Тепер я здобич

Щоб позбутися тривоги, я увімкнула музику, потім вимкнула її, не знайшовши потрібну заспокійливу мелодію. Єдине, що могло мені зараз по-справжньому допомогти, це випічка — неважливо, яка. В подібні моменти кухня ставала моїм місцем терапії, тихою гаванню, куди можна було заховатися від небезпечної стихії. 

Методично, плавними рухами я замісила тісто. Секрет був в тому, щоб рівномірно розподілити масло, аби круасани вийшли пухкими. Навколо мене все кружляла муха, спокушена запахом їжі. Певно, залетіла, коли я відчинила вікна. Після того як я не допустила її до дегустації, вона сіла на фіранку й стала уважно споглядати всі мої дії. Хоча який інтерес до того мала якась комаха?

Я прибрала зі столу все, що заважало розкачувати тісто, приготувала муку. Стільки разів вже займалася цим, але сьогодні пальці ворушилися трохи незграбно, як бувало, коли з-за плеча спостерігав хтось чужий. Може, давався взнаки ранковий стрес? Скалка покотилася на край стола й одразу впала мені під ноги. Після секундного гуркоту, що змусив мене підскочити, на кухні знов запанувала тиша. Тільки муха билась у вікно і тихо цокав годинник на стіні.

Думки знов повернулись до застереження, що бабуся дала мені того вечора. Вона вірила в надприродні сили, але ж це не підтверджувало їхнє існування. Можливо, я просто підміняла причинний звʼязок. Може, мені привиділась саме така тінь, бо я вже чула про неї та з дитинства зберігала цей образ у памʼяті?

Тільки я поставила круасани в пічку, як в коридорі задзвонив кинутий мною під час нервового зриву телефон. Побачити на екрані номер матері я очікувала найменше. Знадобилась секунда, щоб зосередитись перед розмовою.

— Привіт. Як у тебе справи? — спитала одразу з найспокійнішою інтонацією, на яку була здатна.

— Доню, привіт! У мене все добре. Я тебе відриваю від роботи?

— Зовсім ні. Я сьогодні вдома. Прихворіла трохи.

— Он як. Ти дивись, щоб тебе знов не звільнили. Бо кому потрібен робітник, який не вилізає з лікарняних. — Навіть не бачачи її обличчя, я здогадалась, з якими виразом мама це сказала.

— Так, я знаю. То ти щось хотіла?

Треба було змінити тему, повернути контроль. Слухаючи про нові проблеми з її компʼютером, я потерла перенісся. — Можливо, це якийсь вірус з інтернету. Ти зверталась в технічну підтримку?

— Ні. А нащо, вони тільки будуть парити мені мізки. Думаю, краще в доні спитаю.

— Це не зовсім мій профіль, ось в чому справа. Я ж не системний адміністратор.

— Все, все, я зрозуміла. Матір ніколи не дочекається допомоги.

Мої моральні сили танули з кожною секундою цієї розмови. Щоб якомога швидше попрощатися, довелося піти на компроміс і трохи збрехати.

— Давай я зайду до тебе завтра. Добре? Мені вже треба бігти, круасани горять.

Поклавши слухавку, я повернулась на кухню, що вже встигла наповнитись духмяним запахом випічки. Певно, тільки він міг розчинити тягар на моїй душі після цього діалогу. Аромат розтопленого шоколаду зігрів мене зсередини, і я нарешті відчула, як розслабились напружені мʼязи. Скоро можна буде оцінити результати свого кухарства.

Я всілась в крісло та розгорнула першу ліпшу книжку з шафи, це виявився любовний роман, що колись подарувала бабуся. Яка іронія, сьогодні вона нагадувала мені про себе з самого ранку. Трохи пожовклі від часу сторінки приємно зашелестіли під моїми пальцями. Проте дуже скоро я зрозуміла, що зануритись в читання сьогодні не вийде. Думки в голові були голосніші, ніж зазвичай, вони перекрикували одне одного, ніби зграя наполоханих круків. А ще постійно свербіла нога. Ніби якась настирлива муха знов і знов сідала на мене, скільки б разів я її не відганяла, та лоскотала шкіру дрібними лапками.

Я неохоче відірвала погляд від тексту, щоб нарешті вбити комаху, але ніде її не побачила. Натомість мою увагу привернув золотистий слід на коліні. Пригледівшись, я зрозуміла, на що він був схожий. На відбиток чиєїсь долоні.

Приспана на хвилину тривога вибухнула з новою силою, породжуючи нові й нові страшні образи.

Я потерла пальцями — слід нікуди не зник, наче був назавжди закарбований на моїй шкірі. Побігла до ванної кімнати, але завмерла за крок до дзеркала. На його поверхні павутинкою пролягли декілька глибоких тріщин. Так наче хтось чимдуж вдарив його кулаком. Я заплющила очі. Не хотіла зазирати туди. Тепер у мене знов зʼявився хворобливий страх дзеркал. Відкрила воду та почала відчайдушно змивати золотий відбиток з коліна. Хоча здогадувалась, що це не допоможе. До того моменту він вже не просто свербів, він почав ледь помітно пекти. Змити його було так само можливо, як змити опік. І що ж тепер робити? 

Поки я тинялась кімнатами, розмірковуючи про своє жалюгідне становище, задзвенів таймер на пічці, нагадуючи, що час витягати круасани. Вже не хотілося ні солодкого, ні кави. Думки крутилися навколо розбитого дзеркала й того, що могло звідти вилізти. Що покривало моє тіло відбитками широких, явно не людських долонь, ніби грайливо пестячи мою шкіру. Мозок намагався знайти хоч якесь адекватне пояснення, але щоразу опинявся в глухому куту перед страшним усвідомленням — тепер я здобич якоїсь потвори з потойбіччя, яку навіть не могла побачити чи почути. І яку я випустила власноруч.