30. Прощання.

Марчел лежав непорушно на купі сіна. Із дня заснування королівства всі жили в тіні страху перед могутнім П’ятим Богом, згодом — у безладі анархії. Коли державу очолив теперішній Володар, фанатична безумовна віра зробила підлеглих украй покірними, вони знищували кожного порушника законів. Тому справжньої в’язниці в Пустинних Землях досі не звели, лікаря тримали в підземеллі палацу. Марчела не били й не калічили, слуги двічі на день приносили їжу. Він був здібним підлеглим, — відшукав безліч артефактів, допоміг Володареві ввести важливих шпигунів у інші держави, лікував військових. Рано чи пізно його повернуть на службу.

Лікаря вивели на внутрішнє подвір’я, штовхнули перед величезною кам’яною чашею. Озброєні слуги оточили його півколом. Марчел скоса глянув на своє скуйовджене волосся, яке неохайними пасмами лежало на лівому плечі. Він не звик бути таким жалюгідним! Чоловік піднявся з колін, випрямив спину і тріпнув головою. Через єдину провину, — перебування в покоях монарха, — він відчув себе смаженим шматком м’яса. Спогади про металевий запах озону й пекучий біль, що пронизував тіло уздовж хребта, досі були яскраві. Божевільний використав на ньому свій артефакт-блискавицю. Добре, що спазми м’язів і нудота минули.

— Агов, — лікар штовхнув ліктем слугу праворуч. — На моїй шкірі є сліди? Опіки чи щось схоже. У підземеллі немає дзеркала.

Чоловік довго дивився на його обличчя, шию і руки, нарешті пробурмотів:

— Не бачу опіків, пане.

Лікар зневажливо цокнув язиком. Називати паном в’язня зі скованими руками трохи підло. Слуги обернулися до дверей, на їхніх обличчях з’явилися тривога й обожнювання, — на подвір’я вийшов Володар Пустинних Земель. Марчел оглянув кам’яну чашу, наповнену мерехтливим у світлі ламп білим піском. Він мав погане передчуття. Якого демона його привели саме на це подвір’я?

— Володарю, ваш слуга усвідомив помилку, — лікар кахикнув. — Природно, я маю бути покараний, проте буду кориснішим, виконуючи накази.

На щастя, жовтих блискавиць у повітрі не було. Монарх мав на собі військове спорядження, важкі лати з білого металу, такого самого, як кайдани слуг. Він зібрався на поле бою. Обличчя Володаря було безвиразне, хоч у погляді можна розгледіти огиду. «Просто відпусти мене», — подумав Марчел. — «І я подбаю, щоби більше не муляти тобі очі».

— Будеш супроводжувати військо, — сказав Володар.

Марчел вдячно вклонився. Дорогою до кордону можна втекти. У Цині досі є таємний маєток, добре повернутися туди з Тіаном. Золота і збережених артефактів удосталь, щоб вони мали неквапливе багате життя.

— Немає потреби надалі вдавати підлеглого іншої держави, за твою голову вже встановлена винагорода всюди, крім Пустинних Земель.

Лікар зрозумів, який намір приховують слова монарха. Через особу шпигуна він роками був особливим серед слуг Володаря, майже всі наближені до палацу мали на зап’ясті білий браслет, який не зняти. Те, що кайдани легко викривають, якому пану служиш, — не головна прикрість. Гіршим є особливий зв’язок тих речей із Володарем. Монарх знав, де перебувають тавровані браслетом слуги, Марчел тричі мав завдання позбутися бунтівних утікачів. Може, тому Володар і збожеволів, — нормальна людина не втримає в голові стільки інформації.

— Як накажете, Ваша Величносте, — Марчел покірно простягнув сковані залізними ланцюгами руки.

Імовірно, біле кільце запаюють високою температурою безпосередньо на тілі слуги. Вибору немає, треба погодитися, а потім позбутися клятого браслета. На жаль, разом із кистю.

— На полі бою ти можеш ненароком втратити руку. Тому для тебе є інший спосіб, — Володар відступив на крок, уперед виступив високий слуга з білим шовком у руках.

Лікар не пручався. Тканину накинули йому на голову й зав’язали під щелепою, повністю затуляючи обличчя. Потому Марчела штовхнули до чаші з піском. Він ледь встиг вхопити ротом повітря, перш ніж чиясь рука стиснула його шию і занурила в пісок. Той не проникнув під шовк, але доступу до повітря не було.

Усе відбулося швидко, пекучий біль довкола шиї виник і згас, Марчел коротко крикнув. Його відпустили, чоловік відповз від чаші, стягнув тремтячими руками тканину з обличчя. Пальці торкнулися чогось чужорідного, Марчел завмер. Помацав рукою кільце, що охоплювало його шию. Коли він вдихав, відчував, як пульсуючі судини стискає метал.

