Метро: Записки божевільного

МЕТРО: Записки божевільного

"Метро — це швидкий та зручний вид транспорту"

(с) Київський метрополітен

Сьогодні я, представник homo sapiens, найбільш численного на даний момент виду приматів, протягом 20 хвилин (!) не міг потрапити у вагон метро. Що таке метро і чому для мене такі важливі якісь двадцять хвилин, що зазвичай непомітно пролітають за книжкою в туалеті, я думаю, пояснювати моїм співплемінникам не треба. Проте я допускаю, що деякі представники мого виду, особливо незнайомі з або такі, що не користуються послугами метро регулярно, можуть бути недостатньо кваліфіковані в цьому питанні.

Отже, вранці метро подібне до річки під час водопою. Кожна особина охоплена нестерпним бажанням якнайшвидше пробитися до води й занурити в неї своє рило — або, в нашому випадку, влізти у вагон метро. Задні ряди напирають на передні, а передні, своєю чергою, напирають на тих, хто хоче вийти з прибулого вагона. Таким чином, особини на березі намагаються заштовхати тих, хто вже втамував спрагу, назад у річку — а ті, намагаючись вибратися з води, відтісняють спінених співплемінників від життєдайної вологи. При цьому далеко не всі тварини на березі знемагають від спраги — просто спрацьовує стадний інстинкт. Часом під час цього протистояння хтось падає — і тут уже спрацьовує інший інстинкт, нав'язаний суспільством, укупі з усвідомленням того, що упала особина заважатиме просуванню обох сторін. Тому упалому сотоваришу допомагають встати, а не затоптують. (Примітка: суспільство — це таке собі абстрактне стадо на великому ареалі, звичаїв та взаємовідносин у якому мають дотримуватися реальні стада цього ареалу. Однак часто реальні стада мають дуже мало спільного й переслідують інші цілі, ніж суспільство, яке вони, здавалося би, формують; а інтереси суспільства та окремого його представника часом взагалі протилежні).

Хоч як дивно, зазвичай найбільшу агресивність у метро (що, втім, поширюється на весь так званий громадський транспорт) виявляють представники старшого покоління. При цьому причиною зухвалої поведінки є зовсім не положення лідера або ватажка, а, швидше, навпаки. Імовірно, у цій ситуації старі особини свідомо чи підсвідомо хочуть відігратися за одні сторони життя в суспільстві, неприємні їм, за допомогою інших його сторін, що дають їм деяку перевагу.

Ще одним джерелом агресії та роздратування навколишнього стада є особини з яскраво вираженими симптомами отруєння. Подібно до тварини, що з хрипом рветься до води в надії загасити вогонь усередині й у агонії б'ється біля берега, ці особини поводяться неспокійно і привертають загальну увагу. Причиною такого отруєння є вміст у випитій особиною рідині речовини, до якої у виду homo sapiens ряду приматів існує незрозумілий потяг, як у кішок до валер'янки. Однак, це тема для окремої розмови, і, щоби не розпорошувати увагу дорогоцінного читача, я лише уточню, що для визначення цієї речовини часто використовується слово "алкоголь".

Таким чином, ми бачимо, що вранці (і ввечері) метро являє собою вкрай недоброзичливе й агресивне середовище проживання. Гадаю, у читача, незнайомого з подібним порядком речей, виникає резонне запитання: що же штовхає таких високоорганізованих істот, як примати, на подібну дикість?

Причина такої неприродної поведінки криється в такому дивному понятті як "робота". Робота — це місце, куди особина приходить незалежно від свого бажання і де робить не те, що хоче, або робить те, чого не хоче робити. Остання дика суперечність, своєю чергою, пов'язана з такими дивними й абстрактними речами, як "гроші" та "становище в суспільстві". Гроші є одним із породжень та умовностей суспільства і визнаються всіма стадами та в усіх ареалах як універсальний засіб обміну, хоча самі по собі нічого собою не становлять. Становище в суспільстві визначає ставлення навколишніх до особини, незалежно від її зовнішнього вигляду чи запаху.

Як правило, поняття "становище в суспільстві" та "гроші" відносно окремо взятої особини нерозривно пов'язані одне з одним. Саме це змушує приматів кидатися в річку, повну крокодилів, на очах у голодних хижаків, що з глибокою зацікавленістю спостерігають за ними із заростей. При цьому ніхто якось не замислюється над тим, що без води організм справді загине, а без такої формальної цінності, як "гроші" — ні. Але примати у своїй завзятості й упертості доходять навіть до того, що намагаються обгороджувати окремі ділянки водопою, називаючи їх своєю територією, попри навколишніх хижаків і те, що вище за течією хтось відмиває від бруду шерсть. (Примітка: це називається "бізнес"). Однак, це теж тема для окремої розмови.

Отже, я, самець виду homo sapiens ряду приматів, стою на платформі в надії опинитися серед щасливців, які під зав'язку наб'ють вагон наступного поїзда метро. Хочу зазначити, що це бажання не охопило і не взяло гору наді мною, зробившись на короткий проміжок часу сенсом усього мого життя; більш того, мені навіть не доводиться боротися з інстинктом першості, який незмінно спостерігається у більшості моїх співплемінників при виді жаданого вагона. Можливо, саме тому лише після п'ятого за рахунком поїзда мені вдається просунутися вперед на пару кроків.

І ось тоді трапляється те, чого ще не траплялося раніше. У мене на шляху опиняються троє: дорослі самець із самкою та їхнє дитинча. Дитинчаті вже років п'ять-шість — вік, практично адекватний загрозі життя в екстремальних умовах метро. Але ви, мабуть, ще не усвідомлюєте всього жаху мого становища, тому поспішу пояснити. Поки одні представники homo sapiens рвуться з вагона назовні, а інші заштовхують їх назад, трійця, що стоїть переді мною, вчепившись одне в одного, не може зробити ні кроку. А коли мої гнані інстинктом співплемінники заповнюють вагон, то з усієї трійці туди втискається лише один — і тут же відкочується назад. Таким чином, можливості пройти вперед у мене немає, а назад чи вбік мені не дає відійти щільно збите стадо в очікуванні своєї черги.

Думка про те, щоб відштовхнути тих, хто стоїть попереду, навіть якось не виникає в моїй голові, яка в мене, мабуть, все-таки не є всього лише однією з кінцівок, — зате думка про те, щоби звірячим риком сповістити сусідів про те, що треба-бо совість мати, пропустити особин із дитинчам, приходить. Очевидно, ніхто з тих, що продираються повз злощасну трійцю вперед, про це не думає.

Так чи інакше, коли їм таки вдається поїхати, я опиняюся досить близько до краю платформи, щоби мене спробували зіштовхнути вниз. Але інстинкт самозбереження — корисна штука, і протягом ще двох невдалих для мене поїздів я не даю цього зробити. А потім... потім мене вминають усередину вагона, здавивши з усіх боків так, що навіть дихати важко (тому що грудній клітці нікуди розширюватися). Але я ЗАДОВОЛЕНИЙ...

І ось тоді я вирішую: якщо вже всі з'їхали з глузду, чому б і мені цього не зробити?

[10.02.2005]

--------------------------------

Це — перший твір, від початку й до кінця набраний на комп'ютері. Спочатку я хотів, так би мовити, під свіжим враженням викласти те, що сталося зі мною вранці, і заодно проілюструвати своє ставлення до того, що твориться в метро в «годину пік». Потім цей задум став ширшим і глобальнішим, і робота над цим твором, запланованим як статейка або нарис, продовжилася на цілий день (із перервами). Що тішить, то це те, що за кілька годин роботи над ним я описав усе, що хотів, і як хотів. Тобто результат саме такий, яким я його хотів бачити. Згодом, звичайно ж, я виявив деякі недоліки та нерозкриті моменти, але їх (цих моментів) із часом набереться ще на один подібний твір. З приводу цього крику душі доречною буде фраза, здається, Жванецького: «Пишу, коли вже не можу не писати». Однак, будемо сподіватися, що в мене і своїх фраз не буде дефіциту, а то доведеться постійно сипати цитатами :) (Думка, звичайно, не нова, але актуальна).