7. Казка про демона.

Шепіт Севи наполегливо закликав повернутися, але врешті затих. Дорогою Альтаїр підібрав кілька каменів, що зручно лягли в руку, зачаївся біля стіни.

Найдужче його дратував сморід найманців. Завжди тяжко терпіти неприємні запахи, а цей кам’яний тунель примножував звуки й загострював інші чуття. Зате Альтаїр зробив усе швидко.

Насамперед — «осліпив» переслідувачів, каменем розбив лампу, яку тримав дебелий воїн. Найманці встигли побачити хлопчика, однак той безшумно перебіг на інше місце. Ще два камені пожбурив у голови чоловікам, відволік їх, вибив кинджал із руки воїна. Хоч ця зброя важча від рапіри, Альтаїр непогано нею орудував.

Найманець із мечем намагався відбиватися.

— Це… це дитина з твоїм кинджалом?

Поки хлопчик відволікся на випад у його бік, беззбройний воїн схопив його за косу, намотав на кулак і потягнув до себе. Брудний огидний чоловік торкнувся того, що подобалося Севі! Альтаїр замахнувся кинджалом і рубанув. Найманець заверещав:

— Моя рука! Цей звір!..

— Пан велів не вбивати, — буркнув інший.

— Хапай його!

Альтаїр схилився, перебіг між найманцями, розсік сухожилки на ногах мечника, тоді обернувся і зробив те саме з беззбройним. Він міг вбити. Але вирішив залишити найманців немічними в цих тунелях. Альтаїр забрав меч і кинджал, побіг до Севи. Йому в спину лунали прокльони.

На місці, де він її залишив, дівчини не виявилося. Він пішов на шурхіт, відшукав Севу. Чомусь серце болісно стиснуло, як тоді, коли Альтаїр уперше побачив її. Він не знав, що зараз відчуває, але в очах защипало. Лице принцеси було незворушне. Вона шепнула:

— Альтаїр?

— Я тут. Тепер не треба стишувати голос.

Сева зойкнула, ніби від болю, хлопчик відкинув зброю, хутко підбіг, принюхався, запаху крові не відчув. Принцеса потягнулася руками до нього, але лівіше. Людині тут темно, хоч око виколи. Чи долинали сюди крики найманців і брязкіт зброї?

— Боялася? — Альтаїр дав Севі змогу спіймати себе в обійми.

Принцеса видала жалісливий звук, провела руками по його плечах, спині, шиї. Притулила голову хлопчика до своїх грудей, і її серце голосно, швидко стукало. Сева плакала. Альтаїр простягнув руку до її лиця, але витерти сльози не вдавалося, бо вони текли безперервним потоком.

— Вже… не треба боятися. Більше нас не переслідують. Не плач, — він відхилився, глянув на мокре обличчя дівчини. — Мене не поранили. І ти ціла. Твого талану вистачило на нас двох.

Сева розтулила губи, але не сказала жодного слова. Альтаїр ще раз спробував витерти її сльози. Він би згодився, якби вона кричала чи звинувачувала.

— Свари мене. Я пішов без дозволу.

— Ти казав… що не будеш більше втікати.

— Казав.

— Ти мав узяти мене із собою. Це було небезпечно!

— Мені шкода. Але ти була моїм вразливим місцем.

Альтаїр злегка стиснув пальцями мокру від сліз щоку. Сева випрямилася, схопила його за руку і пробурмотіла:

— Я покараю тебе, щойно будемо в Материнському світі. Я візьму в Сашка консоль, покажу тобі ігри, а тоді забороню бавитися, місяць. Я куплю велику банку какао й не буду готувати його. І жодних цукерок тиждень! Ні, два!

Шлях був тихим. Вони ще раз зупинялися перепочити, часом натрапляли на розгалуження тунелю, але було легко обрати. Альтаїр йшов на звуки, — чув далекий плескіт води, що проливалася довкола арки. Тунель мав вивести їх до проходу в Материнський світ.

Вони минули роздоріжжя і вийшли до розлогої печери та підземного озера. У високому склепінні зяяли розломи, через які темряву розсікали промені світла. Тут було трохи кущів і сильно деформованих дерев, покручені стовбури вигиналися під химерними кутами, кам’яну долівку вкривало сухе хрустке листя. Сева відпустила руку Альтаїра, підійшла до озера.

— Як ти так впевнено рухаєшся в темряві? Як поборов тих воїнів і відібрав їхню зброю?.. Звідки ти знаєш шлях?

Він не любив розповідати про те, чим відрізняється від людей, проте вирішив поділитися частиною правди.

— Маю добрий слух. Я чую, як вода спадає з арки, і веду нас на ці звуки. Також… маю добрий зір. Я можу бачити там, де ти не бачиш. Люди лікаря і Тіана — найманці з Пустинних Земель. Гадаю, кронпринца ця справа не стосується, жоден із тих воїнів не з Маяпану.

Хоч Еміл неприємний і не гідний Севи, погано, якщо вона буде мати хибну думку про нього. Дівчина покликала Альтаїра рукою.

