13. Білі миші, сині райдужки.

Йон розглядав пейзажі за вікном. Спершу вони їхали повз пшеничні та рисові поля, повз ріки й озера, потім через передмістя та місто. Певна річ, він раніше тут не бував. Жодного разу на його пам’яті.

Кінних екіпажів і вершників дорогою було чимало, Йон наче потрапив на знімання пекінського історичного фільму, тільки без камер і режисера. На серці було тяжко. Навіть якщо Севочка не дитина йому за кров’ю, і має тепер свою велику родину, вона — єдина сім’я Йона. Та чи потрібен він їй?

Олега немов не дивувала чудасія, що відбувалася після стрибка в криницю. Він відмовився перевдягнутися у вбрання, яке купив Сашко, і Йону не велів. Вони тільки накинули на штани й сорочки довгі азійські халати із широкими рукавами. Олег часто мав рацію, і прислухатися до нього було правильно.

— Прибули. Палацова гора, — бадьоро сказав Сашко, відчинив дверцята екіпажа й поволік за собою велику валізу.

Ще в нормальному світі їх зустрів та тепер супроводжував азієць у синьому плащі. Сашко назвав його воїном імперії, той прийшов по них на прохання Севочки. Чоловік провів їх через величезні ворота одного муру, менші ворота наступного, а тоді попереду розгорнувся пейзаж, від якого в Йона розболілася голова.

— Ти щось згадав? — спитав Олег.

— Ні. Але мені не подобаються відчуття, — він потер пальцями скроню. — Велика ймовірність, що я лише бачу сон, у якому ми знайшли дітей. Я не хочу прокидатися. Чи міг у мене поїхати дах?

— Це мені знайомо, дядьку Йоне, — Сашко засміявся. — Все вочевидь. Палац Севи з того боку, ходімо.

Статуї на алеї мали щось означати. А надто — той чоловік із довгим волоссям і здоровецьким страусиним яйцем у руках. Олег поплескав Йона по плечу. Вони минули черговий пост охорони в синіх плащах, увійшли в довгий світлий коридор, прикрашений фресками, квітами і вазонами. Інтер’єр тривожив, хоч причин для того не було.

🝐

План Севі подобався. Валент викликав молодого міністра науки, той особисто допоміг їй описати, якими мають бути дитячі будинки та як їм функціонувати, а також запропонував етапи їхнього заснування, підбору персоналу й поширення за межами столиці. Потому Севу привели до старого й поважного міністра фінансів, його підлеглі попередньо розрахували бюджет. Для першого дитячого будинку, який мав відкритися в столиці Цину, за пів години пішого ходу від Палацової гори, відвели не лише будівлю, а й лікаря, няньку, вчителів і кухарів.

Сева впорядкувала документи, розкладені на столі, і спитала в Альтаїра:

— За якими ознаками можна знайти напівдемонів?

Хлопець зосереджено нахмурився.

— Діти років до восьми-десяти не відрізняються від людських. У старших змінюються очі. Можна навчитися це приховувати, Вульпекула вміла. Вона казала, хтось має кігті й ікла, хтось — хутро чи перетинки. У храмах п’яти Богів живуть лише звичайні діти, напівдемонам недобре в таких місцях. Я би глянув на ринку рабів, у монастирях та серед слуг заїжджих домів. Варто перевірити й будинки розваг. Якщо зовнішність напівдемона не відразлива, їх можуть використовувати для утіх. Вульпекула була… вродлива, людськими мірками.

🝐

Звична для маєтку мертва тиша зрушилася. За стінами прохолодних кімнат було пожвавлення. Кремезний чоловік у простому вбранні оглянув клітки. Білі миші, червоні райдужки. Білі миші, жовті райдужки. Білі миші, чорні райдужки. Вагітні миші, миші з потомством. Потомство білих мишей із червоними райдужками, потомство…

Єдиного слугу-чоловіка в маєтку іменували «Двадцятий». Він покинув свій відсік прохолодних кімнат, будинок, вийшов на доріжку з білого каменя. Тут вишикувалися служниці. Від подвір’я територію відділяло скло. Всередині ніколи не було вітряно, а також не було брудно.

Господиня наближалася до доріжки, але була поза скляним коробом. Вона щасливо усміхалася. Зовнішні служниці зняли з неї і забрали складний багатошаровий одяг, який носили жінки Цину. Недалеко, усього за кілька метрів від маєтку, була кругла кам’яна споруда, у якій завжди горіло вогнище. Коли вбрання поглинуло багаття, язики полум’я високо піднялися і знову плавно опустилися.

Двадцятий знову глянув на вродливу оголену жінку крізь скло. Йому трохи тиснуло в потилиці, неприємно судомило м’язи щелепи, тож він опустив голову. Часом чоловік думав, що було би добре згадати попереднє життя. Здається, тоді він мав ім’я.

Господиня вдягнулася в легке чорне вбрання, переступила через ширму, і в скляному коробі війнуло прохолодою.

Першою звітувала служниця, що стежила за зміями.

Другою звітувала служниця, що стежила за кролями.

Третя служниця прикрила рукою бинти, що туго обвивали її праве передпліччя, і тремтячим голосом повідомила, що об’єкт спостереження, Тринадцята, вкотре нашкодив. Господиня пішла білою доріжкою до будинку. Двадцятий вирушив за нею, бо не встиг відзвітувати про мишей.

Служниці відчинили двері синіх покоїв, господиня увійшла, усміхнулася людині, що лежала на вузькому ліжку.

— Колись ти не була такою злою, кролице, — жінка відгорнула укривало, накинуте на дівчину.

Тринадцята дійсно подібна на кролицю з другого відсіку прохолодних кімнат, із запаленими почервонілими очима, рожевим носом, ніби до того плакала, і заповстаним світлим волоссям. Дрібне тіло туго зв’язали еластичними мотузками з невідомого Двадцятому матеріалу. Він не пам’ятав, чи поводилися так із ним.

Господиня провела пальцями по червоних смугах, що залишилися на шкірі Тринадцятої від мотузок. Дівчина дивилася на господиню нахабно й гордо, так, як не дивилася жодна інша людина. Її губи були міцно стулені.

— Кролице, не треба шкодити моїм служницям. Це марно.

Господиня сіла на ліжко біля Тринадцятої, погладила її біляве волосся. Погляд дівчини став ще лютішим, наче вона щиро бажала жінці смерті. Тринадцята і тварини з білою шерстю, що жили в прохолодних кімнатах, — єдині, до кого господиня торкалася.

— Пригадуєш, я розповідала, що не встигла спіймати малу ласицю? Мене спинила брудна жінка з її брудними комахами. Але ласиця сама повернулася до гнізда. Я заберу її потомство, ти покличеш П’ятого, і потому я відпущу тебе. Тобі він не відмовить, — господиня схилилася нижче.

Почулося «пффф!», спалахнуло червоне, і Двадцятий відступив на крок. Він вражено розглядав обличчя господині. Воно було захляпане кров’ю. Тринадцята зневажливо сказала хриплим голосом:

— П’ятий не повернеться.

— Кролице, мені не гидко, якщо це твоя кров. Ти вкусила язик? Я гадала, ти переросла бунтівний вік і більше не будеш шкодити собі.

Тринадцята обернула голову до дверей, де стояла служниця із забинтованою рукою. Голосно розсміялася, її зуби були замащені червоним.

— Хто сказав тобі, що кров моя?

Обличчя господині посіріло. Вона кинулася до дверей. Дорогою змахнула рукою, і служниця з пораненим передпліччям впала на підлогу. Господиня покинула сині покої. Двадцятий залишився. Служниця лежала непорушно, її розплющені очі здавалися здивованими, а голова була вивернута під неприродним кутом. Смерть цієї жінки закономірна. Через недогляд служниці на обличчя господині потрапило щось брудне.

Двадцятий глянув на зв’язану дівчину. Тринадцята усміхнулася замащеними кров’ю губами і прошепотіла:

— Відверто кажучи, я вважаю тебе сміттям, генерале. Але якщо допоможеш втекти, я спробую повернути тобі пам’ять. Або й далі живи своїм нікчемним життям.

Дівчина заплющила очі, розслабила тіло, немов заснула.

«Генерале», це звертання боляче вразило. Двадцятий відступив до дверей і прислухався. За межами синіх покоїв було тихо. Чоловік перевів дух, швидке серцебиття сповільнилося.

Невдовзі господиня повернулася. Її одяг був чистий, а шкіра обличчя та шиї, на яких раніше була кров, мала яскраво-рожевий колір, наче від сильного тертя. Інша служниця, що прийшла з господинею, затягнула тугіше мотузки і вкрила Тринадцяту, потім виволокла труп жінки з покоїв.

— Миші? — спитала господиня.

— Дві тисячі сімсот сорок чотири дорослі особини, — відповів Двадцятий. — Смертність у визначених межах. Чи будуть особливі вказівки?

— Ні. Добре працюй і далі, — господиня очима вказала на двері.

🝐

Тянь Бао коротко описав свої теперішні обставини. Вклав згорнутий листок у дерев’яну скриньку, яку дала йому Клементіна. Кілька секунд вагався, тоді додав туди й інше послання, із темною сургучною печаткою.

Якби Валенту в руки потрапив вміст скриньки, Тянь Бао би втратив не лише звання генерала, а й особисту свободу. Його, як члена Імператорської сім’ї, би не стратили, але життя в ув’язненні — не краще від смерті.

Тянь Бао вперше користувався таким божественним артефактом. Коли він знову відчинив скриньку, вміст зник. Люди Валента ретельно стежили за казармами та палацом, тож це була єдина можливість зв’язатися з довіреними командувачами, чиї війська були за межами столиці. Тепер майбутнє Тянь Бао залежало від Клементіни, і його воля шалено опиралася цьому. Та оскільки Валент віддав частину воїнів королівству Маяпан, зараз був найкращий час усунути брата з престолу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.