9. Милуватися квітами.

Ніколас стрибнув у криницю за Севастіаною з Альтаїром. Принцеса намагалася повернути демона до життя, натискала складеними руками на його грудну клітку, потім затуляла пальцями ніс дитини і видихала повітря, ротом у рот. Ніколас уперше бачив такий спосіб зцілення, хоч роками супроводжував Лусі.

Коли демон отямився, Севастіана напоїла його своєю кров’ю. Щоб не привертати увагу, вони не зупинилися в заїжджому дворі, Ніколас винайняв будинок на околиці містечка. Господар не пхав носа в чужі справи, поки отримував золото.

Чоловік подав руку Севастіані, підвів її до столу, підсунув їжу. Ймовірна смерть несправжнього Кефея нашкодила їй, і Ніколас гнівався на демона, той змусив принцесу непокоїтися.

— Ваша Високосте, як ви наказали, я передав звістку на Палацову гору. Про те, де ми. Гадаю, посланець уже доправив повідомлення.

— Дякую.

Севастіана з’їла кілька ложок каші, випила воду й повернулася до Альтаїра. Він проспав майже добу. На вигляд демону було вже років тринадцять, не десять. Вбрання стало замалим. Ніколас купив і приніс одяг на дорослого чоловіка, бо знав, що Альтаїр виросте більшим.

— Ви теж поспіть.

— Ваша Високосте, я не залишу вас із ним. Демон може бути небезпечним. Він хотів у Материнський світ, але не зумів подолати бар’єр, і тепер я не знаю, чого чекати.

Принцеса глянула на Ніколаса болісним поглядом, міцно стиснула губи, ті аж побіліли. За хвилину сказала:

— Ви знали, що він демон. Ви дозволили Кефею ризикувати життям? Для них перехід у Материнський світ смертельний!

— Я не знав, що демонічним істотам це заборонено. І він не Кефей.

Севастіана схилила голову на груди Альтаїра. Вона часом слухала його серце, відколи відвернула смерть хлопця.

— Він перебрав зовнішність та ім’я дитини, яку я пам’ятаю. Малого з монастиря. Кефей був добрим, якщо він вчив його справі меча, можливо, Альтаїр теж не лихий. Та хіба можна демону довіряти?

— Розкажіть мені. Що знаєте про Кефея і Альтаїра.

🝐

За свої двадцять із лишком Тіан уперше відчув таке гірке розчарування. Опікун, що був до нього добрим, і брехливий лікар не могли бути одним.

— Як почуваєшся? — поцікавився пан Марчел.

Тіан зціпив зуби. Рана не кровила. Однак від руху екіпаж гойдало, кожна вибоїна на дорозі відгукувалася болем під пов’язкою. Хлопець поранив себе в живіт, у безпечній ділянці, але глибоко, щоби вкрасти час і увагу опікуна. Як він і сподівався, Їхня Високість втекла.

— Капусточко, ти гніваєшся? Я мусив використати форму військових королівства. Я сподівався спрямувати гнів Імператора на Маяпан, поки ми будемо в дорозі.

Тіан калатнув до стіни екіпажа кайданами, що тримали його руки за спиною. Везти конем зв’язану й поранену людину було би тяжко, пан Марчел не хотів, щоби він зазнав додаткових травм. Навіть зупинився у заїжджому дворі, зашив рану. Від того хлопцеві було ще гірше. Ненавидіти легше, коли з тобою жорстокі.

— Поговори зі мною. Тобі цікаво, звідки ти взявся? Можеш спитати, — лікар усміхався. — Ще трохи, і я почну розмовляти з повітрям, як володар Пустинних Земель.

Пан Марчел стверджував, що не знає нічого про його походження. Та Тіан уже зрозумів, що лікар брехав усім і всюди. Хлопець прохрипів:

— Це не означає, що я пробачу вам. Отже, звідки я?

— Як я і думав, голосові зв’язки постраждали. Не змушуй мене знову використовувати сонний порошок, у тебе вже побічні дії. У голові не паморочиться?

Лікар застосував порошок, коли Тіан намагався втекти. Після приймання тіло стало слабким, у горлі пекло.

— Не я вас примушую. Ви — мене. Відпустіть. Якщо я хоч скільки важив у вашому житті.

