19. Свята тиша.

Він не покидав ці покої, проте не почувався замкненим. Зрештою, поки пана Марчела не спіймали, репутацію Тіана не відмити. Артефакт пошуку показав, що лікар у невеликому похмурому палаці. Мабуть, у Пустинних Землях.

Кронпринц не сумнівався, не докоряв та не викривав Першого охоронця. Вони бесідували, читали, потроху вправлялися на мечах. Це було подібне на їхнє спільне дитинство і юність, роки, коли вони зростали пліч-о-пліч.

— Чому ти плачеш?

Хлопець у білому вбранні виглянув з-за кремезного воїна, витер лице рукавом і гугняво відповів:

— Я не плачу. Ти неправильно побачила.

Тіан вбирався, як діти Цину, там раніше був їхній із паном Марчелом дім. Але вони вже кілька років жили в королівстві, місцеві хлопці стриглися коротко чи до плеча і вдягали цупкі штани, сорочки та накидки, не подібні до вбрання з імперії, довгого і вільного.

Заплаканий хлопець обійшов воїна, наблизився. Напевне, йому теж вісім чи дев’ять років, він був вищий від Тіана на пів голови.

— Ти донька лікаря? Їхня Величність сказали, що лікар з імперії Цин. Ти теж? Твої очі синього кольору, я таких ще не бачив. Мої зелені, як у Їхньої Величності.

Він не знав, хитати головою на те, що він донька, чи кивати, що із Цину. Хлопець у білому вбранні говорив занадто багато. Тіан рідко бачився з іншими дітьми, бо постійно вчився, та ще вправлявся з луком і коротким мечем, пан Марчел знайшов йому наставників.

— Ваша Високосте, його ім’я — Крістіан. Це хлопчина, — воїн, здавалося, стримував сміх.

Їхня Високість підняв брови, простягнув руку до довгого волосся Тіана, затиснув чорне пасмо між пальцями.

— Чому ти носиш сукню?

— Це не сукня. Так вдягаються хлопці в Цині. Я маю і ваше вбрання, але звик до такого.

— Обличчя в тебе теж дівчаче. Тому твій батько й купив тобі дівчачі сукні. Чому ти почервонів?

— Ти!.. — Тіан проковтнув лайку, бо пан Марчел не велів. Він висмикнув своє волосся з руки хлопця і зв’язав ремінцем у хвіст на потилиці. — Чому ти плакав?

— Їхня Величність Королева зараз хворіють, тому ми прийшли до вашого маєтку. Твій батько сказав мені сидіти тут, навіть не дозволив увійти охоронцям! Раптом щось трапиться з моєю матінкою?

Тіан плакав хіба від болю. Та й тоді пан Марчел швидко лікував його і ставало краще. Цей хлопець, напевне, зовсім слабкий і пещений, якщо так засмутився, коли матір забрали до кабінету. Тіан поплескав його по голові.

— Я — кронпринц! Як ти смієш мене… чіпати?

— Твоя матінка скоро повернеться і видужає. Пан Марчел — найкращий лікар. Не сумуй. Хочеш, покажу тобі зброю, якою наставник вчить мене орудувати?

— Хочу! Ти будеш охоронцем? — зелені очі заблищали з радощів.

— Ні. Я маю допомагати пану Марчелу. Він мій опікун.

— Можете забрати вихованця лікаря в замок, Ваша Високосте, — сказав воїн. — Для супроводу в навчанні і тренуваннях. Ваш вік майже однаковий, мати товариша зручно.

— Так! Крістіане, ти хочеш? Коли я стану королем, зроблю тебе Першим охоронцем. Або ні, це небезпечно, просто супроводжуй мене. Я єдиний наступник Їхньої Величності Короля. Мене вже намагалися вбити, але воїни захистили.

Було шкода цього хлопця з рожевим носом. Хоч кронпринц був вищий, здавалося, він і справді потребує захисту. Тіан кивнув.

Еміл простежив, як він випив ліки, забрав склянку, подав бинти. Охоронець швидко очистив свою рану, поклав мазь і загорнув. Досвід біля пана Марчела не раз ставав у нагоді, і на полі бою, і в житті мирному.

— Я всі пам’ятаю, — кронпринц потягнувся рукою до грудини Тіана.

Охоронець відхилився, накинув через голову сорочку. Еміл торкнувся пальцем тканини, зліва від серця хлопця. Під одягом там був світлий рваний рубець.

— Це коли в мене стріляли на полюванні. Мені було сімнадцять. Я мав на собі біле вбрання, піти в такому до лісу не було добрим рішенням, сам себе зробив рухомою ціллю. Наставник попередив, але я не слухав, бо був надто самовпевненим. Моя провина.

— Завдання Першого охоронця — берегти життя господаря. Ви не маєте відчувати провину.

— А ця, тобі ще й п’ятнадцяти не було. Ти тоді щойно видужав після походу, — Еміл помацав пальцями інший шрам, на ребрах Тіана. — Нас зрадив охоронець. Лікарі казали, ти вижив, бо був нижчим від мене. Якби не твоя швидка реакція, я би помер. Якби ти був вищим, ти би помер. Батько був на кордоні. Коли ти рятував мене, рятував також панівну сім’ю Маяпану. У разі моєї смерті в столиці би підняли заколот, усю родину би знищили. Ти їх рятував, а вони називають тебе зрадником, навіть не слухали, коли я пропонував розслідити. Мене від них нудить. Я сиджу в цьому замку й навіть не можу за тебе заступитися. Іноді я не хочу бути собою.

— Ваша Високосте, — обірвав Еміла Тіан, поки той не сказав зайвого. Кронпринц сьогодні занадто відвертий. Пальці хлопця тремтіли над шрамом охоронця. — Мені не потрібне заступництво. Я хочу відпочити, втомився.

— Тоді спи. Я завершу справи й теж ляжу.

Покої Еміла стали для Тіана прихистком. Вони ділили трапези, а також ділили ліжко. Хлопець накрився ковдрою, затулив штору балдахіна. Не повністю, залишив щілину, через яку бачив кронпринца, що схилявся над столом із книгами. На жаль, така свята тиша буває лише перед грозою.

🝐

Монастир відрізнявся від того, що був у їхньому з Альтаїром сні. Вечоріло, тепле світло дозволяло розгледіти бідне, але чисте убранство приміщень. Було тепло, охайно, і монахині не викликали настороженості.

Альтаїр тримався позаду. Сева не хотіла, щоби хлопець зайвий раз згадував монастир, у якому жив сам, проте він відмовився чекати в Тихому Палаці. Чемні діти їй подобалися більше, ніж уперті дорослі.

Ніколас чекав назовні, з іншими охоронцями. Монахиня залишила Севу, Йона й Альтаїра в невеликому приміщенні, привела дівчинку років тринадцяти. Та стискала долонями рукава свого халата із жорсткої сірої тканини. Монахиня підштовхнула дитину ближче до Севи.

— Добродії шукали тебе. Вони прийшли з дорученням із Палацової гори, щоб допомогти монастирю, — жінка не звучала ні загрозливо, ні емпатично. Севі вона нагадала шкільну завучку, яка мала справу з надто великою кількістю дітей, щоб залишатися уважною до кожної.

— Сідай, будь ласка. Я Сева. Це Альтаїр і Йон. Як тебе звуть?

— Ань Шу, — відповіла замість дівчинки монахиня. — Вона не німа, але говорить мало. Залишайся тут і відповідай добродіям, Ань Шу. Я буду за дверима.

Дівчинка сіла на вільний стілець. Монахиня вийшла, у келії їх залишилося четверо. Дитина мала типову для жителів імперії зовнішність, чорне волосся, світлу жовтувату шкіру. Сльозливі очі, які Ань Шу ненадовго страдницьки звела догори, а потім опустила, були звичайної барви. Сева глянула на Альтаїра з мовчазним питанням. Хлопець відповів:

— Вона напівдемон.

Ань Шу зіщулилася.

— Не бійся. Альтаїр такий, як ти.

— Я не така, як він. Ви прийшли, щоб забрати мене?

Ніколас розповідав, що дівчинку приніс до монастиря служитель храму Другого Бога, він знайшов поранену дитину за брамою. Коли вона опритомніла, всі побачили її демонічні очі. Ань Шу залишили в монастирі.

— Ми лише переконаємося, що тебе не кривдять. Якщо хочеш, живи й далі тут, — сказала Сева.

Ань Шу глянула на Альтаїра.

— Що таке «напівдемон»?

— Дитина демонічної істоти й людини. Сево, їй тут добре. Вона прикидається людиною. Може ховати демонічні ознаки, тож її не чіпають.

— Навіть якщо ми подібні, я не напівдемон, — Ань Шу випрямила спину, всміхнулася. У неї були дрібні гострі зубки. — Якщо я дитина демона й людини, я — напівлюдина.

— Вона схожа на Вульпекулу. Гадаю, хтось із її батьків — демонічна істота, що перекидалася лисом чи лисицею. Напівлюдино, жінки в монастирі тобі подобаються?

Ань Шу кивнула.

— Тоді живи тут. Тобі чогось треба? Можеш просити в Севи.

— Ви добре вбрані. Від вас дорого пахне. Крім тебе, ти пахнеш собакою, хі-хі! Добродійко, допомагайте монастирю золотом, щоб нам краще жилося.

Сева віддала монахині торбинку монет, пообіцяла й надалі їх підтримувати, і з супроводом вирушила до другої особливої дитини.

🝐

Альтанка була густо засаджена квітами, пишно цвіли троянди. Повітря було тепле, ароматне, вечірнє. Валент передав Хань Іну тарілку з нарізаними фруктами. Брат розглянув скибки, нахмурився.

— Я сердитий!

Імператор добре знав, що розгнівало принца.

Хань Ін підкинув шматок персика в повітря, спробував спіймати ротом і дістав фруктом по носу. Засичав, розтер рукою сік персика. Валент засміявся.

— Ти така дитина, ха-ха! І чому ти сердитий?

— Мені заборонили йти із Севастіаною! Чому сестрі можна гуляти столицею, а для мене — надто небезпечно? — Хань Ін забрав хустку, яку подав йому Валент, витер обличчя. — Ух, я слабший навіть від Севастіани. Я не спритний і не сильний. Я намагався вчитися орудувати мечем із наставником, і тепер у мене болять руки. Моя єдина подорож спершу була цікава та весела. Коли прийшли ворожі воїни, стало страшно. Однак я почувався більш живим, ніж тут, у саду Палацу Безтурботності.

— Я організую для тебе нову подорож.

Брат із недовірою покосився на Валента, підкинув у повітря шматок груші. На сей раз йому вдалося спіймати скибку ротом.

— Спробуй, — без запалу сказав Хань Ін.

🝐

Вони зупинилися під мостом, біля широкої річки, що оперізувала столицю. Спокійною течією пропливали великі та малі човни, з берега вітер доносив запахи смажених морепродуктів і голоси рибалок.

Безхатьки не знали імені та віку напівдемона, але розповіли посланцям Ніколаса, що очі в хлопця бурштиново-жовті, а на спині він має чорні плями. Ночував підліток у дірявому човні, на березі біля пристані.

Під мостом було волого і брудно, смерділо застояною водою. Сева співчувала Альтаїру. Той не скаржився, проте мав надто добрий нюх, перебування в такому місці могло бути каторгою.

Коли стемніло, вздовж ріки запалили фіолетові вогні, човнів у воді стало менше, а вигуки змістилися до пристані. Під мостом снували люди, здебільшого не зупинялися, не наближалися. Їхня компанія трималася в тіні. Сева уявила, який вигляд вони мають збоку. П’ять кремезних чоловіків, чиє цивільне вбрання не могло приховати військову виправку. Дівчина в каптурі, з маскою на обличчі. Високий хлопець із золотими очима, що світяться в темряві.

— Ми не надто підозрілі?

— Тут усі такі, — Ніколас кивнув на різношерстих людей, що розпалили багаття неподалік.

Невдовзі від групи, що пройшла під мостом, відділився підліток. На щастя, маска та каптур приховували обличчя Севи, бо всі би помітили, що вона вражена. Той хлопчина привертав увагу не лише ясними золотими очима й акробатичною граційністю. А й одягом: звичайнісінькими шортами, футболкою з принтом Пікачу й подекуди розірваною джинсовою курткою. Ніби юнака вихопили з Материнського світу й закинули до імперії Цин.

— Це він. Ти швидко дихаєш. Усе гаразд? — шепнув Альтаїр.

— Мгм.

Не так уже й дивно. Хлопчина безхатько, він знайшов ті речі. Напівдемон не міг пройти між світами. Коли юнак забрався у свій човен, Сева й супровід наблизилися. Крізь дошки почулося:

— Чого вам треба?

— Для тебе є робота, — сказав Альтаїр.

Сева підняла брови, та через маску хлопець цього не бачив. Між дощок човна була діра, там показалися золоті очі.

— Яка робота?.. У тебе очі, як у мене! Чому я не чую твій запах?

— Бо ми подібні. На яку роботу ти погодишся? Бачиш, ця панна має вдосталь золота і збирається тебе найняти, — Альтаїр вказав на Севу, підійшов ближче до човна. — Маєш кота? Чи то від тебе чути?

Золоті очі щезли, за дошками чулася метушня. Потім показалося насторожене обличчя підлітка. Він вибрався із човна, спинився на відстані.

— Багата панна шукає слугу в такому місці?

— Я Сева. Як тебе звуть?

— Щур. Від тебе добре пахне, а від нього пахне тобою, — юнак вказав на Альтаїра. — Яку роботу він виконує? Для того самого тобі потрібен я? Чому ти носиш маску?

Цього підлітка називають «Щур»? Треба дати йому нормальне ім’я.

— Альтаїр не те мав на увазі. Ти дитина, ти не маєш працювати. Пропоную піти з нами в безпечне місце. Будеш мати власні покої, смачну їжу, можливість вчитися… Чому ти втікаєш? — Сева припинила описувати Щуру перспективи, бо він позадкував.

— Я би подумав щодо тебе, навіть якщо твоє лице зіпсоване, але я не збираюся жити в будинку розваг!

Юнак обернувся і побіг вздовж берега. Альтаїр кинувся за ним, один з охоронців також, але воїн виявився не таким швидким. Хлопці перестрибували через мотлох та дерев’яні бруси, як пара рухливих тіней. Альтаїр схилився до землі, підхопив щось, пробіг ще кілька метрів, а тоді кинув ту річ на Щура. Юнак пригальмував, виплутуючись із сітки. Альтаїр наздогнав, скрутив руки хлопчини за спиною, нахилився і щось сказав. Поки Сева з охоронцями наздогнала їх, Щур звільнився від сітки.

— Спіймав тобі рибу, — Альтаїр розсміявся. — Я знав, що він злякається. Я би подумав про те саме на місці Щура. Немає безкорисливої допомоги, за все треба платити, а єдине, чим він міг розрахуватися — його свобода.

— Ти справді не будеш мені шкодити? Жодних будинків розваг, жодного рабства? — Щур відступив від охоронців, проте тримався вже спокійніше.

— Обіцяю, нічого з переліченого.

— Він сказав, це в багатої панни забаганка. Ти шукаєш таких, як ми, щоб спостерігати за нами. Я згоден, але не змушуй мене до того, чого я не хочу.

Альтаїр повів плечем, мовляв, «зате він не втікає».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
26.01.2023 14:34
До частини "19. Свята тиша."
Оце розділи!!! Пан Марчел суперкласний розбивач горщиків)) Мені би такий рівень спокою в кризових ситуаціях 😎 А те, як Тіана забрали до замку і загалом ситуація, то спершу так мило, а потім так сумно. Я думаю, "мило і сумно" можна описати значну частину цієї книжки. Моя думка про Еміла тепер трошки краща.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Yu Koi
    26.01.2023 15:04
    До частини "19. Свята тиша."
    Дякую) На Еміла ще чекає праця над власними недоліками, як і на деяких інших героїв. Усі змінюються, життя бентежне, а надто, життя у Вавилоні 🍀
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше