Соулвіль. Все почалося з торта

Глава 5

Понеділок розпочався невдало.

Гелен прокинулася із запізненням і довго не могла второпати, який сьогодні день.

Перевірила телефон. На годиннику — 8:27. Нагадування про звітну зустріч з

керівництвом — о 9:30.

"Встигну, якщо не буду зволікати. Здається, я доробила всі слайди в п’ятницю… або ні?"

Гелен швидко відвідала темну ванну кімнату і поспішила ввімкнути кавоварку. Починати понеділок без кави не було сил. У ту ж мить пальці ніби щось штрикнуло. Не боляче, але відчутно — і між рукою Гелен та кавоваркою проскочила невеличка синя іскра.

— А хай би тебе шляк трафив, — пробурмотіла Гелен.

Кавоварка у відповідь тихо клацнула й заглухла. Екран змигнув, згас.

Гелен постояла кілька секунд, потім висмикнула шнур кавоварки з розетки.

"До всього, тільки пожежі не вистачало. А каву візьму десь по дорозі."

Поки вдягалася, у повітрі стояв легкий запах озону — той, що виникає після грози, хоча ніякої грози не було.

Телефон дзенькнув, і Гелен звично потягнулась перевірити, що там ще прийшло — але заледве доторкнулась до гаджету, як знову отримала удар — як статична електрика, можливо трохи сильніший. На екрані знов вигулькнуло нагадування про нараду.

— Та бачила вже. Відчепись, — Гелен кинула телефон в сумочку.

"Я впевнена, що все доробила. Точно впевнена."

Але чим більше Гелен намагалась себе переконати, тим дужче хвилювалась.

"Що ж, доведеться обійтися без кави. Краще зайвий раз перевірю, чи все добре з презентацією. Просто про всяк випадок."

В машині — звичне тепло, знайомий запах квіткового освіжувача. Гелен провернула ключ, мотор озвався слухняним гулом. І майже відразу почулося щось дивне — тонке потріскування, ніби в повітрі розходилися сухі блискавки.

Гелен прислухалась. Може, здалося? Але ж ні. В салоні щось тихо, але виразно потріскувало.

Вимкнула двигун. Тріск зник. Трохи почекала, ввімкнула знову - ніби тихо.

"Це просто статична електрика. Напевно, повітря надто сухе, чи може в моєму светрі забагато синтетики. Чи все разом. Буває. Не зважай."

Гелен впевнено натиснула на газ, намагаючись не думати про те, що кермо здається теплішим, ніж зазвичай.

Відчинила вікно. Знадвору потягнуло холодом.

Місто повільно прокидалося. Ліхтарі ще не згасли, але вже тьмяніли. Машини тяглися одна за одною.

В сумочці знову дзенькнув телефон.

Гелен подивилася на сумочку, потім знову перевела погляд на дорогу.

— Що, накопичив новий заряд статики? — запитала вголос. — Почекаєш до офісу.

Знову щось тріснуло, ніби телефон погодився почекати.

Гелен кермувала, позіхала, дуже хотіла випити хоч якоїсь кави і вперто намагалась ігнорувати відчуття, ніби всередині, під ребрами, щось дрібно гуло — наче невидимий струм шукав, куди б розрядитися.

Місце на офісній парковці заледве вдалося знайти, хоча годинник показував лише за п’ять хвилин дев’яту. Гелен припаркувала машину й кілька секунд сиділа, збираючись з силами. Більш за все вона хотіла знайти якусь привітну кав’ярню, замовити гарячий запашний напій і просто спостерігати за відвідувачами — без важливих зустрічей, керівників, колег та офісних чуток.

Зітхнула, вимкнула мотор, зібрала сумку, вдихнула — і все ж вийшла з машини.

Фойє офісу зустріло знайомим гулом голосів і запахом ерзац-кави з автомата.

— Навіть тут черга! — Гелен зрозуміла, що й поганенької кави їй зараз не випити.

У дзеркальному ліфті колеги-жінки зазвичай милувалися собою, підправляли зачіску. Раніше Гелен теж так робила, але тепер навіть не глянула на блискучі панелі — про всяк випадок.

"Ще тільки розбити дзеркало в ліфті — точно звільнять, навіть привід не доведеться шукати."

На поверсі панувала звична метушня: хтось вже в навушниках активно жестикулював в екран ноутбуку, інші швидко ковтали каву і гортали в телефонах стрічки новин.

"Звичайний понеділок. Просто звичайний понеділок. Просто швиденько перевір слайди, і все буде добре."

Коли Гелен швидко пройшла до свого робочого місця, кілька колег підвели голови. Нічого особливого — просто мимохідні погляди. Але чомусь здалося, що наче на неї дивилися трохи довше, ніж треба.

Гелен зробила вигляд, що нічого не помічає.

"Не зважай. Просто не зважай."

Поставила сумку, розстібнула пальто — і не встигла його навіть зняти, як поруч опинилася Інга.

— Перекур? — звично запитала вона, вже тримаючи в руках запальничку.

— Не сьогодні, — сумно посміхнулася Гелен. — У мене презентація починається через… — Гелен кинула погляд на годинник… — через двадцять хвилин.

Інга не рушила з місця. Подивилася уважніше, примружилась.

— Слухай, ти щось зробила з волоссям?

— З волоссям?

— Ну так… Ти якась ніби… інша. Підфарбувала, чи що? А може, підстриглась?

Гелен ледь усміхнулася:

— Просто виспалась.

— Просто виспалась? — Інга хмикнула. — Ну як не хочеш, то не кажи.

Вона нарешті пішла, залишивши після себе легкий запах ментолу й кави.

Гелен прилаштувала пальто на спинку офісного стільця. Промайнула думка що, можливо, черга біля кавоварки вже розбіглася — але…

"… слайди, слайду, спершу слайди, потім все інше."

У голові гуло, ніби десь поруч працював трансформатор, але попри що треба було зосередитись.

Гелен обережно поклала долоню на кришку ноутбука й завмерла. Нічого не сталося. Жодних іскор, ніякого тріску. Добрий знак.

Глибокий вдих. Потім ще один.

"Та статика була від сухого повітря. Тут у нас повітря вологе, то ж все буде добре."

Та пальці все одно вагалися. Мить — і Гелен вже подумки бачила, як ноутбук тріщить, іскрить і займається, як тільки вона натисне бодай одну клавішу.

Може, треба було попросити Інгу ввімкнути ноутбук?

"Гелен уявила собі цю сцену і не змогла втримати посмішку."

— Пані Брінн?

Перед Гелен раптово з’явився керівник відділу — з чашкою кави й звичним невдоволеним виразом обличчя.

— Я радий, що у вас такий хороший настрій. Сподіваюсь, ви додали свої слайди до загальної презентації?

— Я… ще ні. Зараз зроблю.

— Маєте десять хвилин і ні секунди більше. Рухайтесь, рухайтесь швидше.

Кивнув і рушив далі.

Гелен залишилася сама.

Її відображення на блискучій кришці ноутбука виглядало трохи чужим — і наче чекало, хто з них першою зморгне.

Кілька хвилин сиділа нерухомо, наче хтось невидимий поставив її на паузу. Потім рішуче присунулась ближче до стола, на якому стояв ноутбук.

"Просто натисни кнопку."

Пальці коротко торкнулися кришки ноутбука. Гелен очікувала іскор, болючого удару статичної електрики — але… нічого не сталося.

Видихнула, ще раз легко доторкнулась — все гаразд.

"Ну от і не треба собі придумувати ніякі жахіття. Все добре. Зараз швидко додам слайди… "

Гелен потягнула кришку ноутбука вгору — і знову нічого не трапилось.

Злегка натиснула — ну ж бо, вмикайся…

"Іскра! А щоб тебе!"

Гелен відсмикнула руку і відчула різкий неприємний хімічний запах.

— Ні-ні-ні, — прошепотіла. — Тільки не зараз. Будь ласка!

Знову натиснула кнопку. Можливо, статика вже розрядилась?

Ноутбук моргнув світлом індикатора, видав короткий різкий звук — і все. Темний екран.

Гелен сиділа, вдивляючись у чорну поверхню, в якій відбивалося її власне обличчя: бліде, з тінями під очима, і якесь… ніби чуже.

Більш за все Гелен хотілося, щоб ось прямо зараз прийшов хтось сильний і добрий і врятував її — як в казці.

"Така собі з тебе принцеса. А ну, підбери шмарклі і ще раз пробуй. Ти маєш змусити кляту залізяку працювати!"

Третя спроба. Тиша. Ледь помітний димок над клавіатурою. І знову той запах — гарячий, хімічний, як від зіпсованої лампи.

— От і все, — видихнула вона. — Просто чудово.

Гелен опустила руки на коліна. Відчувала, як у пальцях лишається легке поколювання.

"Може, це просто коротке замикання. Може, просто техніка. Може…"

Вона не встигла докінчити думку — за спиною почулося знайоме:

— Пані Брінн.

Гелен здригнулася. Керівник стояв поруч, із тією самою чашкою кави, але тепер без тіні усмішки.

— Ви додали свої слайди?

Тон був рівний, навіть м’який — напозір. Під цим рівним тоном вочевидь відчувалися майбутні негаразди.

— Я… ноутбук не вмикається, — почала Гелен. — Я зараз спробую відновити файл, якщо система не пошкоджена. Або, можу просто розповісти усно, я пам’ятаю всі дані…

— Не потрібно, — перебив він. — Ми впораємось без вас.

Спробувала щось сказати, але слова розсипались.

— Залишайтесь тут. І нікуди не йдіть, допоки я не повернусь.

Коли кроки стихли, Гелен залишилась наодинці із темним екраном.

"Тільки не плач. Чуєш? Тільки не плач."

Поодинока сльоза все ж таки впала на робочий стіл, попри всі спроби Гелен залишатися спокійною.

І саме тоді щось злегка торкнулося її ноги під столом.

Гелен зойкнула, різко відсунула стілець. Серце гепнуло в грудях.

Застигла, не в силах навіть вдихнути.

Перша думка чомусь була — щур.

Гелен завмерла, не в силах поворухнутися. Щось маленьке й тепле знову торкнулося її ноги — легко, не загрозливо.

І тут вона здогадалась — ще до того, ніж наважилась заглянути під стіл.

— О, тільки не ти… — прошепотіла Гелен, нахиляючись.

З-під стола на неї справді дивився котопес. Посміхався, привітно вимахував хвостом і всім своїм виглядом виказував задоволення від чергової зустрічі.

— Що ти тут робиш? Ану, швидко зникни! — Гелен прошепотіла тихо, але дуже переконливо.

Котопес тихо загарчав. Не сердито — радше тривожно, як собака, що відчуває загрозу, якої люди ще не помітили. Зробив крок з-під столу до Гелен і знов торкнувся лапою до її ноги.

— Ні-ні, не починай. Тобі не можна тут бути. Це ж офіс! — Гелен безпорадно обвела поглядом простір навколо. Якщо хтось побачить — як пояснити?

— Як ти сюди взагалі потрапив?

Котопес знову загарчав, тихіше, але наполегливіше. Наче намагався попередити. Або щось пояснити.

— Послухай… — Гелен зітхнула. — Мені дуже приємно, що я тобі аж настільки подобаюсь. Але давай ти тихенько зникнеш і почекаєш мене біля офісу? Або краще — біля мого будинку? Чуєш? Давай-давай, хутко.

Котопес у відповідь повільно… похитав головою.

Гелен навіть кліпнула від несподіванки.

— Серйозно? — прошепотіла вона. — Ти ще й сперечаєшся?

Котопес рішуче всівся на підлогу, хвіст акуратно обгорнув навколо лап і глянув прямо Гелен у вічі.

"Нікуди він звідси не піде."

— Ну й сиди, — видихнула ледве чутно. — Не буду ж я тебе витягати з-під столу на очах у всього офісу? Тільки тихо, добре? Тихо-тихо…

Випрямилася, намагаючись зробити вигляд, що зовсім нічого не сталося.

І саме в цей момент поруч зупинилися туфлі на тонкому підборі.

Гелен підняла погляд.

Менеджерка відділу по роботі з персоналом.

— Пані Брінн? — у голосі бриніло непідробне здивування. — Ви… з кимось розмовляли під вашим столом?

— Я? Ні… тобто… не зовсім… — слова розчинилися в повітрі, втрачаючи форму.

Менеджерка декілька секунд уважно дивилась на Гелен, потім повільно нахилилась, поглянула під стіл.

Звідти негайно долинуло стривожене, трохи сердите гарчання.

Дівчина різко відсахнулася.

— Це… це ваш? — її брови підскочили так високо, що майже торкнулися лінії білявого волосся. — Навіщо ви привели тварину в офіс? Це суворо заборонено правилами.

— Я не приводила! — видихнула Гелен. — Це він сам…

Але в ту ж секунду зрозуміла, наскільки безглуздо це звучить. Пояснювати, що котопес виникає і зникає коли йому заманеться? Що він переслідує її, як погано налаштований навігатор? І хто їй у це повірить?

Менеджерка коротко зітхнула з виглядом великомучениці.

— Даю вам п’ять хвилин, щоб вивести вашу тварину за межі офісу. Після цього, будь ласка, одразу зайдіть до мого кабінету. Вам зрозуміло?

Гелен мовчки кивнула.

Менеджерка пішла, залишивши за собою шлейф парфуму й відчуття неминучої катастрофи.

Гелен видихнула і знову нахилилась під стіл.

— Бачиш, що через тебе сталося? — прошепотіла з докором. — Іди сюди, мушу тебе винести на вулицю.

Котопес тихо нявкнув і довірливо попрямував до Гелен.

Варто було Гелен простягнути руки — і тваринка сама вистрибнула їй на коліна.

Теплий, м’який, пухнастий. Пахне мокрою шерстю й трохи ніби димом від багаття в лісі.

— Де ж ти взялося на мою голову, — прошепотіла Гелен, піднімаючи котопса на руки.

Тваринка зручно вмостилася на руках й тихо замуркотіла.

Хелен відчула, як напруга в плечах трохи відступає. На секунду здалося, що це найприємніше відчуття, за останні кілька тижнів… чи навіть місяців.

"Так, Гелен, зберися. Ти бачила які в нього зуби? Може воно кусюче."

Котопес мружився так безневинно, що не хотілося в це вірити. Але ж зуби… Зуби справді були гострими.

Гелен швидко озирнулася — як би так непомітно винести тваринку з офісу? Як сховати? Під пальто? В сумку? Прикрити зверху паперами?

Але кожна нова ідея виглядала ще більш абсурдно.

"Ні. Просто роби вигляд, що все нормально. Іди так, ніби ти щодня виносиш з офісу по одному котопсу."

Хелен випросталась, зобразила на обличчі вираз: «Все гаразд, так і має бути» — і рушила між столами.

Кілька колег підвели погляди. Одна жіночка навіть відкрила рота, ніби хотіла щось спитати, але передумала. Хтось тихо хмикнув. Хтось округлив очі.

— Нічого особливого, — пробурмотіла собі під ніс Гелен. — Звичайний понеділок. Не зважайте.

Котопес спокійно лежав у неї на руках, але шерсть на загривку настовбурчилася — ніби він готувався захищатися… або захищати хазяйку.

"Яка хазяйка? Забудь. Тільки домашніх тварин тобі не вистачає."

Гелен дісталася до виходу з офісу, притиснула плечем важкі скляні двері й вийшла назовні.

На вулиці було прохолодно. Сонце заховалося між хмарами, і бруківка на вигляд здавалась трохи вологою.

Відійшла від будівлі на кілька метрів і опустила котопса на землю.

— Слухай уважно. Не здумай ще раз пробратися до офісу. Чекай мене тут. Нікого не лякай, а краще — біжи десь у своїх справах. Добре? Ти ж не хочеш, щоб мене через тебе звільнили?

Котопес схилив голову набік, ніби обдумував її аргументи.

Гелен розпрямилась — і завмерла.

На протилежному боці вулиці стояв той самий незнайомець. Той, що втік від неї минулого тижня в офісі.

Придивилася — та сама статура, ті самі брови, і — хто б сумнівався — той самий елегантний нотатник у руках, в якому чоловік знову щось занотовував, схилившись так, ніби не помічав нічого навколо.

— Та ну, — прошепотіла Гелен. — Тільки не це.

Швидко ступила з бруківки на край дороги.

Машина, що їхала повз, різко посигналила.

Гелен відсахнулась.

Незнайомець підняв голову — і їхні погляди зустрілися. На його обличчі промайнуло щось схоже на переляк. Він швидко захлопнув свій нотатник, сховав його в кишеню й закрокував геть.

— Ах ти ж… — Гелен стиснула руки в кулаки. — Знову тікаєш? Ну, постривай!

Знову спробувала зійти з тротуару, але машини їхали одна за одною. Щоб перейти — треба було або бігти до переходу, або чекати.

"Серйозно? У сорок років ганятися вулицею за якимось чоловіком?"

Гелен глипнула на годинник. Десять хвилин вже теж збігли, треба повертатися в офіс, щоб отримати прочуханку від менеджерки на елегантних підборах.

Гелен опустила погляд.

— Що вам усім від мене потрібно? — сказала вголос.

Покрутила головою в різні боки.

— Ей? — вона озирнулась. — Де ти?

Котопса поруч не було.

Гелен закотила очі.

— Я дуууже сподіваюсь, що ти не сидиш у мене знову під столом, — пробурмотіла вона. — Ото вже отримаєш прочуханку…

Зітхнула і поквапилась назад до офісу.

Дорогою до офісу Гелен намагалася зібратися з думками і трохи підготуватися до вочевидь неприємної розмови.

"Головне — говорити спокійно. Наголосити, що презентацію можна відновити. Що всі слайди були готові, просто ноутбук не вмикався. За одну презентацію не звільняють. Люди і гірше коять."

Гелен сумно посміхнулася сама до себе.

"А за презентацію і котопса під столом?"

Перш ніж піти у кабінет до менеджерки, Гелен мимоволі глянула у сторону свого робочого місця. Дуже кортіло перевірити — чи, бува, котопес уже знову там не вмостився.

"З нього станеться, але… краще не знати. І ти вже і так запізнилася."

Гелен підійшла до дверей кабінету.

Постукала і трохи прочинила двері. Побачила, що всередині двоє людей щось жваво обговорюють між собою.

— Перепрошую, — сказала, вже відступаючи назад. — Я почекаю…

— Проходьте, пані Брінн, — менеджерка кивнула, і Хелен зайшла в кабінет де, поруч з менеджеркою, сидів чоловік у строгому костюмі в окулярах.

Гелен машинально ковтнула повітря. Вона знала, хто це.

"Корпоративний юрист."

Подумки зойкнула і вмостилась на краю стільця.

Двері тихо зачинилися, відрізавши кабінет від офісного шуму.

"Юрист. Навіщо тут юрист? Невже тварина в офісі — це настільки серйозне порушення?"

Думка була настільки абсурдна, що захотілося сміятися. Або плакати. Або просто втекти.

— Я готова все пояснити, — почала Гелен. — Презентацію я зробила, просто ноутбук сьогодні… він зламався, але я можу все відтворити по пам’яті, і щодо тварини — я її не приводила, вона сама… ну, тобто…

— Пані Брінн, — перебила менеджерка рівним, майже м’яким голосом. — Давайте без зайвих подробиць. Це вже не має ніякого значення.

Вийняла зі стосу паперів кілька аркушів і поклала на стіл перед собою. На верхньому — логотип компанії і великими літерами — “Наказ”.

— Ми запросили вас, щоб повідомити… — менеджерка зробила паузу. — Що компанія прийняла рішення припинити з вами трудові відносини.

Юрист мовчки кивнув, ніби підтверджуючи вже давно ухвалений вирок.

Гелен на секунду перестала дихати. Наче всі звуки в кабінеті розчинилися, і залишилося лише гучне гупання крові у вухах.

— Що? — перепитала машинально, хоча відповідь була очевидною.

Менеджерка присунула стос паперів ближче до Гелен.

— Вас звільнено, — повторила вона. — Зараз ми пройдемося по деталях.

Гелен сиділа нерухомо.

"Презентація. Котопес. Ноутбук. Переслідувач. Звільнення. Чому все навалилося одночасно? Чому сьогодні?"

— Це якась… помилка? — ледве вимовила, вже розуміючи, що ніякої помилки тут немає.

Менеджерка професійно-заспокійливо посміхнулася.

— Давайте обговоримо деталі.

Злегка поправила папери й продовжила дуже ввічливо — так, ніби мова не йшла про скорочення.

— Ви отримаєте три заробітні плати і рекомендаційний лист.

Гелен дивилася на неї так, ніби слова долітали крізь воду.

— Тобто… я ще два місяці працюю, а потім… — голос її зрадницьки затремтів.

— А потім отримую ці гроші?

— Ні, — менеджерка чемно всміхнулася. — Враховуючи всі… інциденти… я не думаю, що вам варто щось відпрацьовувати. Ви отримаєте три заробітні плати сьогодні. А завтра вже зможете… відпочивати.

Наче обухом по голові.

"Це — мій останній робочий день? Ні, не вірю!"

І відразу — хвиля. Гаряча, підступна, знизу вгору.

— Тобто ви мене просто викидаєте на вулицю? Одним днем? — слова вирвалися самі. — Після всіх років, що я тут відпрацювала?

В розмову вступив юрист, який до цього сидів мовчки, вдивляючись в ноутбук.

— Все оформлено згідно законодавства, — сказав він сухим, безбарвним голосом. — Якщо маєте претензії, можете звернутися до суду. Але навряд чи це призведе до бажаного результату. Всі папери оформлені згідно вимог.

Гелен відчула, як жар розтікається по всьому тілу.

— Крім того, — додав він, — врахуйте, що зміст вашого рекомендаційного листа залежить від того, як ви будете себе поводити у цій… ситуації.

Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, наскільки важливі хороші рекомендації у вашому… хм… для пошуку нової роботи.

Хвиля піднялась всередині різко, боляче, як тоді, коли обпікаєшся окропом і не встигаєш відсмикнути руку.

Пальці почали тремтіти так сильно, що Гелен сховала руки під стіл.

Між пальцями проскочила іскра.

Гелен завмерла.

"Ні. Ні. НІ. Це не зараз. Не тут. Не треба!"

Вона глибоко вдихнула, спробувала заспокоїтись, але за мить уже тремтіло все тіло — ноги, плечі, шия.

Тіло гуло, як перевантажена електромережа.

Наче шкіра стала тонкою плівкою, за якою вирувало щось живе і некероване.

І раптом — спалах. Не зовні. Всередині.

Картина з’явилась в голові так жорстко й реалістично, що Гелен стало нудотно.

"Кабінет — зруйнований ущент. Стіл розтрощений, уламки валяються скрізь. Пил, дрібне скло, перекошені жалюзі. Ноги менеджерки стирчать з-під шафи. Юрист — посіріле лице, зімкнуті повіки, голова моторошно нахилена на плече."

