26. Глибоке чорне озеро.

Тривоги та гіркота спогадів ослабли, їх замінило приємне тепло в грудях. Альтаїр міцно заплющив очі й полежав трохи, зосередивши увагу на дотиках, Сева гладила його волосся, торкалася пальцями вух.

«Плач для мене». То був старий демон, якому молилася Вульпекула? Істота, що забрала її і принесла багряну лихоманку в Маяпан.

Альтаїр піднявся на ноги. Губи Севи були світлі, безкровні. Імператор тримав на руках непритомного Хань Іна, ще два охоронці також не прийшли до тями.

— Треба відшукати демона, що впливає на сон і заважає їм прокинутися, — сказав Альтаїр. — Він не зловмисний, радше так розважається.

Вони спільними зусиллями оглянули трави та кущі, підлогу і стіни павільйону, довколишні дерева. Жовтих вогнів, — очей демона, — ніде не було видно. Істота неподалік, щоби втручатися в сновидіння, чи не так? Невже той нещасний сліпий білбі? Йон мав рацію, краще би його зжерла мангуста.

Сева почепила свій меч на пояс, потерла долоні одна до одної, підійшла до яблуні біля павільйону та полізла догори.

— Небезпечно! — в унісон прикрикнули Імператор і Альтаїр.

— Ні, це добра ідея, — заперечив Йон. — Їхня Високість легка, її дерево витримає, на відміну від дорослих чоловіків.

Принцеса піднімалася дедалі вище. Врешті пробурмотіла:

— Ах ти, негіднику, — вона обережно ступала гілкою яблуні в напрямку павільйону. Небо сіріло, наближався світанок.

Демонічна істота на даху будівлі. Альтаїр оббіг павільйон збоку, вибрався балками догори, підтягнувся. Він і Сева ступили на дах одночасно, з протилежних сторін. Між ними була пишна біла квітка, довкола якої скрутився невеликий, розміром із людську руку, змій. Демонічна істота ліниво погойдала сіро-блакитним хвостом, блимнула жовтими очима. Пахло шоколадними цукерками.

— Розважаєшся? — Сева витягнула меч із піхов. Пов’язка, якою принцеса загорнула ліву руку, просякла кров’ю. — Воїни внизу тільки й чекають, щоби тебе порізати на шашлики. І я не боюся змій, бо маю імунітет до всіх отрут.

Демон відсунувся від квітки, ближче до Альтаїра. Сева зрубала стебло, розтоптала пелюстки, ті почервоніли, мов налилися кров’ю. Світлий дах павільйону і штани дівчини замастилися чорним соком рослини, вітер розвіяв запах шоколаду. Змій витягнувся догори, погойдався з боку на бік, Альтаїру здалося, він обурений і розгублений.

— Втікай, дурненький, — Сева наблизилася до змія, він блакитною блискавицею шмигнув із даху павільйону. Дівчина гукнула людям внизу: — Демон втік, останню квітку я зрубала!

Сева намагалася здаватися бадьорою, але була занадто бліда. Напевне, втратила багато крові й сил цієї ночі. Напевне, сильно непокоїлася, коли всі, крім неї, знепритомніли. Альтаїр був марним, а присягався захищати.

— Що це за погляд? — Сева підняла брови.

— Твоя рука. Я можу?..

Альтаїр не хотів, щоби рана кровила увесь шлях до столиці. Сева розгорнула зап’ястя, відкинула багряну тканину вбік, почувся мокрий «хляп». Хлопець схилився до рани.

Від його слини кровотеча зупинилася швидко. Альтаїр відірвав шматок тканини від сорочки, загорнув рану, допоміг Севі спуститися з даху павільйону.

Не прокинувся лише Хань Ін.

🝐

Принц прихилився спиною до стіни, притиснув підвіску-сонце до грудей. Крихітне джерело тепла трохи заспокоїло. Він не плакав лише тому, що вирішив тримати себе в руках, поки не знайде Шень Лі. Потім буде ридати, скільки завгодно!

Вони спокійно бесідували, та зненацька охоронець зник. Хань Ін шукав усюди, де вони побували разом, тепер повернувся до Палацу Безтурботності, хоч Шень Лі наказав не наближатися сюди.

Принц теж мав слабкості. Однією з них була його мама. Щоразу, коли із саду Палацу Безтурботності лунав її голос, він здригався. Боляче, що не можна відгукнутися.

— Ваша Високосте, годі ховатися!

Він перебіг до альтанки, визирнув крізь дерев’яну різьбу. Мама була така, якою Хань Ін її пам’ятав. Висока, вродлива, із блискучим чорним волоссям. У скорботних білих шатах. На той час батько-Імператор уже помер. Принц хотів подивитися зблизька на золоті вогні в карих очах мами. Раптом вона засміялася і рушила до нього.

— Знайшла!

Хань Ін глянув догори, з рота мимоволі вихопилося:

— Мамо, ха-ха, ти завжди знаходиш!

Із жахом принц усвідомив, як підіймаються його руки, занадто малі та в пишному фіолетовому вбранні, вишитому білими метеликами. Мама схилилася, узяла його на руки.

Хань Ін мав тіло дитини. Не керував своїми вчинками та навіть власним голосом. Він побачив очі, зі слідами поганого сну, з темними колами, бо вона часто плакала. Карі, із золотими вогнями. Тепер принц знав, що губи мами синюваті від хвороби.

— Ми підемо до брата? — спитав він дитячим голосом.

— Кажи «брат-Імператор», — виправила мама. — Гаразд, глянемо, чи Їхня Імператорська Величність може зараз побачити свого любого Ін-Іна.

Мама м’яко поцілувала його в щоку холодними губами. У грудях боляче стиснуло. Що це за божевільний світ? Чому мама каже, що він «любий Ін-Ін» брата-Імператора?

Дитяче тіло не висловило жодного питання. Він говорив дурниці, про солов’я, що співав у саду, про браслети на руці матері, про меч на поясі охоронця. Палац Безтурботності ожив, довкола були люди, яких Хань Ін пригадував зі свого дитинства. У реальному світі вони давно змінилися, постаріли, померли.

Мама передала принца няньці, бо втомилася нести. Вони йшли алеєю, Хань Ін не міг відірвати погляду від страшних скульптур драконів, що немов летіли в небо. Жахливо!

— Які гарні! — він плескав дрібними руками.

Слуги провели їх у бічну залу. Мама сіла за стіл, схилилася до спинки дивана. Принц би волів залишатися поруч, дивитися на неї, але дитяче тіло понесло досліджувати довкілля. Хань Ін бігав між охоронцями та слугами, розмахував руками, наче птах.

До покоїв зайшла і вклонилася вродлива молода жінка. Мама Хань Іна привітала наложницю Імператора і веліла няньці вивести малого сина ненадовго за двері, наче не хотіла, щоб він чув їхню бесіду. Дівчина виконала наказ.

— Хованки! Заплющ очі, — принц посмикав няньку за рукав, вона дзвінко засміялася і відвернулася до стіни.

Хань Ін упевнено йшов широким коридором, шукав, де сховатися. Він уже бував у Палаці Драконів. Служниця вголос рахувала.

Краще не згадувати більше. Там, наприкінці коридору, будуть сходи донизу. Йому не можна, не можна…

— Ваша Високосте, я йду шукати!

Дрібні ноги долали сходи. Принц хихотів. Він щосили давав тілу команду повернутися, але те вперто спускалося в підземелля.

Його ніхто не замітив, бо погляди присутніх у залі були спрямовані до людей на підвищенні. Чоловіки й жінки, молоді та старі, воїни, слуги, міністри, наложниці. Багато, понад сто людей. Деякі мовчки слухали, як зачитують вирок. Деякі благали, плакали, молилися Богам, виправдовувалися і проклинали.

Людина, що стояла спиною до входу в залу, обличчям до сотні в’язнів, не зважала на прохання. То був юний, високий та холодний Імператор Валент. Тоді він постійно носив жалобний одяг, і до смерті їхнього батька, і після. Хань Ін відчув, як його губи беззвучно ворушаться, промовляючи «брат».

Він пам’ятав, що відбулося потім. Той спогад приходив у кошмарах безліч разів. Хань Ін не хотів бачити знову, але його мале тіло із широко розплющеними очима стояло в пітьмі, від оголошення вироку до виконання. Брат-Імператор велів обезголовити всіх звинувачених. Крики та плач залунали голосніше. Палачі виконали наказ. Страта за стратою, труп за трупом, з мертвих людей сформувалася гора.

