Осіння кав’ярня

Осіння кав’ярня

Як же її твори легко читаються, «Привіт, смуток», «Чи любите ви Брамса», «Трохи сонця в холодні воді»! Так, це Франсуаза Саган. Саме з тієї замусоленої бібліотечної книги під час відпочинку на Чорному морі у двох тисячі якомусь році почалося знайомство з її творчістю. Це було так давно…Але, коли вашу письменницю зараз питають: які автори вплинули на 0її творчість, вона не забуває згадати, поруч із Агатою Крісті та Норою Робертс, її – Франсуазу Саган. Її твори відрізняються вибраним драматичним напрямком - начебто, кохання, але це - самотність, незадоволення життям і, при цьому, повна бездіяльність, суцільні любовні трикутники… Герої та героїні можуть подобатися, а можуть – дратувати. І при всьому цьому, стиль Франсуази Саган неперевершений і впізнаваний серед тисячі авторів.

І до чого це я? А, ось до чого!

Вибір напрямку вашої письменниці – діаметрально протилежний і, навіть, зараз в такі страшні, для нашої країни і нас, часи вона пише сумно і важко, але герої-діалоги-повороти сюжету дарують надію і віру в найкраще й світле.

А як ви думаєте, з чого починається більшість романів? Чи оповідань?

З маленьких, десь випадково почутих діалогів чи підслуханих телефонних розмов. Це може бути в потязі, на вулиці, в театрах, магазинах і, звичайно, в кав’ярнях.

Атмосфера кав’ярні сама по собі вже є щасливою та безтурботною, бо там ніхто не з’ясовує стосунків, там дуже рідко відбуваються бізнес-зустрічі, ніколи немає сварок. Люди, які відвідують кав’ярні, приходять за «дозою» позитивних емоцій.

Три круглих столика з м’якими диванчиками та зручними стільцями, вітрина з вишуканими десертами, велика червона кавова машина – все оповите кавовим ароматом, трішки гірким, трішки – терпким, але таким бажаним.

- Капучіно, будь ласка, маленьке, без цукру, - зробила замовлення письменниця і вмостилася за стіл у самому закутку. Там затишно, на диванчику зручно і можна непомітно спостерігати за відвідувачами.

- Ваша кава, - поставила на стіл бариста паперовий стаканчик, - вибачте, посуд одноразовий, води, майже, тиждень у місті немає. Ну, Ви знаєте.

Письменниця з розумінням кивнула головою, взяла у руку коричневий стаканчик з гофрованими стінками і сьорбнула каву. Не знаю, як це працює? На мить, наче під ендорфіновим наркозом відчуваєш себе Євою в Раю (не думайте, що письменниця великий фахівець по гормонам, для цього є Гугл, ШІ і багато всякого такого в інтернеті, що дає можливість її «викрутасам»). Тут можна усміхнутися.

В кав’ярні за сусіднім столиком п’ють каву та їдять один на двох десерт симпатичне подружжя. Вони сюди часто заходять. Письменниця з ними вітається. І не тільки тут, але і в місті, коли бачить. Це наче сусіди, тільки не по під’їзду, а по столику в кав’ярні.

Напроти неї, за столиком сидить гарна пані з довгим білим волоссям. Сама. В один і той час вона приходить сюди випити каву, інколи з десертом. Про щось думає чи просто відпочиває від спілкування з людством. Чому ні?

І тут, відчиняються двері і заходять двоє військових. Однакового зросту, камуфляжні костюми, зелені берці. Пара військових – чоловік та жінка. Пара закоханих - хіба тут можна помилитися? Над ними літають блискавки! Рука-в-руці, плече-в-плече, очі-в-очі, вони нікого не помічають навколо і молода бариста їм нагадує, що вони зайшли в кав’ярню і треба щось замовити.

- Два флетвайта, - будь ласка, - вимовила дівчина-військова оксамитовим голосом. Таким голосом можна загіпнозувати хоч кого…

В голові вашої письменниці вже полетіли пазли для нової любовне-військової історії, вона відкрила планшет і понеслося...

