Сватання на повню

— Красно дівчино, Катрусю,

Візьми хліб мій, рушник, слово правдиве

Що з твоєю рукою та й пліч-о-пліч

Життя хочу жити, поряд буть день і ніч!

Наречений у весільній вишиванці раз по разу заводив пісню, наближаючись до дому коханої Катрі. Хіба ж відмовить такому статному парубку? Хіба ж встоїть пред його сватами? А ті вже так і пнуться зі шкіри, якої майже не лишилось. Квіти червиві перед Олексою розкидають, рушники, поцятковані гниллю, розстилають. І хихотять. Хихотять!

— Життя жити! Життя! — чорний мед ллється, зів'яла калина осипається. Повний місяць круглі боки на небі гріє, виставляє, мов хизуючись.

Олекса ступає гордо, і кістки хрустять. Усміхається — блідо-синя шкіра на чолі тріщить. Лише очі палають жовтим, ніби зміїні.

— Катрусю, любонька, приймай сватів!

— Приймай, приймай! — підтакують свати, лускаючи кістками, мов тріскачками.

— Серденько ти моє вкрала,

Спокій навіки забрала,

Виходь люба, виходь мила,

Щоб душа без тебе не тужила!

Олекса вклоняється низько й волосся, зліплене кублом, землі торкається. Всміхається і поміж чорних зубів проглядає, мов вітаючись, могильний хробак.

Катря тремтить біля вікна, боїться визирнути. Втретє йде «свататися» до неї Олекса, відколи могильною землею його труну покрили. Три повні тому. Не хоче дивитися, але жовті, мов дві жарини, очі вже у вікно вглядаються.

— Виходь, любонько. Хіба не милий я тобі став? Хіба не коханий? Поберемося, життя щасливе житимемо!

— Життя... — шепоче хтось тріскучим голосом ніби просто в неї за спиною.

Катря давиться сльозами, прикушує кулак. Проклинає сама себе. За неосторогу... І бабу свою. Що про силу не попередила. Не можна відьмі з приворотом гратися, покохати її можна лише з власної волі.

«Для когось роби, не для себе...» — сказала баба надто пізно, коли Олексу вже прохромило силуване кохання.

— Ти мене з могили підняла. Після того як туди ж і вклала. То виходь, люба, не ховайся, будемо з тобою разом. Не в цьому світі, так в іншому! — наспівував «наречений» і голос його дряпав віттям по шибці.

Катря швидко схопила гарбуза та розчахнула двері. Олекса, гарний за життя, мов картинка, стояв перед нею сірою примарою. З відпалою шматками плоттю, з вирвами виразок на колись гладкій шкірі. Шкірився. Безневинно згублений її пихою. Неприборканою відьомською силою зі світу зведений. Дівчина втелющила гарбуза у мертві руки. Аби тільки не торкнутися розкладеної плоті.

— Гарбуза даєш... Як знаєш, Катрю, як знаєш. Піду до іншої. Без любої мені вертатись у могилу — зась! 

За мить розверзнулась земля, покрита намороззю, наче відкрився голодний чорний рот. Олекса не ступив туди — щез. Лише помаранчевий гарбуз лишився на ґанку, темніючи двома плямами там, де за нього трималися мертві руки.

***

Люд оскаженів. Десятки голосів під вікнами люто голосили, десятки вправних рук вікна й двері старими дошками забивали.

— Не втечеш, відьмо! Помстимося тобі й за Олексу, й за дівчат! За Маринку, що зранку очі свої ясні не відкрила... Через тебе, відьмо!

Маринка... так от кого вчора мертвий наречений чорним поцілунком обдарував, забравши із собою замість Катрі. Втиснулась вона в стіну, наляканими очима заглипала.

— Не хтіла я... Не знала, що так буде, — шепотіла більш до себе.

А потім їдкий запах гару залоскотав ніздрі. Перші пасма сивого диму почали пробиратися до хати крізь шпарини у стінах. Заговорена ще Катриною бабою та не спалахувала, як не старалися селяни, диміла, кіптявою плювалась, відмовлялась вогнем братися. Але візьметься, бо ж впертий натовп домівку Катрі оточив, кожен по оберемку хмизу приніс, постарався.

Затремтіла дівчина, здригнулась, нашіптування Олекси зі стін поточилися, як і та сіра курява, що тягнулася тепло-огидними мацаками. Долівка земляна затрусилась, пішла тріщинами, немов величезний хробак прокладав собі шлях нагору. Катря заверещала, коли мертва рука зі знайомими довгими пальцями, розгрібаючи землю, з'явилася в її хаті. Поманила до себе.

— Не пручайся, люба, не силуйся мила

Заживемо з тобою і в любові, і в мирі...

Ходь до мене, ходь!

Врятую, прихищу...

Заплющила Катря очі міцно-міцно, вгамувала серцебиття, як складно не було, глибоко вдихнула смердюче згарищем повітря. Слова баби покійної в голові набатом стукотіли:

«Щоб природу свою змінити, варто лишень сильно захотіти...»

— Хочу, бабо, ой як хочу... Бо смерть вже тягне лапи пазуристі...

Не дивилася більше навколо, дивилася у себе. Не у цім світі була — в іншому. Не слухала, як правиця Олексова шкрябає долівку, викручуючись. Не зчулася, як кістки затріщали, а волосся опало до ніг пасмами. Як руки зламались, мов старе гілля, а тіло вигнулось струною, щоб стиснутися, зменшитися. Затріпотіли крила там, де щойно руки дівочі були. Де стрункі ноги долівки торкались, хвіст пташиний забився.

Злетіла зозулею, поки люд біля палаючої хати прокльонами осипав і її, і весь рід відьомський. Проковзнула крізь димар назустріч синяві небесній, кришталевій.

А Олекса... У неї ще є час до наступної повні. Хай тепер спробує відшукати її.