П'ять хвилин, сім хвилин

У спортзалі того вечора було напрочуд тихо. Ні репетицій, ні глухого гупання м’ячів. Блискучі гірлянди шурхотіли на протязі, повітряні кульки повільно гойдалися, варто було комусь з малих відкрити двері, аби піддивитися на майбутнє свято. На такого відчайдушного розбишаку тут-таки шикали, змушували зачинити двері і чекати ще. Дітлахи з молодшої школи, знемагаючи від нетерплячки, ледь не лізли один одному на голови, а найменша й найсуворіша, в білих жоржинах бантів, урочисто тримала великий шкільний дзвоник.

Був випускний. Він пахкотів лаком для волосся, голосною суперечкою дешевих парфумів, молодим сум’яттям гормонів та, зовсім трошки — крейдяним духом того, що не повернеться ніколи.

Весь їх 11-А був неначе причмелений від раптової невблаганності, з якою прийшов цей останній-преостанній дзвоник. А Денис — більше за всіх. Напевно, навіть більше за самого себе вчорашнього. Серце калатало як скажене, і геть не через те, що його вкривала червона стрічка з золотим “Випускник — 2037”. Навіть не через загальне збудження; навколо всі метушились, перевіряли зачіски, стрічки, костюми, хтось судомно перевдягав панчохи, що поїхали стрілкою в останній момент, і гармидер коївся надзвичайний.

Денис не брав у ньому участі. Він стояв та роздивлявся себе у високе, трохи каламутне від старості дзеркало. Хлопчача роздягальня давно спорожніла, пацани висипали в коридор і тепер шаленіли там, стрибаючи один на одного та волаючи, мов дикі звірі. Денис чув збуджені крики, голосний сміх Макса і Тохи, бадьорі матюки Боді, але все те доносилося ніби з-під води, здалеку. Все, що зараз калатало в грудях і сушило рота, було лиш його, Дениса, і не стосувалося інших хлопців. Або якраз стосувалося.

Він був інший. Не такий, як всі друзі. Чимала проблема, коли тобі вісімнадцять.

Помаду, червону, як тривога, Денис купив в “Аврорі” ще восени. Тримав у руці кругле пластикове тільце, нагріте власним теплом, і дивився на себе в затуманене від власних подихів дзеркало. Ну ж бо? Ну?!

Скільки разів він так вже стояв, вдивляючись у власні риси, і все ніяк не наважувався на вчинок? Малював контур вуст, дбаючи, аби не вилізти за краєчок, злизував хімічний, трохи жирний присмак, що відгонив ваніллю і квітами, а потім відчайдушно стирав фарбу серветками, і навіть ті, брудні, не викидав, а поспіхом ховав до кишені. Розмазаний червоний здавався йому кривавим слідом власного злочину, власні губи, припухлі і занадто випуклі, як для хлопця — грішними. Не такими, як треба. Сповненими розпусти і збочення.

Але, і треба було то визнати, дуже гарними. Денису страх як хотілося, аби всі їх такими побачили. Побачили його.

Цього разу було — пан або пропав. Коли виходиш зі школи, забираєш у дорослість не лише атестат, а й пам’ять про людей, з якими зводила доля. Гарячкові, майже нереальні роки дитинства й юності, що вже ніколи не повернуться. І досвід. А вже чого саме, боягузтва чи перемоги, то залежить від нього самого, чи ж не так? Йому ж вже вісімнадцять, він дорослий, може вирішувати сам!

Денис вмовляв сам себе теж не вперше, але лише зараз побачив, що ж то станеться, якщо він здасться. Прибере до кишені помаду кольору осіннього червоного листа. Заборонить собі навіть мріяти бути відмінним, бути собою. Тихо й непомітно проживе все довге доросле життя, яке ось-ось мало початися, і жодного дня, жодної години не буде собою справжнім, хіба що вночі, під ковдрою, та ще в приречених, напів забутих мріях.

Ні. Ні! Що завгодно, тільки не це. Жоден осуд не міг бути страшнішим за зраду найвищого рівня: знехтувати собою. Денис мазнув помадою, ще раз. На мить фарба здалася йому гіркою на губах, і Денис глибоко зітхнув і наважився. Зараз або ніколи.

Кінець кінцем, він більше їх всіх не побачить ніколи у житті, правда ж? Та й вчителі не насварять. Напевно. Сьогодні ж можна, сьогодні випускний, Бодька та Макс обіцяли прихопити щось міцне, може, розживуться навіть віскарем, якщо вина не вистачить…

— Агов! Ден! Ти там помер чи шо?

— Вже йду! — крикнув він у відповідь, знаючи, що час спливає. У відповідь Бодя загорлав, що вони поки підуть на вулицю — читай, перекурити перед початком урочистості, ще й зажувати жуйкою. На все про все хвилин п’ятнадцять. Може, й добре, що першим його побачать не хлопці. Все ж таки передумати, стерти красу? Ні, ні за що.

Червона помада аж пломеніла на вустах. Цього разу Денис залишив її де була, ще й блиску додав. Трошечки, та все ж. Йому, личило. Об’єктивно. Вигляд був святковий, що й не кожне дівча похвалиться. Хоча б цього разу, востаннє, він мав бути — собою. Не тим, ким всі його знали і чекали. Денис розкуйовдив волосся, зачісавшись так, як завжди боявся, і витяг з наплічника сорочку, яку замовив через інтернет. Мама, як побачила, назвала цей жмут шовку і рюшів “занадто жіночою штукою”. А Денису дуже сподобався фасон.

З дзеркала дивився хтось новий. Не звичний він. Не “спортивний”, не “свій пацан”, і вже точно не “такий, як треба”. І не хлопець, і не дівчина, а просто він, Денис Соколенко. Ледь не вперше за життя він не ховав себе, не грав жодної зі звичних ролей, що вже давно йому обридли. Не намагався бути “нормальним”. Не уявляв, мліючи від жаху, що ще скажуть ті, хто за дверима. Не думав про те, чи не піднімуть на сміх, а то й почнуть кричати. Чи не потягнуть відмивати красу, поки ніхто не побачив такого позориська. Не думав про те, як від такої зустрічі щось назавжди вмре в ньому: може, довіра, а може, мрія про розуміння.

Час був йти. Денис заплющив очі, повернув клямку і вийшов, мов пірнув. Колись на Водохрещу на спір з хлопцями стрибали з містків, шаленіючи від холоду, що стискав тіло. Зараз було щось подібне: крок, запаморочливе падіння, твердий закраєць скрижанілого світу попереду.

Подих перехопило так само. Ніби він завмер там, в грудях, аби залишитися всередині назавжди, так все життя і лежати там несказаними словами.

Дениса прийняв короткий, але такий приголомшуючий політ.

— Ох же ж!.. Соколенко, ти?

Все трапилося так швидко, що голова пішла обертом. Замість криги, що різала все тіло, Денис вперся в живе і тепле. Ледь встиг відсахнутися — помада! — аби не заплямувати білу вчительску сорочку зрадницьким слідом, аж тут-таки розплющив очі, впізнав фізрука Артема Сергійовича і миттю зрозумів, що пропав.

Чому так завжди буває: йдеш собі, живеш, сам собі виставляєш планку нездійсненного, а потім тупо влітаєш просто в груди саме тому, в кого примудрився вкрашитися ще добрих два роки і цілих півжиття тому?

Фізрук, що встиг спіймати Дениса за мить до неминучої катастрофи, був, що вже й казати, вартий кожної мрії, безсонної ночі, кожного юнацького нічного конфузу. Денис збрехав би, якби сказав, що не задивлявся на Артема Сергійовича ще з сьомого класу. Звісно, що задивлявся. Той, піджарий та м’язистий, весь забитий татуюваннями, мода на які вже відійшла і грозилася повернутися років за двадцять, не раніше, коротко стрижений, ще й ветеран, не лишав байдужим нікого. Денис сам бачив, як дівчата з його класу та з інших паралелей мрійливо зітхали по фізруку, намагалися перечепитися через козла так, аби впасти просто Артему Сергійовичу під ноги. Як пускали бісики очима, як перешіптувалися, сміялися і взагалі вели себе як придурошні. А тепер ось він сам, ох, яке позорисько!..

