Їх розлучила смерть

Спочатку постукали раз, а потім ще двічі, доки я не відчинила двері самотужки. На мене поглянуло знайоме обличчя Ілсе. Він відчутно схуд, обличчя набуло хворобливого відтінку, ледь тримався на ногах, та головне — хлопець був живий. Під його очима залягли глибокі синці, а самі очі…

— Чому вони стали блакитними? — прошепотіла я, міцно обійнявши хлопця. — Що вона робила з тобою у в’язниці?

Він також обійняв мене, але якось невпевнено. Дівчата переглянулися поміж собою та, мов миші, протиснулися в кабінет. Відверто кажучи, ми з Ілсе були не надто близькі, хоча й проводили багато часу разом. Коли буквально приміряєш шкіру іншої людини — все змінюється. Зараз ближчої людини за нього в мене не було. Так, він викликав демона, який вбив мого коханого. Провина хлопця була лише в тому, що він підкорився владі Леоніди. Ми всі підкорилися волі верховної.

— У тебе вони також були блакитними останнім часом, — зазначила Белла.

— Це відколи? — не повірила я. — Не було часу роздивлятися себе в дзеркало, але гадаю, я б помітила, що колір змінився.

— Коли я залишила тебе відсипатися в сховку Зігфріда, вони ще були карими, — знизала плечима жінка. — А зустрівши на кладовищі Тельфера, стали блакитними. Хто знає, чим ти займалася в катакомбах. А головне — з ким ти це робила.

— Гарне питання, — побелькотіла я, відстороняючись від хлопця.

— Пані Маджері, навіщо ви лізли в катакомби? — тихо прошепотів Ілсе змореним голосом.

— Я все потім тобі розповім, — відмахнулася я. — А поки мені потрібна ще одна маленька послуга.

— Яка послуга, пані Маджері? — втомлено спитав він.

— По‑перше, ніколи більше не називай мене пані. Ніхто у світі не бачив мене ближче, ніж ти, — посміхнулася я. — По‑друге, зможеш організувати екіпаж із візницею? Ми їдемо з цього клятого містя на захід.

— Де я візьму вам екіпаж? — розгубився він.

Вихопивши в Арабелли листа з печаткою Святого престолу, я вклала його в руки хлопця.

— Покажи це в стайнях і вимагай виконати останню волю матінки Леоніди.

— А якщо вони будуть пручатися, то поклич мене, — зверхньо додала Белла. — Я знайду потрібні слова.

Щось вона захопилася. Голос відьми від голосу Леоніди було майже не відрізнити. Присягаюся, якщо її почують у темному коридорі, то подумають, що стара повстала з мертвих. І як я цього раніше не помічала?

Ілсе кліпнув очима та сховав лист у кишеню сірої сорочки.

— І можеш забрати пакунок? Там особлива для мене річ, — поспіхом промовила я, потягнувши хлопця в будуар. Він легко підхопив коробку та покрокував до виходу.

— Рада, що ти зробила правильний вибір, — кивнула мені Белла. — Ось побачиш, західні гори ще зможуть тебе здивувати.

Це мало прозвучати підбадьорливо, але здивувань останнім часом було для мене забагато. Порожнє відро випало з рук Луїзи та покотилося по мокрій підлозі.

— Ви обіцяли мене навчити магії, а натомість просто залишаєте тут мити підлоги? — докірливо промовила Луїза.

— Дівчинко, ти не знаєш усієї ситуації! — вигукнула я. — Зі мною може бути небезпечно.

— Я вам не дівчинка, — серйозно промовило дівча, і в її очах затанцювали небезпечні золоті блискітки. — Ви знаєте, хто я, а я — хто ви.

Ви коли-небудь замислювалися: чому жінки стають відьмами? Звідки беруть силу творити дива? Де знаходять на це наснагу? Тільки не питайте про це священника, я вас благаю. Правди у його словах ви не знайдете, лише почуєте історії про дихотомію добра й зла.

Справжня магія ховається в кількості та силі пережитого. Усередині нас палає невидимий вогонь. Магія, яка не потребує жезлів чи заклинань. Вона народжується з нашого серця й думки, перетворює темряву на шлях, а сумніви — на силу.

— Гарна з неї вийде відьма, — розсміялася Белла, нахилившись до дівча. — Чимось нагадує нас із тобою в молодості. Така ж норовлива та знає, чого хоче.

— Ти не бачила мене малою, тож дарма таке кажеш, — відмахнулася я від Белли.

— Мені й не треба, я себе пам’ятаю в її віці, — замріяно розсміялася вона. — При монастирі відкривається школа. Чому б тобі не взяти дівчинку з собою? Якщо ви уклали магічний договір, то його треба виконати.

— Я схожа на вчительку? — скептично запитала я.

— Ти схожа на жінку, якій дуже потрібна допомога, — відповіла Белла, кивнувши на мою мітку.

— І я хочу з вами! — вигукнула Афродезія. — Я теж прагну вчитися, а не прибирати бруд та кров все життя!

— Ні-ні-ні, ніхто нікуди не їде! — вигукнула я, схопившись за голову. — Ви подуріли? Я в житті дітьми не займалася!

— Вона вже сказала: ми не діти, — похитала головою білявка. — Ми чародійки й хочемо у вас вчитися.

— Вільні руки ніколи не бувають зайвими, Мардж, — м’яко промовила Белла, поклавши руку мені на плече. — Ти передаси їм знання, навчиш усього, що знаєш, а вони тобі допомагатимуть.

— Ти здуріла? А як же їхні батьки? — перелякано закричала я, схопившись за голову. — Це ж не бездомні собаки якісь! Їх будуть шукати, а мене кинуть у буцегарню!

— Я сирота, — швидко відповіла Луїза. — Сестрі потім напишу листа, коли доїдемо.

— А від мене відреклися, — сумно додала білявка. — Мати померла, а батько ще дитиною віддав у храм і ніколи не провідував. Я бастард, на мене всім байдуже.

— Бачиш, — кивнула жінка. — Вони такі ж, як і ти: загублені душі, яким доля дарує другий шанс.

Від шаленого напору трьох підступних відьом у мене відібрало мову. У голові хаотично майоріли думки про майбутнє, яке я не обирала. Від мене вимагали дій та рішень, а мені просто хотілося згорнутися калачиком на ліжку й відгородитися ковдрою від цього буремного світу. Часу на роздуми не залишилося.

Якби про цю розмову писали в одному з бульварних романів, які так обожнювала гадюка Делія, це прозвучало б десь так: «Двері химерно скрипнули, виносячи мені остаточний вирок». Занадто драматично, чи не так? Мені ніколи не подобалася подібна словесна графоманія.

Арабелла має рацію: навіть звук молотка по кришці труни не завжди є вироком. Я ж якось пережила майже тиждень без своєї магії. І не просто пережила — подолала стільки перепон, оббігала пів міста та проповзла ще половину під землею. Останні кілька днів були більш насичені, ніж усе життя при дворі та в столиці. Я познайомилася з новими магічними напрямами, які кортіло випробувати, зустрілася з потойбічними створіннями — і залишилася живою.

— Екіпаж уже чекає, — сказав Ілсе, вириваючи мене з думок.

Скоріше за все хлопець збирався ще додати «пані», і тому зам’явся. Називати мене так я йому заборонила, а як кликати інакше він не знав. Дарма я благала зняти закляття з дверей. Так гарно сиділи з дівчатами, мов зі справжніми подругами після важкого дня: пили джин, обговорювали теорію магії та кляли Леоніду. Золоті хвилини, які вже ніколи не повернути. Якби кляте зілля не потягнуло мене за язик, і я не зібралася допитувати королеву…

— А щоб це змінило? — майнула в голові думка. — Мітка вже стояла на моєму плечі, коли я очуняла на підлозі коридору. Все від початку було вирішено без моєї участі. Почала Леоніда, продовжила Вів’єн, а закінчила Адель. Може, й справді варто спробувати взяти майбутнє у свої руки?

Двоє дівчат дивилися на мене великими очима. Цього разу Арабелла схибила — вони зовсім не були на мене схожими. Навіть у дитинстві я не вміла робити такі благаючі очі. Фіфа казала, що моїм поглядом можна було колоти дрова й пробивати стіни. Це мамина улюблениця Делія вміла зобразити що завгодно. Не ту відьму Анатоль посилав у театр.

— Наскільки великий екіпаж? — швидко спитала я, аби не передумати.

— Ми ж на захід їдемо, — знизав він плечима. — Вибив найбільший з можливих і з досвідченим візницю.

— Сподіваюсь, мене не заарештують прямо на виїзді з Пенефоріса, — прошепотіла я, перевівши погляд на дівчат. — Якщо вас не буде внизу до темряви, ми поїдемо без вас. Зрозуміли?

Дівчата радісно покидали порожні відра з ганчірками та помчали в темний коридор. Навіть дверей не зачинили. Дурепи. Враховуючи, що сонце вже майже закотилося, виконати мою вимогу було доволі складно.

Хай починають звикати. Вони ще не знають, до кого нав’язалися в учениці. Якщо навіть доволі розуміючу Фіфу всі вважали суворою наставницею, то що казатимуть про мене? Хай починають звикати. Бути доброю феєю та дарувати їм подарунки я не наймалася.

Я глибоко видихнула, зібралася з думками й вирішила спитати в Белли:

— Впевнена, що вони будуть варті моїх зусиль? Дівчата слабенькі, і якщо комусь із них відгукнеться стихія, я вже сильно здивуюся.

— Ти знайшла спосіб роздмухати силу мого сина, — загадково посміхнулася Арабелла. — Щось придумаєш.

Це були геть різні речі, але сперечатися я не стала. Прикривши понівечене волосся подарунком сестри Рози, я востаннє поглянула на себе в дзеркало. Ще тиждень тому на моєму чолі мала сяяти корона з діамантів, а тепер його прикрашав справжній відьомський капелюх. Майже такі самі малюють на гравюрах, коли хочуть комічно зобразити моїх сестер. Ілсе взяв сумку, яку, ніби в минулому житті, позичив мені Фредерік. Белла знайшла в столі Леоніди якісь гроші та поклала нам на перший час деякі речі.

— Йди перший. Хочу дати їм ще трохи часу на збори, — кивнула я хлопцю.

Він мовчки вийшов із кімнати, залишивши нас наодинці з павучихою. Чи, радше, з донькою великої павучихи? Байдуже. Родичі не визначають наше майбутнє. Тільки власні дії роблять із нас тих, ким ми є.

— Проведеш мене до виходу з храму? — спитала я у Белли.

— Ти ж знаєш, я не сентиментальна, — розвела вона руками. — Довгі проводи — зайві сльози.

Я обняла її, наостанок воліючи запам’ятати її запах. Вона була мов таємнича незнайомка в старому парку, чиї парфуми пахли солоним морським туманом, яскравим флердоранжем та гірким полином. Про що ти мовчиш, Белло? Про те, як це — тримати за руку того, кого вже немає, і вести нескінченну суперечку з самою Долею? Чи знайдеться ще один чоловік на цій землі, якому ти зможеш довіритися?

— Дякую тобі, Арабелла, що відгукнулася і пройшла зі мною цій шлях. Сподіваюсь, ти досягнеш омріяної свободи, — прошепотіла я їй на вухо.

— Вже досягла, — тихо відповіла вона. — Королева з Адель поговорили та вирішили, що пора залишити ворожнечу в минулому. Леоніда була коренем моїх проблем. Вона померла, забравши їх з собою в могилу. Я вільна і можу поїхати, куди схочу. Більше ніхто мене не переслідуватиме. 

— Я рада, що ти зможеш почати нове життя. Та краще перевір спочатку, чи справді Леоніда померла. Гадаю, нікому з нас не хотілося б побачити ще раз стару вирицю, — сумно посміхнулася я, — І ще є дещо: вона ніколи не вважала тебе найвеличнішим розчаруванням.

Арабелла різко відсторонилася від мене, ніби її вдарила блискавка. Я навіть була впевнена, що вперше в житті відьма не знала, що відповісти. Лише мовчки стояла та дивилася на мене з відкритим ротом. Підморгнувши їй, я зробила крок у своє нове майбутнє.