Коли стало тихо, Валент відвернувся від палачів, на полах його білого вбрання було червоне. Хань Ін розглядав обличчя брата-Імператора, вродливе, усміхнене, і його серце розбивалося, розбивалося, розбивалося. Завжди, коли брат приносив книжки й забавки, коли брав його на руки, коли водив дивитися на коней, коли забирав до себе на вечерю, він так само усміхався Хань Іну.

Принц, замкнений у дитячому тілі, відчув, що його пам’ять пошкодилася. Обличчя брата-Імператора було схоже на юного Шень Лі.

Дитяче тіло голосно дихало, а в грудях боліло й пекло. Хань Ін позадкував, наштовхнувся на чиїсь ноги. Йому затиснули рота, підхопили на руки й понесли темними сходами догори. Було дуже холодно, він задихався.

Служниця шепотіла на вухо: «Забудьте, Ваша Високосте, забудьте. Я не знала, що відбудеться там. Забудьте, інакше мене стратять».

Металевий смак у роті нагадував ліки, які йому довелося випити, щоби зникли симптоми серцевої хвороби. Хань Ін трохи мружився від світанкового сонця. Його загорнули в кілька шарів одягу й покривало. За плечі принца тримав Шень Лі.

— Ти прокинувся швидше, — хрипло, з докором сказав юнак.

— Мгм.

— Це було жахливо. Мої спогади зламалися, не треба було мені підходити до мами, треба було слухати тебе, — Хань Ін розплакався.

Шень Лі притулив його голову до своїх грудей, гладив по голові та тримав, поки принц не заспокоївся. Севастіана зібрала руки Хань Іна у свої і розповіла, що на всіх, окрім неї, вплинула отрута. Демон намагався завадити їм прокинутися, тому відводив від місця спогадів. Вони мали пережити своє минуле знову. Найтяжче демон вплинув на Хань Іна.

— Шень Лі, ти був зі мною на Палацовій горі. Ти бачив демона?

— Ймовірно, той Шень Лі був демоном, — сказав Альтаїр. — Бо кожен із нас мав власний сон. Демон скористався вашою пам’яттю, щоб створити правдоподібний образ людини, якій ви могли би довіряти.

— Н-ні, — принц похитав головою. — Шень Лі, ти розповідав мені про свою сім’ю. Твої батьки — багаті ремісники, а ти молодший серед п’яти братів і сестер. Звідки демону це знати, якщо навіть я не знав? — Хань Ін говорив поспіхом, немов його життя залежало від того, як швидко він переконає охоронця.

Тиша була неприродною, навіть сад затих. Шень Лі поклав теплу руку на плече Хань Іна, стиснув.

— Моя матір була принцесою Планину, а згодом — Першою дружиною Імператора. Наш батько — У Хуань. Я, Валент, старший, після мене народилися Янь Лінь, Клементіна, Тянь Бао, Ева, Севастіана, Юй Лун і ти. Я не розповідав, бо ти мене боявся. Я приховував, замовчував, але не брехав. Не знаю, які причини твого страху, проте ти ніколи не будеш людиною, якій би я зашкодив.

Принц розглядав обличчя Шень Лі. Може, це не охоронець, а демонічна істота, може, вплив божественного артефакту, може, Хань Ін спить, марить, збожеволів. Юнак поплескав груди над серцем, кивнув. Кожна із цих можливостей його влаштує. Усе добре, якщо згодом повернеться справжній Шень Лі.

Хань Ін дав змогу оманливому охоронцеві взяти його за руку і вести за собою через Таємний Сад. Спостерігав, як неправдивий Шень Лі зачиняє браму ключем, на його шиї висіли два ланцюжки. Принц висмикнув перстень і розгледів знайоме гравіювання з внутрішнього боку.

Шень Лі обернувся до Хань Іна. Усміхнувся, як брат-Імператор, що вбив усіх тих людей. Принц позадкував, наштовхнувся на якогось охоронця. У грудях пекло нестерпно, наче хтось намагався вирвати живцем його серце. Воїни, Севастіана, Йон і Альтаїр, усі знали.

Він не міг втекти на тремтячих ногах. Шень Лі, Імператор, щось казав, Хань Ін бачив, як ворушаться його губи, проте не чув жодного слова. Колись принц читав, як мисливець провалився під кригу на глибокому чорному озері, як боровся, щоб врятуватися. Зараз Хань Іну найдужче хотілося сховатися на найтемнішому дні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.