— Тихше, тихше, — сказали над скаламученою Денисовою головою. Голос в фізрука був не роздратований, і від цього парадоксальним чином зробилося ще страшніше. — То ти що, на підборах? На них треба вміти, май на увазі, а не те що встав і побіг. Не забився?

Осуду в низькому голосі фізрука, що бринів у Дениса в вухах, теж не було. Саме тому той зумів вдихнути. І видихнути. І вдихнути знов.

— Ні, не забився. І не на підборах, — він тільки зараз подумав, що, може, і варто було б. Йому б теж личило. Гарні червоні туфлі на високому каблуці, ех! — То все… то я поспішив. Вибачте, будь ласка.

Артем Сергійович мугикнув щось незрозуміле, ніби в останню мить притримав готове зірватися “я ж тобі казав!” А, до речі, і справді казав. Колись давно, коли Денис тільки-тільки почав розуміти про себе речі, про які не розкажеш ані батькам, ані пацанам, його запросили бігти шкільний крос. Артем Сергійович довго розповідав, як правильно розподіляти сили, але Денис, звісно, захопився, рвонув так, ніби біг спринт, кілька хвилин насолоджувався відчуттям власної непереможної першості, а потім, звісно, спалив дихалку і ледь доплентався безкінечні п’ять кілометрів в другій десятці.

— Ну, ти в нас завжди рвешся в перші, нічого дивного, — Артем Сергійович обережно відсунув Дениса на відстань витягнутих рук. Так само обачно розправив трохи зім’яті рюшики на розлогому комірі сорочки. — Наче не пом’ялися. Ти як, в нормі, Соколенко?

Якщо зараз розгледить і пішле перевдягатися і вмиватися…

Напевно, це було щось на кшталт тренування. Поступового, як і належить у спорті, підвищення напруги та ускладнення завдань. Артем Сергійович був талановитим вчителем, вмів і зацікавити, і підбадьорити, і допомогти там, де потрібна була допомога — і навіть відійти в бік, даючи простір саме там, де без цього простору було б нестерпно тісно. А ще він добре вмів поступово ускладнювати завдання. Ось і зараз, сам того не знаючи, вчив Дениса, що є речі складніші та більш хвилюючі, ніж пересилити власний страх і вийти до людей. Тамуючи подих, Денис підвів очі, вперше у житті перетнувся поглядом з іншою людиною, не вдягаючи звичну маску. Це було… страшно. Дуже страшно. І так само дуже, майже неймовірно хвилююче. Вперше у житті інший чоловік, вчитель, привабливий та молодий, дивився на Дениса в його справжньому вигляді. Що ще скаже… та чи й скаже взагалі? Може, просто так гляне, що все те живе й тремтливе, що ніжними паростками лоскотало Дениса зсередини, миттю пожухне й помре?

Артем Сергійович глибоко зітхнув і обдивився Дениса ще уважніше. Кивнув якійсь своїй думці, а вголос сказав:

— Трохи неочікувано, Денисе, але тобі дуже до лиця. Молодець, що наважився.

Єдиним, що зупинило Дениса від того, аби пустити сльозу від всеохватного полегшення, була думка про туш на віях. Потім всю ту красу перемальовувати, ще й на щоках сліди залишаться. Він чіплявся за цю думку так само, як хвилину тому за Артема Сергійовича, просто аби не впасти. Нарешті, вичавив з себе:

— Тобто… вам норм?

Фізрук стенув плечима і відповів так, як Денис не чекав:

— Тебе ж мої татухи не шокують?

— Н-ні, але ж… а що, з ними щось не так? — спромігся Денис. Артем Сергійович лише весело хмикнув.

— О, повір мені, хлопче, коли мене вперше на роботу брали, чого лише я від них не наслухався. І про ПТСР, і про малюнки, і про паління, і про бойовий досвід. Ти, Соколенко, нікому ніколи не дозволяй себе чмирити, зрозумів? Нікому. Ніколи.

Денис очманіло кивнув. У нього було таке відчуття, ніби свіжий лінолеум під ногами розчинився, замість нього тепер — хмари над проваллям, і глибоко внизу в розривах тих хмарин можна побачити інший світ. Ось зараз зробиш непевний чи необачний крок, і провалишся, але не розіб’єшся.

Бо хтось підхопить. От як Артем Сергійович підхопив, коли він ледь носом не пропахав підлогу.

— Я, я… — почав він, сам не знаючи, що зараз скаже, і випалив чомусь, — я і не знав, що ви палите, Артем Сергійович!

— Та вже кидаю, звичка погана, — трохи знітився той. — Але почав давно, ще до… до всього, коротше. Довгий стаж, відмовитись важко. Ну, йди собі.

Йти не хотілося. Хотілося розпитати фізрука про все на світі, і про це загадкове “до всього”, але Артем Сергійович вже пішов, трохи кульгаючи на ліву ногу. Може, про цю його ваду теж балакали ті невідомі Денису “вони”, коли Артем Сергійович тільки-тільки прийшов працювати в школу? А чи було йому так само лячно, як зараз Денису? А так весело?

Крокуючи до залу, звідки вже долинала бадьора музика, Денис упіймав себе на тому, що не боїться. Хвилюється, так. Але вже не боїться. Нема чого було боятися.

— О! Денні! Ох ніфіга собі, ти що з собою зробив?

Він повернувся до пацанів, не відчуваючи нічого, окрім внутрішньої усмішки. Випхають зараз з компанії — ну, самі собі довбні. Може, навіть довбойоби. Хто їм доктор, якщо так.

— Нарядився, — відповів, і чомусь подумав: Артеме Сергійовичу, дякувати вам не передякувати. Це ж була його, його робота: ось так розбити чужий страх. Поселити в душі спокій та впевненість, запевнити, що спина прикрита. Певно, він і на війні був таким само надійним, одне лиш шкода, що не любить про неї говорити… — Що, не чекали? Знущатися будеш? Скажеш, на дівку похожий?

Бодя обдивився його прискіпливо і здивовано, потім заявив:

— Та ні, про щось таке, насправді, думав. А ти крутий, що ризикнув. Хоча так, схожий. Фу ти блін, ще й очі нафарбував! Вони ж в тебе і так здорові! Ну мужи-и-и-ик, Денчику, оце втнув!

Комплімент був неоднозначний, але з вуст качка і металіста Боді безсумнівний.

— Якщо хтось хоч пальцем зачепить, — почав Макс, дивлячись на Тоху з попередженням, але сам себе і обірвав. — Ні, не наважиться ніхто.

У спортзалі гостро пахло парфумами і свіжим лінолеумом. Особливо чомусь саме ним, а ще — квітами. Музика пливла над зачесаними, прикрашеними головами, розбивалася в тишу, коли завуч Іван Петрович вітав випускників, задзвеніла весело й голосно, коли Бодя підхопив мале дівчисько з дзвоником на плече та поніс довкола зали. Дівча пильнувало відповідальну роль з усіх сил і так трусило дзвіночком, що пишні квіти бантів аж підстрибували на малій голові. Бодя від того останнього дзвінка, здається, трохи оглух, але мужньо завершив прохід та спустив рум’яну від щастя першоклашку додолу.

Тепер можна було танцювати. Недарма ж вони всі вчилися вальсувати; навіть хореографа запрошували для тренування. Хтось з дівчат нашвидкуруч припудрив заплакане обличчя, ховаючи сліди розчулених сліз, хтось ковтнув водички, аби вгамувати емоції, музика попливла над залою знову — повільна, дуже гарна. Першою парою, подаючи приклад, пішли завуч та класна керівниця Наталія Степанівна. Видно було, як вона обережно витирає щоки, вологі від надлишку почуттів. Денису здалося, що і у суворого зазвичай Івана Петровича якось підозріло блищать очі. Однокласники навколо швидесенько розібрались по парах та пішли танцювати; миготіли підбори та подоли, закружляли, знаходячи спільний ритм, парочки. Денис стояв як неприкаяний, намагаючись зрозуміти, що відчуває. Самотність? Страх? Надію? Все це одразу, разом?

— Соколенко.

Він обернувся. Виявилося, що Артем Сергійович стоїть близько-близько. Не впритул, звісно, але так, що можна дотягнутися рукою. Вигляд у нього був зосереджений, як перед триочковим кидком, одним із найскладніших у баскетболі. Денису мимоволі згадалося, як він усе ніяк не міг впоратися з важким м'ячем, а Артем Сергійович не став кричати і погрожувати карами, а навчив рівно тримати спину, пояснив, як правильно цілитися в кошик. Показав, як "захлеснути" кисть, як вибрати точку на кільці, як виставити лікоть на лінію, щоб траєкторія виявилася бездоганною.

Цей самий Артем Сергійович зараз дивився на нього так, ніби на щось не наважувався. Хоча це він, Денис, мав би переживати, метушитися і вагатися, хіба ні?

— Я… — почав Денис, але фізрук сказав неголосно:

— Мені, звісно, не можна, я старший і взагалі вчитель. Але якщо ти не проти… я б тебе запросив. Що скажеш?

— Зробимо вигляд, що ви цього не казали, а я не чув, — швидко запропонував Денис, зрозумів, що це можна зрозуміти перекручено і кепсько, схаменувся і додав: — Артеме Сергійовичу, давайте я сам. Можна вас запросити? Будь ласка. Тільки раз, я все одно без пари. Та й ви…

Фізрук довго на нього дивився. Здається, тільки зараз він сам розумів, наскільки небезпечним може бути один цей танець. Які нездоланні безодні може відкрити. Чутно було, як запрошена група, захопившись видовищем, трішки збилася з нот, але вирівняла мелодію, як перекошене в колії колесо, і запустила на нове коло – вперед, вперед, вперед.

Так само швидко й стрімко — ту-дух, ту-дух, ту-дух! — світ за очі мчало серце Дениса. Ось зараз відмовить, ось зараз, ось…

— Можна, Соколенко, — нарешті, вирішив фізрук і простягнув уперед долоню. Та була тепла, тверда й надійна.

Денис вчепився в неї як потопельник у рятувальний круг, ступив слідом, в ту ж мить зрозумів, що не вміє танцювати за дівчину, тільки вести, та й то хріново. Утім, Артема Сергійовича це, як видно, не бентежило. Він, безсумнівно, теж почув, як здригнулася і вирівнялася музика, теж відчував погляди з усіх боків. Вони були різні, ті погляди: здивовані, вражені, спантеличені. Не було тільки злих і гидливих. Від усвідомлення цього Денису стало легше дихати. Він ступив слідом, довірившись чужому досвіду, і одразу ж виявив, що це і є найкраща з технік. Просто не заважати, а дозволити тілу рухатися за тим, хто веде.

— Невелика підказка, — прошепотів Артем Сергійович, — щоб голова не закрутилася. Вибери щось нерухоме і дивися на нього. Фіксуйся поглядом. Я тебе трохи покружляю, не бійся. Гаразд?

Денис боявся зараз тільки одного: прокинутися. В очах пливло. Він спіймав поглядом яскраву жовту кульку, схожу на сонячну серединку блакитної небувалої квітки, зумів посміхнутися й ледь чутно зізнався:

— Коліна тремтять.

— Це нічого, — так само тихо відповів Артем Сергійович. — Я на своєму випускному стояти до ладу не міг, так перехвилювався. Танцювали на вулиці, у дворі. У колишньому дворі. Уламки, бач, поприбирали, а асфальт весь в дірках був, то ледь не перечепився. Ніколи не забуду, як воно було: школа дощенту вигоріла, запах цей стоїть, а ми танцюємо.

До Дениса лиш зараз дійшло, про що це він розповідає. Проста арифметика невблаганних дат зійшлася в єдино зрозумілий результат, і від того, що Артем Сергійович довірив цю історію воєнних часів йому — йому! — зробилося солодко й шалено голові. І серцю. Денис ступив трохи швидше, ледь не збиваючись із темпу, і фізрук обережно його притримав.

— Не поспішай, Соколенко. Все ти встигнеш, — сказав він. — Дозволь собі провідчувати як слід.

І замовк, тільки вів Дениса в танці так, немов навколо не було більше нікого. Кудись поділися однокласники та вчителі, у центрі зали залишилися вони вдвох і музика, та й усе. Денис відчував, як серце калатає вже десь у горлі, за очима, навіть у скронях, як тіло, насолоджуючись, кружляє і рухається: живе, молоде і сильне, щасливе від того, що отримало те, чого так хотіло, — і вперше в житті не грав чужої ролі. Він жив, дихав, танцював і рухався так, як хотів сам. Був собою і шаленів від того, наскільки ж це було прекрасне відчуття. Кружляти б так спортзалом хоч до ранку, але вальс поступово сповільнився та зник. Артем Сергійович зупинився і подивився на Дениса, як тому здалося, запитально.

— Дякую, це було… це було.

Нічого більш доречного Денис сказати просто не міг: від хвилювання перехопило горло. Артем Сергійович кивнув, скупо вклонився, подякував у відповідь і відступив, залишивши Дениса щасливим, розгубленим та приголомшеним. Дівчата миттю зібралися навколо, невгамовна Іванкова гучним шепотом повідомила:

— Ну ви даєте, прямо як у квір-романі!

Денис навіть нікуди її не послав. Був надто щасливий і сповнений аж по вінця. Шкодував тільки, що не встиг сказати Артему Сергійовичу чогось дуже важливого, необхідного. Такого ж легкого й ніжного, майже невагомого, як нічний метелик, що не доживає до ранку. А тепер, може статися, вже і не буде ліпшої нагоди. Прикро, якщо так.

Вчителі кучкувалися окремою групкою, збуджено перемовлялися між собою, але фізрука серед них не було. Потім знову з'явився, спокійний і зосереджений, як завжди, і свято покотилося по накатаній. Денис щосили ловив погляд Артема Сергійовича. Це чомусь здавалося дуже важливим: ось так зустрітися поглядами. Але фізрук, якщо й дивився на нього, то не довше й не інакше, ніж на інших. Це було правильно, звісно. І жахливо, жахливо злило.

— Денчику, не пались так, — прошепотів Макс. — Ти його очима з'їси зараз. Дивись, щоб його потім з роботи не поперли за харасмент.

Здається, із друзями йому пощастило так, як мало з чим іще. У Дениса в грудях боліло від ніяковості й вдячності. Він-бо думав, хлопці почнуть його гнобити, коли дізнаються. А он як, виявляється!

— Та це ж я сам!..

— А кого їбе? Він же вчитель, — логічно заперечив Макс. — Ти його не підставляй, він до тебе по-людськи, та й взагалі нормальний, правда ж?

Денис кивнув і вирішив про себе, що так і зробить, хоч би як важко було втриматися. Нічого, постарається. Тим паче що і Артем Сергійович знову подівся кудись. Певно, гайнув святкувати з колегами, що більше пасували йому хоча б і за віком. Денис якусь хвилину ще переймався цією думкою, а потім кинув. Занадто вже була гарна ніч, остання ніч його дитинства.

Було б шкода просрати її на марний смуток.

Гуляти по сплячому місту виявилося чарівно прекрасно. Вони йшли юрбою, сміялися, співали, дівчата знімали високі підбори й тупали босоніж, хлопці штовхали одне одного то у пишно квітучі кущі бузку, то в міський фонтан, що повнився сонною зеленкуватою водою. Реготали, жартівливо билися, розповідали про заповітні мрії. Пили, ясна річ. В таку ніч можна було і це.

— Та почекайте ви бухать, алкоголіки! На набережній вже, коли світанок!..

Звісно, тих закликів ніхто не слухав. Дешевеньке вино на губах здавалося небесною амброзією. Може, через присмак помади, а може, просто через чари цієї ночі, єдиної на все життя. До Дениса вже тричі підкочували дівчата — запитати, що то за тон червоного, чому він раніше не зізнавався у власних вподобаннях і чи раптом не збирається ставати всесвітньо відомим дизайнером, якщо вже виявився по хлопцях.

— А я не по хлопцях, — пояснив Денис, уперше в житті розмовляючи з кимось на настільки делікатну тему. — Я поки сам не знаю, по кому я. Просто подобається гарним бути.

Іванкова — це, звісно, була її ініціатива, — похитала головою і висловилася в тому дусі, що щастить же декому. І вилиці, і губи, і кучері, а головне — усе своє, природне, а не філерами колотися, як у жахливу давнину двадцять років тому. Денис не став сперечатися з очевидним, та й ніколи було: тонкий ліловий туман над Дніпром став переливатися рожевим, аліти, наливатися яблучним соком, золотим і червоним, по-справжньому літнім. Зірки, що залишилися з ночі, пропадали з неба, як запудрене ластовиння, тонкий місяць впав кудись і розчинився між хмар. Річка лежала широка і ясна, немов дорога — пряма і світла дорога життя, про яку їм так багато говорили сьогодні вчителі. Пляшку передавали з рук у руки, відпивали з горла, Денис обережно прилаштував скляний край до губ так, щоб не перемазати помадою…

— …а через рік зустрінемося, — закінчувала відмінниця Гармаш. — Зберемося ж, правда? Хлопці, дівчата?

“Напевно, — подумав Денис, — їй страшно ось так відриватися від школи, де вона була визнаною зіркою, і летіти в невідомість. Так, звісно, вона вже знає, куди вступатиме, та й балів набрала достатньо, і все ж таки сумно це, прощатися з дитинством назовсім.”

— Може, і зберемося, — сказав він і простяг їй пляшку. — Ти пий, Катю. Пий.

Йти в невідомість було страшно, а чіплятися за минуле — нерозумно. І не випити цю останню ніч дитинства до самого денця — теж. Денис думав про це весь час, поки дивився на відчайдушно-яскравий схід сонця, що аж різав очі золотом і кіновар'ю. Сонце перекинуло через Дніпро широкий блискучий міст, так і здавалося, що запрошує ступити просто на воду та йти, йти до самого обрію. Вино закінчилося, всі почали цілуватися та прощатися, Іванкова, що було задрімала, смикнула головою, як стомлений цирковий кінь, Макс вкотре ляснув Бодю по спині.

— Ну, пішли! Дівчат-бо провести треба, сам розумієш.

Як Денис зумів непомітно відколотися від компанії й знов опинитися біля школи, він і сам не дуже зрозумів, але — повернувся. Ноги самі принесли. Відвалилися всі однокласники, залишившись хто де та розійшовшись по домівках, з рожевіючого ранкового туману виступила знайома жовта стіна, війнуло зеленню зі шкільного палісадника. Денис і сам розумів, що робить дурість, що тут в школі вже нема нікого, хіба, може, сонний охоронець дядьСаша, але незрозуміла сила, могутніша за здоровий глузд, вела його уперед. Швидко крокуючи, Денис подолав подвір’я, що через безлюдність здавалося надто великим, пірнув під високе гілля сортової яблуні, окраси шкільного садка, потягнув за важкі, вологі від роси, ковані двері. Ті рипнули і прочинилися, замастивши Денису пальці дрібною лускою зеленої фарби.

— Соколенко.

Звісно, то був він. Артем Сергійович. Денис без жодного подиву повернувся йому назустріч та сказав неголосно:

— Я вже зараз додому піду. Просто… подякувати, ось. Вирішив. Дарма?

— Оце ти, звісно, набрався, Денисе, — без жодного осуду зауважив фізрук. — Ти хоч дійдеш чи десь під паркан звалишся?

— Дійду.

— Добре.

Вони помовчали. Потім Артем Сергійович незграбно поліз до кишені тою рукою, що вся була забита старомодним “рукавом” у візерунках переплетеного колосся, маків та волошок. Витяг пачку цигарок, вилущив одну, піймав губами. Денис ледь встиг відвести очі, хрипким від ніяковості голосом попрохав:

— І мені.

— По кривій стежці підеш, Соколенко, — так само спокійно попередив фізрук. — Вино, тютюн, гарні дівчата… ну, останнє якраз природньо і не шкодить. Але ти б пригальмував зі спокусами.

— Напевно, все ж таки гарні хлопці, — подумавши, припустив Денис. — Я ще не вирішив. Данних замало. Але я дізнаюся. Напевно.

Артем Сергійович закурив. Тонкий дим потягся догори, звиваючись напівпрозорими завитками. Денис вже вирішив, що фізрук зажме йому цигарку, бо вчительська совість не дозволить, але той, вочевидь, теж вважав цю ніч особливою. Витрусив ще одну цигарку з пачки, попередив:

— І більше щоб я в тебе жодної не бачив, чуєш? Тобі здоров’я ще знадобиться.

Денис кивнув, обійняв фільтр губами. Помаду з губ він в основному вже з’їв, але якісь рештки фарби ще залишалися, бо жовтувато-брунатний фільтр одразу прикрасився вузькою червоною смужкою. Світанок, що займався все яскравіше, був достоту такого відтінку. Коротко клацнула запальничка, дим потягся вже не догори, а між ними: трошки отруйний, принадний, бажаний, як заборонений дотик.

Смачні і гіркі. Недозволені. Такі вони були тепер, подихи. Танули між вуст гарячим димом. Скільки часу палиться цигарка — п’ять хвилин, сім? Ті хвилини текли повільно і солодко, як мед, кожну з них Денис жив всім собою, до останньої крапельки. Нарешті, загасив недопалок і закрутив головою, шукаючи, куди б його кинути.

Артем Сергійович мовчки простягнув долоню, підставив, забрав.

— Ти, — сказав він, — Соколенко, смерті моєї хочеш.

— Ні, — Денис замотав головою. — Я вас на каву хотів запросити.

— На каву. Мене. Ти взагалі при пам’яті, ні?

— Не можна, знаю, — зітхнув Денис. — А за рік? А за два?

Фізрук навіть засміявся від такого неприкритого, непереборного нахабства. Постукав Дениса пальцем по лобі й уточнив:

— Ви там, молодь, точно лише вино вживали? Більше нічого? Не курили, не нюхали?

— Артеме Сергійовичу!

— Гаразд, гаразд, вірю. Ні, Денисе. Через два роки ти про мене й не згадаєш, та воно й на краще.

— Згадаю, — вперто сказав Денис. — Згадаю. А помада мені справді личить? Артеме Сергійовичу? Чи ви просто, типу, щоб я не плакав і нікчемним себе не вважав? А я вам подобаюся? А якби я не був учнем? А?..

Фізрук подивився на нього із втомленим терпінням; так вчителі, засмикані надто розумними і жвавими дітлахами, дивляться на найбільш шкідливого, найбільш талановитого і найбільш нахабного учня, який щойно поставив зухвале запитання на межі фолу.

— Як казали за часів моєї буремної юності, Денисе, ти для мене — один суцільний редфлег, — незрозуміло для Дениса констатував він і повернувся йти, несучи в долоні недопалки. Денис дивився на нього, дивився. Широка спина під простою сорочкою, ледь помітна кульгавість, наслідок колишнього поранення, коротко стрижена світла голова…

— А я вас все одно запрошу, — просто в цю спину пообіцяв він. — Все одно. Ви ж мене самі навчили не боятися, ну і ось.

Артем Сергійович тільки пробурмотів щось, і важкі шкільні двері за ним зачинилися. Він пішов, а Денис лишився, і його майбутнє теж. Все зараз злилося в одну гостру мить, яку Денис запам'ятав назавжди. Гіркий смак тютюну, тонка нотку самотності, шелест яблуні та зелені прути огорожі, мокрі від роси. Те, як блискавично і стрімко прийшла й пішла його перша, ще зовсім дитяча любов. Гостра, чиста, яскраво-червона, як помада. Золота, як безцінне сонячне світло, що падало на безсонну закохану голову.

Можливо, єдина та, що дійсно буде на все життя. Палатиме червоним.

Ніколи не згасне.