— Ти знав про це й однаково пішов за мною? — вона притулила долоню до його щоки. — Завдання старших — захищати молодших, а не навпаки.

Він кивнув. Боронити — справа старшого та сильнішого, із цим Альтаїр був згоден. Не його провина, що обставини змушують прикидатися недолітком.

— Добрий слух, добрий зір, ха-ха! Ти чув казку про Червону Шапочку?

Альтаїр похитав головою. Від тихого таємничого голосу Севи на шкірі в хлопчика виступили сироти, хоч страшно йому не було.

— Навіщо тобі такий добрий слух? Щоб добре мене чути?.. А такий добрий зір, мабуть, щоб добре мене бачити. А такі гострі зубки, ха-ха, — рука на його щоці здригалася, коли дівчина сміялася. — Щоб мене з’їсти!

— Ні, я би не з’їв тебе, — Альтаїр відвернувся від щасливого обличчя Севи. Її казка про демона? — Не розповідай більше. Мені не подобається. Ми тут не самі. Там, — він вказав на темний закуток. — Істоти. Велика і дрібні.

Часом на них глипали жовті очі. То не луруси. Але розгледіти темні клубки шерсті на відстані Альтаїр не міг. Демон зрозумів, що на нього звернули увагу, видав уривистий гучний гавкіт, схожий на лисячий. Хлопчик згадав Вульпекулу, розсміявся. Загрози від істот, що ховалися в темряві, він не відчував.

Альтаїр вирішив якнайдовше бути слухняною та смиренною дитиною, щоби Сева більше не плакала через нього. Тож спитав:

— Ти не голодна? Я би з’їв смаженої риби. Можу спіймати і приготувати, в озері є, чую плескіт. Ти мені дозволиш?

— Вся їжа — у Сашка в рюкзаку. Я маю лише золото, книги й аптечку. Якщо будеш обережний, і якщо це безпечно, можемо спробувати порибалити. Як мені допомогти?

— Я зайду у воду. Не турбуйся, я швидко, потім зігріюся біля вогню. Ти збери листя і галузки для багаття. Зможеш розгледіти?

Сева кивнула. Альтаїр підійшов до озера, стягнув із себе все, крім сорочки і спіднього, зайшов по коліна у воду. Здійняв меч, завмер на кілька хвилин, тоді різко опустив лезо, пронизав масну рибину. Відкинув на берег, повторив кілька разів. Він навмисне спіймав більше риби, аби залишити трохи істоті, що за ними спостерігала, і її виводку. Альтаїр міг вирізнити щонайменше п’ять… щенят? Кошенят?

До його здивування, Сева не лише зібрала гілки, а й розпалила багаття. Альтаїр часом забував, що вона — не безпорадна принцеса, зрештою, її опікуном був відомий воїн.

Вогнище розгорілося, очищену рибу вони нанизали на меч і просмажили. Солі й інших приправ не було, але після тривалого повзання, бігу й вештання тунелями Сева й Альтаїр їли з апетитом. Смакувало непогано.

Він доїдав другу рибу, коли з темряви вимогливо заскавуліло.

— Там візьми, — хлопчик вказав на купку неподалік, де ще була нечищена риба.

На світло вийшла істота, схожа на велику ядуче-зелену лисицю, але морда була не трикутна, а округла, й очі палали жовтим. Прихиляючись до землі, стежачи за Севою і Альтаїром, тварина перебігла до риби, схопила дві дрібними довгими зубами, і шмигнула в темний закуток.

— Очі, як у лурусів. Це демонічна істота?

— Мгм, — Альтаїр відкусив шматок риби, і той ледь не застряг йому в горлі, коли хлопчик усвідомив, що сказала Сева. — Ти знаєш про демонічних істот? Ніколас розповідав?

— Так, бесідували днями. Та він не дуже обізнаний. Ніколас казав, що деякі демони вміють перекидатися людьми, ти знав?

— Ні, уперше чую, — збрехав Альтаїр і доїв рибину, хоч апетиту в нього більше не було. Від виводка істоти чулося плямкання і задоволене мурчання.

— Якщо це правда, мені цікаво, чи можна якось визначити, перед тобою людина чи демон. Мають бути якісь особливості, що дозволяють відрізнити, правда? Ох… не найкраща тема для розмови в темній моторошній печері, — Сева розсміялася.

— Боїшся?

— Не зовсім. Тривожить невідоме. Але я не маю страху перед тими, кого тут називають демонічними істотами. Лурус, якого я зустріла в столиці Маяпану, привів мене до тебе. Я вдячна, як його не назови, котом чи демоном. І ці пухнастики також не видаються небезпечними, — Сева кивнула праворуч.

На світло висунули мордочки два зелені клубки шерсті, зменшені й заокруглені копії більшої тварини. Вони із цікавістю розглядали Севу. Принцеса помахала їм рукою, цуценята сховалися в пітьму.

🝐

Сашко стояв перед завісою води, яку мусив переступити, щоби потрапити додому. Їх із Севою розлучили таким жахливим чином! Це розворушило давні спогади про бандитів у домі, про те, як його зв’язали, і задушливе відчуття поверталося знову і знову. Хлопець мусив тримати це під контролем, аби не впасти в паніку. Бо Сева дала йому завдання: повернутися додому, привести дядька Йона у Вавилон.

До шостої залишалося ще трохи часу. Сашко з Ніколасом перейдуть крізь завісу, спробують порозумітися із гвардійцем. Він попросить допомоги, щоби зв’язатися з батьком.

Хань Ін з охоронцями вирушили в селище, дочекатися Тянь Бао, повідомити про викрадення Севи. Генерал з Імператором повернуть її. Може, коли Сашко приведе сюди Йона, подруга вже буде на Палацовій горі.

Почулися кроки. Ніколас оголив меч і пішов у глибину печери. Він зник у темряві, Сашко відчув, як волосся на потилиці встає дибки. Охоронець здавався йому надійним, але якщо він…

—… безпечно, Ваша Високосте, — долинув голос Ніколаса.

— Високосте? — відлунням протягнув Сашко.

Сева тримала в руці здоровецький меч, Кефей — кинджал. Ніколас хутенько забрав цю зброю і віддав обом їхню. Сашко ще трохи повитріщався на подругу, цілу-здорову. Тоді схопив її в обійми. Йому здушило горло, хотілося плакати.

— Усе гаразд. Кефей допоміг мені втекти, — Сева розправила плечі, з гордістю сказала: — Він провів мене через ліс і тунелі, я навіть жодного разу не впала. Нас переслідували, але Кефей із ними розібрався. Він такий мужній і чудовий!

— Мені недобре, — хрипло повідомив хлопчик.

Світла в печері бракувало, але лампа, яку тримав Ніколас, дала змогу побачити, як Кефей зблід. Сева присіла біля нього, Сашко теж схилився до хлопчика.

— Де недобре?

Малий сполохано дивився на завісу води.

— Ти що, кіт, боїшся намокнути? — Ніколас реготнув. — Тебе щойно так хвалили, не псуй враження.

— Човни біля озера? Нам треба в селище, — Сева взяла Кефея на руки. Він не пручався, і це було не в характері недоторки.

Сашко озирнувся на арку. Вона блиснула блакитним, ніби за нею не чорна кам’яна стіна, а слабке джерело світла. Мабуть, уже час. Хлопець підійшов до подруги, глянув на її напружене обличчя.

— Охоронці й Хань Ін забрали човни. Логічно перейти зараз, Сево. Додому. Там подбаємо про Кефея. Він перевтомився, перестресував, але відпочине і стане краще.

— Це правда. Підемо. Я не буду тягарем, — у малого зуб на зуб не потрапляв, схоже, він мав гарячку.

— Принаймні в нашому світі є лікарні, — Сашко повів Севу з хлопчиком до завіси води. — Може, я його візьму?

— Ні, — подруга притиснула Кефея до себе. — Ніколасе, ви?..

— Я піду з вами. Якщо бажаєте передати звістку генералу, я зроблю це, щойно переконаюся, що ви в безпеці.

Спершу крізь воду пройшов Сашко. Хлопець розраховував на період непритомності, однак його негайно зустрів і відвів убік доброзичливий пузатий азієць. Він мав бути гвардійцем, як Делія. Чоловік подав рушник, весело розсміявся і англійською виголосив:

— На жаль, на жаль, усі приходять мокрі.

То був дерев’яний павільйон у парку, за його межами квітнули магнолії. Сашко стояв перед кам’яною аркою. З іншого боку павільйону була знайомого вигляду криниця. Така сама, як у підвалі Делії. Сашко накинув рушник собі на спину.

Просто з повітря перед аркою з’явилася Сева з Кефеєм на руках. За ними — Ніколас. Не було ні особливих звукових чи світлових ефектів, ні видимого викривлення простору, ті просто матеріалізувалися нізвідки. Сашком теліпнуло, він намагався глибоко дихати.

Спокійно, звичайні дива, нічого страшного.

Гвардієць побіг до Севи з вибаченнями й сухими рушниками. І повітря сколихнув жахливий крик дитини.

Кефей схопився за голову, з хрипом викашляв на плече дівчини з пів літри крові. Ще раз крикнув, як від нелюдського болю, й обм’як. Сева поклала його на долівку, розсікла свою руку мечем, піднесла зап’ястя до лиця дитини. Вона вцідила йому в рота своєї крові. Кефей не реагував.

Сева схопила дитину на руки й кинулася до криниці.

— Нам треба на той бік!

— Вони повертаються, — швидко переклав на англійську Сашко.

Гвардієць кивнув. Сева з дитиною зникли в кам’яній криниці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
04.01.2023 15:43
До частини "7. Казка про демона."
Казка і покарання — класно, зелені істотки такі милі, я хочу собі таких! Авторко, сьогодні середа і оновлення — ця "Казка про демона" , отож питання, ми аж в п'ятницю дізнаємося, що буде далі? 🥺🥺🥺
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше