Поминальна субота

– Іванку, коли ти востаннє був у мами на могилці?

– Відчепись, бать, мені не до того.

– На цьому тижні поминальна субота. Може, приїдеш? – наполягає лагідний голос.

– Та яке! Маю в пʼятницю вечірку. Хелловін – ти про таке чув?..

Ще декілька реплік – і хлопець розриває дзвінок. Його щоразу втомлює моралізаторство тата. Жодна розмова не обходиться без нарікань: «Іване, ти черствий… Іване, ти темний… Іване, ти безрідний…».

Та й навіщо це все? Хіба він без освіти? Хіба він не працює? Хіба він дитина?

Так, негарно вийшло з ненькою. Після похорону майже не був на кладовищі, коли ж навідував дім, то на пару днів. Але є причина: за роботою світу не бачить. Тож у вільний день хочеться одного – відпочинку.

І зараз трудар його дуже потребує. Восени й так бракує вітамінів, сонця і чого там не наплели вчені, а поверх керівництво навантажило звітами та документами. Інженера, Карл! Він на зовсім інше вчився шість років…

Хай їх качка копне. І для чого думати про роботу не на зміні? Ліпше пофантазувати з костюмом. Інакше знову злиється з натовпом вампірів…

***

31 жовтня! Ще вчора Іван домовився вкупі з другом піти на вечірку. Зазвичай, вони холостякують, але цього разу Олег познайомить із кимось особливим…

Тут навіть гадалки не треба – на заводі тиждень пліткують про його дівчину. Щоправда, її не бачили: гуляка не надто ховав синці на шиї. («Чи так хвалився?», – прийшло на думку «заздріснику»).

Ех, Івану теж пощастить! Може, сьогодні, коли грим вийде. Цьогоріч фарби хороші: тримаються. От би для них умілих рук… Бо зараз він схожий на ведмедя, а не на вовкулаку.

***

Жаль, що комендантська година! Добряче повеселилися! А скільки Івана обійняли… Хоч не вдався псом, та всі обожнювали грізлі. Заодно дівчата сипали номерами. Поки накинув оком на одну, їй і зателефонує спершу.

Розчарував лише – Олег. Так, любку представив – красуню аспірантку. Одначе вечір провів із нею, а приятеля кинув напризволяще. Добре, що Іван мав успіх. От коли б його не було?.. Пішов би, не чекаючи кінця.

Сьогодні – пробачимо. Спихнемо вину на букетний період. Й ображатися за таку дрібницю...

Хай закоханим щастить і вийде все на ліпше! Ставимо на темі хрест!

Перебираючи думки, Іван вертався додому. Ноги нили від танців – і доводилося їх ледь переставляти. Спішити не було куди: завтра вихідний.

Щоправда, турбував спокій навкруги. Світ немов заснув. У вікнах – жодного світла, на вулицях – жодної людини чи автомобіля. Хоч північ не стукнула! Навіть вітер не шумів, власні кроки не відлунювали.

Коли Іван усвідомив, його обсипало морозом. Зупинився. У тиші прозвучали різкі кроки. Нажаханий, молодик оглянувся й не побачив нікого.

«Ні, – замотав головою, – припини. Чому себе накручуєш? Хелловін – це вигадка фанатиків. Привидів не існує. Тому заспокойся!».

Самогіпноз не діяв: чужа хода ближчала, а тіло тремтіло від невідомості. Мимоволі ноги зірвалися на біг, попри втому й біль.

Іван минав вулиці, не керуючись напрямком чи ціллю. Не зважав на туман, який густішав навкруги і стримував рухи.

Спринтер швидко втомився й перемкнувся на легкий темп. Ніч була сива-сива – не видно стін найближчих будинків. Погляд чіплявся за хідник, який плинув в очах.

Умить ліхтарі вимкнулися. Іван опинився в щільній темряві. Один місяць висів плямою вгорі. Та його сяйва бракло бодай угледіти пальці рук.

Нещасливець став як укопаний. Кожна клітина напружилася. І дрижала так, що не зуби стукотіли – кістки дзвеніли під шкірою.

Близько, майже над вухом, хтось запитав:

– Іване, чому до мене не приходиш?

Син повік упізнає материн голос. Він донині зберіг ніжність та любов. Попри те, запах гнилі боронив оглянутися.

– Чим так провинилася? Невже була поганою?

Щось торкнулося плеча. Краєчком ока глянув туди. Кисть. Без м'язів. І винуватець закам'янів...

На підмізинному впізнав знайому обручку. У дитинстві стільки нею грався!

Несподівано ринули винуваті сльози.

– Ти плачеш? Мій хлопчику... Заспокійся.

Долоня опустилася – й істота обійняла свою дитину. Твердо і водночас тепло.

– А уяви, як я тужила в могилі! Й аніскілечки не ображаюся... Ти молодий, дурний. Це батько теж розуміє та прощає. Але...

На хвильку стиснула так міцно, що повітря в легенях забракло.

– Він старішає та скоро потребуватиме помочі. Я – що? Поплачу й змирюся. А за вас хвилюватимуся.

Рідна відпустила та, здається, відійшла на відстань подиху.

– Тому турбуйся про батька. І я більше не вертатимуся. Обіцяєш?

Іван уже припинив рюмсати й кивнув. Наостанок привид підбіг до нього, пригорнув та зникнув.

Світло враз запалало. Туман розсіявся. Поблизу замерехтіли фари, засміялися люди.

У кулаку хлопець відчув щось холодне. Розтиснув – а там мамина каблучка. Лишила на згадку.

Та він не сумнівався в побаченому. Завтра, на першому ж автобусі, поїде додому.

До тата і мами.