24. Ніч у Таємному Саду.

Кинджал був неподалік. Із печери лунав плач Тринадцятої. Терон отямився на закривавленому снігу. Спершу повзком, потім схилившись до скелі, чоловік добрався до печери.

— Відпусти! Не смій, я бог, я вб’ю тебе, щойно сили… — Тринадцята зойкнула і стихла.

Терон минув труп оленя, що недоторканим лежав біля входу в печеру. Чув звуки супротиву, потім у слабкому світлі вогнища побачив, що демон у людській подобі притиснув своїм тілом Тринадцяту до кам’яної долівки. Права рука, з пазурами, шматувала її одяг. Ліва, людська, затулила рот. Терон зібрався із силами, здійняв кинджал і замахнувся.

Лезо потрапило межи лопаток. Демон захрипів, сповз із Тринадцятої, озирнувся з ненавистю в жовтих очах. Терон вдарив знову, у груди, просто в багряне кільце, і відчув новий спалах болю. Істота висмикнула лапу із живота чоловіка, змінилася і розпростерлася на долівці, — величезний білий тигр, на якому не було живого місця. Серце в демона було там, де й у людей.

Туша нерухомо й безшелесно затихла. Терон провернув кинджал, висмикнув його, відповз. Потягнув до себе Тринадцяту. Дівчина тремтіла. Від її одягу залишилося саме дрантя, білого тіла з неглибокими подряпинами й синцями було видно більше, ніж залишків шкур.

— Ти поранений? — Терон поворухнувся, але Тринадцята міцно вчепилася в нього своїми худими руками. — Відпусти. Я віддам тобі одяг. Ти змерз.

Він загорнув її у свої шкури, обійняв. Рани кровили, але він не відчував ні страху, ні жалю. Тільки неприємний тягучий холод.

— Н-не поранений. Тіло, яке дала мені стара відьма, зовсім не годиться. Колись я би вбив цього демона, просто клацнувши пальцями, — дівчина здійняла руку й дійсно клацнула. — Демони середнього ладу, як і люди, здебільшого складаються з води. Я би міг висушити, заморозити, розірвати всю цю воду, я би змусив кров текти у зворотному напрямку, я би зробив із його мозку калюжу.

Кров, у зворотному напрямку. Це би Терону згодилося. Він хрипло засміявся.

— Тоді ти дуже могутній.

— Так. Я — Другий Бог.

Терон поплескав Тринадцяту по голові. Він ніде не бачив руду шапку, тому залишив свою долоню на волоссі дівчини, щоби захистити її від холоду. Чи довго він залишатиметься теплим? Як вона продовжить шлях без нього?

Чоловік не надто замислювався над словами Тринадцятої. То й що, якби в цьому дрібному тілі була душа Другого Бога? Цей Бог однаково може змерзнути. Цей Бог занадто тендітний і худий. Терон хотів би виволочити труп тигра з печери, спекти м’ясо оленя, щоб нагодувати дівчину гарячою стравою. Але сил майже не залишилося.

— А ти?

— Я — звичайна людина.

— Питаю, чи поранений, — Тринадцята вже не тремтіла.

Терон розпластався на долівці.

— Ах! Та в тебе… Ти зовсім!.. — вона знову мала нещасливе сполохане лице, подібне на дитяче. Тринадцята затулила обома руками найбільші рани на його животі. Її голос був, немов дівчина плаче: — Тобі стане краще.

— Добре. Я хотів… провести тебе трохи далі.

🝐

На пощербленій часом мармуровій підлозі павільйону лежало покривало, яке Севастіана взяла в дорогу. На ньому спав Хань Ін. Сестра стояла на колінах перед вискладаними цілющими рослинами, записувала і зв’язувала їх у жмути. Жовтоокий охоронець складав пучки в торби.

У павільйоні було безвітряно, між деревами чулося потріскування, вигуки нічних птахів. Сестра мала намір піти за ще однією рослиною, ту треба зірвати вночі.

Таємний Сад оглянули воїни, яких надсилав на розвідку Валент. Вони стверджували, що місце безпечне. Однак у Саду можуть трапитися демони. Часом у їхній бік дивилися палаючі жовті очі, хоч на світло істоти не виходили.

— Вже час, — Альтаїр піднявся на ноги, подав руку Севастіані.

Коли з-за дерев показалося озеро, принцеса надіслала одного з охоронців оглянути берег, а після його повернення повідомила, що далі йде сама.

— Ми так не домовлялися, — сказав Валент.

— Місцевість оглянули. Ви неподалік, якщо виникне проблема, я закричу. Я маю піти сама, це обов’язкова умова. Ми не знайдемо драконів цвіт, якщо зі мною буде хоч один чоловік. У записнику не було чіткої вказівки про відстань, на якій вам перебувати допустимо, гадаю, це щонайменше має бути кілька метрів.

— Треба було сказати заздалегідь. Я би знайшов жінок-воїнів для супроводу.

— Ми вже тут. Швидше піду — швидше повернуся.

— Я забороняю.

— Шень Лі, — Севастіана ніжно всміхнулася. Коли вона говорила так лагідно, була дуже схожа на матінку-Імператрицю. — Ви — охоронець. Будь ласка, бережіть принца, а я зроблю свою справу. Це наказ.

Валент зміряв свою нахабну сестру тяжким поглядом. Вона навмисне каже це перед Хань Іном?

— Сева має рацію, — юнак потермосив Валента за рукав і прошепотів: — Брат-Імператор дуже шанує сестру, він розсердиться, якщо не послухаєш. Нехай Альтаїр та інші супроводжують Севастіану здалеку.

Валент зітхнув.

— Ваша Високосте, якщо ви постраждаєте, навіть поріжете палець травою, я впевнений, ваш брат-Імператор заборонить вам виходити за межі Палацової гори.

Севастіана розсміялася, узяла з рук охоронця ліхтар і пішла до озера. За хвилину Йон, Альтаїр та ще два воїни рушили за нею. Валент мовчки спостерігав, як світло віддаляється, рухається вздовж берега. Кілька разів сестра зупинялася, нахилялася до води. Чоловіки трималися віддалік.

Нарешті полум’я ліхтарів рушило до них. Щаслива Севастіана несла в руках оберемок бридких квітів: на сухих шипуватих стеблах були загострені несиметричні пелюстки сірого кольору.

— Вони чудові, зовсім такі, як вказано в записнику, — сестра переклала квіти в плетену коробку, яку ніс за спиною один з охоронців.

— Незвичайне розуміння слова «чудовий», — протягнув Хань Ін.

— Чому? Вигляд цих квітів відповідає назві «драконів цвіт». Пелюстки — мов драконяча луска, чудово.

Дорога до павільйону змінилася. Під ясним місяцем розцвіли пишні квіти скорботного білого кольору. Валент уперше був у Таємному Саду вночі, тож не бачив їх раніше.

— Не зривайте, — попередив Альтаїр. — Від цих рослин дивно пахне. Я сказав би… шоколадними цукерками.

— О? Як ті, якими Сашко нас учора вгостив? — Хань Ін кинувся вбік, але Валент його притримав, строго заборонив:

— Не наближайся до невідомих рослин.

Попереду виник павільйон. За час їхньої відсутності лози, що обвивали будівлю, вкрилися білим цвітом. Принц вражено зітхнув і, мов сновида, пішов уперед. Валент та ще один охоронець зупинили його перед входом у павільйон. Імператор саме зібрався прикрикнути на необачного брата, навіть розтулив рота, і в’язкі пахощі заповнили його груди. То був гіркий аромат відвару для очищення рук, який готувала матінка-Імператриця.

🝐

Сонце було високо. Співав соловей. Поміж кронами невисоких дерев ліниво рухалися хмари. Хань Ін примружився, підніс до очей наручний годинник. Одинадцять двадцять.

Він лежав на траві біля трояндових кущів, у саду Палацу Безтурботності.

— Ваша Високосте!

Принц піднявся на ноги. Мама стояла спиною до нього, заглядала до альтанки. Вона тихо засміялася, поплескала руками.

— Ваша Високосте, годі ховатися! Любий Ін-Іне, йди до мене.

— О, це сон, — юнак зітхнув із полегшенням. Йому давно не снилася мама. — Ма… мм?

Рот Хань Іна грубо затулили, він втратив рівновагу і впав спиною на людину, що тримала його лице.

Вони вовтузилися за кущами. Мама озирнулася, та не побачила їх. Знову покликала «Ваша Високосте!». Хань Ін вкусив руку, що тримала його, але перестав борсатися, бо впізнав і поли одягу цієї людини, і кисть без жодного шраму.

— Тсс, — просичав йому на вухо Шень Лі. Принц кивнув. — Щось ненормальне відбувається. Треба знайти інших.

Охоронець відпустив його, вказав на двері, що вели до палацу. Хань Ін відчув жаль. То був його сон, його мама, яку він давно не бачив. Чому навіть зараз треба слухатися Шень Лі?

— Це просто сон.

— Уві сні можна відчути біль? — охоронець продемонстрував руку, на ній проступили синювато-червоні сліди від зубів.

Хань Ін ущипнув своє зап’ястя, здригнувся від болю, тоді співчутливо поплескав вкушену долоню Шень Лі.

— Прошу вибачення. Що, як не сон?

Чоловік знизав плечима, піднявся і провів принца до дверей. Хань Ін відчував жаль, що не підійшов до мами. Поки це марення, чи що воно, триває, він зможе повернутися? Коридор палацу був порожній.

— Тут завжди були охоронці та слуги. Де всі?

— Де «тут» — влучніше питання. Що ти пам’ятаєш?

— Білі квіти, від яких пахло книжками. Мені від аромату запаморочилося. Отямився в саду.

— Мгм. Я отямився в Палаці Драконів. Кинувся сюди, схоже, вчасно. Я сумніваюся, що та особа — твоя матір. Ймовірно, цей світ ілюзорний, але не ми. Тому треба шукати решту й думати, як повернутися до Таємного Саду, — Шень Лі взяв Хань Іна за руку, повів за собою з Палацу Безтурботності до Тихого, що належав Севастіані.

— Ти бачив когось дорогою?

— Не бачив. Чув.

— Що ти чув?

— Голос брата.

— Ох. Маленького брата? Мені так шкода, — принц озирнувся. — Може, це місце, де можна зустріти померлих? Може, ми… за Туманним Полем?

Шень Лі похмуро глянув на Хань Іна, той заціпився. Невже з ними не могло трапитися щось добре? Чому відразу треба припускати страшне й небезпечне? Ті білі квіти, що так добре пахли, могли бути провідниками, які перенесли їхні душі до покійних рідних. Що в тому поганого?

У Тихому Палаці не було ні Севи з Альтаїром, ні Йона з Ніколасом, жодної людини. Хань Ін слухняно ходив за Шень Лі. Охоронець скидався на механізм, що не знає втоми, з однаковим виразом обличчя він відчиняв, оглядав покої, зачиняв, ішов далі.

— Що нам робити тепер? А якщо необхідна умова — зустрітися з тим, хто чекає на тебе? І ти мусиш побачити братика, а я — маму?

— Краще би ти більше часу приділяв наукам і менше — книжкам про пригоди, — Шень Лі похитав головою. — Якби треба було, яким спогадом би тебе намагалися привабити? Очевидно, твоєю матір’ю. Коли щось кличе тебе, і ти відчуваєш бажання відгукнутися, невже тобі в голову не приходить думка, що це пастка?

Хань Ін скривився. Шень Лі все казав правильно.

— Не плач. Ми зачекаємо. Може, Севастіани й інших тут немає, бо вони вже врятувалися. Вони нам допоможуть.

— Не схоже це на тебе, спокійно чекати порятунку, — принц усміхнувся, стало трохи легше. Щастя, що він тут не сам!

— Звідки тобі знати, що на мене схоже? Може, я боягуз?

— Ха-ха! Це брехня! Ти сміливий і звитяжний воїн. Якщо кажеш, що треба чекати, то так і є. Посидимо в цій залі? — Хань Ін вказав на двері. — Маємо час, щоби побесідувати. Хм, і тобі нікуди втекти від незручних питань!

— Мгм. Питай, що завгодно.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.