Гелен завмерла, не розуміючи, де знаходиться — в реальному кабінеті чи в тому іншому, який так чітко стояв у неї перед очима.

— Ні… ні… ні… не треба…

— Що ви кажете? — менеджерка підвелася напівстоячи. — Пані Брінн, вам погано?

— Ідіть, — прошепотіла Гелен. — Швидко… ідіть геть.

Юрист підвівся, нахилився до неї: — Пані Брінн, що з вами?

— Всі… ідіть… геть! Негайно! — голос зірвався.

Тремтіння стало болючим. М’язи напружилися, ніби хтось намагався розірвати їх зсередини.

Під серцем щось пульсувало — гаряче, кругле, нестерпне. Вогняна куля, що розросталась і шукала вихід.

Гелен судомно затиснула руки в кулаки. Уявила, як стискає цю кулю, що пульсувала всередині, зменшує, ховає назад.

— Тільки… не… зараз… — прошепотіла.

І раптом — різкий, сліпучий біль, що прошив її тіло від скроней до п’ят.

Стало темно, ніби хтось вимкнув світло. Підлога хитнулась.

Останнє, що Гелен почула, перш ніж темрява накрила її, був чийсь чужий далекий голос:

— Швидку! Негайно викликайте швидку!

Світла пляма. Тьмяне гудіння. Холод в серці.

Білі стіни. Білі простирадла. Біла стеля.

Гелен поворухнулася — тіло відгукнулося тупим болем.

"Де я?"

Розплющила очі ширше.

На столику — пластикова склянка з водою.

Тихе гудіння, щось блимає на білому апараті.

"Лікарня.

Звичайна лікарня.

Але — чому?.."

І тоді пам’ять, наче затриманий подих, повернулася холодним потоком.

Кабінет.

Юрист.

Менеджерка.

Іскра між пальцями.

Вогняна куля всередині.

Крик.

Біль.

Темрява.

— Я це зробила? — прошепотіла Гелен. — Невже я… справді це зробила?..

Заплющила очі, ніби хотіла повернутися в м’яке забуття, де нічого немає — ні офісу, ні звільнення, ні жахливих уламків меблів, що досі стоять перед очима.

"Було чи не було? Що я накоїла?"

Двері відчинилися.

До палати увійшов лікар — молодий, у світло-синьому халаті, з уважним і трохи настороженим поглядом.

— Пані Брінн, — підійшов ближче. — Як ви себе почуваєте?

Гелен ковтнула повітря, голос здався чужим:

— Добре… все добре… Скажіть, я… я завдала комусь шкоду?

Лікар спохмурнів. — Ви намагалися завдати комусь шкоду?

— Ні! — Гелен різко підняла голову, і одразу пошкодувала про це — світло перед очима тремтіло. — Ні, зовсім ні. Я просто… просто…

— Добре. Тобто ви намагалися завдати шкоду собі?

— Ні! — Гелен захрипла. — Ви не розумієте… це не так… я можу все пояснити…

Лікар зітхнув — коротко, професійно.

— Пані Брінн, зараз вам не варто довго розмовляти. Треба спершу заспокоїтись. Ваш організм виснажений, тиск нестабільний. Сестра поставить вам укол, і ви трохи поспите. А потім ми поговоримо докладніше.

Гелен хотіла заперечити, піднятися, щось довести, але сил не було зовсім. Губи ледве ворушились. Руки — важкі, як мокрий пісок.

Медсестра вже стояла поруч, тихо, непомітно.

Холод голки — ледь відчутний.

— Я ж не… — прошепотіла Гелен, але голос зірвався. — Я не хотіла…

Очі заплющилися самі. Стеля зникла, розчинившись у темряві.

Останньою думкою, яка встигла пробитися крізь туман, була: Що ж я накоїла? І що тепер буде?