— Дурненький, ти — найважливіша людина в моєму житті. Як я згадував, забрав я тебе з Пустинних Земель. Але маю сумніви, що ти там народився. Не лише через риси, типові для жителів Цину й цю дивну барву райдужок. Головна причина моїх сумнівів — жінка, що залишила тебе. Вона чужинка.

Тіан чекав продовження, та пан Марчел лише розглядав поле за вікном. Врешті хлопець спитав:

— І що то була за жінка?

— Спершу я вважав її доброю бабусею, — лікар розсміявся. — Моя наставниця роками доглядала звіринець цієї господині, у Пустинних Землях. Я допомагав. Господиня часом прибувала й досліджувала тварин і людей. Я прибирав, що від них залишалося. Одного дня замість кісток і м’яса я виявив кілька служниць зі скрученими шиями й тяжко поранену дитину. Хлопчика.

Тіан із раннього дитинства мав тонкий рубець над серцем, смугу з великий палець завдовжки. Якщо не знати, можна й не помітити. Коли він ознайомився з інструментами пана Марчела, був упевнений, що то слід від скальпеля. Однак опікун заперечував, що колись різав його.

— Я вчився лікарській справі. Зашити було легко. Загоїлося швидко. Я боявся, твоє здоров’я буде погане й ти довго не протягнеш, але глянь на себе, — чоловік щасливо всміхнувся. — Якби не я, ти б помер. Тому твоє життя належить не твоєму дурному кронпринцу, а мені.

— Я не залишуся з вами, пане Марчеле.

— Любий хлопче, я так добре тебе виховав! Ти досі звертаєшся до мене з належною повагою, ха-ха!

Опікун був добрим до нього, але вчинив підло й жорстоко. Тепер на Тіані клеймо зрадника. Слова пана Марчела про «найважливішу людину» — чергова брехня. Коли любиш, не робиш боляче.

Тіану залишилося лише розпитати якомога більше, потім передати інформацію Емілу. Він не спокутує помилки, але стане в нагоді.

— Звідки ви дізналися, що принцесу спробують затримати в імперії? Маєте шпигунів на Палацовій горі?

Пан Марчел витягнув із торбинки гладкий круглий камінь.

— Це божественний артефакт. Користуватися ним виснажливо, але він дає змогу зазирнути, де за кілька днів опиниться те, що ти шукаєш. У майбутньому я бачив, що Севастіана полонена. Довкола були воїни імперії, пастки й кілька потужних артефактів. З такого місця я б не зумів її витягнути. Тож вирішив діяти швидше. Через моє втручання це майбутнє не відбулося. Щойно відновлю сили, я спробую знову зазирнути, де Севастіана.

— Перстень… звідки він у вас?

— Вкрала служниця кнурика. Щодо страждань Еміла, я збрехав, гадки не маю, що він думає про скасування заручин. І Маяпан, і Цин вважають нас ворогами, а через твою витівку Севастіана втекла. Ах, ти гадки не маєш, як неприємно звітувати тому божевільному монарху, — пан Марчел роздратовано цокнув язиком.

🝐

Альтаїр став схожим на молодого чоловіка зі сну про монастир. Хай яке його тіло, хлопчик, — чи юнак, байдуже, — живий і здоровий. Інша природа пояснювала все, — зміни його зросту та статури, особливості органів чуття, той жах, який трапився в Материнському світі.

Коли серце хлопчика спинилося, Сева діяла механічно. Зробила серцево-легеневу реанімацію, напоїла Альтаїра кров’ю, принесла до будинку. Але якась її частина, важлива, глибока, залишалася заціпенілою. Ніколи раніше Сева не бачила смерть.

Вона взяла Альтаїра за руку. Пальці його почорніли, нігті загострилися. У Вавилоні боялися і ненавиділи демонів. Ніколас казав, вони небезпечні, але її хлопчик був милим і ласкавим. Ніколи не шкодив, тільки допомагав. Отже, демони різняться, так само, як люди.

Волосся Альтаїра досі було шовковистим. Сева пригладила його, торкнулася пальцями темного, як і пальці рук, загостреного вуха. Сашко би сказав, як у ельфів. Сева всміхнулася. Від її дотику вухо ворухнулося, не активно, як у котів чи собак, але помітніше, ніж могло бути в людини.

— Прокидайся. Я не гніваюся.

🝐

— Вульпекула. Від сьогодні називай мене так, коли ми удвох, — протягнула панна Жулі. — Дітям демонів годиться мати зоряні імена.

Кефей поклав гобой біля руки панни Жулі, Вульпекули. Йому боліло в грудях від погляду на набрякле зап’ястя і сліди від мотузки. Напівдемониця мала конче зіграти на гобої, поки тіло не постаріло. Зараз їй було десь сорок на вигляд. Червона родимка Вульпекули була ще яскравішою на тлі хворобливо блідої шкіри. Молодий місяць на спині Кефея — таке саме тавро, успадковане від демонів.

— Якщо пані лікарка прийде сьогодні, побачить тебе такою, — пошепки сказав хлопчик. — Ти не хотіла, щоби вона знала, скільки тобі років.

— Якщо прийде, а жодної травми нема, теж здивується. Я вибрала для тебе нове ім’я. Альтаїр. Коли я помру, забери моє золото, мій гобой, і це ім’я. Нікому не розповідай, що причетний до спаленого монастиря і жив у будинку розваг. Ні, не так. Не розповідай випадковим людям. Але якщо хтось вартий довіри, ти можеш.

— Ти не помреш. Ти будеш грати на гобої завжди. І я буду.

— Гобой марний, коли грає людина. Я навчила пані лікарку, але вона не змінилася, тож одного дня помандрує за Туманне Поле. Я вирушу за нею, — Вульпекула усміхнулася, потім її очі звернулися до дверей. Кефей також чув кроки.

До покоїв забігла лікарка. Вона швидко дихала, за плечима мала зелену мантію, яку носили воїни Маяпану. На поясі жінки, замість торби з мазями, травами й бинтами, висів важкий меч. Лікарка за кілька кроків подолала відстань між дверима й ліжком, стягнула з плечей військову мантію, відстібнула й кинула зброю на землю.

Темне скуйовджене волосся вибилося з пучка на потилиці, між пасмами блищала сивина. Лікарка схилилася над ліжком, оглянула посиніле набрякле зап’ястя Вульпекули.

— Мені шкода. Я була в казармах. Повідомили тільки зараз… Кефею, принеси необхідне з кабінету, — лікарка віддала ключ.

То був не перший вивих Вульпекули. Кефей миттю збігав у кабінет, приніс дерев’яну скриньку. Лікарка витягнула пляшку, відкоркувала, і хлопчик з’їжився від запаху беладони. Вульпекула випила ковток, від болю.

— За ширму, Кефею.

Коли лікарка вправляла вивих і фіксувала руку, напівдемониця жалісливо хникала. Опісля, — Кефей бачив тіні на ширмі, — лікарка її обіймала й погойдувала.

— Пробач, що так пізно. Ми готуємося до походу. Мене навчають справі меча, щоби не була тягарем для воїнів.

— Не йди.

— Ох, Жулі… Лікарка не може відмовитися супроводжувати військо Їхньої Величності, такий наказ, — з-за ширми почувся звук поцілунку. — Мене відпустять зі служби після походу. Я повернуся і заберу тебе з Кефеєм. Ми помандруємо в Ґорію. Я вже говорила про це з власником будинку. Обіцяй, що підеш зі мною, і я швидко повернуся.

Лікарка довго вмовляла Вульпекулу, обіцяла піклуватися про неї та про Кефея. Напівдемониця відмовлялася. Лікарка не питала, чому вона зараз старша на вигляд, немов не помітила. Коли Вульпекула залишилася з хлопчиком удвох, зіграла на гобої. Рука загоїлася, а обличчя знову було молоде.

Кефей мовчав. Але Вульпекула сама пояснила: такі, як вона, не заслуговують таких, як пані лікарка. Казала, квітами можна милуватися, але не варто їх зрізати, бо вони зів’януть швидше, ніж судилося.

🝐

Валент увійшов у покої Хань Іна. Той різко схопився на ноги. Хоч принц був у безпеці, його погляд залишався стривоженим, під очима залягли темні тіні.

— Де ти був, Шень Лі?

Імператор поспіхом покинув брата, щоби віддати розпорядження щодо охоронця, який смів підняти меч на Хань Іна, і надіслати вимоги королеві Маяпану, — нападники мали на собі військову форму королівства.

Поріз на шиї юнака змушував Валента відчувати пекучий гнів. То була перша рана принца за сімнадцять років.

— Ти був у Їхньої Імператорської Величності? Тянь Бао ходив звітувати, брат-Імператор уже знає? — пошепки спитав Хань Ін.

Валент кивнув, він знав навіть більше, ніж розповів Тянь Бао, адже вже отримав листа від охоронця Севастіани.

— Ох, Їхня Імператорська Величність дуже лютий? Він такий добрий до сестри, тож може покарати Тянь Бао! Я теж винен. Треба було боротися за Севастіану, а ми… віддали її.

— Ви діяли правильно за тих обставин. Севастіана втекла з полону. Сьогодні я вирушу за нею, тож увечері не прийду.

— Ти?.. Ох, сестра повернеться, — юнак погладив себе рукою по грудях. — Добра звістка.

Хань Ін, із порізом на шиї, заплаканими очима, блідим обличчям, мав хворобливий вигляд, але всміхався. Валент підвів його до ліжка.

— Лягай, ти не спав. Завтра Севастіана буде на Палацовій горі.

— Не зможу заснути. Якщо Тянь Бао покарають… Хоч моє здоров’я вже добре, часом здається, навіть тепер моє серце може зламатися. Як гадаєш, варто піти просити Їхню Імператорську Величність, щоб не гнівався на брата?

— Генерал не виконав обов’язки й отримає відповідне покарання, але воно не буде надмірним. Зрештою, Тянь Бао також є принцом Імператорської сім’ї.

Хань Ін ліг. Валент сів поруч, затулив штору балдахіна. Принц натягнув укривало до підборіддя, червона смуга на його шиї більше не краяла серце Імператора.

— Щойно ти виходиш за двері, тебе наче й не було.

— У твоїх покоях залишається стільки речей, які можуть нагадувати, що я був, є і повернуся, — Імператор вказав на підвіску брата, що випиналася на укривалі в ділянці його грудей. — Цей камінь я привіз із Ґорії.

— Ти подорожував за межі Імперії?

— То була не подорож, похід. Військо відступало від західного кордону Ґорії на північ, до гірського хребта. Бої були виснажливі. Армія Пустинних Земель не дотримувалася жодної тактики, здавалося, їхнім основним завданням було закидати нас трупами. Військо Цину не звикло до таких методів бою.

— Ти, ти боявся? — пошепки спитав Хань Ін.

— Ні. Але я дуже мерз, — Валент розсміявся. — Я був молодшим серед воїнів, та й після життя на Палацовій горі не міг звикнути до холоду. Якось вночі я досліджував печери біля нашого табору. Підсвічував ліхтарем і спускався, хід був розлогий та плавний. Я опинився в гроті. А тоді мене щось схопило.

Хань Ін ахнув і перебільшено-сполохано глянув на Імператора. Валент поплескав брата по голові.

— Той літаючий демон був дуже галасливий, він із криками потягнув мене в заглибину в печері, до гнізда. Ліхтар часом вихоплював довгий хвіст, величезні перетинчасті крила, а тримав мене демон кігтистими багряними лапами. Щойно мої ноги торкнулися долівки, я спробував оголити меч, однак від холоду пальці не слухалися. Тож я здійняв його разом із піхвами і грізно закричав. Демон втік.

Погляд юного принца посоловів, напружені брови розслабилися.

— Я дослідив місце, де опинився. Гніздо зі шмаття і гілок було м’якше в центрі, мовби там демон спав. Під хрустким пожовклим листям знайшовся цей камінь. Він був теплий на дотик, навіть відігрів мої закоцюблі від морозу руки. Я забрав його і вибрався з гнізда. Згодом навіть столичні майстри не розпізнали камінь, який я знайшов. Та я часто носив його із собою, а надто — у холодні зимові місяці.

Хань Ін шморгнув носом.

— Ти знову плачеш?

— Ніхто тут не плаче, — жалісливо сказав юнак. — Ти подарував мені дуже цінну річ. Шень Лі, кому ти служиш? Я попрошу, щоби ти супроводжував мене в наступну подорож. Попрошу, навіть якщо ти служиш… брату-Імператору.

— Ха-ха! Особисто підеш і попросиш?

— Піду.

— Обіцяю супроводжувати тебе в наступну подорож, Хань Іне, куди б ти не вирушив.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Helen H.
09.01.2023 11:13
До частини "9. Милуватися квітами."
Треба було розділити цей розділ, бо я хочу поставити окрему вподобайку за кнурика і капустку, і окрему за Вульпекулу з лікаркою. Я в любові 💔
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше