ГЛИБИНА

Чотирнадцять, тринадцять, дванадцять, одинадцять, десять, дев’ять, вісім, сім... Северин стежить за цифрами на світлофорі без особливої цікавості. Лише чекає, коли нарешті загориться зелене. А в думках тим часом порожньо. Чотири, три, два, один...Дочекавшись, відновлює неспішну та байдужу до всього ходу. Він не зважає ні на людей, що проходять повз, ні на машин. Йде на власній хвилі, іноді піднімаючи голову лише для того, щоб озирнутися на дорогу, чи не проїжджають машини.

Усі вулиці вкриті незвичними як для літа сірими кольорами. Хіба що вивіски на магазинах деінде виблискують. Очі встромлені вниз, а брови нахмурені. Руки сховані у кишені, ноги мляво і тяжко, наче в них схована сталь, пересуваються по серпневому асфальті. У вухах грає музика. У слова він не вслуховується, йому лише потрібно щось, що допомагає щезати від усіх.

Доходячи до торгового центру, підіймає очі у правий бік. Раніше там грали гурти і стояли діти, що фотографували перехожих. Наразі там зустрічаються лише жебраки, що просять милостиню. Порожнім поглядом проводить це місце і прямує далі. А далі – стенд.

«ЗАТИШШЯ, ДЕНЬ 52»

Северин не обертається до нього.

Підходячи до пішохідної дороги, озирається по сторонах. Байдужим поглядом чекає, поки повз проїде автомобіль, і повільно рушає. Переступаючи останню білу полосу на дорозі, заходить на вільну від людей територію і знову занурюється в себе, не озираючись навіть на річку. Дивиться перед собою і вслухається в баси пісень.

Бачить, що назустріч йде невідома жінка.

Він вперто не бажав помічати її. Проте все ж був змушений це зробити, коли вона зупинилася прямо перед ним і почала щось говорити. Северин упиняється, вішає навушники на шию і недовірливо, мовчки зиркає на неї.

– Не подскажите, пожалуйста, как пройти до Адмиральской? – повторює вона і на хвильку опускає голову до екрану телефону. – А то карты что-то совсем не туда ведут. [Не підкажете, будь ласка, як вийти на Адміральску? А то карти щось зовсім не туди мене ведуть, рос. переклад]

Северин ледве стримався, щоб відкрито не скривитись від огиди. Він з хвилину зміряє її поглядом і врешті-решт грубо вимовляє:

– Ні, – і оминає жінку, не маючи наміру з нею контактувати.

– Что? – здивовано запитала вона, вилупивши очі. – А почему это так грубо? [Що? А чому це так грубо? рос. переклад]

– Замовкніть, – сердито гарчить Северин та прискорює ходу, щоб скоріше здихатися цієї особи і більше не чути цього.

– Что-что?! Вы что мне рот заткнули? – ахнула, голосно перепитавши. Не дочекавшись відповіді, кричить обуреним і несамовитим тоном: – Боже! Да вы посмотрите на этого хама, что это твори... [Що-що?! Ви що мені рота закрили? Господи! Ви тільки подивіться на це хамло, що це кої… рос. переклад]

Вона продовжувала і продовжувала свою лайку, але Северин вже натягнув навушники та перестав її чути. Він йшов і відчував, як його хода віддає громіздкими звуками. Здається, цей тупіт можна було почути на тому кінці міста. Очі були налиті кров’ю, руки міцно стиснуті в кулаки, а всередині вирував буревій. Йому начхати якої вона статі, хто така і що хотіла. Він не буде розмовляти з такими людьми.

Вони йому нестерпні.