

І це було проблемою.

Фронт можна було намалювати на карті. Провести лінію. Поставити позначки. Визначити сектор відповідальності, підвезти боєкомплект, розгорнути медиків, посадити офіцерів над планом і сказати: ось тут ворог.

На лівому березі ворог був усюди й ніде.

Вранці — банда, яка вирішила підняти собі рейтинг, напавши на склад із фільтрами.

Опівдні — неорганізовані повстанці, які підпалили службовий дрон і втекли в житловий квартал.

Після обіду — анархісти, що перекрили дорогу й вимагали “міста без секторів”.

Увечері — контрабандисти з Ринку, які везли модулі, оформлені як “запчастини для кавомашин”.

Уночі — нелегальні рейсери, яких наказували ловити так, ніби звичайний патрульний седан міг наздогнати машину, зібрану з моторів, гріха й бажання померти красиво.

Регулярна армія лівого берега щодня отримувала нові задачі.

Охорона маршрутів.

Патрулі біля блокпостів.

Супровід колон.

Пошук нелегальних озброєнь.

Придушення бунтів.

Зачистка складів.

Контроль нічних трас.

Підтримка поліції.

Підтримка внутрішньої безпеки.

Підтримка підрозділів, які підтримували інші підрозділи.

І десь між цим усім офіцери мали ще пам’ятати, що вони ніби армія.

У командному центрі “Лівий Контур” це відчувалося краще, ніж будь-де.

Будівля стояла в старому адміністративному кварталі біля промислової зони. Колись тут керували логістикою заводів, потім розмістили тимчасовий штаб, потім тимчасовість стала постійною, бо в Новум Києві все тимчасове мало талант переживати людей, які його створювали.

У головній залі пахло кавою, металом, вологим бетоном і втомою.

На стінах світилися карти районів. Червоні позначки конфліктів змінювалися швидше, ніж офіцери встигали їх обговорювати. Сектори миготіли: Чорногір’я, Дарниця-Схід, Троєщина-Нова, старий промисловий пояс, південні склади, дорога до Ринку, нічні траси за житловими кварталами.

Біля одного з екранів двоє молодих лейтенантів сперечалися з оператором поліційної мережі.

— У нас немає машин для погоні, — сказав лейтенант. — Скільки разів повторювати? Нелегальні рейсери йдуть на низьких трасах, через старі тунелі й проміжні дороги. Наш седан там лишить підвіску на першій ямі.

— У вас є кросовери.

— Кросовер — це не перехоплювач.

— Є броньовики.

Лейтенант подивився на нього так, ніби той щойно запропонував ловити чайку шафою.

— Броньовиком ганяти рейсерів?

— Це транспортний засіб.

— Це шафа з колесами й кулеметним гніздом. Він має лякати натовп, а не входити в поворот на сто сімдесят.

Поруч хтось пирхнув.

Оператор поліційної мережі втомлено потер очі.

— Наказ із правого берега: посилити контроль нічного руху.

— Передайте правому берегу, що фізика не підписувала їхній наказ.

Цю фразу почув Генерал, коли зайшов до зали.

Розмови не стихли одразу.

Не тому, що його не поважали.

А тому, що в “Лівому Контурі” всі були надто втомлені, щоб вчасно грати в офіційність. Але за кілька секунд офіцери все ж вирівнялися, хтось прибрав чашку з краю карти, хтось вимкнув зайвий канал, хтось зробив вигляд, що не спав сидячи.

Генерал не коментував.

Він сам виглядав так, ніби правий берег висмоктав із нього частину терпіння.

Темна польова форма. Жодного плаща. Жодної декоративності. Шрам на обличчі різко виділявся під холодним світлом штабу. Він пройшов до центральної карти й мовчки подивився на позначки.

Каспер ішов поруч.

Позаду зайшла Шіката.

Не парадом.

Без гучного “елітний підрозділ прибув”.

Просто люди, які щойно повернулися з промзони й уже розуміли, що день не закінчився.

Морті ніс дві кави й одну енергетичну банку, яку, судячи з вигляду, не схвалювала медицина. Василь поправляв свою м’яку шапочку й бурчав, що “лівий берег сам себе швидше наведе до порядку, ніж правий берег придумає адекватний наказ”. Близнюки з Майнца сперечалися, чи можна називати броньовик “оперативним транспортом”, якщо він розвертається як холодильник. Сірий уже вітався з регулярними солдатами, ніби знав половину штабу особисто. Жан мовчки оглянув пошкоджений дрон на технічному столі. Матео відразу пішов до логістів. Тошіро став біля карти так, щоб бачити і двері, і вікна, і людей, які думали, що їх ніхто не бачить. Ярослав з пов’язкою кинув короткий погляд на нічні маршрути.

— Знову рейсери? — спитав він.

Лейтенант біля карти втомлено відповів:

— Знову наказ їх ловити.

Скоті подивився на позначки нічних трас.

— На чому?

— На вірі в майбутнє.

— Слабкий двигун.

Морті поставив каву біля Генерала.

— Ваша.

— Дякую.

— Енергетик не ваш.

— Я й не питав.

— Це я на всяк випадок. Бо якщо медик побачить, я скажу, що це культурний експонат.

Генерал узяв каву й нарешті повернувся до всіх.

— Стан.

Офіцер оперативного сектору відкрив зведення.

— За день: три сутички з малими групами бунтарів у Чорногір’ї та на південних складах. Без загиблих. Двоє поранених серед патрулів. Одна спроба підпалу сервісного вузла. Дві банди з Ринку влаштували перестрілку за контроль над контрабандним маршрутом. “Скляні Пси” після ранкового інциденту тимчасово зняті з польових контактів. Нічні рейсери анонсували заїзд на старій трасі біля водоочисних каналів.

— Анонсували? — перепитав Василь.

— У відкритому каналі.

Близнюк ліворуч подивився на брата.

— Ти чув?

— Чув.

— Вони анонсують незаконний заїзд.

— Маркетинг.

Генерал не всміхнувся.

— Поліція?

— Просить армійську підтримку.

— Внутрішня безпека?

— Просить армійську підтримку.

— Рада?

Офіцер трохи затнувся.

— Просить демонстрацію контролю.

У залі хтось тихо видихнув.

Генерал поставив каву на стіл.

— Демонстрацію контролю можна провести на правому березі. Там дороги рівні.

Ніхто не засміявся голосно.

Але кілька людей дуже старалися.

Каспер дивився на карту.

— Сил не вистачає.

— Сил вистачає на армійські задачі, — сказав Генерал. — Не вистачає на те, щоб одночасно бути армією, поліцією, дорожньою службою, нічним патрулем, психологами для банд і декорацією для звітів Ради.

Він провів пальцем по карті.

— У нас скорочення по трьох батальйонах за пів року. Частину перевели в охорону об’єктів. Частину — в адміністративний резерв. Частину забрали під нові силові структури правого берега. А задач стало більше.

Молодий лейтенант тихо сказав:

— То ми тепер хто?

Генерал почув.

У залі стало тихіше.

— Повтори.

Лейтенант напружився.

— Я... не як неповага.

— Повтори.

Той проковтнув.

— Ми тепер хто, пане Генерале? Армія? Поліція? Патруль? Каральний підрозділ? Служба доставки порядку?

Запитання повисло між картами.

Воно було небезпечним не тому, що звучало бунтівно.

А тому, що звучало чесно.

Генерал дивився на нього кілька секунд.

Потім сказав:

— Саме це я сьогодні питав на правому березі.

Каспер ледь помітно повернув голову.

Шіката притихла.

Регулярні офіцери теж.

Генерал сперся долонями на край столу.

— Була конференція. Силовий блок, представники Ради, внутрішня безпека, поліційне управління, логісти. Гарна зала. Чисте скло. Кава така, ніби її робили люди, які ніколи не стояли на блокпості вночі.

Морті прошепотів до Василя:

— Тобто погана?

— Гірше. Правобережна.

Генерал продовжив:

— Вони говорили про оптимізацію. Про інтеграцію функцій. Про адаптивну модель безпеки. Про зменшення дублювання служб. Про те, що армія лівого берега має бути ближчою до населення.

Скоті тихо сказав:

— О, нас майже обійняли словами.

— Саме так, — відповів Генерал. — А коли я спитав, чи означає це, що армію перетворюють на поліцію без відповідних ресурсів, мені сказали: non mutatio, sed evolutio.

Кілька молодих офіцерів переглянулися.

Морті підняв руку.

— Це хороша латина чи погана?

Жан сухо відповів:

— “Не зміна, а еволюція.”

— А, — сказав Морті. — Тобто погана.

Генерал кивнув.

— Потім я попросив уточнити, як саме еволюція допоможе патрульному седану наздогнати нелегального рейсера на машині з переробленим приводом.

— І? — спитав лейтенант.

— Мені сказали, що питання технічного забезпечення буде винесено в окремий протокол.

Василь тихо пробурмотів:

— Протокол — це коли відповідь померла, але її красиво поховали.

Цього разу засміялися кілька людей.

Коротко.

Втомлено.

По-справжньому.

Генерал дав їм ці кілька секунд.

Потім повернув розмову.

— Висновок такий. Правий берег хоче менше армії, але більше контролю. Менше витрат, але більше присутності. Менше відповідальності, але більше звітів про стабільність. Вони бачать лівий берег як набір проблем. Не як територію з людьми.

Сірий, який стояв біля солдатів регулярної армії, тихо сказав:

— Люди це відчувають.

— Так, — відповів Генерал. — І тому кожен грубий патруль створює ще двох бунтарів. Кожна безглузда погоня створює легенду про рейсера. Кожне приниження банди робить її дурнішою, але злішою.

Каспер подивився на позначку ранкової колони.

— А кожна помилка з вантажем створює привидів.

Генерал не відповів одразу.

Потім сказав:

— Привиди були й до нашої помилки.

У залі знову стало тихо.

Не всі зрозуміли.

Каспер зрозумів.

Тошіро теж, здається, зрозумів, хоча нічого не сказав.

Матео повернувся від логістів.

— По рейсерах що робимо?

Генерал подивився на нічні маршрути.

— Не ганятися броньовиками. Виставити спостереження. Перекрити цивільний доступ до небезпечних ділянок. Без таранів, без показухи. Нам не потрібні трупи дітей, які вирішили, що швидкість — це свобода.

Ярослав кивнув.

— А якщо підуть через водоочисні?

— Не лізти в погоню. Вести до виходу. Там уже поліція.

Офіцер поліційної мережі відкрив рот.

Генерал глянув на нього.

— Так. Поліція. Бо це ваша робота.

Той закрив рот.

Скоті тихо сказав:

— Історичний момент. Армія повернула поліції поліцію.

Морті ледь не пирснув енергетиком.

Генерал узяв каву.

— По бандах — без самодіяльних рейдів. Хто хоче підняти рейтинг — хай робить це без наших солдатів у списку досягнень. По бунтарях — працювати через перемовників, якщо є вікно. По анархістах — не давати їм мучеництва. Вони дуже люблять, коли з них роблять легенду.

— А повстанці? — спитав лейтенант.

Генерал подивився на карту.

— Повстанці різні.

Це прозвучало не як виправдання.

Як факт.

— Є ті, хто хоче спалити все. Є ті, хто хоче вкрасти під цим шумом. Є ті, хто захищає свої квартали від нас, бо ми для них не армія, а черговий чужий наказ. І є ті, хто вміє воювати краще, ніж нам би хотілося.

Каспер тихо додав:

— Ранкові.

— Так.

Генерал перевів погляд на своїх офіцерів.

— Не називати всіх одним словом. Це зручно. І смертельно.

У цей момент на його персональному комунікаторі спалахнув короткий сигнал.

Не службовий.

Старий.

Такий старий, що більшість сучасних систем навіть не мала б знати, як він звучить.

Каспер почув його теж.

Його очі змінилися на пів тону.

Генерал глянув на екран.

СТАРИЙ КАНАЛ / ВХІДНИЙ

Він узяв комунікатор.

— Каспер.

— Так.

— П’ять хвилин.

Вони відійшли в бокову кімнату зі скляними стінами, але Генерал затемнив панелі одним жестом.

Зал лишився за ними приглушеним силуетом.

Генерал прийняв виклик.

Шум.

Три секунди.

Потім голос.

Старий, хрипкий, невдоволений самим фактом існування зв’язку.

— Говори, — сказав Генерал.

— Бачив сьогодні хлопця.

Каспер стояв поруч мовчки.

Генерал не змінив обличчя.

— Якого хлопця?

— Ліва рука — протез. Очі такі, наче пам’ять за ними стукає, а він двері не відчиняє.

Пауза.

Генерал опустив погляд.

— І?

— Приніс макет.

— Який?

— Не ринковий. Не бандитський. Не іграшковий.

— Військовий?

— Старіший за його обличчя. Розумніший за його пояснення.

Каспер дуже повільно повернув голову до Генерала.

Той дивився в одну точку.

— Ти стверджуєш? — спитав він.

— Ні.

— Тоді навіщо дзвониш?

— Бо я старий, але не сліпий. І ще тому, що такі речі не приходять двічі випадково.

Генерал мовчав.

На кілька секунд у кімнаті було чути тільки далекий шум командного центру за затемненим склом.

— Не губи його з поля зору, — сказав Генерал.

— Я не пес Ради.

— Я не прошу стежити.

— Добре, бо я б послав.

— Якщо він повернеться — повідом.

Старий хмикнув.

— А якщо не повернеться?

Генерал подивився на карту лівого берега крізь затемнене скло.

— Тоді, можливо, він уже пішов туди, куди мав.

— А може, хлопець просто хоче красиву дурню.

Генерал заплющив очі на коротку мить.

— Красиві дурні іноді починають війни.

Зв’язок обірвався.

Генерал ще кілька секунд тримав комунікатор у руці.

Каспер не поспішав.

Він умів чекати краще за більшість людей.

— Старий канал, — сказав він нарешті.

— Так.

— Олекса?

Генерал кивнув.

— Він живий?

— На зло всім.

— І що він знайшов?

Генерал повільно прибрав комунікатор.

— Не знайшов. Побачив.

— Хлопець із лівим протезом.

— Так.

— Макет клинка.

— Так.

Каспер дивився уважно.

— Ноктурн?

Генерал не відповів одразу.

За склом командний центр знову рухався: карти, люди, червоні позначки, накази, втома, місто без одного фронту.

— Поки що, — сказав Генерал, — це людина, яку не можна віддати Кальту першою.

Каспер прийняв це без здивування.

— Рада має знати?

— Ні.

— Архітектор?

— Він і так скоро щось запідозрить.

— Тоді що робимо?

Генерал повернувся до нього.

— Без хвоста. Без рейду. Без дурного героїзму. Подивимось на нього як люди, а не як система.

Каспер ледь помітно примружився.

— Де?

Генерал подумав секунду.

Потім у його погляді з’явилося щось майже людське.

Майже тепле.

— Гнат досі тримає зал у Чорногір’ї?

Каспер уперше за день майже всміхнувся.

— Тримає.

— Він ще ставить стару лаву біля вікна?

— Якщо її ніхто не вкрав.

— Її не вкрадуть. Вона важча за деякі броньовики.

— Ви хочете тренування?

— Я хочу подивитися, як людина рухається, коли не знає, що її оцінюють.

Каспер кивнув.

— Шіката?

— Візьмемо всіх. Офіційно — відновлення після виїзду. Неофіційно — очі відкриті, язики закриті.

— Морті не витримає.

— Морті витримає.

За склом Морті саме щось розповідав Василю з такою жестикуляцією, ніби захищав диплом на тему “чому шаурма після служби є моральною необхідністю”.

Каспер глянув туди.

— Спірно.

Генерал уперше за розділ ледь помітно всміхнувся.

— Тоді поставиш поруч із ним.

— Так точно.

Вони повернулися до зали.

Шум штабу знову накрив їх: голоси, сигнали, карти, запити, сварки, місто, яке ніхто не міг до кінця втримати в руках.

Генерал зупинився біля центральної карти.

— Оперативні задачі лишаються. Каспер — зі мною. Шіката, через сорок хвилин виїзд.

Морті підняв очі.

— Куди?

— Тренування.

Василь поправив шапочку.

— О, нарешті нормальний наказ.

Скоті подивився на карту рейсерських маршрутів.

— Зал чи погоня за смертниками?

— Зал, — сказав Генерал.

Близнюки переглянулися.

— Ти чув?

— Чув.

— День став кращим.

— Поки не буде ніг.

Матео буркнув:

— Ноги будуть.

— День став гіршим.

У залі хтось засміявся.

Генерал дозволив цьому сміху існувати.

Ненадовго.

Потім знову подивився на карту лівого берега.

На червоні точки.

На райони.

На Ринок.

На Чорногір’я.

На місце, де десь серед звичайних будинків ішов хлопець із лівим протезом, рюкзаком деталей і макетом клинка, який не мав би народитися випадково.

Генерал не знав, ким він був.

Не знав, ким стане.

Але знав одне: якщо система побачить його першою, вона не спитає, чому він шукає себе.

Вона спитає, як швидко його можна використати.

А це вже була різниця, за яку варто було порушити кілька неофіційних правил.

Розділ VII. «Молоко і рукавички»

Новум Київ.

Правий берег.

Тимчасовий оперативний центр Відділу особливого пошуку.

2 червня 2100 року, середа.

16:58.

Матіас Кальт пив молоко.

Не каву.

Не вино.

Не дорогий стимулятор із правобережних клубів, де люди платили за те, щоб їхній організм тимчасово пробачив їм стиль життя.

Молоко.

Зі звичайної прозорої склянки.

Він тримав її в руці, дивився на тонку білу пінку біля краю і всміхався так, ніби ця пінка щойно розповіла йому щось цікаве про людську природу.

Кабінет Кальта був майже порожнім.

Стіл. Два крісла. Прозора стіна з видом на карту лівого берега. Окрема полиця з рукавичками, паперовими справами, кількома старими книгами й маленькою лампою теплого світла, яка виглядала тут дивно людяно.

На великій стіні світилася карта.

ЛІВИЙ БЕРЕГ / ОПЕРАТИВНИЙ ШАР

Лівобережна Брама.

Чорногір’я.

Ринок.

Дарниця-Схід.

Сірий Пояс.

Троєщина-Нова.

Лісова Застава.

Південні Склади й Осокорські Канали.

Три знаки питання окремого маркера поки не мали адреси.

АРХІВНИЙ СЛІД / ЛІВИЙ БЕРЕГ / ??? / НЕВІДОМИЙ КОРИСТУВАЧ

Кальт зробив останній ковток.

Поставив склянку на стіл.

Дуже рівно.

Потім узяв серветку, повільно витер губи й подивився на свого оперативного офіцера.

Офіцера звали Орест Жорн.

Він був людиною, яка не розмовляла з кімнатою. Він її штовхав плечем.

Високий, широколиций, із коротко стриженим волоссям і поглядом, у якому завжди стояв наказ. Не прохання. Не думка. Саме наказ. Навіть коли він мовчав, здавалося, що хтось десь уже винен.

Якщо Кальт розрізав людей усмішкою, то Жорн робив це тупим інструментом.

Прямо.

Без музики.

І часто без потреби.

— Зведення по ранковій колоні, — сказав Жорн.

— Я слухаю, — відповів Кальт.

Він відкрив коробку з чорними тонкими рукавичками.

Не вдягав одразу.

Спершу провів пальцями по краю тканини, ніби перевіряв її на пам’ять.

Жорн активував на столі голограму.

— Місце інциденту передано армійському контролю. Дрон спостереження досі у технічників Генерала. Навігаційні блоки — там само. Зразки ґрунту й пилу не передані. Залишені ящики зі зброєю опечатані.

Кальт повільно підняв очі.

— А “Скляні Пси”?

— Досі в Генерала.

Пауза.

Кальт усміхнувся.

— Цікаво.

Жорн знизав плечима.

— Військові забрали їх першими. Формально — свідки інциденту на маршруті під армійським супроводом.

— Формально, — повторив Кальт. — Яке прекрасне слово. У ньому стільки місця для чужих помилок.

Він узяв першу рукавичку.

Повільно натягнув на праву руку.

Рух був методичний.

Спокійний.

Майже церемонний.

— Дрон на експертизу до нас, — сказав Кальт. — Пісок, пил, уламки дорожнього покриття, сліди з шин, залишки навігаційних перешкод — теж.

Жорн кивнув.

— Уже готую запит.

— Не запит.

Жорн підняв погляд.

Кальт натягнув другу рукавичку.

— Повідомлення про передачу матеріалів у межах юрисдикції Відділу особливого пошуку.

— Генерал може не зрадіти.

Кальт подивився на рукавички.

Розтягнув пальці.

Тканина сіла ідеально.

— Я не відкривав відділ для того, щоб Генерал радів.

Жорн трохи скривився.

— Він самостійний.

— Так.

— Надто.

— Можливо.

— Його люди лояльні йому більше, ніж Раді.

Кальт підняв очі.

— А ти вже встиг зробити політичний висновок? Як жваво.

Жорн не зніяковів.

— Я бачив такі типи. Старі командири. Вони говорять про честь, людей, солдатів. А потім ставлять власне рішення вище наказу.

— Іноді саме тому вони лишаються корисними.

— А іноді небезпечними.

Кальт усміхнувся.

— Оресте, майже всі цікаві люди небезпечні. Небезпечні люди хоча б мають форму. Нудні — розтікаються.

Жорн промовчав.

Йому явно не подобався стиль Кальта.

Кальту явно подобалося, що йому не подобається.

— Що по допитах? — спитав Кальт.

— Армія проводить первинне опитування.

— Опитування, — сказав Кальт м’яко. — Як ніжно.

Він підійшов до карти й торкнувся позначки ранкового маршруту.

— Але це ж наша юрисдикція, чи не так? Люди. Свідки. Психологічний профіль нападу. Хибні спогади. Паніка. Історія, яку вони розкажуть іншим, якщо ми дозволимо їм розказати її першими.

Жорн кивнув.

— Так.

Кальт повернувся.

— Тоді повідомте Генерала: “Скляних Псів” треба передати нам. Сьогодні.

— Усіх?

— Старшого — першого. Решту — групами. Я хочу почути, як одна й та сама тінь виглядає в різних головах.

Жорн швидко заніс наказ.

— Формулювання?

Кальт задумався на секунду.

Потім усміхнувся.

— “З метою повного встановлення обставин інциденту та запобігання повторним загрозам лівобережній логістиці”.

— М’яко.

— Це ж перше повідомлення.

Жорн зрозумів.

— А якщо відмовиться?

Кальт подивився на карту лівого берега.

На Чорногір’я.

На Ринок.

На Сірий Пояс.

На точку ранкової колони.

— Тоді друге буде менш м’яким.

Він повернувся до столу, взяв склянку з-під молока й ще раз глянув на тонку білу плівку на дні.

— Генерал цікавий.

— Через “Псів”?

— Через те, що він не любить поспішати з висновками.

— Це недолік?

Кальт поставив склянку рівно на те саме місце.

— Це рідкість.

Жорн нахмурився.

— Ви йому довіряєте?

— Ні.

— Не довіряєте?

— Теж ні.

Кальт повернув до нього усмішку.

— Я поки що дивлюся, у який бік він бреше найменше.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Військовий командний центр “Лівий Контур”.

2 червня 2100 року, середа.

17:17.

Старший “Скляний Пес” сидів у кімнаті для опитувань і намагався виглядати так, ніби все ще має контроль над ситуацією.

Виходило не дуже.

Без нашивки, без зброї, без своїх людей за спиною він здавався меншим. Не слабким — просто знятим із декорацій. Як актор, який забув костюм і тепер мусить доводити, що роль була його, а не тканини.

Генерал сидів навпроти.

Не кричав.

Не погрожував.

Не бив кулаком по столу.

Саме тому “Пес” нервував сильніше.

Каспер стояв біля стіни, мовчазний і майже непомітний. Це було його найнеприємнішим умінням: бути в кімнаті так, що ти постійно пам’ятаєш про нього, але не можеш використати це як привід щось сказати.

— Ще раз, — сказав Генерал. — Коли ви зрозуміли, що маршрут змінився?

“Пес” облизав губи.

— Після аварійного маяка.

— До цього навігація працювала штатно?

— Так.

— Дрон?

— Передавав картинку.

— Потім?

— Потім... картинка була, але не та.

Каспер ледь помітно підняв очі.

Генерал не змінився.

— Поясни.

— Він показував дорогу. Нормальну. Порожню. А ми вже бачили, що щось не так. Я не знаю, як це сказати.

— Скажи як є.

— Наче дрон брехав нам нашими ж очима.

Генерал мовчав кілька секунд.

— Скільки нападників ти бачив?

“Пес” відвів погляд.

— Багато.

— Скільки?

— Двадцять. Тридцять. Може, більше.

— Реальних?

Пауза.

— Не знаю.

— Припускай.

“Пес” стиснув зуби.

— Десять. Може, менше.

Каспер записав щось у планшет.

Генерал продовжив:

— Хто командував?

— Жінка.

— Бачив обличчя?

— Ні.

— Голос?

— Чув накази. Спокійна. Не кричала.

— Акцент? Діалект? Район?

“Пес” подумав.

— Лівобережна. Але не ринкова. Без баронського понту.

Каспер коротко глянув на Генерала.

— Що забрали?

— Ви знаєте.

— Хочу почути від тебе.

“Пес” видихнув.

— Медицину. Фільтри. Батарейні блоки. Частину зброї.

— Чому не все?

— Звідки я знаю?

Генерал дивився на нього мовчки.

Пес витримав три секунди.

— Бо хотіли, щоб ми знайшли. Щоб ви знайшли.

— Що саме?

— Старі серії.

Генерал повільно кивнув.

— Тобто ти зрозумів.

“Пес” гірко всміхнувся.

— Я не тупий.

Каспер тихо сказав:

— Сьогодні це дискусійно.

“Пес” зло глянув на нього.

Генерал не зупинив.

— Маршрут хто дав?

— Наш.

— Хто погоджував із корпорацією?

— Через посередника.

— Ім’я.

“Пес” замовк.

Генерал нахилився трохи вперед.

Не погрозливо.

Втомлено.

— Ти думаєш, що якщо мовчатимеш, банда тебе захистить.

— А ви?

— Я ставлю питання, на які тобі краще відповісти до того, як прийдуть люди, яким подобається сама процедура питань.

“Пес” ковтнув.

— Відділ?

Генерал нічого не відповів.

Цього було достатньо.

“Пес” тихо вилаявся.

— Ми не знали, що вантаж такий важливий.

— Знали, що він корпоративний.

— Це різне.

— Ні. Це виправдання.

Старший “Пес” уперше виглядав не злим, а наляканим.

— Нас передадуть їм?

Генерал не встиг відповісти.

У двері постукали.

Увійшов офіцер зв’язку.

— Пане Генерале. Термінове повідомлення з правого берега. Відділ особливого пошуку.

Каспер навіть не повернув голови.

Генерал узяв планшет.

Прочитав.

Обличчя не змінилося.

Але Каспер знав його досить давно, щоб помітити: день щойно став гіршим.

— Що там?! — спитав “Пес”.

Генерал повільно поклав планшет на стіл.

— Тебе хочуть побачити.

“Пес” зблід.

— Кальт?

Генерал подивився на нього уважніше.

— Ти знаєш це ім’я.

— У Ринку всі чують речі.

— І що чули?

Пес спробував усміхнутися.

Не вийшло.

— Що якщо він усміхається, краще не радіти.

Каспер тихо сказав:

— Розумна чутка.

Генерал підвівся.

— Опитування завершено. Підготуйте передачу старшого. Решту — окремо. Без зайвого шуму.

“Пес” різко підняв голову.

— Генерале!

Той зупинився.

— Ми ж відповіли.

— Частково.

— Вони нас зламають.

Генерал кілька секунд дивився на нього.

— Тоді відповідай їм швидше, ніж вони почнуть любити твоє мовчання.

Він вийшов із кімнати.

Каспер пішов за ним.

У коридорі було тихіше, ніж у головній залі. За склом рухалися люди, карти, накази, місто без фронту й без пауз.

— Кальт? — спитав Каспер.

— Так.

— Вимагає передачу?

— Так.

— Сьогоднішнє тренування?

Генерал подивився на годинник.

17:26.

Середа.

Артор сьогодні, за словами діда, вже був на Ринку. Якщо Олекса не помилився, хлопець зараз або йшов додому, або сидів десь із Койлом над деталями. У зал він міг не прийти.

Але завтра...

Генерал повільно видихнув.

— Скасовуємо.

Каспер кивнув, ніби саме цього й чекав.

— Команді що сказати?

— Що сьогодні нас знову перемогла бюрократія.

— А завтра?

Генерал глянув на нього.

— Завтра тренування. Чорногір’я. Зал Гната.

— Груди та плечі?

— Авжеш.

Каспер майже всміхнувся.

— Морті зрадіє, поки не зрозуміє.

— Це найкращий вид радості.

Вони повернулися до головної зали.

Морті першим помітив їх.

— Ну що, виїзд?

Генерал подивився на Шікату.

— Ні. Зал переноситься на завтра.

Василь одразу скривився.

— Я вже морально готувався не любити штангу.

Скоті глянув на Морті.

— Твоя шаурма плаче.

Морті поклав руку на груди.

— Вона сильна. Вона дочекається.

Близнюки переглянулися.

— Ти чув?

— Чув.

— Завтра в нас спина.

— День став гіршим наперед.

Ярослав із пов’язкою тільки кивнув.

Жан спокійно сказав:

— Якщо завтра груди та плечі, сьогодні можна хоча б не померти від паперів.

Матео, дивлячись на нове повідомлення логістів, буркнув:

— Оптиміст.

Генерал дочекався, поки короткий шум стихне.

— Сьогодні — передача свідків Відділу особливого пошуку. Дрон і матеріали місця інциденту підуть на експертизу. Працюємо чисто. Без конфлікту з людьми Кальта.

Василь тихо спитав:

— А якщо вони самі конфлікт?

Генерал подивився на нього.

— Тоді ми будемо професійнішими.

Сірий, який стояв поруч із регулярними солдатами, тихо сказав:

— Це важче, ніж здається.

— Тому це наказ, — відповів Генерал.

Шіката прийняла.

Без радості.

Але прийняла.

Генерал знову глянув на карту лівого берега.

Десь там, у Чорногір’ї, хлопець із лівим протезом сьогодні не прийде в зал.

І добре.

Бо сьогодні зал уже був би не зустріччю.

А перевіркою, зробленою поспіхом.

Завтра все виглядатиме випадковіше.

Людяніше.

Правильніше.

Іноді місто рятувало людей не добротою.

А затримкою.

Розділ VIII. «Дорога додому»

Ринок.

Поблизу житлового блоку Койла.

2 червня 2100 року.

17:40.

До будинку Койла вони дійшли не одразу.

Ринок умів затримувати людей.

Не силою.

Не проханням.

Просто дрібницями.

То хтось перекривав прохід ящиками з фільтрами. То продавець кави кричав, що в нього “найчесніший кофеїн на лівому березі”. То двоє підлітків тягнули старий монітор і сперечалися, чи це майбутній ігровий екран, чи “велика рамка для розчарування”. То з верхніх балконів хтось сушив білизну над неоновою вивіскою ремонту дронів.

Ринок був не районом.

Він був звичкою міста виживати.

Будинок Койла стояв у щільному кварталі між технічними рядами, старими багатоповерхівками й вузькою вулицею, де одночасно могли пройти люди, проїхати скутер і посваритися два продавці, але тільки якщо всі троє ненавиділи комфорт.

Над входом блиміла стара лампа. Поруч на стіні хтось намалював кота з паяльником і підписав:

РЕМОНТУЮ ДУШУ. ДОРОГО.

Койл зупинився біля дверей і поправив рюкзак із деталями.

— Все. Бабця чекає. Сер Базиль теж.

— Передай йому мою повагу.

— Він базилік. Йому все одно.

— Грубо.

— Він сам такий.

Артор усміхнувся, але не встиг відповісти.

З-за повороту долетів низький рев двигунів.

Не один.

Кілька.

Розмови на вулиці стихли не повністю, але стали тоншими. Люди почали озиратися. Хтось відійшов ближче до стіни. Хтось навпаки склав руки на грудях і залишився стояти, демонстративно не звільняючи простір.

На вулицю заїхали байки.

Яскраві. Гучні. Занадто чисті для Ринку й занадто нахабні для здорового глузду.

Попереду їхав чоловік у червоній куртці з чорними вставками. На голові — високий ірокез, пофарбований так, що справді нагадував перець чилі. Не метафорично. Прямо перець. Червоний кінчик, темні боки, гострий силует.

За ним — ще шестеро.

У всіх різні байки, але однакова спроба виглядати так, ніби вулиця мала сама їм аплодувати.

На спинах курток — знак: стилізований перець із металевим хвостом.

Артор подивився на них.

Потім на Койла.

— Блатні?

Сказав це тихо.

Сухо.

З такою кількістю сарказму, що слово могло б пройти КПП як холодна зброя.

Койл хмикнув.

— Перці.

— Серйозно?

— На жаль, вони теж так думають.

Байки повільно прокотилися вулицею. Не тому, що не могли швидше. А тому, що хотіли, щоб усі встигли подивитися.

Один із “Перців” кинув погляд на людей біля кав’ярні й усміхнувся.

Ніхто не усміхнувся у відповідь.

З вікна другого поверху стара жінка крикнула:

— Глушіть свої каструлі, виродки!

Хтось біля кіоску додав:

— Продажні перці! Вам би в борщ, а не в Сенат!

Один байкер різко повернув голову.

Але не зупинився.

Артор помітив.

— Їх тут не люблять.

— Їх тут проклинають професійно, — сказав Койл. — З любов’ю до деталей.

— Чому?

Койл дивився, як байкери зупиняються біля невеликої кафешки на розі. Двоє пішли всередину. Ще один під’їхав до паливного автомата. Інші залишилися біля байків, позуючи людям, які їх не просили позувати.

— Бо вони втратили репутацію, — сказав Койл. — А на Ринку це гірше, ніж втратити гроші.

— Банда?

— Банда з місцями в Сенаті Ринку.

Артор підняв брови.

— Банда в Сенаті?

— Вітаю в політичній науці лівого берега. Тут якщо в тебе достатньо людей, грошей і нахабства, тебе перестають називати проблемою й починають називати фракцією.

— Прекрасно.

— Було б, якби вони не продалися Раді.

Артор уже не усміхався.

— Доведено?

— На Ринку слово “доведено” означає, що всі знають, але папірець ще не знайшли. Перці отримали маршрути, захист, пальне, нові байки, посередників. Натомість раптом почали голосувати дуже зручно для правого берега.

— А військові?

— Не терплять їх.

— Поліція?

— Теж.

— Але?

Койл зітхнув.

— Але союзники. Тимчасові, корисні, огидні. У Раді люблять такі слова. Можна навіть латинською щось придумати, щоб звучало не як “ми купили покидьків”.

Артор подивився на “Перців”.

Вони сміялися біля кафешки, голосно, штучно, показово. Один закинув ногу на байк, другий крутив у пальцях ключі, третій сперечався з паливним автоматом, ніби той особисто образив його честь.

Люди обходили їх не зі страху.

З огидою.

Це було гірше.

Страх хоча б визнавав силу.

Огида відмовляла навіть у цьому.

— Покидьки, — сказав Артор.

Койл глянув на нього.

— Ти сьогодні лаконічний.

— Я після Техноряду. Енергія лишилась тільки на точні формулювання.

— Точне.

Один із “Перців” раптом подивився в їхній бік. Погляд ковзнув по Койлу, затримався на Арторові, на лівому протезі, на рюкзаку.

Артор не відвів очей.

Не агресивно.

Просто не відвів.

Байкер усміхнувся криво, ніби хотів щось сказати, але старший у червоній куртці клацнув пальцями й покликав його до кафешки.

Той відвернувся.

Койл тихо сказав:

— Не починай.

— Я стою.

— У тебе іноді “стою” виглядає як “починаю передмову до проблеми”.

— Це талант.

— Це діагноз.

Артор видихнув і глянув на небо між будинками.

Сонце вже хилилося нижче, але спека ще тримала вулиці за комір. Над Ринком плавало тепле світло, змішане з пилом, запахом масла, кави, паливних випарів і смаженої їжі. Десь унизу працював старий генератор. Десь згори лунала музика. На балконі навпроти хлопчик поливав рослину з пластикової пляшки, а поруч його мати кричала комусь у телефон, що “світло знову обіцяли по групах, а дали по нервах”.

Артор на мить подумав, що міг би піти пішки.

Від Ринку до Чорногір’я — хвилин сорок, якщо не поспішати. Через щільні вулиці, повз старі висотки, обхідними проходами біля КПП, де завжди хтось сперечався з автоматичною рамкою, бо вона “вчора пропускала нормально”. Пішки можна було відчути місто. Його втому. Його жар. Його дивну вперту красу.

Але після Техноряду, деталей, “Перців” і всього іншого ноги сказали, що романтика може почекати.

— Поїду автобусом, — сказав він.

— Розумне рішення, — відповів Койл. — Мене аж насторожило.

— Я іноді еволюціоную.

— Non mutatio, sed evolutio, — урочисто сказав Койл.

— Що?

— Не зміна, а еволюція. Правобережна латина для випадків, коли хочеш сказати дурню, але дорого.

Артор засміявся.

— Тобі не можна до політики.

— Мені можна тільки в техпідтримку революції.

— Сумнівна посада.

— Зате з чаєм.

Вони підійшли до зупинки біля бокового виходу з Ринку.

Вона була маленька, заклеєна оголошеннями, стікерами банд, старими попередженнями про комендантську годину й новим повідомленням:

МАРШРУТ 17-Л: РИНОК — ЧОРНОГІР’Я — ЛІВОБЕРЕЖНА БРАМА

МОЖЛИВІ ЗАТРИМКИ ЧЕРЕЗ КПП

За зупинкою виднілася одна з контрольних рамок. Не головний КПП, але достатньо помітний, щоб нагадувати: Ринок був автономним рівно настільки, наскільки йому дозволяли торгуватися з реальністю.

Майже з усіх боків Ринок мав виходи з перевірками.

Десь м’якішими.

Десь грубішими.

Десь такими, де краще було не жартувати навіть Койлу.

Автобус прийшов за сім хвилин.

Старий електробус із подряпаними боками, синьою смугою й табличкою, яка миготіла так, ніби теж хотіла додому.

Двері відчинилися.

Зсередини війнуло теплим повітрям, дешевим освіжувачем і людською втомою.

— Напиши, як будеш вдома, — сказав Койл.

— Ти хвилюєшся?

— Я контролюю якість доставки друга.

— Турбота?

— Логістика.

— Передай серу Базилю, що він емоційно недоступний.

— Він скаже те саме про тебе.

Артор зайшов у автобус і сів біля вікна.

Койл залишився на зупинці, підняв два пальці до скроні.

— Пакет відправлено, — сказав він беззвучно губами.

Артор повторив жест.

— Пакет у дорозі.

Двері зачинилися.

Автобус рушив.

Ринок повільно потягнувся за вікном назад: техноряди, вивіски, балкони, люди, байки “Перців” біля кафешки, паливний автомат, стара жінка у вікні, яка все ще дивилася на банду так, ніби могла перемогти їх одним прокляттям.

Потім почався КПП.

Автобус сповільнився.

Сканер пройшов по вікнах холодною синьою лінією. У салоні всі звично притихли. Навіть ті, кому не було чого ховати, на КПП згадували, що система могла вигадати це за них.

На екрані біля водія спалахнуло:

ПЕРЕВІРКА МАРШРУТУ / ДОПУСК ОЧІКУЄТЬСЯ

Артор дивився у вікно.

За рамками КПП Ринок закінчувався не різко.

Він розтікався.

Спершу зникали найяскравіші вивіски. Потім менше ставало кіосків. Потім замість технічних лавок починалися житлові будинки, майстерні, маленькі продуктові, двори, де люди сиділи на лавках і обговорювали новини так, ніби від їхніх висновків залежала доля світу.

Можливо, частково так і було.

Чорногір’я чекало попереду.

Високе, густе, тепле.

Район, де будинки тримали небо на плечах, а люди — свої дрібні життя між роботою, чергами, підробітками, жартами, тривогою й вечірніми вікнами.

Автобус виїхав із КПП.

На горизонті сонце торкалося верхівок висоток.

Вечір ще не почався.

Але вже стояв поруч.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

2 червня 2100 року.

19:24.

До Чорногір’я автобус доповз уже після дев’ятнадцятої двадцять.

Не доїхав.

Саме доповз.

Він зупинявся майже на кожній зупинці, набирав людей, випускав людей, чекав біля КПП, бурчав дверима, миготів табличкою маршруту й поводився так, ніби теж мав важкий день і хотів, щоб усі це поважали.

Артор вийшов біля свого кварталу.

Вечір тримався теплий і трохи пиловий. Між висотками тягнувся запах асфальту, кави з маленького кіоску, чиєїсь вечері й далекої промзони. У вікнах уже загорялися перші жовті квадрати світла. Діти ганяли м’яча біля майданчика, двоє чоловіків сперечалися біля під’їзду про ціни на фільтри, а старий пес лежав у тіні й дивився на світ із мудрістю істоти, яка давно все зрозуміла й більше не бере участі.

Артор піднявся ліфтом на п’ятдесятий.

Ліфт ішов повільно.

Як людина, яку не спитали, чи вона хоче сьогодні працювати.

Двері відчинилися.

Коридор зустрів його тишею, холодним світлом і знайомим запахом бетону після спеки.

Артор відчинив квартиру, зайшов, скинув рюкзак біля стіни й видихнув.

— Нарешті я вдома.

Квартира мовчала.

Але це було хороше мовчання.

Своє.

Він дістав телефон і написав Койлу:

Артор:

Пакет доставлено. Бусік вижив. Я теж.

Відповідь прийшла майже одразу.

Койл:

Прийнято. Бусіку медаль. Тобі душ.

Артор:

Спершу кроси.

Койл:

Оце дисципліна. Мене лякає твій розвиток.

Артор усміхнувся.

Вечірні справи чекали, як маленький домашній квест без нагороди, але з відчуттям, що життя ще тримається купи.

Він помив кросівки, обережно витер підошви, поставив їх біля балкона сохнути. Потім увімкнув у навушниках плейлист — той самий дивний мікс, де романтичний поп міг без попередження перейти в чіловий трек, а після нього влетіти мелодійний метал із синтами, гітарою й вокалом, від якого хотілося дивитися на нічне місто так, ніби воно тебе розуміє.

На кухні закипіла вода.

Артор дістав продукти, поставив вечерю грітися, нарізав щось просте, додав спецій, бо без спецій життя було схоже на службовий звіт.

У навушниках почалася нова пісня.

М’які біти.

Піаніно десь позаду.

Приглушена електрогітара, яка не кричала, а ніби світилася в темряві.

Артор тихо підспівував, поки мішав соус:

Ми підемо туди, де зорі ближче,

де ніч тримає місто на руках.

І якщо серце знов тебе покличе —

я знайду тебе у світлих небесах.

Він на секунду завмер із ложкою в руці.

— Ось би до нього на концерт, — подумав він. — Треба подивитися онлайн.

Потім згадав, що говорив це вже разів п’ять про різних виконавців, і жодного разу не перевірив.

— Сьогодні точно, — сказав він сам собі.

Це була брехня.

Але добра.

Він повечеряв біля вікна, поки за склом Чорногір’я повільно ставало вечірнім. Потім помив посуд, прибрав кухню, прийняв душ і почистив зуби. Після гарячого дня вода відчувалася майже як нове життя, тільки без офіційної реєстрації.

Перед комп’ютером він ще на кілька хвилин вийшов на балкон.

Вечірне повітря було тепле.

Не свіже повністю — лівий берег рідко дозволяв собі таку розкіш. Але в ньому був вітерець. Маленький, упертий, живий. Він проходив між висотками, торкався обличчя й ніби казав: все ще тут.

Артор сперся на поруччя.

Десь унизу хтось сміявся. Десь далі сигналив транспорт. У вікнах чужих квартир рухалися силуети людей, які готували їжу, сварилися, дивилися новини, чекали когось або просто сиділи в тиші після дня.

Звичайне життя.

Крихке.

Але вперте.

Артор вдихнув ще раз і повернувся в кімнату.

Комп’ютер прокинувся синім світлом.

Він сів, надів навушники й написав Койлу:

Артор:

Готовий до цифрових поразок?

Койл:

Я готовий до нашого тактичного тріумфу, який система помилково назве поразкою.

Через хвилину вони вже були в голосовому каналі GameSpeak.

— Пінг? — спитав Койл.

— Стабільний.

— Пакет прийнято, брате.

— Не біжимо в центр мапи.

— Я навіть не планував.

— Ти брешеш голосом людини, яка вже біжить.

— Це називається ініціатива.

— Це називається “чому нас мінуснули за тридцять секунд”.

Вони грали до опівночі.

Було все.

Моменти, коли їм щастило так, ніби сама гра вирішила тимчасово бути доброю. Моменти, коли їх зносили за дурну помилку. Один майже героїчний раунд. Один повний хаос, після якого Койл п’ять хвилин сміявся й назвав це “лайтовою кумедією з елементами нагібу”. Артор сказав, що “елементи нагібу” були здебільшого над ними. Койл відповів, що мистецтво не завжди розуміють сучасники.

О 00:03 вони нарешті вийшли з гри.

— Все, я спати, — сказав Артор.

— Іди. Завтра не прокинешся — я скажу, що ти героїчно пав у меню налаштувань.

— Дуже красиво.

— Я вмію прощатися.

— Добраніч, гвинтик.

— Добраніч, пакет.

Артор вимкнув комп’ютер.

Кімната стала тихішою.

Він ліг у ліжко, відчуваючи приємну втому в тілі й легкий шум вечора в голові. День був дивний. Але закінчився нормально.

І цього було достатньо.

Принаймні на сьогодні.

Розділ IX. «Павуки не чекають»

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

3 червня 2100 року, четвер.

09:18.

Артор прокинувся не від тривоги.

Не від сну.

Не від шуму за вікном.

А просто тому, що організм вирішив: досить лежати, герой побуту.

Він розплющив очі й кілька секунд дивився в стелю.

Тиша.

М’яка.

Домашня.

Така, в якій не хотілося одразу перевіряти телефон, двері, воду, новини, майбутнє й моральний стан людства.

Артор потягнувся під ковдрою, відчув приємну важкість у тілі після вчорашнього дня і сонно видихнув.

Спав він спокійно.

Навіть не чув ранкового оголошення про відбій комендантської о шостій.

Зазвичай воно пролазило у квартиру крізь місто: короткий сигнал, сухий голос системи, формальна фраза про “відновлення денного режиму пересування”. Цього разу — нічого. Артор провалився в сон так глибоко, ніби хтось нарешті вимкнув у голові зайві вкладки.

Він повернув голову до вікна.

За склом було сонячно.

Небо над Чорногір’ям стояло блакитне, чисте, з легенькими хмарками, що повільно пливли над висотками, мов маленький білий флот. Не грізний. Не військовий. Просто тихий флот ранку, який нікого не збирався завойовувати.

— Оце вже красиво, — пробурмотів Артор.

Квартира мовчала у відповідь.

Він ще хвилину лежав, дозволяючи собі нічого не робити.

Розкіш.

Невелика, але чесна.

Сьогодні він нікуди не планував іти до другої половини дня. Тільки джим о 14:30. Спина. Нормальне тренування. Без Техноряду. Без дідів із загадковими фразами. Без байкерів із перцевими ірокезами. Без КПП, які дивляться на людей синім сканером так, ніби в кожного в кишені обов’язково лежить державна таємниця.

Просто ранок.

Сніданок.

Новини.

Прибирання.

Зал.

Майже план здорової людини.

Артор сів на ліжку, провів долонею по обличчю й глянув у бік кімнати.

Потім у бік підлоги.

Потім на стілець, де лежала футболка.

Потім на полицю.

Потім на кут біля шафи.

— Так, — сказав він. — Або я сьогодні прибираю, або скоро платитиму оренду павукам.

Ця думка була достатньо мотиваційною.

Він підвівся, застелив ліжко не ідеально, але так, щоб внутрішній критик не викликав комісію, і пішов на кухню.

Поки чайник грів воду, Артор відкрив новини лівого берега.

Стрічка вже жила своїм життям.

ЛІВОБЕРЕЖНИЙ КАНАЛ / РАНКОВЕ ЗВЕДЕННЯ

На Південних Складах затримки транспорту через перевірки вантажів.

У Троєщині-Новій вночі зафіксовано несанкціонований заїзд. Постраждалих немає.

Ринок повідомляє про стабільну роботу основних торгових секторів.

У Дарниці-Схід тривають відновлювальні роботи після пошкодження сервісного вузла.

Температура вдень може перевищити норму. Енергетики просять зменшити навантаження на мережу.

Артор пирхнув.

— Енергетики просять. Мережа молиться.

Він перегорнув нижче.

Були ще новини про Дніпро, Дон-Рубіж і Запорізький сектор. Чергове політичне бурчання з латинськими словами, які виглядали так, ніби хтось спершу хотів сказати “ми посваримося”, але потім одягнув це в костюм.

Артор прочитав заголовок:

Дон-Рубіж назвав можливе втручання Дніпра у Запорізький сектор порушенням status quo

— Ну звісно, — сказав він. — Якщо сварка без латини, то вона несерйозна.

Чайник клацнув.

Артор зробив сніданок: щось швидке, але не зовсім безвідповідальне. Каша, банан, яйця, кава. Досить здорово, щоб Гнат не матеріалізувався з повітря й не подивився осудливо.

Він сів біля вікна.

За склом Чорногір’я прокидалося повністю.

У дворі хтось уже ніс пакети з магазину. Двоє дітей сперечалися через самокат. На сусідньому балконі чоловік у майці курив і дивився на небо з виразом людини, яка мала свої питання до Всесвіту, але сьогодні вирішила не починати. На даху нижчого будинку блищали сонячні панелі, старі й нові впереміш, як латки на дуже великій куртці.

Артор їв повільно.

Без поспіху.

У телефоні блиснуло повідомлення.

Койл:

Живий після нічного нагібу?

Артор:

Фізично — так. Репутаційно — під питанням.

Койл:

Я переглянув статистику. Ми були майже геніями.

Артор:

Майже — це коли тебе мінуснули гранатою через власну ініціативу?

Койл:

Це була драматургія.

Артор:

Це був мінус два.

Койл:

Мистецтво вимагає жертв.

Артор усміхнувся.

Після сніданку він помив посуд, прибрав стіл і ввімкнув плейлист на колонці.

Почався чіловий поп із м’яким басом, теплим вокалом і синтами, які звучали так, ніби хтось поклав сонце на музику й трохи зменшив гучність.

— Піде, — сказав Артор.

Він дістав ганчірку, мийний розчин і подивився на квартиру.

Квартира подивилася у відповідь кількістю пилу.

— Не дави психологічно, — сказав він їй.

Почав із кухні.

Потім стіл.

Потім підвіконня.

Потім полиці.

На третій полиці він знайшов дрібний пиловий клубок, глянув на нього й задумливо сказав:

— Якщо ти павук, подай знак.

Клубок не подав.

— Значить, пил. Добре.

Музика перемкнулася на романтичний поп. Піаніно, легкий ритм, голос, який співав про когось, кого не вдалося забути, але вдалося пережити красиво.

Артор машинально підспівував, витираючи пил із полиці біля маленької моделі фіолетового Dodge.

— Звісно, — пробурмотів він. — Навіть пил у мене під драматичний саундтрек.

Він перестав витирати на секунду.

Подивився на модель.

Фіолетовий корпус. Дві чорні смуги. Неоново-блакитні фари.

Красива дурня.

Як сказав би дід Олекса.

Артор торкнувся пальцем даху моделі й поставив її рівніше.

— Колись, — сказав він тихо.

Сам не зрозумів, до чого саме це “колись”.

До машини.

До дороги.

До життя, де він знав би, куди їде.

Плейлист раптом перескочив у мелодійний метал.

Гітара ввійшла м’яко, потім ширше, синти підняли фон, барабани дали тілу ритм, і квартира одразу перестала бути місцем прибирання. Вона стала ареною великої побутової битви проти пилу, хаосу й павучої експансії.

Артор підняв ганчірку, як прапор.

— Ну все. Тепер ви самі нарвалися.

Прибирання пішло швидше.

Він пропилососив кімнату, зібрав дрібні речі зі столу, склав одяг, виніс сміття до загального контейнера на поверсі, повернувся, перевірив, чи точно зачинив двері, потім перевірив ще раз, бо мозок вирішив, що перший раз був репетицією.

— Зачинено, — сказав він уголос. — Дякую, комітет тривожних перевірок, засідання завершено.

Комітет, звісно, не був повністю згоден.

Але промовчав.

Це вже була перемога.

До полудня квартира виглядала значно краще.

Не ідеально.

Але вже не так, ніби павуки могли подавати документи на автономію.

Артор вийшов на балкон із водою.

День ставав гарячішим.

Небо все ще було блакитним, але хмарки-флот розійшлися ширше, наче кожен корабель отримав власний маршрут. Висотки Чорногір’я стояли в сонці масивні й трохи втомлені. Далеко за ними виднівся сіріший край промислових зон, а ще далі — тонкі лінії доріг, по яких лівий берег ганяв свої автобуси, вантажі, патрулі, чутки й людей, які просто хотіли встигнути додому.

Артор ковтнув води.

Сьогодні мало бути нормально.

Зал о 14:30.

Спина.

Душ.

А потім, можливо, знову гра з Койлом.

Або технічний вечір із макетом руків’я.

Або просто музика.

Він не знав.

І вперше за ранок це “не знав” не дряпало зсередини.

Просто стояло поруч.

Майже мирно.

Телефон знову блиснув.

Койл:

Ти сьогодні в зал?

Артор:

Так. Спина о 14:30.

Койл:

Передай Гнату, що я морально тренуюся.

Артор:

Він скаже, що моральні м’язи теж треба прибирати після себе.

Койл:

Страшна людина.

Артор:

Сертифікована.

Койл надіслав стікер із котом у броні.

Артор засміявся й сховав телефон.

За годину треба буде збирати речі.

А поки можна було ще трохи посидіти в чистішій квартирі, послухати, як плейлист м’яко переходить із важких гітар у чіловий поп, і дозволити ранку бути ранком.

Без привидів.

Без питань.

Без старих назв, які стукали десь за пам’яттю.

Просто сонце.

Просто блакитне небо.

Просто четвер.

І квартира, яку павуки сьогодні не захопили.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

3 червня 2100 року, четвер.

14:03.

О чотирнадцятій нуль три Артор подивився на годинник і зрозумів, що ранок офіційно закінчився.

Гнат саме відкривав зал.

А це означало, що десь у Чорногір’ї вже клацнув старий замок, важкі двері відчинилися, а Гнат, найімовірніше, сказав комусь першу педагогічну погрозу дня.

Артор відкрив прогноз погоди.

Екран показав сонце, спеку й дуже впевнену температуру, яка виглядала так, ніби мала особистий конфлікт із людством.

— Ага, — сказав Артор. — Штани сьогодні відпочивають.

Він глянув на свої улюблені широкі штани, які лежали на стільці й виглядали як найкращий варіант для стилю, але не для виживання.

— Вибачайте, легенди. Сьогодні не ваш день.

Замість них він дістав спортивні шорти й просту футболку. Перевдягатися в залі повністю не хотілося. Максимум — змінити футболку після тренування, щоб не йти додому в стані “я програв битву з власним тілом”.

Він поклав у рюкзак чисту футболку, рушник, перевзувачку, невеликий пакет для мокрих речей і перевірив, чи взяв ключі.

Потім перевірив ще раз.

— Так, комітет, ключі є.

Комітет тривожних перевірок промовчав, але підозріло.

Артор дістав дволітровий бідончик і почав набирати воду. Вода шуміла рівно, спокійно, майже медитативно. Він дивився, як прозорий об’єм повільно піднімається до верху, і подумав, що це, мабуть, найчесніша підготовка до спини: вода, рушник і надія, що завтра він зможе підняти руки без драматичної музики.

Він закрутив кришку.

Потім дістав білі невисокі шкарпетки.

Не ті, що “ну ще нормальні”.

А нормальні нормальні.

Після цього взув інші кроси — більш спортивні, легші, з кращою підошвою. Не такі стильні, як улюблені, зате ноги зазвичай не писали після них заяву про порушення прав.

Артор став перед дзеркалом.

Спортивні шорти.

Футболка.

Легкі кроси.

Рюкзак.

Дволітровий бідончик води.

— Ну що, — сказав він своєму відображенню. — Спина сама себе не зробить.

Відображення виглядало помірно мотивованим.

Це вже було більше, ніж нічого.

Він вимкнув плейлист, пройшовся квартирою, перевірив вікна, плиту, воду, двері на балкон. Не надто довго. Майже без зайвого кола. Це можна було вважати маленькою перемогою над власним мозком.

На виході Артор ще раз глянув на прибрану квартиру.

Чистіше.

Світліше.

Павуки сьогодні програли.

День почався дуже годно.

Він усміхнувся сам до себе й подумки сказав:

Дякую, міс Доле. Сьогодні ти прямо в адекваті.

Міс Доля, якби могла, мабуть, чемно всміхнулася б у відповідь.

Бо міс Доля вже підготувала для Артора дещо неочікуване.

Два матові броньовики.

Елітний підрозділ.

Генерала зі шрамом.

І тренування, яке мало бути просто спиною, а стане ще одним маленьким поворотом у бік минулого.

Але Артор цього не знав.

Поки що.

Він зачинив двері, натиснув кнопку ліфта й пішов у свій звичайний четвер.

Який уже переставав бути звичайним.

Розділ X. «Мантикори в пилюці»

Новум Київ.

Лівий берег.

Військовий сектор “Лівий Контур”.

3 червня 2100 року, четвер.

08:00.

Першим прокинувся Генерал.

Як завжди.

Не від сигналу.

Не від кроків у коридорі.

Не від чужого хропіння, хоча Морті в цьому питанні часом мав амбіції малого двигуна.

Просто відкрив очі рівно о восьмій.

Казарма ще спала.

Звичайна казарма. Без окремого генеральського блоку, без м’якого службового люкса, без кабінету зі спальнею й вікном на місто. Довга кімната, ліжка в ряд, шафи, складені речі, запах металу, чистої тканини, зброярського мастила й людей, які вміли прокидатися за наказом, але все одно ненавиділи ранок.

Генерал мав чин, через який міг би спати окремо.

Але Шіката була тут.

Отже, і він був тут.

Він сів на ліжку, кілька секунд посидів нерухомо, потім тихо підвівся, взяв рушник і пішов до ванної.

У дзеркалі над умивальником його зустріло знайоме обличчя.

Шрам.

Сірі очі.

Сліди втоми, яку не змивала навіть дисципліна.

Він увімкнув воду.

Холодна.

Добре.

Вода торкнулася обличчя, і вчорашній вечір повернувся чіткіше.

Правий берег.

Відділ особливого пошуку.

Скляні двері.

Молочно-білі стіни.

Матіас Кальт із ввічливою посмішкою людини, яка дивиться не на тебе, а на твою майбутню помилку.

Вони привезли старшого “Скляного Пса” без зайвого шуму.

Формально.

Чисто.

Так, як і наказали.

Кальт зустрів їх у коридорі відділу. Поруч стояв його офіцер — Орест Жорн. Прямий, важкий, неприємний. Такий тип людини, яка могла перетворити навіть слово “доброго дня” на попередження.

Коли старшого “Пса” вивели вперед, Кальт уважно подивився на нього.

Посміхнувся ширше.

— Це бінго.

Генералу не сподобалося, як він це сказав.

Ніби перед ним був не свідок, не людина, не покидьок навіть.

А деталь, яка нарешті стала на місце.

Кальт був ввічливим. Надто ввічливим. Ставив питання м’яко, говорив спокійно, дякував за співпрацю, жодного разу не підвищив голос.

Саме тому Генерал не довіряв йому ще більше.

А Жорн не сподобався йому простіше.

Без тонкощів.

Просто не сподобався.

Генерал не показав цього.

Бо відділ створили не випадково. І не сам Кальт намалював собі повноваження на серветці. Усе було оформлено. Через Раду. Через силовий блок. Через волю Архітектора.

А йти проти волі Архітектора означало не просто сперечатися з одним наказом.

Це означало піти проти Ради.

Проти нового порядку.

Проти всіх, хто вирішив, що місто виживе тільки тоді, коли перестане питати зайве.

Генерал умився ще раз.

Добре, що вони вчора багато не говорили.

Тільки факти.

Події ранку.

Колона.

Маршрут.

Дрон.

Паніка “Псів”.

Залишені серії зброї.

Формальності.

І лише наприкінці Кальт подивився на нього так, ніби питання було випадковим.

— А що ви плануєте робити далі, пане Генерале?

Генерал не збрехав.

— Відпочити. Завтра — тренування за розкладом.

Кальт замислився на кілька секунд.

Посміхнувся.

— Аякже. Зичу гарного тренування.

І простягнув руку.

Без рукавички.

Генерал на мить затримав погляд.

Етикет, дідько.

Він зняв тактичну рукавичку.

Потиснув.

Долоня Кальта була тепла.

Звичайна.

І саме це чомусь неприємно запам’яталося.

Після цього Шіката повернулася на лівий берег.

Ніч була короткою.

А ранок уже стояв перед ним, як новий наказ.

Генерал вимкнув воду, витер обличчя й подивився в дзеркало ще раз.

Сьогодні — зал.

Гнат.

Чорногір’я.

Хлопець із лівим протезом, про якого сказав дід Олекса.

Генерал не вірив у знаки Долі.

Не любив розмови про Призначення, старі легенди й книжкову романтику, де світ сам підштовхує людей до потрібних дверей.

Світ зазвичай штовхав людей у стіну.

Але щось у ньому все одно підказувало: сьогодні буде не просто тренування.

Він повернувся в казарму.

— Підйом.

Тиша померла не одразу.

Спершу заворушився Сірий. Потім Каспер, який, можливо, взагалі не спав, а просто лежав із заплющеними очима для дисципліни. Ярослав сів різко й мовчки. Тошіро вже складав ковдру. Жан потягнувся з французькою втомою, яку Морті якось назвав “елітним стражданням”. Василь надів свою м’яку шапочку ще до того, як повністю прокинувся.

Морті відкрив одне око.

— Це точно ранок?

— Так, — сказав Генерал.

— А можна апеляцію?

— Ні.

— Тоді протест.

— Відхилено.

Один із близнюків сів на ліжку.

— Ти чув?

Другий, ще лежачи, відповів:

— Чув.

— Ранок програв демократію.

— Вона й не подавалася.

— Ліжка застелити, — сказав Генерал.

Казарма ожила.

Без хаосу.

Шіката могла жартувати, бурчати й ненавидіти ранкове світло, але ліжка застеляла рівно. Речі складалися швидко. Взуття ставало на місце. Хтось ішов у душ. Хтось перевіряв форму. Хтось уже сперечався про сніданок.

Морті з підозрою дивився на кашу в їдальні.

— Вона дивиться на мене.

Василь сів поруч.

— То дивися у відповідь. Може, злякається.

— Це їжа чи моральне випробування?

Скоті спокійно відповів:

— Так.

Каспер їв мовчки. Генерал теж. Сірий слухав двох молодих солдатів із регулярної роти, які обговорювали нічних рейсерів і те, що “на броньовику їх ловити — це як шафою метелика”. Жан щось читав у зведенні. Тошіро мовчки помітив, що Морті непомітно взяв додатковий хліб, але нічого не сказав.

Після сніданку — кімната.

Прибирання.

Перевірка спорядження.

Підготовка до залу.

Сумки, рушники, вода, тренувальна форма. Без броні. Без зайвого озброєння. Офіційно — фізична підготовка підрозділу. Неофіційно — Генерал хотів подивитися, як рухається людина, яку система ще не встигла назвати ціллю.

***

Новум Київ.

Лівий берег.

Гаражний блок “Лівого Контуру”.

13:46.

Гараж зустрів їх запахом пального, пилу й гарячого металу.

Дві “Мантикори” чекали біля виїзду.

Матові броньовики Шікати. Важкі, широкі, надійні. Не красиві в парадному сенсі. Але була в них та чесна сила машин, які не просили подобатися, бо мали іншу роботу.

Обидві були в пилюці після вчорашніх маршрутів.

На боках — сухі сліди бруду. На нижніх панелях — пісок. Біля коліс — сірий наліт дороги.

Морті зупинився перед першою “Мантикорою” й скривився.

— Ні. Так не піде.

Василь глянув на нього.

— Що вже?

— Після залу ми їх миємо.

Один із близнюків кивнув.

— Підтримую.

Другий додав:

— Повага до транспорту понад усе.

Скоті провів пальцем по пилюці на борту.

— Вона вчора возила нас, свідків, поганий настрій Генерала й бюрократію Кальта. Заслужила душ.

Матео буркнув:

— Тільки не називай мийку душем при механіках.

— Вони зрозуміють поезію, — сказав Морті.

— Ні, — відповів Каспер.

Генерал оглянув машини.

— Після залу — мийка.

Морті аж випростався.

— Є!

— Але спершу тренування.

Радість Морті стала обережнішою.

— Теж є.

Гаражні ворота почали підніматися.

За ними розкривався гарячий лівобережний день: бетон, сонце, дорога, висотки вдалині, синюватий серпанок над промзоною.

Біля виїзду стояли двоє солдатів регулярної роти. Молоді. Втомлені, але рівні. Коли “Мантикори” рушили, вони віддали честь не формально. З гордістю.

Шікату на лівому березі знали.

Не всі любили корпорацію.

Не всі вірили Раді.

Не всі розуміли, кому тепер служить армія.

Але Шікату поважали.

Бо вони поверталися за своїми.

Бо не ховалися за наказами, коли треба було витягувати поранених.

Бо Генерал говорив із солдатами як із людьми, а не як із витратним матеріалом.

Перша “Мантикора” виїхала з гаража.

Потім друга.

Ворота за ними повільно опустилися.

Дорога до Чорногір’я почалася під колесами — гаряча, пилова, знайома.

Морті через внутрішній зв’язок сказав:

— Якщо Гнат сьогодні знищить мені плечі, я офіційно стану пасажиром до кінця дня.

Василь відповів:

— Ти й так морально пасажир.

— Образливо. Але частково точно.

Близнюки з другої машини майже одночасно вийшли на канал.

— Ти чув?

— Чув.

— Сьогодні спина.

— День уже погіршився.

— А після спини мити “Мантикори”.

— День став відповідальним.

Генерал сидів попереду й дивився на Чорногір’я, що наближалося за склом.

Десь там Гнат уже йшов відкривати зал.

Десь там люди тягали залізо, пили воду, скаржилися на спеку й думали про свої звичайні справи.

І десь там мав прийти хлопець із лівим протезом.

Генерал не вірив у Долю.

Але все одно відчував: іноді звичайні дороги привозять людей саме туди, де минуле починає ворушитися.

“Мантикори” звернули на проспект до Чорногір’я.

Пил піднявся за колесами.

День ішов за планом.

Але Генерал давно знав: найважливіше майже ніколи не попереджає, коли заходить у двері.

Розділ XI. «Зал Гната»

Новум Київ.

Лівий берег.

Чорногір’я.

3 червня 2100 року, четвер.

14:30.

До залу Гната Артор прийшов майже хвилина у хвилину.

Сонце над Чорногір’ям уже розігріло бетон так, що повітря над дорогою ледь помітно тремтіло. У тіні між будинками ще можна було жити, але варто було вийти під пряме світло — і починало здаватися, що літо має до тебе особисті претензії.

Тому спортивні шорти виявилися рішенням геніальним.

Улюблені широкі штани сьогодні точно залишилися б чудовими лише перші п’ять хвилин.

Потім — каральною системою.

Артор спустився короткими бетонними сходами до дверей із трохи потертою табличкою:

ЗАЛ ГНАТА

Нижче хтось колись домалював маркером:

ТУТ СИЛЬНІШАЮТЬ АБО ПРИКИДАЮТЬСЯ

А під ним уже іншим почерком:

ГНАТ БАЧИТЬ РІЗНИЦЮ

Артор хмикнув.

— Класика.

Зал відкривався рівно о чотирнадцятій.

Це було майже місцевим законом природи.

Можна було сперечатися, коли прийде автобус. Коли дадуть світло. Чи справді Ринок завтра підвищить внутрішній збір. Чи буде поліція перекривати пів району через черговий нічний заїзд.

Але якщо Гнат сказав, що відкривається о 14:00 — о 14:00 двері будуть відчинені.

Не 13:58.

Не 14:04.

Рівно.

Артор зайшов.

Його одразу зустрів знайомий запах.

Метал.

Гума.

Трохи магнезії.

Трохи машинного мастила від старих тренажерів.

І той особливий запах підвальної качалки, який уже неможливо було розібрати на складові, але достатньо було одного вдиху, щоб мозок сказав:

Ага. Працюємо.

Зал містився у великому підвалі старої багатоповерхівки.

Вікон не було.

Тільки два ряди ламп під бетонною стелею, вентиляційні шахти й старий вентилятор у дальньому кутку, який працював із характером ветерана: голосно, уперто і виключно тому, що вже занадто довго прожив, аби здаватися зараз.

Стіни тут теж жили.

Десь висіли пожовклі фотографії спортсменів.

Десь — старі плакати з технікою вправ.

Десь хтось приклеїв напис:

НЕ ЗНАЄШ, КУДИ ПОКЛАСТИ БЛИН — СПИТАЙ ГНАТА. ВІН ПОКАЖЕ. ОДИН РАЗ.

А сьогодні з’явилося щось нове.

Артор зупинився.

На цегляній стіні біля стійок висів великий ретро-постер. На ньому відомий бодібілдер минулого століття стояв в атлетичній позі під теплим зернистим світлом.

Унизу великими літерами:

СИЛА ВОЛІ ПРОКАЧУЄТЬСЯ, ЯК М’ЯЗ.

— Непогано, — сказав Артор.

— Учора повісив, — озвався Гнат.

Він стояв біля свого столика в чорній футболці, спортивних штанах і з рушником на плечі.

Широкий.

Сивуватий.

З передпліччями людини, яка могла б переконати старий болт відкрутитися просто поглядом.

Артор підійшов.

— Здоров.

— Здоров, Арторе.

Вони міцно потиснули руки.

— Спина?

— Спина.

— Нарешті нормальна людина.

— А хто сьогодні ненормальний?

Гнат кивнув у бік старшого чоловіка, який саме розминав плечі.

— Він.

Чоловік почув.

— Сьогодні легко.

Гнат подивився на Артора.

Артор подивився на Гната.

Обидва перевели погляд на штангу, біля якої вже лежало стільки блинів, що слово «легко» починало втрачати юридичну силу.

— Авжеж, — сказав Артор.

Старший чоловік усміхнувся.

— Молодь зараз слабка.

— Молодь зараз хоче дожити до вечора, — відповів Артор.

— Оце й проблема.

Вони теж потиснули руки.

Артор навіть не знав, як чоловіка звати.

Це не мало значення.

Тут так було заведено.

Зайшов — привітався.

Побачив знайоме обличчя — подав руку.

Навіть якщо знав людину тільки як «той мужик, який робить якусь нелюдську вагу й каже, що сьогодні відновлювальне».

Біля блочної рами тренувалися двоє хлопців із сусіднього будинку.

— Здоров.

— Здоров.

Короткі рукостискання.

Дівчина в великих навушниках робила ноги так зосереджено, ніби не тренувалася, а повільно мстилася гравітації за якийсь давній особистий конфлікт.

Вона лише підняла долоню.

Артор відповів тим самим.

— Новий постер бачив? — запитав один із хлопців.

— Уже.

— Гнат сказав, що мотивує.

Гнат почув навіть із іншого кінця залу.

— Я сказав, що якщо постер не мотивує, мотивуватиму я!

Хлопець тихо додав:

— Оце вже погроза.

— Я все чую!

— Я нічого не казав!

Артор засміявся.

Ось за це він і любив це місце.

Ніхто тут не намагався виглядати крутішим, ніж був.

Ну…

Майже ніхто.

Артор залишив рюкзак біля лави, перевзувся, дістав свій дволітровий бідончик і вдягнув навушники.

Почалася розминка.

Спочатку плечі.

Спина.

Лопатки.

Легкі рухи.

Гумова стрічка.

Потім турнік.

Без ривків.

Без гонитви за цифрами.

Сьогодні він хотів нормально відчути спину, а не завтра лежати й вести дипломатичні переговори з власним хребтом.

У навушниках ішов мелодійний метал.

Гітари не давили.

Широко розкладалися поверх синтів, вокал ішов десь між світлом і легкою меланхолією.

Саме те.

Перший підхід.

Другий.

Третій.

Тіло розігрілося.

Артор зістрибнув із турніка, сів на лаву й видихнув.

На телефоні було:

14:39

Він зняв навушники.

Витер рушником чоло.

І саме тоді почув.

Гул.

Не голосний.

Але важкий.

Такий звук не треба було бачити, щоб зрозуміти: це не легковик.

Гул пройшов крізь бетонну стелю.

Потім ще один.

Двигуни працювали низько, глухо. Десь над залом важка машина сповільнилася.

Потім друга.

У підвалі кілька людей підняли голови.

Старший чоловік поклав рушник на лаву.

— То що там, танки в спортзал записалися?

— Якщо танк купить абонемент, я пущу, — відповів Гнат.

Артор повернув голову до сходів.

— Що це?

Гнат лише посміхнувся.

— А ти сходи глянь.

Це прозвучало занадто спокійно.

Артор підвівся.

Піднявся кількома сходинками й прочинив металеві двері.

Спека відразу вдарила в обличчя.

На вулиці, біля входу, стояли два броньовики.

Матові.

Темні.

Широкі.

З пилом на боках і важкими колесами.

Не парадна техніка.

Не поліцейські фургони.

«Мантикори».

Артор бачив такі в новинах.

А маленьку емблему на борту він упізнав майже одразу.

Шіката.

— Ого, — тихо сказав він.

Елітний загін.

Той самий.

Один із найвідоміших підрозділів сил лівого берега.

Артор ще не бачив, хто саме сидів усередині.

І вирішив, що цього поки достатньо.

Він зачинив двері й спустився назад.

— Гнате.

— А?

— Там Шіката.

— Знаю.

— Прямо вся?

— Майже вся моя парковка, точно.

Артор подивився на нього.

— І вони сюди?

Гнат усміхнувся.

Не нервово.

Навпаки — так, ніби чекав старого друга.

— Та приїхав один, хто давно тут не качався.

— Хто?

— Зараз побачиш.

Гнат взяв пляшку води.

— Мені його, до речі, бракувало.

Артор примружився.

— Це прозвучало підозріло тепло.

— Не лізь у чоловічу дружбу.

— Уже мовчу.

Зі сходів долетіли голоси.

— Та казав я вам: через центральне шосе не їдемо!

— А я казав, що ремонт там до п’ятниці!

— Ти казав «десь ремонтують».

— То не є велика різниця.

— Це двадцять сім хвилин різниці, Василю.

— Йой, Морті, не починай. Як казав мій дідо: коли стоїш у корку, кінь би вже три рази доїхав.

— У нас немає коня.

— От і маємо проблему.

Першим у зал спустився Каспер.

Спокійний.

Зібраний.

Темна спортивна футболка, сумка на плечі. Без броні він виглядав значно менш загрозливо, хоча погляд усе одно автоматично пройшовся по приміщенню.

Двері.

Люди.

Проходи.

Звичка.

За ним — Морті.

— Я офіційно заявляю: ремонт шосе — це зброя масового ураження настрою.

— Ти десять хвилин дивився відео з тачками, — сказав Скоті.

— Я використовував час продуктивно.

— Ти сказав: «О, дивись, яка ракета».

— Це технічна оцінка.

Слідом спустився Василь у своїй м’якій шапочці.

— Та най буде, хлопці. Приїхали ж. Що тепер той корок пережовувати, як стару жуйку?

За ним з’явився Жан.

Він скривився, поправив спортивну сумку й сказав:

— Mon Dieu, я думав, ми сьогодні тренуємо груди, а не терпіння.

Морті повернувся.

— Тренування терпіння було безкоштовне.

— Тоді я вимагаю повернення грошей.

— Ти нічого не платив.

— Саме тому процес буде складний.

Артор тихо посміхнувся.

Потім зайшли близнюки.

Ярослав.

Сірий.

Матео.

Тошіро.

І останнім — Генерал.

Не в броні.

Не на екрані новин.

Не перед строєм.

Звичайна темна тренувальна форма. Сумка в руці. На обличчі той самий шрам, який Артор упізнав майже відразу.

Ось кого мав на увазі Гнат.

Генерал зробив два кроки в зал.

Подивився навколо.

І вперше за весь час його обличчя по-справжньому змінилося.

Ніби він на кілька секунд повернувся не в приміщення.

А в час.

— Нічого собі, — сказав він.

Гнат розвів руками.

— А ти думав, я все продав і відкрив магазин здорового харчування?

Генерал підійшов до нього.

Вони потиснули руки.

Потім Гнат несподівано притягнув його ближче й коротко вдарив долонею по плечу.

— Давно тебе не було.

— Служба.

— Як казав старий механік у мене на районі: якщо машина десять років не бачила сервісу, не кажи, що вона просто була зайнята.

Генерал засміявся.

— Ти мене зараз машиною назвав?

— З твоїми суглобами — старою машиною.

Морті з-за спини тихо:

— Я б записав.

Генерал навіть не обернувся.

— Я почув.

— Не записав.

— Молодець.

Шіката почала розходитися залом.

Не строєм.

Не за командою.

Просто компанією людей, які давно знали, хто що сьогодні тренує.

Гнат плеснув руками.

— Ну що, знаменитості. Хто що калічить?

— Груди й плечі, — сказав Генерал.

— Розумно.

— Я радий, що отримав дозвіл.

Один із близнюків показав на себе.

— Спина.

Другий:

— У мене теж.

Гнат подивився на них.

— Ви хоч колись різне тренуєте?

Перший задумався.

— Одного разу.

Другий кивнув.

— Він зробив на один підхід більше.

— Це був темний період наших стосунків.

Артор засміявся.

Один із близнюків почув.

— Теж спина?

— Ага.

— О.

Другий кивнув.

— Наш чоловік.

— Я ще нічого не зробив.

— Ти вибрав правильний день.

— Побачимо завтра.

Перший близнюк серйозно сказав:

— Завтра буде пізно шкодувати.

— Післязавтра теж, — додав другий.

Гнат махнув рукою.

— Ідіть уже. Філософи.

Морті поставив сумку.

— А я сьогодні легко.

Старший чоловік із рушником раптом повернув голову.

— Я теж.

Морті подивився на штангу старшого чоловіка.

Потім на нього.

— Ні. У нас дуже різні значення слова «легко».

Василь засміявся.

— Йой, хлопче, не порівнюй. Дядько зараз тебе разом із лавкою підійме.

— Я не сумніваюся.

Жан оглянув зал.

— Bon. Тут хоча б залізо справжнє.

— А яке буває несправжнє? — запитав Морті.

— Правобережне.

— Що з ним?

Жан скривився.

— Воно блищить.

Пауза.

— І?

— Залізо не має так блищати. Це підозріло.

Скоті кивнув.

— Французька військова доктрина?

— Французький здоровий глузд, mon ami.

Навіть Генерал усміхнувся.

Артор тим часом повернувся до свого тренування.

Але тепер не дивитися було складно.

Не тому, що він боявся.

Швидше…

Цікавість.

У новинах Шіката завжди була в броні.

У диму.

Біля броньовиків.

На операціях.

Сухі коментарі.

Короткі кадри.

Елітний загін.

А зараз Василь сперечався з Морті, кому дістанеться нормальна лавка.

Жан критикував вентиляцію французькою.

Близнюки намагалися одночасно налаштувати один тренажер.

А Генерал сперечався з Гнатом про розминку.

— Я пам’ятаю, як це робиться.

— Ти востаннє тут був коли?

— Давно.

— Отож.

— Гнате.

— Що?

— Я ще не настільки старий.

Гнат подивився на його плече.

Потім на шрам.

Потім назад у очі.

— Це ти організму скажи.

Морті пошепки до Сірого:

— Генерала пресують.

— Мовчи й насолоджуйся.

Генерал почув.

— Я все ще ваш командир.

— Тому ми й мовчимо, — відповів Сірий.

Генерал ліг на лаву.

Порожній гриф.

Повільно зняв зі стійок.

Кілька повторів.

Без поспіху.

Лише відчув рух.

Поставив назад.

Гнат схрестив руки.

— О. Людина навчилася розминатися.

— Запиши дату.

— Уже.

Наступний підхід — сімдесят.

Блини лягли на гриф.

Артор краєм ока помітив, як Каспер допоміг виставити замки.

Сімдесят пішли легко.

Ще кілька повторів.

Потім коротка пауза.

Вода.

Розмова.

— Дорога сюди завжди така? — запитав Генерал.

Василь одразу:

— Та нині біда. То шосе перекопали, ніби там скарб шукають.

— Кажуть, міняють нижню магістраль, — відповів Матео.

Морті фиркнув.

— За темпом вони її до мого пенсійного дороблять.

— До твоєї пенсії ще треба дожити, — сказав Каспер.

— Дякую за підтримку.

Жан відпив води.

— У Ліоні був один майстер. Завжди казав: якщо дорогу ремонтують довше, ніж будували район, значить, хтось дуже любить рахунки.

Генерал глянув на нього.

— Це він казав чи ти?

— Зараз уже неважливо.

— Значить, ти.

— Peut-être.

Артор уже почав перший робочий підхід на верхньому блоці.

Близнюки влаштувалися неподалік.

Один глянув на його техніку.

— Не рвеш.

— Намагаюся.

Другий кивнув.

— Правильно. Як казав наш старий тренер: вагу можна обдурити один раз.

Перший закінчив:

— А спина пам’ятає довше.

Артор усміхнувся.

— У вас усі старші люди говорять фразами для плакатів?

— Так.

— Це німецьке.

— Не слухай його. Він придумав.

— Але звучить добре.

— Це головне.

Артор зробив підхід.

Контроль.

Лопатки.

Видих.

Рівний темп.

Коли закінчив, відпустив руків’я й потягнувся до води.

І саме тоді відчув погляд.

Не прямий.

Не довгий.

Генерал.

На секунду.

Ліва рука.

Протез.

Постава.

Рух.

Потім Генерал уже знову слухав Гната.

Артор нічого не сказав.

Протез.

Логічно.

Люди часто дивилися.

Хтось із цікавістю.

Хтось із жалістю.

Хтось із тим незручним виразом, коли дуже стараються не дивитися й саме тому дивляться ще сильніше.

Але цей погляд був інший.

Наче Генерал не питав:

Що з рукою?

А помічав:

Як вона працює?

Артор відкинув думку.

Тренування.

Просто тренування.

Тим часом на лаві вже було сто кілограмів.

Генерал зробив підхід.

Чисто.

Гнат кивнув.

— Уже краще.

— Що далі?

— Не поспішай.

— Я не поспішаю.

— Це ти зараз так кажеш. Я тебе молодого пам’ятаю.

Каспер тихо:

— Оце вже компромат.

Гнат показав на нього пальцем.

— А ти не смійся. Я й тебе можу розказати.

Каспер одразу став серйозним.

— Підтримую конфіденційність залу.

— От і добре.

Наступними стали сто двадцять.

Генерал глянув довкола.

Каспер саме відійшов допомогти Жану зі стійкою.

Гнат щось пояснював дівчині біля тренажера.

Артор стояв неподалік, відпочиваючи перед наступним підходом.

— Арторе.

Артор підняв голову.

Генерал кивнув на лаву.

— Підстрахуєш?

На мить він навіть не зрозумів, що звертаються до нього.

— Я?

— Ти.

— А.

Артор поклав рушник.

— Без проблем.

Підійшов.

Генерал ліг на лаву.

Артор став позаду.

Поставив ноги зручніше.

Руки залишив біля грифа, не торкаючись.

Генерал коротко глянув угору.

На протез.

Потім у очі Артора.

— Не тягни, якщо не прошу.

Артор кивнув.

— Я знаю.

Пауза.

— Добре.

Гриф знявся зі стійок.

Сто двадцять уже відчувалися зовсім інакше.

Не розминка.

Але й не межа.

Генерал працював рівно.

Без показухи.

Без підкидання таза.

Без бажання довести всьому підвалу, що його посада додає двадцять кілограмів до жиму.

Артор дивився на траєкторію.

Не ліз.

Не торкався.

Лише був готовий.

Останній повтор сповільнився.

Артор наблизив руки.

Генерал дотиснув.

Разом повернули гриф на стійки.

Клац.

— Добре, — сказав Генерал.

Артор відійшов.

— Ви самі витягнули.

— Саме тому добре.

Гнат повернувся саме вчасно.

— О, диви. Знайшов нормального страхувальника?

— Схоже на те.

Морті підняв руку.

— Я теж нормально страхую.

Гнат подивився на нього.

— Ти минулого разу сказав людині: «Давай, брате, я в тебе вірю».

— Моральна підтримка важлива.

— Його штанга придавлювала.

— Саме тоді віра потрібна найбільше.

Василь зареготав.

— Йой, Морті, ти як священник жиму.

Жан додав:

— Saint Morti, покровитель людей, яким потрібна реальна допомога.

— Ви всі просто заздрите моїй емпатії.

Скоті сухо:

— Ні.

Артор засміявся.

Навіть Генерал не втримався.

Вага пішла далі.

Сто тридцять.

Кілька повторів.

Пауза довша.

Потім Генерал подивився на блини.

— Сто сорок.

Артор глянув на нього.

— Це рекорд?

Генерал підняв очі.

— Ні.

— Просто питаю.

Гнат уже допомагав докласти блини.

— Колись він сто шістдесят робив.

Артор здивувався.

— Серйозно?

Генерал сів на лаві.

— Колись.

— А зараз?

— А зараз у мене з’явилися травми.

Гнат додав:

— І хоч трохи розуму.

— Саме це я й хотів сказати.

— Бреше.

Генерал зітхнув.

— Сто шістдесят. Потім плече. Потім лікар. Потім довга лекція.

Морті озвався:

— Лікар вижив?

— На диво.

Василь похитав головою.

— Як казав у нас один дідо: як тіло каже «не можу», а ти кажеш «можеш», то потім лікар каже «плати».

Жан підняв пляшку.

— Нарешті філософія, яку я розумію.

Сто сорок.

Артор знову став страхувати.

Цього разу Генерал уже нічого не пояснював.

Просто кивнув.

Перший повтор.

Чисто.

Другий.

Трохи повільніше.

Третій.

Важче.

На четвертому гриф зупинився на мить.

Артор миттєво змістив вагу вперед.

Але не схопив.

Не смикнув.

Не забрав рух.

Лише підставив руки під гриф.

Готовий.

Генерал дотиснув сам.

— Стійки, — сказав він.

Артор допоміг направити.

Клац.

Гриф ліг.

Генерал видихнув.

Кілька секунд дивився в стелю.

Потім сів.

— Дякую.

— Та нема за що.

— Є.

Артор знизив плечима.

— Просто не хотів стати відомим як хлопець, при якому Генерала придавило штангою.

У сусідньому кінці залу Морті негайно:

— Я б не переживав. Заголовок був би сильний.

Скоті:

— «Трагедія в Чорногір’ї: сто сорок перемогли командування».

Василь:

— Йой, та заткніться ви.

Генерал подивився на Артора.

І всміхнувся.

Ледь.

— Чесна мотивація.

— Стараюся.

— Артор, так?

Пів секунди.

Дивне відчуття.

— Так.

— Гнат сказав.

— А.

Напруга одразу стала дурною.

Звісно.

Гнат знав його ім’я.

Генерал витер рушником обличчя.

— Давно тут займаєшся?

— Достатньо, щоб Гнат уже вважав мене своєю проблемою.

Гнат почув.

— Після третього тренування всі стають моєю проблемою.

— Бачите?

Генерал кивнув.

Його погляд знову на мить упав на ліву руку.

— Протез не заважає?

Питання було прямим.

Але без жалю.

Без того обережного тону, який Артор ненавидів найбільше.

Він подивився на механічні пальці.

Стиснув.

Розтиснув.

— Іноді.

— На тязі?

— Більше на хваті. Але ми домовляємося.

Генерал трохи примружився.

— Домовляєтесь?

— Ага. Він не робить вигляд, що звичайна рука. Я не роблю вигляд, що його не існує. Компроміс.

Каспер, який повернувся до лави, на секунду глянув у їхній бік.

Генерал сказав:

— Нормальний договір.

— Поки одна зі сторін не порушує умови.

— Усі договори колись порушують.

Артор скривився.

— Оптимістично.

— Досвід.

— Тоді пропишу штрафні санкції.

Гнат пирхнув.

— Все. Протез потрапив у бюрократію. Тепер йому кінець.

Морті підняв пляшку.

— За штрафні санкції.

— Та пий уже, — сказав Василь. — Бо язик у тебе тренується більше, ніж усе інше.

— Це теж м’яз.

Жан повернувся.

— Ні.

— Ти француз. Звідки ти знаєш?

Жан повільно подивився на нього.

— Mon ami, якщо ти ще раз скажеш мені цю фразу, я особисто знайду в анатомії місце, яке в тебе завтра болітиме.

Морті задумався.

— Переконливо.

Артор повернувся до своєї спини.

І через кілька хвилин виявив, що тренується майже поруч із близнюками.

Один робив горизонтальну тягу.

Другий чекав.

— Скільки ще? — запитав другий.

— Один.

— Ти минулого разу теж сказав «один».

— То був інший один.

Артор усміхнувся.

Перший встав.

— Твоя черга.

Другий сів.

Потім кивнув Арторові.

— Після мене можеш.

— Та я на інший тренажер.

— Боїшся?

— Черги.

Перший близнюк серйозно:

— Розумно.

Другий:

— Стратегічне мислення.

— Ви завжди так?

Обидва глянули на нього.

— Ні.

Разом.

Потім перший додав:

— Іноді гірше.

Артор розсміявся.

Напруга, яка з’явилася разом із «Мантикорами», поступово розчинилася.

Не одразу.

Але розчинилася.

Зал знову став залом.

Метал.

Дихання.

Скрип блоків.

Музика з колонок.

Гнатове:

— Не рви!

Чиєсь:

— Та я не рву!

— Я бачу!

Жан із французьким:

— Merde, хто поставив гантелі не по вазі?

Морті:

— Це хаос. Треба прийняти.

Жан:

— Хаос прийму. Це — варварство.

Василь:

— Та най, Жане, переставлю я тобі. Лиш не починай міжнародний конфлікт через гантелі.

Сміх.

Артор робив чергову тягу й час від часу ловив себе на дивній думці.

Шіката не була такою, якою виглядала на екрані.

На екрані вони були бронею.

Зброєю.

Наказом.

Тут —

людьми.

Морті надто багато говорив.

Василь мав ту м’яку говірку, через яку навіть образа іноді звучала майже по-доброму.

Жан вставляв французькі слова, особливо коли сердився.

Близнюки жили якимось власним синхронним життям.

Каспер майже завжди мовчав, але помічав усе.

Генерал…

Генерал просто тренувався.

Груди.

Потім плечі.

Гантелі.

Повільні підйоми.

Робочі ваги вже без бажання когось вражати.

У якийсь момент він опинився поруч з Артором біля дзеркала.

— Не думав, що Шіката ходить у такі зали? — запитав Генерал.

Артор усміхнувся.

— Трохи.

— А куди, на твою думку, ми ходимо?

— Не знаю. Корпоративний спорткомплекс. Білі стіни. Роботи. Голограма каже: «Ви молодець, пане елітний солдате».

Генерал поставив гантелі.

— Якщо машина каже мені, що я молодець, я їй не довіряю.

— Теж логічно.

Генерал кивнув на зал.

— А тут усе просто.

Він торкнувся носком блина.

— Підняв.

Пауза.

— Або ні.

Артор глянув на нього.

— Мені саме це й подобається.

— Чесність?

— Простота.

Генерал трохи подумав.

— Це не одне й те саме.

— Але іноді дуже схоже.

Пауза.

Генерал кивнув.

— Можливо.

І знову нічого.

Без допиту.

Без «де ти живеш?»

Без «ким працюєш?»

Без питань про минуле.

Саме це Артор помітив найбільше.

Генерал міг питати.

Не питав.

Тільки дивився.

Іноді.

Коротко.

Ніби складав у голові якусь картину, але не мав права домальовувати її сам.

Артор вирішив:

Протез.

І повернувся до тяги.

***

Тренування підходило до кінця.

Гнат увімкнув старий вентилятор на максимум.

Той загуркотів так, наче подавав заявку на евакуацію з підвалу.

Гнат глянув на нього.

— Не здохни.

Морті обернувся.

— Це кому?

— Вентилятору.

— А.

Гнат додав:

— Але ти теж не розслабляйся.

— Я відчуваю тут токсичне робоче середовище.

Василь витер обличчя рушником.

— Йой, та ти ще в армії не бачив токсичного.

— Я буквально в армії.

— То мав би знати.

Жан сів на лаву.

— Messieurs, я офіційно заявляю: якщо хтось зараз запропонує ще один підхід, я дезертирую в кав’ярню.

— Це не дезертирство, — сказав Матео. — Це маршрут забезпечення.

Морті миттєво:

— Шаурма.

Генерал:

— Ні.

— Ви навіть не дослухали.

— Шаурма?

— Так.

— Отже, дослухав.

— Тиранія.

Каспер застебнув сумку.

— Після залу ми ще миємо «Мантикори».

Морті завмер.

— Точно.

Один із близнюків:

— Ти сам запропонував.

Другий:

— Свідків достатньо.

— Я був молодий.

— Це було три години тому.

— Люди змінюються.

Василь похитав головою.

— Як казав старий механік у нас: як сам пообіцяв машину помити — не нарікай на відро.

Морті подивився на нього.

— Ваш старий механік мав приказку на все?

— Та ні.

Пауза.

— На дурнів мав багато.

Жан зареготав.

— О, це було красиво.

Артор сидів на лаві й пив воду.

Спина приємно горіла.

Руки втомилися.

Футболка прилипла до тіла.

Хороше тренування.

Звичайне.

Якби не два броньовики нагорі.

Якби не Генерал.

Якби не відчуття, що сьогодні він випадково зазирнув у світ, який раніше знав тільки з новин.

Шіката поступово збиралася.

І Артор упіймав себе на простій думці.

Він не почав більше любити корпорацію.

Не став більше довіряти Раді.

Не забув, що робила їхня система з лівим берегом.

Але тепер слово «Шіката» мало обличчя.

Голоси.

Дурні жарти.

Закарпатське «йой».

Французьке mon ami.

Двох близнюків, які не могли домовитися, чий «останній один» був справді останнім.

І Генерала, якого Гнат сварив за плечі.

Світ не став добрішим.

Просто перестав бути зручним.

Чорно-білим.

А це було значно складніше.

Артор підвівся.

Генерал якраз закинув сумку на плече.

— Гарне тренування, — сказав Артор.

Генерал глянув на нього.

— Так.

Потім додав:

— Дякую за страховку.

— Та без проблем.

— І не перевантажуй спину завтра.

Артор усміхнувся.

— Це наказ?

— Порада людини, яка колись не слухала порад.

Гнат із-за столика:

— Колись?

Генерал повільно обернув голову.

Гнат усміхався.

— Я мовчу.

— Було б непогано.

Морті вже піднімався сходами.

— Пане Генерале!

— Що?

— Після мийки шаурма?

Генерал зітхнув.

— Спочатку «Мантикори».

— Я почув «після мийки шаурма».

— Ти почув те, що хотів.

— Це талант.

— Це проблема.

Василь штовхнув його в спину.

— Морті, та йди вже, балакало.

Жан, проходячи повз Артора, коротко кивнув.

— Bonne séance.

Артор не відразу зрозумів.

— Е-е…

Жан усміхнувся.

— Гарного тренування.

— А… І вам.

— Бачиш? Французька освіта безкоштовно.

— У нас сьогодні багато бонусів.

— Саме так, mon ami.

Він піднявся сходами.

За ним інші.

Генерал затримався останнім.

На кілька секунд.

Глянув на Артора.

Не на протез цього разу.

В очі.

Нічого не сказав.

Тільки кивнув на прощання.

Артор відповів.

Двері зачинилися.

За кілька секунд над підвалом знову ожили важкі двигуни.

Артор почув їх крізь бетон.

І всміхнувся.

— Ну й день.

Гнат сперся ліктями на стійку.

— Що?

— Та нічого.

Артор закинув рушник на плече.

— Просто міс Доля сьогодні вирішила трохи повипендрюватися.

Гнат глянув на нього.

— Не знаю ніякої міс Долі.

Потім кивнув на блини, які Артор ще не повернув на місце.

— Зате знаю, хто зараз прибере за собою.

Артор подивився на них.

— Отак завжди.

— Сила волі прокачується, як м’яз.

Гнат показав на новий постер.

Артор примружився.

— Ви його саме для цього повісили?

— А ти думав — для мотивації?

Артор засміявся.

І почав прибирати блини.

Нагорі дві «Мантикори» вже виїжджали з двору.

А Генерал, сидячи в першій машині, дивився крізь бокове скло на стару багатоповерхівку.

Каспер поруч нічого не питав.

Поки що.

І це було добре.

Бо Генерал сам ще не знав, що саме побачив сьогодні в хлопцеві з лівим протезом.

Збіг.

Відлуння.

Чужу схожість.

Чи щось, чому він поки не хотів давати ім’я.

Але одна думка вже залишилася з ним.

Лівий берег змінився.

Не став слабшим.

Не став спокійнішим.

Він став дрібнішим у своїх конфліктах.

Швидшим.

Розсипаним на десятки маленьких проблем, до яких стара армійська машина щоразу приїжджала занадто великою.

Генерал перевів погляд на потік машин попереду.

На вузькі вулиці.

На мотоцикліста, який прослизнув між рядами й зник за поворотом раніше, ніж «Мантикора» встигла набрати швидкість.

Він трохи примружився.

Думка була ще сирою.

Без наказів.

Без схеми.

Без назви.

Але вже була.

Каспер помітив його погляд.

— Щось не так?

Генерал ще секунду дивився на дорогу.

— Ні.

Пауза.

— Просто думаю.

Морті негайно подав голос:

— Це після грудей небезпечно.

Генерал закрив очі.

— Морті…

— Мовчу.

Василь тихо:

— Та най помовчить хоч до мийки. Буде нам свято.

Жан:

— Impossible.

Машина наповнилася сміхом.

Генерал теж ледь усміхнувся.

А думка залишилася.

Вона ще повернеться.