8. У будинку розваг.

Кефей втомився. То була особлива втома. Не та, що чулася в тілі після вбивства мерзенних ченців, які знищили маленького Ісаю. Не та, що виникала після голодних днів та безсонних ночей. Зовсім не схожа на втому, коли ноги тремтіли, а руки затерпали після роботи в заїжджому дворі. Кефей втомився вливати до рота воду, втомився дихати. Він хотів закопатися в землю під деревом, щоби пахло травою і пожовклим листям, а потім зникнути.

Люди кажуть, за Туманним Полем можна побачити померлих рідних. На Кефея ніхто не чекав, він не хотів мандрувати після смерті.

Хлопчика потягнули догори за ланцюги, якими були сковані шия і руки. Він міцно заплющив очі. Щоби здійснити намір, треба бути тихим і покірним.

— Яка красуня! — голос молодої жінки прозвучав здалеку, вона наближалася. Її одяг шурхотів.

Кефей помітив, що від неї зовсім не пахне. Він чув аромат косметики, але людського запаху, властивого кожному, не було. Хлопчик розплющив очі. Перед ним була панна з яскраво розмальованим косметикою лицем. Її губи розтягнулися в усмішці, а долоня в червоній рукавичці різко затулила Кефею ліве око.

— Я візьму її! Хі-хі-хі!

Рапіра Кефея залишилася в сараї, де він жив. Господарі віддали його людям, що продають рабів. Поки на нього не натягнули ланцюги, хлопчик думав про себе як про слугу, та тепер знав. Він — раб. Раби не орудують зброєю. Вони навіть не орудують власним життям.

Добре, що його купила ця жінка. Вихопити в неї вдома гостру річ та вкоротити собі віку буде легко. Кефея передали в грубі руки чоловіка, що смердів конюшнею, звільнили від кайданів і кинули у віз. Він лежав між дерев’яними скринями й навіть не думав про втечу.

Цей будинок відрізнявся від заїжджого двору. Зовні та всередині стіни були пофарбовані в дику яскраво-червону барву. Тут і там пробігали пишно вбрані жінки й дівчата, деякі — у майже прозорих сукнях, а також снували служниці в чистих сірих халатах. Від суміші запахів та звуків Кефею паморочилося в голові. Конюх поштовхував хлопчика в спину. Долоня в червоній рукавичці обвилася довкола його плеча.

— Далі я сама, йди, — панна потягнула Кефея за собою. — Я Жулі. Жулі Фонсека. Коли хтось спитає, кому ти належиш, скажи моє ім’я. А тебе як називати, красунечко?

Кефея затягнули в приміщення, наповнене ароматною парою. Купальня? Панна Жулі зрозуміє, зараз чи пізніше. Хлопчик відповів:

— Кефей, — він не знав, чи здогадалася панна за його голосом та іменем, що він не дівчина. Тому додав: — Хлопець.

— Ох! — панна Жулі схопила його лице обома долонями і змусила глянути догори. — Красуня Кефей! Звідки такий гарний хлопчик?

Він стиснув зуби, аби не назвати жінку божевільною. Врешті, йому ще належить вчинити самогубство, а зробити це в темниці буде складно. Та дивитися в його очі й називати гарним може лише ненормальна людина.

Панна Жулі підвела Кефея до великого басейну з гарячою водою, від якої пахло квітами й милом.

— Я принесу тобі одяг. Купайся. На твоєму тілі є рани?

Кефей схилив голову набік.

— Я знаю, що ти не німий, ти вже говорив зі мною. Маєш рани?

Хлопчик кивнув. Панна Жулі вийшла з купальні. Деякий час він стояв біля басейну. Коли Кефей працював у заїжджому дворі, він набирав ванни для постояльців. Носити відрами воду не було легкою роботою. Якщо він втопиться тут, комусь зі служниць доведеться почистити басейн і замінити гарячу воду на чисту. Але Кефей втомився.

