ВПО

ВПО

Мар’яна, тримаючи в руках старий мерехтливий ліхтарик, піднялася бетонними сходами до виходу. Притулила вухо до двері і прислухалася. Начебто, тиша. Не свистить і не бухкає. Вона відтягнула вбік металевий засов і штовхнула важкі двері. Холодне повітря огорнуло і так замерзле в підвалі її тіло.

В цей раз не повезло будинку напроти через дорогу: дах злетів й похилився на один бік, замість вікон – чорні діри, у дворі – вирва, шматки паркану розкидані по всій вулиці, чорний смердючий дим панує у повітрі.

Сусіди, наче відчували, і виїхала тиждень тому. Вони і Мар’яну гукали із собою. Треба бути божевільним, щоб не розуміти, що їхнє село ось-ось окупують вороги. Та вона не божевільна, все розуміє. І речі деякі зібрала. Але ж загубився їхній з чоловіком улюблений собака. Їхня чіхуашка Жужа. Як вона про це скаже Михайлу, коли він повернеться додому. Він повернеться – вона точно знала! Багато хто був безвісті зниклий, а потім - раз і повертається з полону. Ось і зараз Мар’яна піде шукати цю бешкетницю по порожнім вулицям села.

- Жужа! Дівчинка моя! Йди до мене швидко!

Жінка заглядала у кожний двір, який був цілим. Думати про те, що їхній собака попав під обстріл і загинув, не хотілося.

- Жужа! – тільки і вимовила Мар’яна, як засвистіло над головою і поруч вибухнуло.

Вибуховою хвилею її знесло у чужий двір і зверху ще щось звалилося. Поки жінка приходила до тями, відчула, що хтось дихає їй в шию і торкається вологим носом. «Жужа» - подумала вона і почала вилазити з-під гілок великого дерева, яке її привалило під час ворожого прильоту.

Мар’яну, можливо, контузило, бо відразу встати жінка не змогла. Вона сиділа на землі, витягнувши вперед ноги і намагалася обтрусити руками пил зі своїх брудних джинсів і блакитної курточки. В голові паморочилося і все пливло навкруги.

- Рр-гав, - хтось дуже потужно привітав її.

Жінка повернула голову і побачила поруч великого … лабрадора палевого кольору.

- Ти тут відкіля? У нас таких не було, - вона протягнула до симпатичної морди руку. Лабрадор тикнувся своєю мордою в її долонь.

- Який ти гарний, - звернулася Мар’яна і почула сигнальний звук автівки.

До них під’їжджав сріблястий мікроавтобус, з рудим водієм. «Голландець» - так усі його звали, вивозив під обстрілами таких відбитих на голову, як Мар’яна, які знаходили купу причин не виїжджати раніше, поки можна було це зробити більш безпечно.

- Дамочка, може ми прискоримося? – Голландець вибіг з авто до Мар’яни і однією рукою поставив її на ноги, - пропоную зараз виїжджати, за півгодини, повірте: знаю, буде ще одна ефпевішна атака.

Жінка покрутила головою у всі боки в пошуках своєї Жужи і відповіла:

- Я не можу поїхати без собаки. Ви не розумієте.

- Я розумію, що у Вас контузія, бо Ваша собака з Вами поруч.

Лабрадор зрозумів, що про нього розмовляють і притулився до ніг жінки.

- Це не мій собака, кажу Вам. В мене Жужа – маленька чіхуа-хуа. І вона зникла тиждень тому.

Голландець трохи знервовано зсунув з запітнілого лоба шолом і запропонував все ж таки забрати жінчині речі, якщо вона їх має і виїхати як найшвидше з небезпечної зони.

Мар’яна, залишила великого собаку біля зламаного дерева, а сама, наче під гіпнозом, вмостилася в автівку на заднє сидіння і тільки побачила в мікроавтобусі бабусю із кішкою в руках, дідуся, який міцно тримав телевізор, з якого звисало кілька дротів і військового у бронежилеті – справа біля керма.

- Ось тут, - ткнула вона пальцем в свій будинок, коли вони проїхали метрів шістсот, - я швидко, - вистрибнула з високих сходів мікроавтобуса і пішла за речами в будинок.

- Сумка-кравчучка з документами і речами першої необхідності були давно зібрані і стояли в куту біля входу, але Мар’яна встала, як вкопана і ще раз подивилася навколо: майже нові пластикові вікна, які вони встановили перед самою війною, повномасштабною війною, добротні меблі, які робилися на замовлення і робили оселю сучасною та стильною…А зараз – все життя в одній кравчучці.

- Дамочка, треба швидше, - почула вона роздратований голос Голландця, взяла сумку і вийшла у двір.

В небі щось заджиджало і вони побачили дрон, який швидко рухався в їхній бік.

В цю ж мить, з автівки вискочив військовий і поцілив у цей дрон.

- Бах, - мимо.

- Бах, - знову мимо.

- Ба-бах! – і маленька смертоносна залізяка зайнялася вогнем і почала падати долу.

- Ну ти мастак! – вигукнув волонтер військовому, - бачу таке вперше!

- Швидко в машину, - загорлав військовий, - зараз тут їх буде купа.

Срібляста автівка повільно рухалася по потрощеній дорозі в бік безпечної української землі, коли Голландець подивися у дзеркало заднього обзору і присвиснув:

- А наш лабрадор біжить за нами, може Ви все ж таки його заберете із собою, дамочка, - звернувся він до Мар’яни, - а сам вже гальмував.

Коли двері мікроавтобуса відсунулися вбік, собака сам застрибнув всередину і став в вузькому проході з висунутим язиком. Він так важко дихав і жалісливе дивився на Мар’яну, що вона протягнула до нього руку і смикнула за оксамитове вушко.

- Ну все! Ось тепер все, - усміхнувся волонтер, завів двигун і поїхав.

Мар’яна дивилася у вікно на краєвиди – ще не зібрані соняшникові поля, різнокольорові осінні дерева красувалися обабіч дороги, наче і не було війни. Сонячний промінчик невпевнено пробивався крізь сіру хмарку і світив їй в очі. Вона намагалася запам’ятати свій край, розуміючи, що ніколи сюди не повернеться. Вперше за останній час жінка відчувала себе в безпеці і не помітила, як заснула…

Вона повільно просувалася по довгому світлому коридору і заглядала в усі скляні двері, де майже впритул одне до одного стояли ліжка з пораненими, біля кожного ліжка - стійки з крапельною системою. Чомусь в коридорі нікого не було і ніхто не робив зауваження, що там вештається жінка без бахіл, білого халату та й ще і з собакою поруч. Що вона тут робить? Кого шукає? Залишилися останні двері на цьому поверсі, в які вона ще не заглядала і тут собака почав стрибати біля двері і скавчати. Двері під тиском сильних лап відчинилася і Мар’яна побачила, що лабрадор підскочив до ліжка у вікна і почав скавчати гучніше й облизувати пораненому забинтовану руку…

- Приїхали, дякувати богу, - почула жінка вже знайомий голос Голландця і зрозуміла, що всю дорогу спала, - передаю вас в надійні руки волонтерів, - чи може когось зустрічають десь і треба підвезти?

У відповідь – тиша. Нікого не зустрічали, нікого не чекали.

Бабуся з кішкою, дід з телевізором, Мар’яна із собакою мовчки вийшли з автівки біля великого зеленого намету, відкіля дуже смачно пахло їжею. Мар’яна проковтнула слину, загуркало в животі – в останній раз вона їла вчора. Незнайомі люди їм усміхалися, реєстрували, показували вільні міста в середині намету, пропонували їжу, чистий одяг та взуття, щось питали, питали, питали…Голова йшла обертом…Це її нове життя…Хіба вона, у свої сорок років таке життя планувала?

- А що їсть Ваш собака? – тихенько запитала молода дівчинка-волонтерка.

Мар’яна торкнулася лабрадора і потиснула плечима:

- Та я і не знаю, ми познайомилися тільки сьогодні.

Дівчина-волонтер була з досвідом спілкування із тваринами, це відчувалося в її рухах та питаннях. Вона принесла і поставила перед собакою одноразову пластикову тарілку із сухим кормом. Величезний пес все проковтнув за хвилину. Поки лабрадор ковтав корм, перед ним волонтерка вже поставила корито із водою.

- А це Вам, - дівчина передала Мар’яні величезний бутерброд з ковбасою та листям салату, - треба хоч щось з’їсти, Вам тут бути два-три дні, поки колеги-волонтери знайдуть житло.

Мар’яна примостилася на імпровізований табурет із звичайного ящика для овочів і відчула, як клацають її зуби – чи то від холоду, чи то від усвідомлення ситуації. Жінка відкусила шматок бутерброду і побачила голодні очі лабрадора, якими він дивився на неї, не блимаючи. Мар’яна вдруге відкусила бутерброд і віддала залишок собаці, який ковтнув його з такою швидкістю, наче це була остання їжа в його житті. Може там десь бігає її голодна Жужа, та знайдеться добра людина і погодує її теж. Подумала жінка, але в цю ж мить усвідомила, що їхньої з чоловіком коханої Жужи вже немає, бо за тиждень вона б її знайшла чи та сама б прибігла додому. Жінка погладила рукою лабрадора по голові і тільки зараз побачила на його шиї ошийник – дорогий, з рудої шкіри. Мар’яна притягнула до себе ближче лабрадора, нахилилася ближче до ошийника і побачила гравировку дрібним шрифтом - Тор, а далі – номер телефона господаря.

- Тор, - звернулася вона до лабрадора і той заходився ходором, - то, значить, ти у нас Тор, - великий собака почав підскулювати, наче цуценя.

Жінка витягла з кишені майже розряджений телефон і набрала ці цифри з ошийника. На вигук зразу не відповіли та і екран її телефону потемнів. Вона піднялася з імпровізованого стільця і пішла на звук генератора, може там і павербанки будуть. Собака, наче її охоронець, рухався поруч.

Під навісом, на столі лежало близько десятка телефонів – від айфонів до старих зразків трьокнопочних. Мар’яна знайшла вільний дріт USB і приєднала до свого андроїда.

- Можете йти відпочивати, - знову з’явилася дівчинка-волонтер, з якою жінка вже спілкувалася, - я тут чергую до ранку, чужі сюди доступ не мають.

Мар’яна кивнула в знак погодження і разом із Тором пішла в намет до ліжка, яке їй надали з самого початку.

І знову цей сон…Лікарня…Довгий коридор…Скляні двері… Купа поранених…

Вона прокинулася від чийогось подиху. Ну так і є. Лабрадор сопів їй майже в обличчя. Як вона, собачниця зі стажем могла забути про ранкову прогулянку із собакою. Жінка потягнулася, повільно сіла на ліжко, розчесала своє коротке волосся пальцями і позіхнула. Зліва і справа на ліжках спали переселенці, замотані в теплі пледи на свій верхній одяг. Біля ліжок стояло їхнє взуття – кросівки, чоботи, колоші, тапці. Захотілося ридати від побаченого, але Тор почав рикати, начебто попереджав – пішли вже на двір, бо накладу прямо тут.

Мар’яна сумно посміхнулася і повела його на вулицю. Може цей собака їй послане Всевишнім, щоб вона не померла з горя, шкодуючи за своїм загубленим життям?

За парканом через дорогу був невеличкий парк, де вже був ранковий вихід двох собачників і Мар’яна з Тором приєдналися до необхідного моціону.

Поки Тор робив свої справи жінка глибоко вдихала осіннє, трішки морозне повітря і приходила до тями. Куди ж рухатися далі? Донька з початком повномасштабного вторгнення працювала і навчалася у Кракові. Разом із подругою орендувала кімнату в приватному будинку. Їхати до неї не було ні сил, ні бажання. Та і чим вона там буде заробляти на життя? Кому потрібен бібліотекар? Може волонтери запропонують якусь хатинку в селі, де буде сільська бібліотека? Треба поспілкуватися з той приємною молодою волонтеркою.

Тільки про неї Мар’яна подумала, як їм із Тором назустріч бігла дівчинка:

- Пані, це ж ваш телефон? – вона протягнула її слухавку, - Вам хтось кілька разів телефонував, я ходила в намет, там Вас не знайшла, потім зрозуміла, що Ви собаку вигулюєте, - торохтіла дівчина.

Жінка подивилася на номер телефону без імені в «не прийнятих» і натиснула пальчиком на екран. Після двох гудків в слухавці хтось покашляв і сиплим голосом привітався:

- Ви мені телефонували.

- Я? – здивувалася Мар’яна і згадала, що майже вночі вона телефонувала господарю лабрадора, - А! Ви господар Тора?

По той бік знову почувся сильний кашель:

- Так, Тор – моя собака. А Ви хто? – тихо запитав чоловік.

Мар’яна коротко розповіла де вони з Тором зустрілися і в якому вони зараз хабі.

- Мене звуть Олег, я в шпиталі і не знаю, як скоро одужаю, щоб повернутися на фронт, - жінка відчувала, як важко розмовляти пораненому чоловіку, - якщо Вам не важко, привезіть моїй мамі Тора, я не подумавши забрав його з собою на фронт і в останній військовій операції загубив його. Думав, що його вже і немає.

- Гаразд, - відповіла жінка, - кажіть адресу. Спробую вмовити волонтерів підвезти нас.

- Дуже Вам вдячний. Адресу скину в Телезі. Маму попереджу про Ваш приїзд. Ще раз Вам дякую, - знову закашлявся чоловік і вимкнув слухавку.

В телефон прийшла смс із адресою – смт. Долинський Кропивницької області і тд. На авці в телефоні був симпатичний бородань років п’ятдесяти у військові формі.

- У Вас все гаразд? – повернулася до Мар’яни волонтерка.

- Майже, - відповіла переселенка, - підкажіть, будь ласка, нам із Тором хтось зможе дістатися от сюди, - і показала адресу.

- Сьогодні вряд чи, - вона погладила по голові Тора, - а ось завтра спробуємо, - а поки Ви тут, можете мені допомогти погодувати нових прибувших.

- Так, з радістю, - зраділа Мар’яна проханню.

За роботою та клопотанням на хабі день пролетів миттєво. Мар’яна, як і вчора, не роздягаючись, рухнула у ліжко, натягнула по вуха плед і заснула. Тор примостився на її кросівках біля ліжка і засопів.

Наступного ранку все було на «повторі» - дмухання Тора в обличчя та прогулянка в парку. Коли вони поверталися до намету побачили мікроавтобус на якому їх евакуювали.

- Доброго ранку, дамочка, - почула вона збоку знайомий голос Голландця і зупинилася, - Настя вже мені сказала про Вас.

Мар’яна зрозуміла, що Настя – це гарненька молода дівчинка-волонтерка.

- То Ви нас підвезете аж до самого села? – зраділа жінка, а Тор почав підскулювати.

- Так! Як же можна вам відмовити? - усміхнувся Голландець і погладив вушко Тору, - тільки це не буде швидко, бо з нами їде ще дві родини і усі в різні області.

- Та ми згодні на все, - затараторила Мар’яна, - виявилося, що Тор, - вона поглянула на лабрадора, - був військовим собакою, а під час якоїсь операції, його господаря було поранено, а він – загубився. А потім, ми знайшли його господаря в шпиталі і він попросив відвезти його до своєї мами. Ось така історія.

- А я чомусь вирішив, що ви будете тепер разом, - зробив свої висновки волонтер, - якось ви личите один одному.

Мар’яна уважно подивилася на Тора, наче вперше, щоб зрозуміти про що говорить Голландець. Вони і справді, як жартують люди, однієї масті – світлий окрас собаки нагадував русий колір Мар’яниного волосся, розумний погляд в обох, неспішні розмірковані рухи. Однієї масті, так однієї масті – подумала жінка і пішла збирати в наметі свої речі.

Наступний день був виснажливим. Мікроавтобус був набитий речами ВПО по саму стелю, шестеро пасажирів зайняли вільні місця тільки після пакування сумок, килимів, клітки з котом та хом’яками. Мар’яна та Тор їхали на задньому сидінні, бо «виходили» останніми. Дякувати Голландцю за його терпіння та розуміння – якби хтось збоку подивися на цю компанію, то йойкнув би. Як на Ноєві ковчегу. Усякої тварі по парі. Мар’янина пара сьогодні був великий лабрадор. Ну хоча б така пара. Бо з восени 2022 року жінка жила наодинці. Спочатку проводила Михайла на фронт, потім - чекала з фронту його дзвінки, потім – хоч якусь смс, потім… тиша…потім – написав його побратим, що група військових із її чоловіком пішли на завдання і була «накрита» ворогом, але конкретних доказів не було і тому, Мар’яна сподівалася на дива.

Там, де вона вмостилася в автівці, обзору не було ніякого і тільки по розмовам пасажирів з кермачем, жінка розуміла яка наступна зупинка, дощ чи сонце на вулиці…

До потрібної адреси мікроавтобус прибув вже в темряві.

- Десь тут, - пригальмував волонтер автівку, а Тор витягнувся і завмер.

Мар’яна відсунула вбік двері автівки, щоб вийти, але Тор випередив її, вискочив і почав гучно лаяти та стрибати біля високих воріт.

- Ви тут залишаєтесь, мадам, чи може поїдете зі мною ночувати до друзів-волонтерів?

- Ні, ось Ви мені скажіть: ну чого я мадам? – трішки образливо, трішки весело запитала Мар’яна.

- Не ображайтесь, - усміхнувся волонтер, - під час першого нашого знайомства, коли Ви вилазили з під заваленого дерева, в мене склався такий Ваш образ. Ви це робили якось інтелігентно без метушні, справжня пані чи мадам, - і розсміявся разом із Мар’яною.

- Тоді, краще пані, - кивнула жінка Голландцю.

Ворота відчинилася і вони побачили літню жінку у білому хутряному жилеті і картатій хустці, жінка ледве утрималася на ногах від радощів Тора. Собака стрибав, скулив, намагався облизати їй обличчя та руки, підскулював та підгавкував.

- Тор, місце, - скомандувала жінка й собака сів біля її ніг та завмер, - дякую вам, люди добрі. Ви не уявляєте, що ви зробили для нашої родини.

- Ну ми це, поїдемо далі, - втрутився волонтер, - тішимося, що допомогли Вам.

- Що значить, поїдемо далі, - обурилася жінка, - Олег мені наказав вас нагодувати і спати вкласти, а зранку вже розберемося.

За парканом був великий гарний дім. Гості прийняли пропозицію повечеряти і під лай Тора зайшли всередину – де було дуже затишно і пахло пиріжками.

У Мар’яни забулькало у животі від пахощів. Господиня це помітила і усміхнулася.

- Поки я накрию стіл, можете прийняти душ, - запропонувала жінка гостям, гелі та шампуні там є, рушники теж.

- Йдіть першим, - поступилася Мар’яна Голландцю.

- Дякую, - відповів волонтер і скрився за дверима із наліпкою «лазня».

- А Ви, пані, - звернулася вона до Мар’яни, - можете після душу одягти мій халат, а свої речі попрати в машинці.

- Я в раю? – розхвилювалася Мар’яна, - А то я не захочу відсіля виїжджати, - зашарілася і усміхнулася вона.

- А ніхто Вас і не жене відсіля, - вже з кухні вигукнула господиня, - мені така невістка потрібна, бо моєму герою в житті одні шалави зустрічаються.

Мар’яна закашлялася і відповіла:

- Дякую за честь, але я одружена.

Мати Олега поставила на стіл у вітальні пироги, сметану, глечик із напоєм і уважно подивилася у вічі пані:

- А де зараз Ваш чоловік?

- Він безвісті зниклий, вже, як три роки, - і на очах заблищали сльози.

Літня жінка похитала головою, стягнула хустку з голови і поправила коротке сиве волосся:

- А тобі є до кого їхати?

- Та ні, - Мар’яна витерла на щоці сльозу.

- Тож, залишайся, - тихенько сказала господиня, - я буду чекати свого сина, а ти, дай бог, дива – чоловіка. Удвох краще.

- Рр-гав, - перервав бесіду собака.

- Вибач, Тор, утрьох, - і жінки розсміялися, наче поруч і не було ніякого горя.