Вічний плід голоду

Краплі дощу торохкотіли по підвіконням, відбивали свою осінню музику. Похмурий сірий серпанок просвічували фари автомобілів та світлофорів. Я закуталася в шарф і щільніше натягнула каптур, хоч холодно мені не було. Перейшла дорогу, минаючи вітрини магазинів та кав’ярень. Запахи кави, свіжих круасанів, смаженого м’яса, які я вловлювала гострим, неприродним нюхом, не викликали в мене бажання поласувати чимось подібним.

Я зупинилася навпроти бутіка з одягом. Шкіряні вузькі штани привернули мою увагу. Одяг залишався чи не єдиною моєю пристрастю — а може, я набула її вже згодом. Сережки у вигляді риб’ячих скелетів тихо дзеленькнули, коли вітер прошмигнув крізь моє чорне волосся. Лінзи в очах дратували, частково розмивали чіткість мого зору. Я зітхнула: в моїй маленькій квартирці на Солом’янці вже скоро не буде місця речам, тож було доволі мудро просто йти далі.

Листопад, як і вся ця пора року, не належав до моїх улюблених. Проте саме в ці дні сонце ховали нескінченні важкі хмари, тож я могла виходити надвір удень. Я глянула на годинник — було шістнадцять нуль-нуль. Шморгнула носом. Часу до роботи було ще вдосталь тож я вирішила, що мені таки треба “перекусити” перед початком зміни. Бар, у якому я збиралася вечеряти — чи, точніше, снідати, як і певна верства населення — вже відчинився, та й був по дорозі.

Усередині «Барсука» було тепло. Я ввійшла, скинувши каптур, і роздивилася навколо. Навіть зараз тут було багатолюдно, зокрема й серед людей — п’яних, накачаних наркотиком. Вони могли сидіти на диванах в компанії інших, невпевнено триматися на ногах. За барною стійкою з катетером у вені сиділа дівчина, з якої бармен цідив кров у келих для мартіні.

Я повільно вдихнула. Запах червоної свіжої густої рідини звів мені щелепу, горло запекло, наче я ковтнула лави. Я ледь стрималася, щоб не кинутися на когось і не вгризтися в горло якогось нещасного. Це коштувало мені великих зусиль — самовладання було не моєю сильною стороною. Руки тремтіли від напруги, тож довелося затамувати подих.

— Привіт, Соломіє, — сказав бармен облизуючи свою долоню, вкриту кров’ю.

— Гарний вечір, га, Андрію? — кивнула я на повне приміщення.

— Ну, сьогодні ж п’ятниця, ще й така похмура. Чому б ні?

Я ледь не зітхнула, але щоб говорити, треба було дихати, тож, використавши рештки повітря в легенях, замовила, як завжди. Андрій, утім, не був би собою, якби не запропонував щось нове:

— Може спробуєш щось новеньке? Наприклад із сіллю та перчиком. Або алкоголем?Чи, може, з чимось міцнішим? — підморгнув він.

Я скривила мармизу від огиди. Насправді деякі таки змогли виховати свої смакові рецептори, мені ж поки чи то не хотілося, чи то я просто справді не була на таке спроможна.

— Ні, як завжди, будь ласка.

Бармен націдив мені свіжої крові зі зап’ястка нещасної дівчини, підсунув мені келих та покликав когось із зали. До нас підійшла невисока шатенка. У повітрі запахло насиченим ароматом парфумів. Світло барної лампи ковзнуло по її обличчю — її очі, яскраво-зелені, з нарощеними «лисячими» віями, робили погляд збіса сексуальним. Та й, власне, сама вона була нівроку. Блискуча коротка сукня щільно облягала її струнке тіло, підкреслюючи кожен ідеальний вигин, — і я відчула, що поруч зі мною стоїть не просто вампірка, а хижачка, яка знає, як користуватися своєю красою. Вона витягла катетер із блідої донорки, демонстративно облизала її зап’ясток — рана миттю загоїлася.

Зрозуміло: зеленоока була зі старших. І хоч в еру контактних лінз, таким вампірам як я, не обов’язково вже ховати своїх червоних очей та, на жаль, лише темні лінзи здатні приховати райдужку нижчіх. Саме тому я була певна, що дівчина зі силою зцілення належала до якогось крутого клану.

Насправді, щоб потрапити до клану, зрештою, було нескладно. Я намагалася розтягувати свій “коктейль” якомога довше, але жага у вигляді пекельного жару в горлі, вимагала більшого. Я замовила собі ще, не маючи бажання знати звідкіля прибуде нова порція.

У Києві панувало кілька старших кланів. Вони, звісно, приховували своє вампірське походження й уникали публічності.Я чула, що достатньо мати рекомендацію від когось на кшталт цієї зеленоокої. Але мене така перспектива не вабила.

Вступ до клану передбачав зміни. Старшими керували Вищі — їхня кров посилювали унікальні здібності. Колір очей змінювався, зростали сила й швидкість. Вампіри, які обирали жити в кланаx, отримували протекцію, комфорт і гроші. Та ціна була висока — залежність від ватажка ставала незворотною.

Я ж цінувала свободу. Любила йти, куди хочу, працювати, на кого хочу, й не бути втягнутою у кримінальні справи, що часто були невід’ємною частиною життя в кланах. Замовивши ще один келих, глянула на час. На годиннку вже була майже п’ята вечора. Моє горло більше не горіло так сильно, жага була дещо втамована, тож йти на роботу, де тусуватиметься купка людей, вже було не так небезпечно для них.

Мене штовхнув хтось у спину, і я ледь утримала напівповну склянку. Незадоволене гарчання вирвалося з грудей, коли почула:

— Ізвіні, дєтка, я ета, ну, нє важна.

Мене попустило, хоч я не відповіла йому. Натомість він та його приятель вмостилися поруч за барною стійкою.

— Слухай, — почула я від Андрія, — ти й досі працюєш на Новій пошті?

— Так. — Я взялася бавитися пальцями зі своєю сережкою, тішачись, що купила їх. Подобаються мені такі незвичайні штуки.

— Ти ж могла б працювати у кращому місці, заробляти більше.

— Мабуть, — зробила я черговий ковток, — та більше грошей змусять мене купувати більше всілякого барахла, яке мені вже й так нема куди складати, а купувати житло сенсу не бачу. Хоч мені й щиро подобається Київ.

Андрій усміхнувся, протираючи склянку:

— Не любиш довго сидіти на місці?

— А сенс? Ну скільки я тут протримаюся, ну десь до десятка років. Потім знову нові документи, нове життя.

— У цьому таки є правда. Але якщо щось зиміниться…

Далі я вже не чула: чоловіки, що сіли поруч, заговорили пошепки, і мені довелося відгородитися від усіх звуків, щоб почути їх.

— Два дня назад, ми вазілі в Новиє Пєтравци патріарха Кіріла. І хатя он атказался к нам прісаєдєняца, — прошепотів ще тихіше він, — … лєкарства ат вампірізма.

Ліки. Я ковтнула крові. Ніколи я не чула щоб хтось колись став назад людиною. Ми всі – мертві і це незворотньо. Я ненавиділа своє нежиття.

З тих пір як мене перетворили минуло вже добрих вісімдесят шість років — жоден із них не був щасливим. Вся моя родина.. Я заплющила очі, відганяючи бліде та худе обличчя моєї молодшої сестрички, була вбита.

Я потерла місце між грудьми, щоб втамувати той фантомний біль. Не могла ніде осісти, відчути тепло сонця, поїсти цієї бісової їжі, різновид якої викликав і страх, і бажання. Дивно було хотіти відчувати холод, а потім швидко бігти до дому аби зігрітися, заварити собі чашку чаю, спробувати його з лимоном, із медом. Я б перепробувала кожен вид кави, з кожної кав’ярні, у кожному районі Києва. А всі ці тістечка… Шоколад. У мій час мріяти про таке було небезпечно.

Я була б щаслива повернути собі людську сутність, навіть якщо б це означало, що моє життя та молодість скоротилися б у багато-багато разів.

Я ще послухала чоловіків, але вони були такими таємничими, що мені не вдалося дізнатися нічого нового. До початку зміни залишалося трохи менше ніж півтори години. На мою радість, парочка розплатилася і попрямувала на вихід. Я незграбно залізла до внутрішньої кишені своєї куртки дістала звідти п’ятсот гривень, кинула їх на стійку й прожогом вилетіла з бару.

Надворі вже стемніло. Дощ не вщухав. Холодний вітер бив не частими поривами в обличчя. Я вже злякалася, що втратила чоловіків, та вони, на щастя, повільно пленталися в бік автобусної зупинки. Я набрала повні легені повітря й зрозуміла: сутички не уникнути. Бо ніхто з них не розповість мені того, що я хочу знати, просто так.