Гаряча вода обпекла рани на спині. Хлопчик пірнув, відштовхнувся від краю басейну ногами, дальше, на глибину. Серце голосно калатало в грудях. Треба впустити воду в легені, витерпіти. Усе завершиться.

Кефей змусив себе вдихнути, притлумив бажання випірнути, стримав гостру потребу в повітрі. Запаморочилося від задухи.

Його штовхнуло хвилею до краю басейну, смикнуло догори, і біль був таким страшним, що він мусив крикнути. Кефей закашлявся. Усвідомив, що лежить боком на мармурових плитах. Легені зсудомило, хлопчик кашляв і плакав, груди немов роздерли зсередини.

Його поплескували по спині. Від розбитої скляної банки пахло тирличем. Кефей підняв погляд на свою мучительку, свою рятівницю. Косметика розмастилася на мокрому обличчі панни Жулі. Білу пудру змила вода, на чолі в жінки була невелика пляма, подібна на зірку. Ніби навмисне виведена яскравим червоним чорнилом.

— У тебе кров, — тремтячим голосом сказала панна Жулі.

Вона дивилася на спину Кефея і на свою долоню, забруднену багрянцем. Хлопчик засміявся, біль у легенях став ще страшнішим. О, вона витягнула його з басейну, не дала втопитися. Жорстока жінка.

— Мені дуже шкода, що з тобою зробили таке… Я ненавиджу людей, — панна Жулі шморгнула тоненьким довгим носом. — Ненавиджу, ненавиджу. Майже всіх.

Кефей змусив настоятеля розповісти таємницю його народження. Прив’язав монаха, як прив’язували Ісаю, вкрутив у його тіло цвяхи, як вони вкручували в тіло Ісаї, поки настоятель не розповів усе про Кефея, про інших таких дітей. Зараз хлопчик знав, що не є людиною. Але почути від жінки, що та ненавидить людей…

Він прохрипів:

— Ви теж людина.

— Ох! Яким це боком? — вигукнула панна Жулі.

На Кефея моргнули жовті очі. За мить вони змінилися на людські, чорні. Тіло затерпло. Біль став несуттєвим. Хлопчик потягнувся руками до лиця жінки, попросив:

— Ще раз. Будь ласка.

Вона знову показала йому жовті очі, захихотіла. Її зуби не були такі довгі, як у Кефея, але трохи різнилися від людських. Гостріші, дрібніші.

— Я теж так зможу? Ховати своє око.

— Не знаю. Навчишся, хі-хі-хі! Маєш милу усмішку, красуне Кефею!

— Ми однакові? Я — такий, як ви?

Панна Жулі шумно втягнула носом повітря, похитала головою.

— Ні. Не ображайся, але ти пахнеш собакою, хі-хі! Це нічого! Собаки гарні!

Кефей відпустив обличчя панни. Вона викрутила воду зі свого волосся, витерла лице й сильніше розмастила косметику, стала геть страшною. Червона зірка на її чолі залишилася без змін. Мабуть, то якесь тавро. Панна Жулі піднялася на ноги, узяла рушники, вказала Кефею на басейн.

— Купайся. Я буду тут.

Рани розмокли у воді, сорочка відлипла від струпів, тож зняти одяг було легко. Кефей відмив тіло й волосся, витерся. Панна Жулі подала йому вбрання.

— Маємо лише дівоче. Я замовлю у швеї дуже гарний хлопчачий одяг для тебе, та зараз мусиш узяти, що є.

Поки панна виправдовувалася, Кефей вдягнув натільну сорочку та намагався розібратися, яким боком носити сукню. Йому було байдуже, хлопчаче чи дівоче, одяг був чистий і новий, а ще яскравих зелених кольорів, такого він ніколи раніше не мав.

Панна Жулі провела Кефея в кімнату, до довгого вузького ліжка, де він мав спати. То були її покої, невеликі, чисті, з помаранчевими стінами. Ліжко панни Жулі також було тут, його затуляла ширма. Жінка сказала, що власник будинку розваг за її заслуги дозволив панні Жулі купити собі одну особисту служницю. І що вона довго, довго шукала такого, як Кефей.

Його нагодували гарячою стравою, напоїли солодким чаєм, а потім панна розповідала про свою сім’ю. Її батько був лісником, а матір — демонічною істотою, що гуляла лисицею. А коли зустріла батька Жулі, стала жінкою.

— Ми жили разом майже п’ять років. Тато казав, не дивно, що мама покинула нас. Демонічні істоти не мають… мм, потреби піклуватися. Коли батько помер, а я вже була доросла, мама прийшла до нашого дому, щоби навчити мене одній чудовій мелодії. Вона погано говорила по-нашому, але грала гарно! Залишила мені гобой. Відтоді я не бачила маму. А які твої батьки?

Кефей смикав гребенем своє вологе скуйовджене волосся. Панна Жулі питала про його батьків, але він не відчував до слів настоятеля нічого, крім відрази. Хлопчик коротко переповів:

— Матір сказала ченцям, що на неї напав демонічний звір. Її забрали в монастир. Рани загоїлися, але… Коли я народився, вона намагалася мене вбити. Настоятель її зупинив. Мовляв, дітей народжується мало, треба дати змогу кожному стати… доброю людиною, — Кефей зневажливо скривився, у серці спалахнула лють. Він сильно смикнув гребенем своє волосся. — Тоді матір вбила себе. Півтора року тому я став таким, — він вказав на свої зуби й око.

— Шрами на спині — у монастирі залишили?

Він стенув плечима. Одяг боляче шурхнув по ранах.

— Давні — у монастирі. Я втік звідти майже рік тому. Ті, що свіжі, не такі глибокі. Через моє око й ікла люди… боялися. Передвісник нещасть.

Кефей не казав панні про Ісаю та ще двох напівдемонів, яких замучили за наказом настоятеля. Не казав, що ченці проводили дітей через страждання, бо вірили, що біль змусить ознаки крові демона зникнути. Не казав, що вбив тих, хто мучив напівдемонів, підпалив монастир. І вже потому втік.

— Скільки тобі років?

— Не знаю. Приблизно дванадцять.

— Ти хлопчик. Занадто гарний. Як підростеш, тебе захочуть забрати в інший будинок розваг. Туди, де працюють хлопці. Але ти такий чудовий, я тебе не віддам.

— Мені треба прикидатися дівчиною? — Кефей стиснув рукою блискучу стрічку, якою обшили його сукню.

— Ні. Тобі тільки треба прикидатися дитиною, хі-хі! Я навчу тебе.

Панна Жулі витягнула з-під подушки трубчастий музичний інструмент, підв’язаний синьою стрічкою. То гобой, який їй залишила демониця?

— Сідай поруч і стеж за моїми пальцями. Коли вивчиш і зіграєш мелодію, твоє тіло стане, як півтора року тому. Буде боляче. Потім, коли б ти не грав, мій гобой поверне тебе в той вік. Зрозумів?

Кефей похитав головою. Панна Жулі хіхікнула.

— Живи! — хтось плакав.

Кефей боявся. У тіло мовби загнали гострі голки, у глотку залили кип’яток, а єдиний смак, єдиний запах довкола — смак крові, запах крові. Він не міг вдихнути, як тоді, у гарячому басейні. На його груди натискали та відпускали, у голові хвилями шуміло. До губ торкнулося тепле, і в легені увірвався пекучий потік повітря. Кефей хотів зупинити це, розплющити очі, вдихнути, і він зумів.

Інші запахи увірвалися в нього сліпучим потоком: камелії, сонце, крижана вода. Обличчя Севи було перед очима Альтаїра. З її очей текли сльози, її губи були замащені кров’ю.

Кожен вдих та видих ламали щось у його грудях. Альтаїр захрипів. Сева піднесла своє зап’ястя до його обличчя.

— Пий.

Він припав губами до руки дівчини, кров потекла до його глотки. Альтаїр ковтав жадібно, швидко, і хвиля полегшення гасила біль. Він вгризався зубами в м’яку шкіру, Сева лагідно усміхалася.

— Дякую, — сказала вона. — Що повернувся. Дякую. Що не помер.

Альтаїр заплющив очі. Йому стало тепло й ліниво. Кров він тепер потягував неспішно, бо не було ні болю, ні страху. Запах Севи виповнював його, смак Севи плескався на його язиці, її голос дякував за те, що він живе. Альтаїр зробив ще кілька ковтків крові, висмикнув зуби із зап’ястя дівчини й заснув.

🝐

Сашко широко розплющеними очима розглядав багряну доріжку крові малого Кефея. Гвардієць бідкався чужою мовою, китайською чи японською, хлопець не знав.

Сева з Кефеєм, а за ними й Ніколас, зникли в криниці. Це сталося блискавично, якби не кров на плитці, усе можна би було прийняти за мариво.

Треба зробити, що наказала Сева. Зв’язатися з батьком і дядьком Йоном. Кефея подруга врятує, вона цілителька. Ніколас подбає про їхню безпеку.

Сашко вилаявся, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, вперся руками в коліна. Коли його перестало трясти, обернувся до гвардійця, і промовив англійською:

— Мені потрібен телефон. І скажіть… у якій ми зараз країні?

🝐

Крамарка поплескала його по голові. Кефей не ухилився, стерпів дотик, дочекався, коли жінка віддасть речі, які замовила панна Жулі. Тоді закинув за спину дерев’яну коробку, закріпив і побіг на спекотну вулицю.

Вона була найвідомішою поміж працівниць їхнього будинку розваг. Панна Жулі мала багато шанувальників і навіть шанувальниць. За три роки служби Кефея також впізнавали в їхньому кварталі. Йому було біля п’ятнадцяти, а на вигляд — десять. Панна Жулі розпустила чутки, мовляв, він має рідкісну хворобу й не росте.

Що три дні напівдемониця зачиняла вікна і двері покоїв, давала Кефею свій гобой, і він грав. Особливо боляче було вперше, бо йому довелося повернутися на два роки назад.

Позаду почувся протяжний свист. Кефей прямував дорогою, не озирався. Чоловіки вибухнули реготом. Хоч він мав вигляд десятирічної дитини, його часто називали красунею, знали, що він служить панні Жулі, знали, що він із будинку розваг. Один чоловік приходив кілька разів, щоб розпитати про Кефея. Той багатій пропонував великі гроші, щоб забрати його собі. Панна Жулі не погодилася. Згодом вона навіть прогнала власника іншого будинку розваг, того, що для хлопців.

Життя було добрим. Напівдемониця через знайомих знайшла й повернула йому рапіру. Кефей не носив зброю, але зберігав біля ліжка. Рубці на спині ставали свіжими щоразу, коли він грав на гобої, їм не судилося загоїтися. Та нових не з’являлося, Кефея більше не карали. Служити панні Жулі було легко, — стежити за покоями, бігати за дорученнями містом, мастити її обличчя косметикою. Останнє не вдавалося Кефею добре, але напівдемониця і не хотіла, аби він старався.

Інші слуги допомагали працівницям митися, турбувалися про рани господинь. Панна Жулі дбала про своє тіло сама, хлопчик мав хіба принести воду та рушники, коли вона не могла піти в купальню.

— Хі-хі-хі! — напівдемониця відв’язала коробку від його плечей. — Ти так і йшов?

— Мм? — він простежив за поглядом панни Жулі, помацав рукою своє зібране волосся. Витягнув те, що було запхане поміж пасом. — Фе!

Панна засміялася голосніше, вихопила заколку з руки Кефея, запхала йому над вухом. Хлопчик обернувся до дзеркала. Із цією позолоченою квіткою він ще більше скидався на дівчинку.

— Крамарка знущається наді мною, — похмуро сказав Кефей своїм дитячим голосом.

Цікаво, яке на вигляд його п’ятнадцятирічне тіло. Чи став він високим, як Ніколас? Коли так, рапіра би не годилася більше як зброя.

