25. Плач для мене.

Альтаїр отямився в покоях із помаранчевими стінами. Місяць світив ясно, мов величезна лампа із білим примарним сяйвом. Лунали звуки з інших кімнат будинку розваг. Альтаїр гидливо скривився. Дзенькнув метал.

— Та пішов ти!

Хлопець кинувся в коридор, на крик і звуки супротиву. Ногою штовхнув двері, спрямував лезо нового чорного меча на чоловіка, що тримав у руках кінець мотузки. Пахло парфумами, солодкими фруктами, які лежали біля перекинутої металевої таці, і вином. Сева сиділа на ліжку. Вбрана, як деякі із жінок будинку розваг, у коротку, майже прозору сукню. Її руки й ноги були тісно зв’язані мотузкою.

Альтаїр бачив подібне не раз, — іноді гості будинку розваг навмисне залишали двері відчиненими, — однак так розгнівався вперше. Кортіло вбити цього чоловіка, проте він не міг бруднити тим видовищем очі Севи. Альтаїр відштовхнув його ногою, той вдарився головою до столу і знепритомнів. Хлопець звільнив принцесу й забрав із кімнати.

Альтаїр провів Севу до покоїв Вульпекули. Відхилив від себе, щоби побачити, чи вона не плаче. Дівчина різким рухом затулила йому рукою очі. Він не чув запаху крові, але міг помилятися, бо тяжкі аромати парфумів і косметики притуплювали нюх.

— Не поранена?

— Ні. Коли я прокинулася, побачила, що мене зв’язали. І цей одяг!

— Мені шкода. Все через мене. Це мої спогади про будинок розваг. Відпусти, я заплющив очі.

Сева забрала долоню. Альтаїр швидко розв’язав пояс, стягнув із себе верхнє вбрання, передав дівчині. Його пам’ять породила це місце, того мерзенного чоловіка, це вбрання, яке й одягом назвати складно.

— Ми під впливом якогось дурману? Коли я пручалася, було боляче, отже, це не сон, як із монастирем.

— Це може бути один із божественних артефактів. Або демонічний.

— Мгм. Я вже вдягнена. Розплющ очі.

Вона вбралася, підпоясалася, але однаково не мала пристойного вигляду. Сева почервоніла. Навіть у Материнському світі не вбираються у прозорі сукні? Альтаїр оглянув скриню, де зберігала речі Вульпекула.

Увесь одяг тут був не кращий, ніж той, що мала на собі принцеса. Хлопець відкинув невагомі тканини, золоті ланцюжки, дзвіночки та інші прикраси. Затримав погляд на заколці-квітці, мимоволі стиснув її рукою, палець вразило, на світлому металі блиснула його кров.

Справи кепські. Перебування в цьому місці може принести фізичні наслідки їхнім тілам.

Принцеса потерла рукою своє лице. На її долоні залишилася косметика. Хоч і ненавмисне, його думки перебрали Севу в одну із жінок будинку розваг. А якби Альтаїр спізнився?..

— Зачекай тут, я вб’ю чоловіка, який зв’язав тебе, і повернуся.

— Не підтримую. Не варто контактувати з людьми, які перебувають у цьому мариві. Зайві ризики, — Сева усміхнулася. — Втечемо через вікно?

🝐

— Твоя велика сім’я. Розкажи про них. І більше розкажи про себе, — Хань Ін вмостився на м’якому дивані, підтягнув коліна до грудей.

— Моя родина — як у всіх. Батьки — столичні ремісники, радше багаті, ніж бідні. Забезпечили мені освіту, віддали вчитися військовій справі, — Шень Лі розповідав тихо та доладно.

— Я так і думав.

— Після воєнного походу мене запримітив старий генерал, забрав до казарм, де готували охоронців для Палацу Драконів. Маю двох братів та двох сестер, вони старші від мене. Ми від різних матерів, але жили мирно. Уже народилося четверо… ні, п’ятеро племінників. Ми рідко бачимося, вони не піднімаються на Палацову гору. У День Богів та в Поминальний Вечір я навідуюся до них.

— Двічі на рік? Так рідко. Ти сумуєш за ними?

— Вони мають своє життя. Моє — на Палацовій горі. Ти завжди радий зустрічі, гніваєшся, коли не приходжу, природно, я задоволений. Ти подарував мені перстень, і навіть у цьому оманливому світі згодився, аби я тебе супроводжував. Немає причин для смутку.

Шень Лі всю свою любов і турботу марнував на Хань Іна. Необхідно роз’яснити охоронцеві, що тому варто знайти ще якусь людину для цього. Хань Ін набрав у груди повітря, міцно заплющив очі і сказав:

— Я, я тебе… ціную, але не кохаю. Мені не підходить чоловік за супутника в житті. Ти мені… як брат, як добрий друг. Тому, будь ласка, не думай помилково про наше спілкування.

Хань Ін розплющив очі. Шень Лі не здавався здивованим чи засмученим.

— Я знаю. Я ніколи не думав про взаємність. Дякую, що дбаєш про мої почуття, але ти не повинен так непокоїтися. Моє кохання — моя проблема, ніколи не буде твоєю.

🝐

Валент скривився від металевого присмаку в роті, намацав руків’я меча, сів, і його обхопили за плече.

— Як ви? — перед ним стояла на колінах матінка-Імператриця.

— Добре.

Запалені лампи та місяць у повні дали змогу розгледіти, що вона вбрана, як чоловік. Одяг матінки-Імператриці вкривало щось чорне й мокре. Навіть волосся і шию сполосала темна в’язка рідина.

Щойно в Палаці Безтурботності вона давала Валенту настанови, як боротися за престол. Матінка-Імператриця розповідала, кому можна довіряти, просила триматися на відстані від Другої дружини батька та її сина, повчала, як берегтися від палацових підступів. Віддала Валенту ключ від Таємного Саду.

Таємний Сад. Імператору прояснилося. Замість білих квітів, які нещодавно вкривали все довкола, на траві були посічені червоні пелюстки. Севастіана важко дихала, її чоло блищало від поту, меч замастився чорним і тремтів у руці. Сестра використала піхви зброї як опору, піднялася на ноги. Хань Ін, Альтаїр та інші охоронці лежали на траві біля Валента. Імператор обернувся до брата, торкнувся його шиї. Пульсувало тихо, розмірено.

— Вони непритомні. Я напоїла всіх кров’ю, зрубала квіти, але отямилися лише ви четверо, — Севастіана вказала на Йона та двох охоронців. — На мене рослини не діяли, бо я цілителька. Це схоже на ефект від отрути примарного кореня. Можливо, її виготовляють із цієї рослини.

— Ваша Високосте, ви зробили, що повинні, тепер мусимо чекати, поки всі завершать спогади і прокинуться. Вам треба… змити з тіла сік рослини, — Йон занепокоєно розглядав плями на шкірі принцеси. Він не мав на собі таких.

— Це мені не шкодить.

Севастіана зняла із себе брудний плащ, витерла внутрішньою стороною шию та руки, опустилася на коліна біля Альтаїра.

Валент тримав руку на шиї Хань Іна. Пульсація пришвидшилася, немов там, у сні, щось тривожило брата. Імператор мав здогадку:

— Я бачив людину, що не належала до спогаду. Вона намагалася відвести мене до іншого місця.

— У моєму маренні також була така людина, — сказав Йон. — Але я розпізнав, що то не мій син, і чинив всупереч тому, що він казав. Пережив спогад і отямився.

— Отже, їх також хтось затримує, — Валент потягнув Хань Іна собі на руки, щоби брат не мерз на холодній землі.

🝐

— Чому спинився? — обличчя людини, що прикидалася Севою, нахмурилося.

Поведінка, голос, зовнішність, — усе було відтворено досконало. Крім запаху. Ні камеліями, ні Стрімким Потоком від цієї людини не пахло. Тільки пудрою і парфумами. Вони стояли під розлогим деревом на задньому дворі будинку розваг. Людина, що прикидалася Севою, тягнула Альтаїра до вулиці, яскраво підсвіченої ліхтарями.

Вона якимось чином присвоїла його уявлення про принцесу, враження від неї, але не змогла відтворити чуття, притаманне демонічному єству. Хлопець намагався оцінити небезпеку істоти. Та не чинила нічого загрозливого, тільки відводила його від будинку розваг.

— Я гадаю, нам треба повернутися, Сево. Я не впевнений, що вночі зможу самотужки боронити тебе. Зачекаємо ранку в приміщенні.

— Хто сказав, що мене треба боронити? Я сама можу про себе піклуватися, — «Сева» поплескала себе по грудях. — Я і про тебе потурбуюся.

Альтаїр відчув гнів. Напевне, десь так почувався Ніколас, коли вважав, що він прикидається Кефеєм. Хлопець заплющив очі, аби приборкати почуття.

— Не хочу повертатися до будинку розваг. Ходімо, — «Сева» потягнула Альтаїра за руку.

Він відступив від істоти. Вираз її обличчя кілька разів змінився, немов вона не могла вирішити, що має відчувати. Тоді став байдужим і холодним, як лице статуї в Храмі Світил.

— Як ти здогадався?

— Що ти таке?

— Ти також демон? Чому поводишся, як людина? Я бачив, що твоє тіло незвичайне, але ти не схожий на братів… Хе, було весело! — «Сева» насмішливо вклонилася і зникла, немов і не було.

Альтаїр повернувся в покої Вульпекули. На металевій квітці більше не було плям крові, і палець загоївся.

Холодна мертва тиша. Безшелесно. Навіть підлога не рипіла під ногами. Альтаїр згадав цю ніч. Тоді всі працівниці, слуги і власник будинку розваг захворіли на багряну лихоманку. Люди королівства не знали, що епідемія, яка забрала безліч життів, почалася тут.

У руці він знову тримав свою рапіру, замість коси волосся було зібране на потилиці, вбрання воїна Цину змінилося на хлопчачі шати, які пошили на замовлення Вульпекули. Альтаїр побіг на внутрішній двір, до осібної будівлі. Коли він заскочив у кабінет лікарки, його тіло було десятирічним.

— Що ти зробила? — губи ворушилися мимоволі, хлопчик більше не керував власним тілом.

Вульпекула була зовсім дрібна, років восьми чи дев’яти. Сиділа за столом лікарки, обіймала вбрання, від якого пахло наперстянкою. Дитячий голос Альтаїра звучав жалібно та вимогливо:

— Чому в будинку розваг так тихо? Чому ти стала дитиною? Ти казала, гобой може повертати лише у вік, який обираєш уперше.

Погляд Вульпекули був каламутний, вона простягнула руки, щоби втішити хлопчика. Він ступив до неї, вбрання з ароматом наперстянки опинилося між ними. Від дівчинки пахло беладоною, від неї та від десятка порожніх пляшечок на столі. Альтаїр пам’ятав, напередодні вони отримали звістку про смерть. Лікарка загинула на кордоні з Пустинними Землями, у військовому поході.

— Він обіцяв, якщо я помру людиною, зможу шукати її за Туманним полем, — шепотіла Вульпекула.

— Ти не можеш покинути мене! — хлопчик вчепився пальцями в її плечі. — Чому, чому?..

Альтаїр пам’ятав, як гнівався на Вульпекулу, що та вирішила піти за лікаркою, на себе, що не зупинив її.

— Мені шкода, красуне Кефею. Візьми гобой, золото, і втікай. Він сказав, що забере і проведе мене, проте помре багато людей. Напівдемону шкоди не буде, але не затримуйся тут.

Альтаїр тримав дівчинку в обіймах, поки її серце билося, і потому також. Коли тіло Вульпекули стало холодним, двері відчинилися.

Через страшний чорний тиск Альтаїр не міг поворухнутися, не міг здійняти голову. Вульпекулу забрали, його відштовхнули. Хлопчик скоцюрбився на підлозі. Теперішній він чекав можливості роздивитися тих двох, які змусили Маяпан страждати від багряної лихоманки. Бо через горе і страх майже не пам’ятав, що тоді відбулося в кабінеті лікарки.

— Він також не людина? — спитав чоловічий голос. Мелодійний і приємний на слух, той трохи послабив жахливе відчуття присутності іншого.

Альтаїр глянув. Чоловік із добрим голосом був невисоким, блідим, з коротким темним волоссям. Його біла сорочка та штани вузького крою були одягом із Материнського світу. Подібний мав на собі батько Олександра.

Вульпекулу тримало інше. Тіло істоти постійно змінювалося, ніби зіткане із сірого диму, людей та тварин. Навіть обличчя не було симетричне. На Альтаїра дивився юнак праворуч та лис ліворуч. Через мить — орел праворуч, старий чоловік ліворуч. Вульпекулу тримали рука та крило, лапа з кігтями й шипувата зелена кінцівка… Інше віддало тіло дівчинки чоловіку з приємним голосом, схопило Альтаїра людською рукою за плече, потягнуло догори, трохи покрутило. Кіготь розірвав одяг на спині хлопчика, шкрябнув над лопаткою. Істота відповіла чоловіку в сорочці:

— Батько — моя дитина, матір — твоя, — кожне слово, сказане істотою, звучало іншим голосом. Слизький мацак поплескав Альтаїра по голові. Жахливі голоси продовжили: — Коли будеш помирати, плач для мене, і я прийму тебе.

Чоловік із приємним голосом засміявся, сказав:

— Люди називають це молитвою.

Альтаїр розплющив очі. Над ним схилялася Сева. Він відчував смак її крові, запах її крові, камелій, сонця, Стрімкого Потоку.

— Ти повернувся, — вона усміхнулася.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.