***

- Ти тримайся, будь ласка, - Олексій прийшов до тями на якусь мить, почувши цей неземний дівочий голос і знову впав в забуття.

Ольга з останніх сил намагалася підтягнути пораненого до лісопосадки, де їх чекав пікап, щоб потім перемістити в реанімаційний мобіль і далі перевезти поранених до обласного шпиталю. Її побратим, теж парамедик, Остап з позивним «Вуж», надавав першу допомогу військовому, якого притягнув з тієї ж локації, де хлопців накрив ворожий FPV-дрон, коли вони виконували завдання.

- А ну відкрий очі, - зашипіла парамедикіня на пораненого і аж бризнула слиною в обличчя чоловіка, - ще я двохсотих не тягала. Чуєш мене, ти? – вона витерла брудним пальцем його обличчя і залишила на ньому криваво-сіру смужку. І тільки зараз зрозуміла, що її долоні в його крові.

Важко дихаючи, безсила дівчина нахилила голову над його плечем і роздивилася нашивку з позивним: «Лис»…йоо…

- Ти чого гальмуєш, Лиса? - приповз на допомогу Остап і звернувся до Ольги на позивний, - тобі тут що? Курорт? – він за лічені хвилини дотяг побратима до авто, перевірив надану Лисою першу допомогу, бо вона з ним у парі лише тиждень і залишився задоволений. Медичні сестри з досвідом роботи в лікарнях, як Ольга, тут на вагу золота.

Не дивлячись на теплу осінь, парамедикиню лихоманило так, що руки тремтіли, а плечі здригалися, але зараз в пріоритеті не її тимчасовий стан. Треба було, як швидше, доставити поранених до реанімаційного мобіля, а далі вже ті, увімкнувши проблискові маячки, «полетять» до найкращих фахівців світу. Чи їй не знати. В обласній лікарні, де живуть боги, Ольга пропрацювала майже двадцять років.

Пікап підскочив на черговій вибоїні дороги так, що Лиса, яка вмостилася у відкритій частині пікапу поближче до трьохсотих, ледве не вилетіла за борти.

- Тримайся, кращої дороги немає, - вигукнув Вуж, не дивлячись назад, - головне, що FPV ще нас не застукали.

Ольга перевірила пульс у непритомних військових, з полегшенням видохнула, прив’язала себе ремінцем до якогось металевого гачка авто, обійняла себе руками і почала згадувати той час, коли прийшло рішення змінити фах медичної сестри на парамедика.

Світловолоса, блакитноока, з тоненьким носиком та гострим підборіддям вона і справді лінкувалася із образом Лисиці, але на цьому схожість закінчувалася. Хитрощів чи нещирості в дівчинці не було. Відкрита усім і завжди. Хворі в лікарні, де вона ще місяць тому працювала, обожнювали свою Фею. Голки у вену втикала непомітно, настрій завжди гарний, для кожного знаходила теплі слова.

А ось в особистому житті ці риси характеру їй заважали. Чоловіки користалися нею якийсь термін і зникали. Так сталося і той рік. Вона «виходила» в лікарні одного пораненого і закохалася, а коли йому потрібно було пройти реабілітацію і протезування руки в столиці, Ольга підключила усі свої зв’язки і відправила його за безкоштовною програмою до Києва та дарма сподівалася на кохання у відповідь. В смс-ці, яку вона отримала від «коханого» зі столиці так і зазначалося: «Дякую тобі за все. Ти краща медична сестричка, яких я знав. Бажаю тобі щастя»…

Пікап так тряхнула, що Ольга зачепила поранене плече Лиса, він йойкнув, відкрив очі і щось промимрив одними вустами.

- Дякувати богу, ти отямився, - зраділа дівчина і нахилилася вухом до обличчя пораненого, щоб краще чути.

- Ти мій янгол? Я в раю? – прошепотів Олексій, чим потішив Ольгу.

- Ти по дорозі в рай, дорогенький, - теж тихенько сказала дівчина біля його вуха.

- Одужаю, одружуся на тобі, - сказав і усміхнувся крайочком вуст.

- Приїхали, - вигукнув Остап, кермуючи пікап з одним спущеним колесом до реанемомобіля, який чекав їх на великій дорозі.

Парамедики та фельдшери переклали на ноші трьохсотих, пристебнули в автівці, підключили під системи і газонули, залишаючи за собою стовп пилюки.

- Все буде добре, - сказав Вуж і обійняв за плечі Лису, - а чому на очах блищать сльози? – здивувався напарник.

Ольга здригнула плечами у відповідь. Вона і сама не знаю, чому плаче.

- А мій трьохсотий обіцяв на мені одружитися, - подивилася вона на Остапа і зашарілася.

- Моя ж ти, Лиса, - Вуж пригладив її скуйовджене довге волосся, - він же був не при собі. Завтра тебе і не згадає, якщо залишиться живим, звичайно.

Лиса похмурніла і відповіла:

- Не для того я його тягнула на собі, щоб він помирав, - дістала із сумки слухавку і натиснула на якусь кнопку.

- Привіт…зі мною все гаразд…там до вас везуть мого трьохсотого з позивним «Лис»…ні не родич, - розсміялася Лиса, - це такий збіг по позивним…ти за ним, Любо, придивись…та знаю, що ти за усіма придивляєшся… як отямиться, передай від мене вітання…

- Ось тепер усе, - глянула Ольга на Остапа, - у моєї подруги не помирають.

- О хто вона?

- Найкращий хірург у світі, - відповіла парамедикіня і зрозуміла, що вони стоять під дощем.

А чого дивуватися? Осінь. Вона така - тільки сонце, вже дощ, тільки тепло, вже холодрига. Все, як в теперішньому житті.

Рятівники заплигнули у кабіну пікапа і, припадаючи, на праву сторону, бо там гуму колеса вже «пожувало», поїхали на базу. Їх чекав відпочинок.

Минуло кілька місяців з того часу, коли Ользі подзвонили з невідомого номеру:

- Привіт, мій янгол, - почула вона у слухавці чоловічий голос і серце заколотилося, - це я Лис.

- Привіт, - тільки і змогла вимовити Ольга і в горлі утворився ком.

- Ти зараз де?

- Я?

- Ну ти, я ж тобі телефоную? – засміявся чоловік.

- Я зараз у відпустці і в гостях у подруги, - нарешті, Ольга, зібрала себе до купи, - в Шахтарському, - а ти чого дзвониш?

- Хочу тебе запросити на каву? – продовжив Лис, - ти яку каву любиш?

- Флетвайт. А ти? – відповіла Ольга.

- Ого! У нас і на каву однаковий смак, - зазначив Лис, - мене звуть Олексій.

- А мене – Ольга.

- Та я про тебе знаю, майже, все, - він засміявся, - майже.

- А! Моя Любаня! – здогадалася Ольга про джерело інформації.

Тепер вони сміялися обоє по різні сторони слухавок.

- Так, Олю, скинь мені свою адресу чи геолокацію. Тож, не гаємо часу, я їду до тебе, за пару годин буду, все, - і відключився…

У кав’ярню відчиняються двері і заходять двоє військових. Однакового зросту, камуфляжні костюми, зелені берці. Пара військових – чоловік та жінка. Пара закоханих - хіба тут можна помилитися? Над ними літають блискавки! Рука-в-руці, плече-в-плече, очі-в-очі, вони нікого не помічають навколо і молода бариста їм нагадує, що вони зайшли в кав’ярню і треба щось замовити.

- Два флетвайта, - будь ласка, - вимовила дівчина-військова оксамитовим голосом. Таким голосом можна загіпнозувати хоч кого…