Вона однаково не годилася. Кефей нею не користувався. Хіба часом вправлявся, наодинці.

Панна Жулі сховалася за ширмою, зашаруділа. Вона перевдягалася. Хлопчик висмикнув заколку з волосся і заховав у скриню з прикрасами й одягом, якомога глибше.

— Ми підемо до пані лікарки?

Напівдемониця щасливо засміялася, підійшла до дзеркала, придивилася до своєї шиї. Там був страшний синьо-чорний слід від укусу, і червоні плями на світлій шкірі. Коли зіграти на гобої, тіло повернеться до старого вигляду, рани щезнуть, переломи загояться. Хоч біль не скасувати, а втрачену кров не повернути.

Лікарка мала невеликий світлий кабінет. Вона приходила туди двічі на тиждень, та ще на вимогу власника будинку розваг, коли якась із працівниць мала травми. Лікарці було за сорок, вона пахла наперстянкою і понад усе любила слухати гобой. Панні Жулі на вигляд було тридцять.

Вони удвох прийшли до кабінету лікарки. Напівдемониця мала приємний вигляд у простому зеленому вбранні, без косметики, так їй пасувало найбільше. Червона зірка була яскравою на світлому гладкому чолі. Панна постукала нігтями по одвірку, зачекала дозволу й відчинила. Кефею подобався кабінет, тут пахло цілющими травами. Єдине справді чисте місце в будинку розваг.

— Жулі, Кефею, — лікарка кивнула.

Вона рідко різала і припікала рани, радше давала мазі та цілющі відвари. Подейкували, що наставницю лікарки вчила цілителька. Кефей вірив у їхнє існування, бо коли є демони й напівдемони, то мають бути також якісь світлі істоти.

Лікарка посадила панну Жулі на стілець, оглянула її шию, кивнула Кефею. Той витягнув рідину, що знезаражувала, бинти й мазі.

— Твоя родимка така чарівна, — вказівний палець лікарки торкнувся зірки на чолі напівдемониці.

— Хі-хі-хі! — панна Жулі зашарілася.

— Мусиш потерпіти, буде неприємно, — лікарка забрала в Кефея рідину для знезараження.

— Коли це ти, мені не боляче.

Панна Жулі усміхалася, тримала голову схиленою, щоби було зручно обробляти її шкіру, мастити страшний укус.

🝐

Хань Ін зіщулився, бо злякався погляду Тянь Бао. Принц не міг розтулити рота й відповісти на питання старшого брата. Поріз на шиї запік сильніше. Юнак важко ковтнув, у горлі мовби був клубок. На щастя, охоронець усе роз’яснив. Після звіту Тянь Бао перепитав:

— Ви віддали Севастіану тим людям? Єдину відому нам цілительку?

— Там, там було багато воїнів. Сестра й Кефей могли постраждати, якби охоронці билися за них. Тіану навіть байдуже, що наш брат — Їхня Імператорська Величність, — Хань Ін затулив рукою рану на шиї. Її обробили ліками, крові не було. — Я наказав йти в селище, бо хотів спитати в тебе поради. Я нічого не смислю в таких справах.

Вбрання Тянь Бао було пошарпане, залите кров’ю. На поясі висіла смужка тканини, на неї були нанизані білі браслети з багряними плямами. Брат сказав, воїни, що забрали Севастіану, служать королю Пустинних Земель. Можливо, Маяпан таємно співпрацював із проклятим королівством. Хань Ін розплакався.

— Вирушаємо на Палацову гору. Треба повідомити Їхній Імператорській Величності, — Тянь Бао вийшов за двері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
06.01.2023 10:15
До частини "8. У будинку розваг."
Аааааааа! Тепер я знаю, хто насправді Альтаїр, і я дізналася про це швидше, ніж інші хатіківці, ехезезехе 🥰 Дякую, авторко, цей розділ був дуже атмосферний, я маю натхнення і йду щось напишу.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше