10. Справжнє тіло Альтаїра.

Занадто яскраве світло. Альтаїр скривився, обернувся спиною до вікна. Сева спала на відстані простягнутої руки. Останні спогади з’єдналися в недоладну мішанину. Вони пройшли крізь бар’єр Богів, крізь завісу води. Біль був такий, наче з нього виймали душу. Може, це й відчував малий Ісая, коли старий настоятель з іншими ченцями різав, колов, мучив дитину.

Альтаїр хотів ретельніше накрити Севу, потягнувся до мантії з феніксами й побачив свою кисть. Відсмикнув руку, сів. Глянув на своє тіло.

Воно вже не належало десятирічній дитині. Хлопець із відразою подивився на чорні руки, тихо відсунувся від принцеси. Штани на ньому були великі, майже впору. Звуки за вікном — наче місто, але не те, у яких він бував. Альтаїр не бачив у кімнаті ні торби, ні рапіри.

Сева із заплющеними очима поплескала рукою там, де щойно лежав хлопець. Він схопився на ноги, відступив до дверей, потягнув за ручку.

— Я замкнула. Боялася, що втечеш.

Дівчина відклала мантію, взулася і вийшла на середину кімнати. Одяг Севи після сну був у безладі. Зовнішній пояс розв’язався, нижній перекрутився, між блакитними шовками видніла сорочка.

Можна виламати двері. Або втекти через вікно, так буде зручніше.

— Скажи бодай «доброго ранку», я ще не чула твого справжнього голосу.

— Доброго ранку, Сево. Поверни мені гобой. Я стану таким, як був, тоді…

— Я тебе підловила, який «добрий ранок»? Уже вечір. З гобоєм не поспішай. Повернення в дитячий вигляд — боляче, сам казав.

— Ми не говорили про таке.

— Ти був сонний. Може, не пам’ятаєш. Ти сказав, що хотів би ніколи не вирости, але це боляче, усе тіло болить, — Сева підійшла, потягнула до себе руку Альтаїра, розглянула кігті на чорних пальцях.

Дівчина здавалася радісною, і від цієї неналежної реакції в Альтаїра волосся на потилиці заворушилося, а на шкірі виступили сироти. Він не міг висмикнути долоню з руки Севи, бо боявся поранити її кігтями. Сказав низьким голосом, який навіть йому різав слух:

— Що тебе тішить?

— Я пережила страху, коли ти ледь не помер, звичайно, я тішуся, що тепер ти такий енергійний. Я принесу поїсти. Не втікай.

— Ти не запитаєш, що я таке?

— «Що» стосується предметів. Ти — хтось. Я зачекаю пояснення. Не обов’язково зараз.

— Тобі не страшно?

— А схоже? — Сева вказала на своє обличчя і вийшла з кімнати, перш ніж Альтаїр відповів.

У віддаленому кутку було дзеркало. Хлопець бачив у ньому себе: довгов’язого, із чорною розтріпаною косою, з кистями, що до половини були забарвлені в чорний, із жовтою лівою райдужкою і розгубленим виразом обличчя. На вигляд — біля сімнадцяти років.

Сева повернулася з підносом із їжею і згортком світлої тканини. Обійшла Альтаїра довкола, оглянула згори донизу.

— Шрамів більше немає. Гарна родимка, молодий місяць, на місці, — принцеса усміхнулася, подала згорток, — велику чоловічу сорочку.

Альтаїр вдягнувся, вони мовчки повечеряли. Хлопець намагався не дивитися в бік принцеси. Йому трохи боліло. Не в тілі, фізично він почувався пречудово, навіть шкіра спини, до якої терся одяг, була нормальної чутливості. Боліло інакше. Від того, що Сева поводилася, наче нічого не змінилося.

— Мій батько — демон. Матір була людиною.

— Мгм.

— Я старший від тебе років на десять. У Вавилоні часом трапляються божественні артефакти. Гадаю, гобой Вульпекули — артефакт демонічний, бо лише в наших руках він не марний. Коли я граю на гобої, повертаюся в дитячий вік, тоді я був схожим на людину.

— Один Кефей жив у монастирі, що згодом згорів. Ніколас розповів мені трохи про нього. Другий — Кефей Фонсека з будинку розваг. Вони…

— То я. Я спалив монастир. Вульпекула — Жулі Фонсека. Перш ніж ми з тобою зустрілися, я грав на гобої, бо бажав померти людиною. Знову перекинувся дитиною, щоби проникнути в столичний замок Маяпану. А коли ти забрала мене…

Альтаїр відчував провину. Не тому, що брехав Севі, — він би й далі це робив, коли б міг. Радше тому, що не був дитиною, якою вона хотіла опікуватися. Ніби зіпсував задуми, що робили Севу щасливою.

— Ти хотів у Материнський світ? Не знав, що це небезпечно для тебе?

— Я гадав, якщо маю кров і демона, і людини, зможу перейти. Якби вдалося, слідував би за тобою. Згодом би втік, бо не міг завжди прикидатися дитиною. Але я би боронив тебе деякий час. Ти підібрала чужу дитину, піклувалася про неї, навіть мала намір забрати із собою. Чому?

— Я натрапила на тебе випадково. Але коли трохи дізналася про Вавилон і про твої обставини, не могла просто залишити тебе. Така мила дитина, кожна нормальна людина би зробила, як я.

— Ха-ха, ні, це зовсім не так. Кожна нормальна людина би втекла, якби побачила в лісі бенкет лурусів і дитину при смерті. Ти знаєш тепер, що я брехав і прикидався. Я не дитина, не добрий і не… милий, я напівдемон. Тепер я маю піти?

Зап’ястя Севи було загорнуте пов’язкою. Альтаїр не пам’ятав, як дівчина поїла його кров’ю, але сумнівів у тому не було. Його тіло вперше почувалося так добре. Сева провела рукою по очах, наче від втоми.

— Дитина чи ні, я зичу тобі доброго життя. Справді не маєш ні дому, ні близьких?

Він кивнув. Напівдемону ніде не раді. Бути найманцем і вбивати за гроші Альтаїр не хотів. Працівником чи на військову службу такого не візьмуть, бо питання часу, коли викриють його суть. Він ніде не осідав, окрім Храму Світил, всюди до Альтаїра ставилися зі страхом чи огидою, він не міг довго приховувати свої вуха, очі та руки.

— Чого хочеш ти, Альтаїре? Яким бачиш своє майбутнє?

Він надто довго мовчав. Сева зібрала посуд. Вона була засмучена. Раніше Альтаїр би спробував втішити, стиснув би її долоню чи поплескав по спині. Але не тепер, не такими руками. Хлопець слухав, як кроки й аромат віддаляються, і йому ставало гірше, тяжче, гіркіше.

— Я не загадував наперед. Маю лише гобой і рапіру. Жодних планів. Якби не ти, я би помер у тому лісі. Тепер я не хочу бути… поганим передвісником для тебе.

Двері скрипнули, Сева вийшла.

Коли вона повернулася, спина і плечі хлопця мимоволі напружилися. Сева поклала на стіл торбу й рапіру. Альтаїр уперше за багато років не хотів, щоб його проганяли. Хто потурбується про безпеку Севи? Їй загрожують пан у чорному, Володар Пустинних Земель, може, й інші небезпечні люди…

Хлопець хрипло спитав:

— Я можу залишитися? Я хотів би боронити тебе.

— Кому — що, Альтаїру — служити.

— Ну, не дарма мене називають собакою.

Пальці Севи торкнулися до його волосся, м’яко почухали між пасмами, погладили за вухом.

— Я повернуся на Палацову гору, чекатиму там на Йона й Сашка. Боюся розминутися, тому не можу зараз вирушити в Материнський світ. Залишайся зі мною. Я не дозволю людям образити тебе через твою природу. Тільки викинь зі своєї пухнастої голови думки про службу. Добре?

Через його природу. Звучало так, наче нічого мерзенного не було ні в походженні Альтаїра, ні в його вигляді.

— Добре, Сево.

🝐

Ніколас налив собі вина, передав пляшку Кефею. Хлопець наповнив свій келих, відпив, скривився.

— Чому не розповів?

— Коли? У перервах між тим, як ти називав мене собакою і від мене сахався? — Кефей не ховав очей, лівого — тваринного, правого — людського, і його погляд було складно витримати.

Хлопчик міцно схопив руків’я рапіри. Його очі блищали у світлі сонця. Кефей відкинув скуйовджене волосся за плечі, змахнув кілька разів зброєю і щасливо розсміявся.

— Дякую! Така чудова! Це для мене?

— Так. Я їду в Цин. Будь слухняним. Не переч настоятелю, не підбурюй Ісаю, не втікай із монастиря. Якщо твоя поведінка буде…

Ніколас замовк, бо рапіра вихопилася з руки Кефея і дзвінко гримнула до кам’яної підлоги. Хлопець здивовано дивився на малого, усмішка ще лишалася на блідому замурзаному лиці, але чорні очі дивилися так, наче Ніколас вчинив щось страшне й непоправне.

— Їдеш… до цілительки? — тихо спитав Кефей.

— На службу. Ти не повинен так обходитися зі зброєю, — він підняв рапіру. Руки малого безвільно висіли. — Не журися, ми ще зустрінемося, життя довге, а Цин і Маяпан межують.

Кефей схилив голову, простягнув руку, забрав рапіру. Ніколас не бачив його обличчя, але на підлогу капали сльози. Він не сподівався, що хлопчина буде рюмсати через його від’їзд. Ніколас кашлянув, поплескав чорняве волосся малого та вийшов із келії.

Він мав попросити Лусі, щоб вона забрала до Цину й Кефея. Однак майже не згадував минуле з монастиря. Лусі витіснила з його серця все, що було до неї.

Як він раніше не зрозумів, що Альтаїр і є Кефеєм? Рапіра, риси зовнішності, повадки. Врешті, хлопець жодного разу прямо не казав про смерть Кефея. Навіть про наставника Ніколас додумав сам.

— Те, що ти говорив про своє життя, що тебе продавали… Кефею, я…

— Облиш, минуле давно втратило значення. Називай мене Альтаїром.

Хлопець допив вино, забрав шкіряні рукавиці й пов’язку, які на його прохання придбав у містечку Ніколас, і пружною ходою пішов до своєї кімнати.

🝐

Альтаїр відпустив руків’я рапіри, бо впізнав запах нічного гостя. Сева спинилася біля його ліжка, постояла трохи, і рушила до дверей. Хлопець не прикидався більше, що спить, обернувся до принцеси.

— Чому ти прийшла?

Вона підстрибнула з несподіванки. Сева не могла розгледіти його в темряві, зате хлопець чудово її бачив.

— Твоє око світиться! Це гарно. Як зірка.

— Я зрозумів. Ти не готова розлучитися з малим вихованцем. Повертайся до себе. Я зіграю на гобої і прийду. Це швидко.

— Ні. Я не могла заснути, бо мені тривожно, коли не чую твоє дихання, — Сева трохи помовчала, додала майже пошепки: — Ти помирав у мене на руках. Твоє серце не билося.

Увагу Альтаїра привернули звуки на подвір’ї. Іржання коней, голоси. Він смикнув Севу на ліжко, щоби не стояла навпроти вікна. Шикнув, визирнув на вулицю. Вершники, багато. Їх знайшли. Куля пана в чорному підказує, де предмет пошуку буде згодом, невже цього часу було вдосталь? Дарма вони затрималися.

— Де твоя торба? Ми втікаємо. Не показуйся у вікні, — Альтаїр завмер, прислухався. — Ох. То не лікар. Чую голос охоронця Імператора.

Справді, серед чоловіків у плащах вирізнялася постать брата Севи. Двері різко відчинилися, Ніколас світив перед собою лампою.

— Прибув Імператор, — Альтаїр піднявся з ліжка, накинув верхній одяг, підпоясався.

— Що тут відбувається? — нахмурені брови Ніколаса зійшлися на переніссі.

Альтаїр відслідкував погляд чоловіка. Сева лежала на ліжку, куди він її штовхнув. Хлопець подав руку, допоміг принцесі піднятися.

— Я гадав, там вороги. Відштовхнув Севу від вікна.

— Що ви робите тут удвох уночі?.. Ваша Високосте, вам не варто без супроводу приходити в покої чоловіка.

Принцеса цокнула язиком і пробурмотіла:

— Цей чоловік нещодавно був дитиною, яка залишалася зі мною майже цілодобово. Альтаїр той самий, що був, і я та сама. Не жартуйте так, Ніколасе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
11.01.2023 09:17
До частини "10. Справжнє тіло Альтаїра."
Спойлер!
Я, коли зустрічаюся з проблемами: " можна виламати двері. Або втекти через вікно, так зручніше" 😅 Дуже подобається, як Сева виходить з ситуації, і як Альтаїр робить висновок, що вона ненормальна. Також подобається, як до Ніколаса доходить, що він придурок, який втратив мозок через кОхАнНя 💞 😗
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше