"ненароком"

Ти прийшов й ненароком ніж у спину запустив. Я не можу навіть заглянуть і краєм ока, з яким виразом обличчя ти це робив. