Світ інший...

СВІТ ІНШИЙ...

Нарешті кінець шляху... Усе, кінець. Нічого вже не буде. Але все повториться? О ні, тільки не це!.. Боже, як він втомився... Але тепер — спокій, довгоочікуваний відпочинок...

Він відкрив очі. Розплющив їх? Але їх нема — не має бути. Проте, він бачить. Вірніше, не бачить, бо це різке, дратівливе світло засліплює... що саме? Виходить, він має світлочутливі органи...

Хм, гаразд. Начебто, тут має бути якийсь тунель. Але який, питається, якщо скрізь це ідіотське світло?

Крок. Так, він може ходити? Кумедно. По ідеї, він міг би й летіти. Як же це, цікаво? Втім, краще просто змиритися з цим фактом. Ще крок. Ще... Бах! О, бідний лоб! Значить, тунель все-таки є... Чудово, тепер його можна розрізнити. О, а ось до тієї плями світла, напевно, він і має потрапити. Ну ж бо! Що таке? Ніщо його туди не несе. Своїм ходом, чи що?

Ех, — крекчучи, він пошкандибав до отвору. Це був нелегкий і страшенно довгий похід.

Ану ж, що тут?.. Вх... вхід! Знесилений, він втупився в літери, що висіли в світлі. Це ж треба так обдурити!

Він немічно розвернувся і, шкутильгаючи, поплентався назад. Ледве пересуваючи ноги, він таки дістався до протилежного кінця.

Шлях до світла, — казав вогненний напис. Він повільно промацав нитку, що вела до величезних сходів, і, простеживши її нескінченне спрямування вгору, безсило впав непритомний.

Коли він, нарешті, доповз, з величезними труднощами волочачи своє змокріле від поту тіло, і розпростерся на сходовому майданчику, який нікуди не вів, нервово здригаючись від перенапруження і захлинаючись сухим кашлем, до нього прийшло усвідомлення того, що це ще не кінець його мук.

Мало того, що він перетерпів Там, так ще й Тут... Взагалі-то, де?.. Ні, все це маячня. У відчайдушній спробі піднятися на тремтячих руках він рухнув на білосніжні, аж сліпучі мармурові плити. Маячня не минала.

Повна відсутність пилу, — осяйнуло його. Героїчним зусиллям йому вдалося підняти обважнілу голову. Прямо перед його обличчям у повітрі висіли двері. Старі, нашвидкуруч збиті з прогнилих дощок двері.

Звідки вони взялися, і навіщо вони тут, він не зрозумів. Не обтяжуючи свій нещасний мозок марними спробами розібратися, що до чого, він тупо простягнув долоню до дверей і загнав скалку. Рука виснажено впала вниз.

Ледве змусивши своє ниюче тіло доповзти до невідомого об'єкта, він штовхнув двері, що вільно парили у потоках світла, і перекотився через поріг.

Від падіння на гостре каміння та уламки краще йому не стало.

Усе тіло ломило. Він лежав, намагаючись не звертати уваги на біль, і тішився спокоєм. Здавалося, тільки тепер, коли він приліг перепочити, серце загупало сильніше. Він перевів дух, зробив глибокий вдих. Від цього серце почало бити з іще більшим завзяттям.

І чому воно завжди так, подумав він. Змирившись зі своєю тяжкою долею, він знесилено обм'як.

Стук віддавався в голову гулом і гуркотом барабанів, що їх б'ють несамовиті тубільці. Думки тяжко повзли, підганяні цими перекатами. Вони повільно і мляво перекидалися, перекочувалися і з хлюпотом розбивалися об каміння. Від цього він відчув нездужання і ледве не вирвав. Однак, це був усього лише дощ.

Ледве тямлячи, він спробував осмислити пройдений шлях. Від осяяння у нього ледве не підкосилися ноги. Вони б і підкосилися, якби він уже не розпластався на до жаху незручній і явно не призначеній для відпочинку поверхні. Це він обмізкує пізніше.

Якби все його життя скласти докупи в одну дорогу, то вона точно була би коротшою за ці сходи.

Йому стало геть кепсько. Він відчув себе ще більш нещасним, ніж це взагалі можливо. Ось як над ним збиткується доля!

Охоплений моторошним передчуттям, він різко кинув погляд угору, від чого головний біль посилився. Він опустив голову, що розколювалася від болю. Більше сходів не було.

Дурне серце все ще тріпотіло, шалено кидаючись на ребра. Доклавши неймовірного зусилля, він встав і озирнувся. Двері все ще пливли в повітрі. Він знав, що якщо знову вийти на вільно завислий у потоках світла сходовий майданчик і обійти двері навколо, він побачить такі ж двері. Іншими словами, місце, в якому він опинився, знаходилося і вміщалося в дверному отворі. Двері повільно згорнулися у трубочку та розтанули.

Навколишня нісенітниця не вкладалася в голові. Та він і не намагався щось туди вкласти. Вона була порожня, в ній гуляв, свистів і вив вітер, провітрюючи його набряклі мізки.

Він поплентався, куди очі вели. Очі вели вперед. Утім, це слово тут недоречне. Оскільки це поняття є вкрай відносним, а відноситися було абсолютно ні до чого, він просто йшов. Навколо було все одне й те саме: нескінченний бруд, осколки, уламки якихось будівель, сліди колишнього життя, що виявлялися в іще більшому забрудненні, руйнуванні та запустінні. Дивитися було абсолютно ні на що. Навіть небо і те було сірим, смутни́м, сирим, і випорожнювалося на землю. Це була незатишна, безкрая, безмірна нежива пустеля, світ, який заперечував існування живого або хоча би живих почуттів. Це були тужливі сліди цивілізації.

Ця, прикладом для інших, примудрилася споганити все дуже затято, досягши в цьому значного успіху. Це було пережитком минулого, зайвим пунктом. Як завжди, на уламках і праху минувшини нічого так і не створили.

У сум'ятті він блукав, сопів і захекувався, доки не спіткнувся об якусь залізяку, поранивши при цьому ногу. Покороблена й потерта табличка проголошувала:

Чистилище.

У здивуванні він втупився в неї. Невдовзі воно минуло — і стало ні в чим дивитися. Він зрозумів, що нагий. Заголосив від болю.

Напнув на себе кинуту неподалік смердючу й пропотілу запилену сорочку, нап'яв порвані штани робітника, який завзято і з великим запалом попрацював тут... Тим самим досяг неабияких успіхів: тепер він виглядав просто безглуздо. Зате вітер не продував наскрізь, та дощ не так допікав. Але в намоклій одежі тепліше не стало...

Для всього цього складного процесу яблуко не знадобилося.

Дощ перейшов у зливу. Під краплями, що барабанили по лисині, він побіг до далекої, єдино вцілілої будівлі — вона була зруйнована лише наполовину.

Коли до цієї споруди залишалося метрів сто, дощ різко вщух. З'явилося сіре сонце і тут же було придушене в таких самих сірих хмарах.

Веселішої картини не зустрічав, зауважив він і оглянув злиденну споруду з обваленим куполом. Це була стародавня церква. Можливо, не настільки стародавня, але вигляд її був жалюгідний.

Уся брудна, облізла, вкрита тріщинами, готова розвалитися на очах, вона споглядала навколишню тугу мертвими розбитими вікнами. На додачу її стіни були заляпані якоюсь гидотою й оздоблені інтелектуальними написами типу "Жопа", але набагато гірше.

Ця руїна похмуро височіла посеред куп мотлоху, вдало пасуючи до місцевості.

Безперечно, весело, — відтяв він і попрямував до наполовину знесеної стіни, не розуміючи, двері це чи ні.

Почувся дивний схлип. І сиплий голос, від якого морозець пробіг по шкірі, промовив: "Мав я їх усіх!". Він спіймав одну з морозинок і переконався, що насправді це блоха. Звісно, в такій одежі чого тільки не зустрінеш.

Повагавшись, він увійшов. Від його коливань стіна затрусилася, і згори посипалася штукатурка. Пригнувшись, він прослизнув усередину.

Перше, що впало в око, окрім бридкої сутіні, яка огортала храм, це був пожовтілий висхлий старець на зламаному стільці. Його голову вінчав вінок із зів'ялих кульбабок, який аніскільки не приховував його зухвало величезної лисини. Вона, здавалося, кидала виклик усякій рослинності та була втіленням лисості.

Лисина, як і жовто-зелене обличчя старого, і тіло його, що прозирало крізь численні діри, була усіяна прищами, вуграми, гнояками, пухирями, вкрита, немов павутинням, мереживом зморщок, численними пухлинами, опіками та виразками, іншими недугами... Гачкуватий ніс, заглиблені щоки, тремтячі потріскані губи, маленькі злісні оченята, що визирали з-під дивовижно маленького лоба, почорнілі гнилі зуби, неохайність — усе промовляло про його велич. Його жовтий наскрізь просякнутий потом одяг, колись білий, увесь забруднений, укритий жирними плямами, протертий до лахміття, був, своєю чергою, втіленням нечистоти́ й бруду. З такого й підлогову ганчірку соромно було робити.

Старець був страшенно худий, увесь виснажений, скорчений, але в його витріщених очах палав вогник маразму.

— На коліна! — загарчав він і зайшовся кашлем. — Жарт, — прохрипів він.

У напівтемряві стояв неприємний сморід. Тут був і піт, і нечисто́ти, і за́пахи розкладу.

Старець підсліпувато скривився, ставши ще огиднішим, і прохрипів:

— Та ти підійди, ось сюди, до вогню свічечок, цих семи, бо я не роздивлюся тебе.

Подолавши огиду, затамувавши подих, він пірнув у темряву і сморід — і поплив до старця. Раптом він побачив щось, що вразило його настільки, що від переляку ледве не обмочився. Перед стільцем на підлозі, вкритій багатовіковим шаром пилу, розкинулися і тихенько конали чотири нещасних створіння. Якесь із них зрідка постогнувало, і старець штурхав його ногою. Це були просто виродки, мутанти з нелюдськи спотвореною зовнішністю.

У паніці він звів очі вгору. Безлад... Сміття... Непотріб... Занепад... Повний занепад, хаос... Що ж це? Як?..

Старий взяв у кощаву руку свічку і схилився вперед. Від нього різко тхнуло сечею.

У світлі відкрилася ще більш шокуюча картина. У пилу й нечистотах борсалися якісь діди. Їх було більше двадцяти. Точним числом було 24.

— А... — тільки й вирвалося в нього.

— Залиш їх, — доброзичливо прохрипів старий. — Вони ненормальні, вони того, ку-ку. — Він схилився і довірливо прошепотів: — Та ж усе так і є, ти знаєш.

Вони становили собою ще жалюгідніше видовище. Їхній одяг був навіть не жовтим, він був коричневим і не закривав і половини тіла. Вражала їхня хирлявість.

Раптом один із дідів оскаженіло гепнув головою об підлогу, здійнявши хмару пилу, і заволав:

— Слава тобі, Господи!

Решта підхопила цей заразливий приклад і стала несамовито бити лобами об камінь.

Від несподіванки старець здригнувся і ледь не гепнувся зі стільця.

Це місце... Напис... Невже?..

— Так... — затинаючись, видихнув він, — ...ви що, Бог? — останні слова далися йому з таким зусиллям, ніби він витиснув кілограм двісті, хоча не здолав би й двадцяти.

— Ці недоумки товкмачать, що так, — безтурботно промовив старець і божевільно хихикнув, — а ти як гадаєш?

— Це — рай? — заверещав він, від безлічі дивацтв проігнорувавши запитання і забувши, як вимовити "Рай" з великої літери.

— Ти що, дурень? — пробурмотів старий і уважно втупився своїми налитими кров'ю, запаленими очима в його обличчя.

— А! — закричав він нарешті та знову зайшовся кашлем. Кашель був потужний, щирий. З виттям, свистом, хрипом. Старий навіть пукнув від надміру почуттів. — Нікчемний! А я думав... Ну звичайно! Нікчемний!

— Що "нікчемний"? — запитав він, але від старого було марно чогось домагатися: тепер він трусився в шаленому реготі.

— Хто я? — схаменувся той. — Ось дивлюся на тебе і думаю: а чи не вбити б мені, тобто нам, тобто мені, тобто... тьху!.. когось?.. Ну чому б іще потоп не влаштувати? — заскімлив старець, витираючи слину подертим рукавом, і гучно висякався собі в одяг. Плач помалу переріс у регіт.

Гадаю, робити тут нема чого, — із цим рішенням "нікчемний" подався геть, намагаючись залишити обитель. Один із дідів що було сил вгатив своїм тверденним лобом по його хворій нозі, промахнувшись повз блоху.

Крик привів напівбожевільного старого до тями.

— Припиніть, бовдури безмозкі! — на диво чітким голосом наказав він, сьорбнув з якоїсь чаші, трусонув головою, щоби впорядкувати помутнілий світ. Відбиваючи головою чіткий ритм, ніби гравець у баскетбол м'ячем, один із дідів подав старому вінок, що злетів з голови.

— Як хо́ча потрапити кудись, окрім як тут, — промовив старий, затинаючись, — іди крізь вікно.

— Та де ж це я? — вигукнув він.

— Це не твій світ, нікчемний, — відказав старець.

— Я хоч людина? — з надією спитав він.

— Ні, нікчемний, — вимовив лисий і, довго силкуючись, додав іще. — Мав я вас усіх. — І хрипко засміявся. Чи закашлявся?

Він був уже далеко, судомно хапаючи чисте повітря, безмовно ворушачи губами, мов риба на піску. Як порадив душевнохворий, він виліз у вікно і... Він перебував у стані вільного падіння з поверху, десь, сотого.

— Ну, тепер-то точно кінець, — з полегшенням зітхнув він — і врізався в якесь море. Розплющивши повіки, він збагнув, що це лише корито з помиями, якими він і обляпав велетня, що стояв неподалік.

У чистому небі (синьому!) сяяло сонце (жовте, тепле, яскраве!). У вишині кудись поспішали білі хмари, зрідка відкидаючи тінь на Вавилонську вежу, що тяглася до сонця. Крім неї, нічого примітного в місті, оглянутому з висоти пташиного польоту, не було. Це було звичайне стародавнє місто, прямо пам'ятка архітектури, але без реставраційних штучок. Це було справжнє місто, живе, гамірне. Ходили, розмовляли, жили звичайним, на перший погляд, життям мешканці, шастала туди-сюди дрібнота...

А ось йому зараз буде непереливки.

Велетень з ревінням підняв величезну дубину і з прокляттям спрямував її в помиї, оббризкавши себе вже з голови до ніг.

Стрімко промайнувши повз качка́ (і де тільки сили беруться?), він встиг помітити, що не дубині судилося обірвати його життя, а величезному, вражаючому молоту, і що велетень чимось схожий на вікінга.

Вікінгів він ніколи не бачив, але не було коли про це думати. І чому він так став цінувати це життя — може, це й не воно зовсім?.. Але про це також не було коли думати. Молот, що опустився в кількох сантиметрах від його вуха, оглушивши страшним ударом, вщент вибив усі думки.

Велетень стояв у помиях біля розбитого корита і вивергав непристойні фрази. Це було для нього вкрай неприємно, з огляду на обставини, — на жаль, він завжди спочатку діяв, а вже потім думав. Недарма його батько виміняв око на мудрість; тепер він не при справах. Синок знав, що мудрість можна здобути і не стаючи калікою, а набуваючи досвіду та глузду. Але це знання було йому ні до чого, бо він уперто не хотів вчитися. Що ж, йому це й не потрібно. Головне — отримати Владу в свої руки. Тільки усунути основного конкурента. Щоправда, можуть виникнути проблеми з його дружиною — о, таких гадюк пошукати треба! — але якось та й залагодиться.

Дійсно, доки Тор і Зевс зводили порахунки один з одним, Гера дещо зв'язками обросла. Але не можна забувати про найпідступнішого супротивника. Після усунення старого Бога він набув непоганої сили, і вона все зростає. Гера підозрювала, що його вплив просяк навіть у її лави. А цього допустити не можна. Він занадто хитрий, щоби грати на його довірі. Але час покаже... З дурним чоловіком і мавпоподібним скандинавом буде легко дати раду. Які з них політики? Постав перед ними стіну — силою не здолають, то лоби собі порозбивають. А тут треба бути хитрим та вертким.

Чи знали вони про змову? Чи підозрювали про підпілля? Навіть не звертали уваги. Прогледіли силу, яка була просто під носом. У цьому й була найбільша помилка. Вона б у цьому полягала, але все вже й так лежало всередині незримої оболонки ірреальної сили...

Юрми людей і біганина вуличками втомили його. Він здивовано розглядав місто. Виявилося, що воно має низку інших визначних пам'яток, окрім вежі. Що може бути дивовижного у звичайному стародавньому містечку? А хоча би крамниці з апаратурою та рекламні плакати. Це була до болю знайома передвиборча лихоманка, хоча...

Його увагу привернув великий екран, що перевертався над головами без видимого кріплення:

— Так! — лютував Тор, рвучи волосся зі своєї бороди, яку він вважав дуже красивою, бо лінувався голитися. — Серп і молот! Серпом я зроблю їм гидкий кесарів розтин, а молотом розтрощу їхні гидкі черепи! — Як завжди, нетактовний, він мав на увазі супротивників, не переймаючись вибором висловів. Багато хто вважав, що він не тямить жодного слова зі своєї промови. Пролунав схвальний гул маленьких кровожерливих божків.

— Увага! Увага! — надривалося якесь опудало. — Завтра! по! обіді! від! будеться! бій! Тора! і! Зевса! Кандидати з'ясують, хто з них гідний, робіть свої ставки! — протараторило воно і зникло, отримавши гнилого помідора в рота.

— Зевс наштрикне його на блискавку і засмажить! — крикнув хтось. Зав'язалася бійка.

Потім почалася нудотна реклама про те, що світ потребує любові та жіночої ласки, себто голосуйте за Геру, що до нестями нагадувала вихваляння жіночих прокладок.

Його вразило те, що, при настільки сучасному устрої життя, воно все ж таки було допотопним. Одяг, оселі, розмови, клопоти... Але яка техніка! А в іншому й ми мало чим відрізняємося від наших пращурів.

— Істинно, істинно кажу вам!.. — долинуло ззаду.

Він саме вискочив на безлюдну площу і не знайшов нічого кращого, як сховатися за фонтаном, який, звичайно ж, не діяв. Він був виконаний у вигляді витонченого лебедя, що блює в унітаз. Принаймні, саме таке порівняння спало йому на думку. Понишпоривши в його голові та не знайшовши там нічого цікавого, порівняння зникло.

Схоже, це був малонаселений квартал. Порівняно з рештою міста, де життя шуміло, вирувало, кипіло і переливалося через край, це місце було безмовним, мов цвинтар. Поруч і розташувався цвинтар, мешканці якого не жадали спокою.

(Кладовище _тут_... Ви не вважаєте ідею кумедною?).

Те, що відбувалося, пожвавило вулицю.

— Завтра же будете зі мною! — заверещав голос і зник.

Це було цікаве видовище: немічна шкапа, спотикаючись, тягла воза з величезним чаном із лайном на ньому. Один чоловік керував возом, а інший періодично змахував над чаном гостро заточеним мечем. Обидва хизувалися в іспанських чоботях. Доволі практичне взуття: один чобіт на будь-який розмір. Треба сказати, особливою популярністю воно користувалося серед колишніх служителів Святої Інквізиції. Слід зазначити, що ці двоє були саме ними.

З чана раз-у-раз стирчала чиясь голова і викрикувала:

— Брати! Уві... Увіруйте! Увіруйте в Гос... пода! Увіруйте в Мене! ...Істинно, істинно кажу в... Вам! Завтра же будете зі мною! У царстві Моєму!..

Перехожі озиралися на цю процесію і заходилися диким сміхом.

— Ось воно, твоє царство! — кричали вони. — Радій!

Нікчемний настільки захопився цим видовищем, що підвівся на повний зріст. Непростима недбалість...

Візник, що збирався був повторно добряче пригубити з фляги із розплавленим свинцем, подавився, випустивши її з рукавиці з пристроєм для роздавлювання пальців, і як громом уражений втупився вперед.

— Нікчемний! — вдалося прокашляти йому. Рідина полилася носом.

— Нікчемний, — заверещав натовп вищих витворів хворобливої людської уяви.

— Брате мій! — вигукнула голова, перш ніж знову пірнути в лайно, запобігаючи польоту меча.

Візник і кат кинулися навздогін нікчемному. Він біг, не відчуваючи під собою ніг. Але це не означало, що він став калікою. У загальній метушні чан перекинувся на натовп, охолодивши його запал.

— Сюди, любчику, — його вхопила за руку гачкувата згорблена стара і поволокла за собою.

— Не озирайся, — кинула вона і протягла його калюжею, щоби збити енергетичний слід. Силоміць затягнувши його в затишний закуток, вона заспокоїлася. Цього разу поняття "затишний закуток" було повністю виче́рпним, і додати до нього просто нічого.

Він уважно розглядав рятівницю. Стара виявилася...

— Баба-Яга? — запитав він. Тепер ніщо не могло його здивувати. Він втомився від див.

— Еге ж, любчику, еге ж, красунчику. Ось побачила тебе, одразу до душі припав, правду кажу, — шамкотіла вона. — А ти звідки ж такий?

— Знизу...

— Чого, по самій Драбині це шпарив?

— Так.

— Титан?..

— Га? — глухувато крякнув він.

— Титан, кажу, бува?

— Ні.

— Нікчемний? — заверещала бабуся.

— Слухай, чого це "нікчемний" та "нікчемний"? Поясни, га?

— Виходить, так... Що ж, відповідаю: це у нас людей так величають.

— А де, де? — зриваючись на голос, крикнув він.

— А хто знає? Тут, ту́та. Нема потреби гадати... Ех, шкода. Я ж думала, мо', повеселимося, — підморгнула вона.

Від цього знову морозець пробіг по шкірі. Блохи, — поправив він, — блохи.

— Гаразд, голубчику. Не зійшлися наші шляхи, — сумно промовила баба. — Не поминай лихом. — Іншими словами: провалюй, старий. І випхала його на темну вулицю.

Як, уже ніч! — здивувався він. Якби він відчував сильний холод, то оторопів би.

За спиною рознісся запах лайна.

— Дякую, брате, — хтось гаряче стиснув його руку, замастивши чимось липким і смердючим. — Істинно, відплатиться тобі за це.

Він вдивився в обличчя прибульця, намагаючись не зважати на брудний одяг, який той міг би й перемінити. Це волосся, ця борідка, ця собача віра в очах. Це?..

— Ісус? — видихнув він.

— Істинно, істинно, — зрадів той.

— Господи! — він упав на коліна. — Що тут коїться?

— Та ти встань, встань, — підводив його Син Божий, — до чого ці формальності? Ми ж не в церкві, та й не на людях, врешті-решт, — провулок був порожній. — Заспокойся, дядьку. Ходімо, це складна справа, треба випити.

Однакові вулиці, однакові будинки, зламані ліхтарі... І таке інше, таке відмінне життя. Він відчув себе зайвим. Хто він тут? Навіщо? — вкотре питав він.

А Син Голуба тим часом розповів йому багато цікавого, шкода тільки, що багато було втрачено.

Бідолаха Єгова, у зв'язку зі своїм сумнозвісним розтроєнням особистості вже був не в собі, а з часом став іще гірше. Усе вигадував різноманітні біди на голову людства і всіх просто дістав своїми забаганками. Вірних ангелів він почав називати підлабузниками й блюдолизами (що, втім, так і було), і взагалі скотився в нікчемність.

І за першої ж нагоди його скинули. І відплатилося йому за його вчинки. Ангели, ледве відчувши зміну ситуації, першими кинулися на волю. Повстали святі. Тільки цілковито безмозкі діди залишилися вірні господареві.

Хіба це жарт? Бажати усіх своїми рабами. Це вже занадто.

Звісно ж, розпочалася боротьба за владу. Будду і Аллаха одразу позбулися; ніхто не вірить, щоб їх зіпхнули без їхнього відома та згоди; очікують, що вони можуть з'явитися в найневідповідніший момент; одні кажуть, що Будда з розчарування взяв і став нікчемним; інші, що його з Аллахом утиснули в Єгову, і в того вже насправді розтроєння особистості. Остаточно збожеволів, бідолаха. Морить себе голодом, ковтає каву для підтримування нездорового кольору обличчя. Єдина для нього втіха — похмелятися своїми сімома чашами гніву та відкривати печаті. Влади в нього немає, сили — ніякої, так він і сам уже не знає, хто він насправді. Усе, пропав. Остаточно й безповоротно.

Однією з причин невдоволення було його палке бажання Апокаліпсису.

— Як же так? — обурювалися боги. — Треба ще познущатися над нікчемними!

Сатана їх підтримав. Як завжди, маючи свою мету. Хто його знає, що він задумав. На те він і нечиста сила. Підбурює всяких лісовиків, перевертнів, водяників і різних хмирі́в собі на користь.

Нечиста сила... Чим чорт не шуткує? Ото ж і сміявся він із Єгови.

— А не шкода його?

— Тобі, нікчемному, не збагнути. Ви — раби, зневажені істоти. А ось посягання на наші права — це вже тобі не цяцька. Та він Вавилон хотів знищити! Не те, щоби місто процвітало, але жити можна.

...Ось Тор, Зевс цей. Рівноправ'я, рівноправ'я! Хто їх не знає? Усе рівноправ'я в них у кулаці. Примітивні натури. Допотопні — у сенсі, не до Потопу, а тупі, брудні, спітнілі, волохаті — тьху! Ось Гера — та діє витончено. Та й то, скажу тобі... Диявол, називай його, як хочеш, — ось справжня загроза. Небезпека. Мефістофель, Арістотель... Язик заплітається трохи.

До речі, Дід Мороз туди ж — інакше, Санта Клаус! Подарунки, каже, подаруночки! Усіх обдарую! Вказав би я йому, куди їх засунути! Пішов він разом зі своєю зимою шмаркатою!.. Та, скільки бовдурів наплодилося...

(Згадка про Діда Мороза як про хабарника з вуст _цього_ персонажа не має ввести читача в оману. Річ тут у тім, що Дід Мороз, будучи доброю та з усіх боків позитивною сутністю, жодним чином не пов'язаний із церквою, що з _цієї_ точки зори вже робить його гріховним).

Ну ось. А при такій розстановці сил — суцільна плутанина, метушня, розгром, хаос... Сам розумієш... Надзвичайно напружена атмосфера панує...

Старе зруйнували, розвалили, а нового нема. Усе розладналося, усе не працює, усе валиться. Ось як ти добирався сюди? Та побачиш, ще й не таке буде. Це лише початок. А потім — і того гірше.

Однак, ми прийшли.

Це була цілком сучасна триповерхова споруда прямокутної форми. Дах — плаский, спеціально зроблений так, щоби після дощу на ньому збиралося побільше води, аби швидше прогнив. Загалом — цілком наша будівля. Ні тобі колон, ні прикрас — навіщо зайві гроші витрачати? Крізь розбиті вікна чулися усякі тваринні звуки. Над дверима — вогняними літерами — Бар "Відліт". Поруч — невеликий під'їзд із написом "Дитячий садок" — щоб і малечі було куди прихилитися. Стіни розмальовані сильніше, ніж під'їзди в багатьох будинках.

Утім, це лише деякі деталі. Детальніше він не встиг роздивитися, бо Ісус затягнув його всередину, розштовхуючи юрму.

Повертаючись до питання про дітей, слід додати, що дітей як таких було обмаль. Переважну їх частину становили херувимчики, ельфи, гноми, домовики та інші подібні істоти — завсідники бару.

— Квиточки? — поцікавився хтось.

Нікчемний просто остовпів. Біля дверей стояв кріль. Величезний кріль. Жирний кріль. Дух перехоплювало, наскільки жирний кріль. Стояв він чи сидів, визначити було важко. При такій масивній туші він навряд чи б утримався на ногах. Це положення було його, так би мовити, робочою позою — можна було припустити, що він сидить. Насправді ж, він возсідáв.

Але найбільш вражаючим були не неосяжні розміри цього створіння, а його голова. Вона була компостером з двома випнутими різцями, оченятами і заячими вухами неймовірної довжини. Очевидно, те, що кріль мав заячі вуха, було примхою природи.

— Квиточки? — ще раз поцікавився він і смикнув короткою передньою (себто верхньою) лапою за ручку компостера.

— Кви...

— Дякую, у нас є, — відрізав Ісус і сунув кролю в лапу два папірці, вимащені чимось коричневим.

Кріль недовірливо покрутив їх перед компостером і спробував на зуб.

— Ходімо, — штовхнув нікчемного Ісус.

Вони сіли за круглий столик, скатертина на якому не бачила прання багато років. Місце було в кутку, де їх закривала і відгороджувала тінь від навислої люстри з побитими лампочками.

— А вона не впаде? — засумнівався він.

— Ні, — протягнув Ісус, — скільки століть ходжу — ні разу не впала.

Згори пролунав тупіт, немов пробігло стадо слонів. Від стелі відколовся шматок штукатурки і гуркнув у брудну тарілку посеред стола. Люстра підозріло накренилася.

Нікчемний скулився.

— Та не перетворюйся ти на кульку, — буркнув Ісус. — Так більше влізе... Між іншим, Ягу зустрічав? Вона добра душа, не відмовить. Тільки потім все життя згадуватиме.

До них підлетіла ледь помітна невиразність.

— Що накажете?

— Розумієш, — пояснив Ісус, — колишні продавці були людьми. Якщо їм не треба було чогось вам впарити, обслуговували так, що їх не докличешся, а з'являться, то відвернешся — і зникли, лише миготять, чистісінькі тіні. Ось і вирішили, що самі тіні справлятимуться краще.

— Отож, нам... — звернувся він до офіціанта, — ...хвилину. Що ти замовлятимеш, нікчемний?

— А що є? — пробурмотів той.

— Пюре картопляне...

— Ага, — вставив Ісус, — я його колись куштував...

— На закуску — устриці...

— О, а шо воно таке? Завжди хотів скуштувати...

— Гаразд, гіркої по літрі, та у́сриць, щоб ти усра́вся! А, каламбур! — вигукнув Ісус.

— Смішно, — процідила тінь і відійшла.

— Я б тобі не радив їх їсти, — втрутився жирний кріль. — Вони їх, для економії, шмарклями розмішують. Виходить більше, а різниці не відчуєш. — Він різко з шумом видихнув повітря з компостера, клацнув, хекнув і смачно виплюнув добірну зелену шмарклю, поціливши прямісінько в штукатурку, що лежала на столі.

Кріль затрясся в нападі істеричного реготу.

Підплив офіціант і зник, залишивши після себе літрові кухлі з прозорою рідиною і тарілочку зі шмарклями.

Кріль усе ще бився в конвульсіях, вибухаючи шаленим реготом. Він випадав. Невдовзі він таки випав.

— Лови! — крикнув Ісус і кинув талончик у вікно. Кріль кинувся за ним і з зойком гепнувся на бруківку. Стіни злегка захиталися.

Трясучись у припадку, кріль проломив стіну і почав кататися по бару.

— Хтось вгамує цього ідіота? — закричав Тор і розбив пляшку розплавленого свинцю об макітру співрозмовника.

— Ти не думай, що я люблю випити, — тим часом продовжував Ісус, одним махом осушивши пів кухля. — Ппрросто з-зрозумій: фокус із вином із в-води хороший, але зі спирту ККД вищий, — і відсьорбнув знову. Схопив тарілочку і, сьорбаючи, проковтнув вміст. — Причастимось! — видав він, приклавшись до другого кухля. З нього полилося вино.

— Ти же не Ісус! — промовив нікчемний.

— Та невже?

— А покажи сліди від цвяхів.

Той сором'язливо показав свої пухкі долоні. Там не було й натяку на шрами.

— Н-ну п-п-подумаєш... Це ж к-коли б-було...

Чи можуть дірки від цвяхів свідчити про щось? Знайдеться чимало фанатиків, які самі можуть забити їх. Різання вен, наприклад, може стати звичкою, особливо, якщо ви безсмертний...

— П-петре, ти мене любиш? — поцікавився, повісившись на шию придурку, що вибирався із цього свинарника і лісу опухлих облич, п'яним голосом Ісус, розтягуючи слова. Той поблажливо промовчав.

— П-петре, ти мене любиш? — не вгамовувався Ісус, — давай поцілуємося!

Пригадавши цю глибокодумну фразу знову, він задумався, озвучував її чи не встиг, і прокрутив іще раз.

Петро, який саме проходив повз, роздувся півнем, але з нього швидко вибили дур.

— За Тайну Вечерю! — підбадьорив нікчемного Ісус, допивши останній кухоль.

— Що тут відбувається? — закричав нікчемний.

— А я й не знаю... — Ісус якось жалібно, запобігливо посміхнувся. — Ніхто не знає. Годі й намагатися. Усе не таке. Усі ми тут не такі. А які? Ось одвічне питання. І взагалі, це ти в усьому винен, — він надув губи.

— Це тобі не повітряні кульки, щоб їх надувати! — скипів нікчемний.

— Ага! — заревів Тор йому на вухо і витягнув з-за пояса молот. Молот був завдовжки майже з нього самого. Кого саме, незрозуміло. Це залишалося таємницею.

Поки Тор був захоплений полюванням на кроля, розкидаючи та перекидаючи столи разом із відвідувачами (що нікого не турбувало) і брудно лаявся, кріль повільно пробився до столу, де сидів Ісус, і вискочив у діру.

Тепер Тор стояв із кривдником віч-на-віч. Щоправда, кривдник безпорадно тремтів на хиткому табуреті.

— Будеш знати, як обливати вищих лайном, — ревів він, вдивляючись в обличчя нікчемного.

Раптом лють змінилася на його фізіономії подивом. Криві зуби сховала гримаса збентеження. Це було добре — зуби були добряче прокурені. Потім з'явився властивий йому вираз несусвітньої тупості.

— Нікчемний? — тихо промовив він, ніби боячись цього слова. Треба ж, — подумав той, — а я й не знав, хто я такий.

Ці слова розбудили добряче п'яного Зевса. — Я грек! — заявив він, ніби хтось у цьому сумнівався. — І п'ю тільки грецьку горілку! Медовуху!..

Це не стосувалося того, що відбувалося. Усе навколо завмерло.

— Владою, даною мені, — пробурмотів Зевс собі під ніс, явно блефуючи, — зникни. Отож, я сказав: зникни. — Це було сказано незаперечним тоном. — І так не знаємо, що робити, тут ще такі... Чого ти тут забув? Вертайся у свій світ. Зачекаєш. Вважай, твій час не настав. Вертайся у свій світ.

Тривога. Хвилювання. Вища сила вирішила, що це повинно статися.

— До кращих часів, нікчемний, — помахав рукою Ісус.

Він махнув рукою у відповідь і... розтанув.

Він розплющив очі. Ранок. Звичний світ. Його кімната. Його життя. О ні...

— Не вірю! — промовив він. День терпляче чекав. Доволі швидко йому набридло чекати симулянта, і він зайнявся іншим. Справ у нього було вдосталь.

— Самі ви нікчемні! — з гідністю сказав Потапич голубам, які паскудили на підвіконні.

Наводити те, що вони робили, непристойно, тому що:

— Самі ви нікчемні! — з гідністю сказав Потапич голубам, що срали йому на підвіконня. Безглуздо.

Він підвівся з ліжка і ступив у новий день. Це був сміливий крок, але невдалий. Босою ногою він розчавив таргана.

Рана на нозі ще боліла. Це була подряпина, але пожаліти себе він любив.

Скривившись, він витягнув з долоні скалку. Підводить пам'ять...

[28.03 - 31.03.1998]