— Ти мав рацію, так надійніше, — пробурмотів Володар сам до себе.

🝐

Тіана розбудив запах апельсинів. Він не вважав приємним цей аромат, однак Еміл із дитинства вихоплював саме ці фрукти поміж інших. Коли слуги не бачили, чистив їх і ділився. Маяпан багатий на ягоди, яблука та груші, але баштанні й цитрусові привозять зі сходу Ґорії та Цину.

Біль став приглушеним, органи працювали справно, хоч і тісно й пульсуюче відчувалися. Ліжко було м’яке, ковдра — тепла й майстерно вишита золотими візерунками, проте стеля та стіни створювали відчуття дерев’яної скрині, прикрашеної різьбою. За межами приміщення часом лунали тихі голоси й пирхав кінь.

Темряву розсіювало світло лампи. Еміл сидів на краю ліжка, біля ніг Тіана. Він мав на собі традиційне вбрання Цину, хоч і в смарагдових барвах Маяпану. Тіан перевів погляд на очищений апельсин і шкірки на приліжковому столику. Прохрипів:

— Ми в екіпажі?

— Так. Севастіана бере тебе в невелику подорож, щоб не робити перерви в лікуванні. Я проведу тебе до столичної брами.

Еміл узяв зі столу чашу, підняв голову Тіана й допоміг випити солодкий і ледь теплий трав’яний відвар. Частина складників була знайома, вони мали відновити м’язи. Але були і трави, яких він не знав. Кронпринц мав втомлений вигляд, ніби після виснажливого тренування з генералом. Його правиця була загорнута бинтами.

— Ваша рука?..

— Дрібниця. Як ти зараз? Боляче?

Тіан похитав головою. Він не хотів говорити про біль. Севастіана обіцяла, згодом стане краще. Проте з його досвіду та з її виразу обличчя можна виснувати, що одужання під сумнівом. Тіан потягнувся рукою до апельсина, м’язи передпліччя запекли, наче вжалені. Він повернув руку на ліжко. Кронпринц відстежив його рух, подав фрукт.

— Ваша Високосте, я маю зізнатися, — Тіан з’їв скибку. — Мені не подобається запах і смак апельсинів. Їв, лише коли ви пропонували. Більше люблю полуниці.

Еміл здивовано підняв брови, засміявся, забрав у Тіана пів фрукта, з’їв.

— Від апельсинів мій рот трохи набрякає і болить. Алергія. Але мені здавалося, тобі смачно, і коли ти їв, я теж хотів, ха-ха! Тіане, ти мав би зізнатися раніше!

— Я не наважився, — він також не стримав сміх, хоч від того боляче нило під ребрами. — Не вживайте те, що шкодить здоров’ю. Ваша Високосте, чому ви в сукні?

— Це не сукня, ти знаєш, що не сукня! Це вбрання Цину, яке дали мені в палаці Севастіани.

Тіан раптом зрозумів, чому кронпринц полюбляв над ним жартувати. Його сміх змінився кашлем. Еміл злегка поплескав хлопця по спині, відгорнув штору, впустив у екіпаж холодне нічне повітря. Цитрусовий аромат швидко вивітрився. Тіан доїв скибки апельсину, що залишалися на його долоні.

— Вам не можна покидати сто…

— Я чув це більше десяти разів за кілька днів, о Боги, так надокучливо. Знаю, що не можна. Я свідомо порушив правило. Твій клеймор, — Еміл потягнувся за стіл, поклав зброю на ліжко, біля Тіана.

Колишній охоронець торкнувся меча, який не міг би зараз підняти навіть обіруч. Екіпаж повільно рушив. Копита постукували, голоси супроводу затихли. Від погойдування біль не став сильнішим, мабуть, колеса загорнули чимось, що пом’якшило хід.

Вони їхали мовчки. Коли екіпаж зупинився, Еміл піднявся на ноги. Губи кронпринца трохи набрякли, і вимова змінилася, стала менш виразною, ніби спросоння:

— Я переберу владу. Їхня Величність живуть на кордоні і прагнуть лише воювати, вони не будуть заперечувати. Тож коли одужаєш, повертайся, з моїм захистом тобі ніхто не зашкодить. Ти здібний, можеш стати радником чи помічником міністра. Або бібліотекарем, старий у західній вежі скаржився, що нема кому передати справи. Якщо маєш на думці будь-яку іншу роботу, скажи. Не працювати теж добре, я просто не хочу, щоб ти нудьгував.

— Я вірю, що ви будете добрим королем. Працюйте на благо людей. Я чекатиму звісток із Маяпану, але не повернуся. Хочу… відплатити Їхній Високості Севастіані за зцілення.

— Твоя кохана — служниця з її палацу? Якщо та дівчина не захоче дбати про тебе, це не найкраща обраниця. Ти, ти шануй себе.

Кронпринц мав помилкове уявлення через дурниці, які бурмотів Тіан під час гарячки. Це на краще. Він став марним воїном із коротким життям. Емілу не варто бачити його занепад і смерть. Добре залишитися згадкою про вірного Першого охоронця.

— Дякую за настанови, Ваша Високосте.

— Тобі знадобиться трохи мого талану, — Еміл простягнув забинтовану руку до обличчя Тіана, притулив холодні пальці до його губ і до чола. — До зустрічі, — він вистрибнув з екіпажа, смикнув штору на місце й зачинив двері.

🝐

Вони стояли перед мурами столичного міста, лунало іржання коней, повітря широко розносило звуки околицями. Сашко притиснув Севу до себе. Дядько Олег підійшов з іншого боку, обхопив їх обох руками. Опікун добродушно посміювався з них. Деякі риси характеру Йона «після» збереглися, коли його пам’ять повернулася.

— Я буду смертельно за тобою сумувати.

— Нумо не смертельно, Сашку. Будь чемний, добре вчися. Дядьку Олегу, бажано будити Сашка зранку, щоби не спізнювався на пари. Раніше я йому телефонувала. Тепер без мене.

— Добре, добре, — сказали їй в обидва вуха.

— Пиши мені. Надсилай світлини. Будь чемний.

— Ти вже повторюєш, — Сашко відпустив її.

Сева відступила, опікун простягнув руку дядькові Олегу.

— Можеш приїхати із сином четвертого дня дев’ятого місяця, на День Богів. Тобі сподобається, ти любиш гучні гуляння. Дев’ятий місяць тут — листопад.

— У мене навчання, канікули аж взимку, — пробурмотів Сашко. — Хіба прогуляю…

— І не мрій, жодних прогулів, — дядько Олег відпустив руку Йона. — Я приїду на ваш День Богів сам.

Сашко ще раз міцно обійняв Севу, вона аж зойкнула. Друг видав хриплий смішок, відхилився і показав язика комусь за її спиною. Його очі трохи почервоніли, дівчині теж защипало в носі.

— Ну, то лише тимчасове прощання.

— Мгм.

— Не будь чемною. Будь капосною вольовою принцесою і дай тут усім перцю. Не вискакуй заміж за моєї відсутності. Не соромся битися, якщо зустрінеш лиходіїв, відлупцюй їх за себе й за мене.

Сева засміялася. Сашкові й дядькові Олегу допомогли сісти на коней, — задля безпеки вони вирушили до проходу в Материнський світ верхи. Їх супроводжували охоронці, — найвірніші військові брата-Імператора, з масками на обличчі, — на чолі з Ніколасом. Сашко часто озирався, перш ніж їхня група зовсім віддалилася.

Еміл підійшов до Севи. У його погляді більше не було неясного очікування, зарозумілості чи поблажливості. З такою версією кронпринца було комфортніше ладнати. І те, як він турбувався про Тіана, трохи зворушливо. Можливо, він переосмислив своє ставлення до підлеглих.

— Вам теж час, Ваша Високосте?

— Так. Я прошу вибачення за Марчела, підданого Маяпану. Ми знайдемо його та віддамо вашому правосуддю. Також мені шкода, що в замку я намагався затримати Кефея. То була нерозумна спроба контролювати вас, я помилково сприймав вашу особу, — Еміл простягнув руку.

Сева глянула на Альтаїра. Він поплескував по шиї її нетерпеливого коня. Химерно порівнювати цього дорослого чоловіка з хлопчиком, якого хотів схопити кронпринц Маяпану. Вона потиснула простягнуту руку Еміла.

— Минуле не змінити. Якщо ви шкодуєте, ми не будемо ворогувати, але я не забуду ваш вчинок.

Кисть Севи висмикнули з руки кронпринца і м’яко потиснули. Гуань Мін задер підборіддя і пихато сказав:

— Батько-Імператор мудрі, не дарма розірвали заручини. Тітонько, не слухайте вмовляння кронпринца Маяпану.

— Мої вибачення щирі. Я прагну налагодити дружні стосунки, — Еміл засміявся. — Добре, що родичі піклуються про вас, Ваша Високосте.

— Мгм, — Сева витягнула зі своєї торбини невеликі пакунки. — Зробите мені послугу? Це для Вікторії та Юстина. Листи й деякі ліки. Ви їдете до Маяпану, швидше надіслати з вами. Я написала докладніше про адресатів на обгортці.

— Дякую за довіру, — Еміл забрав пакунки. — Бережіть Тіана.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.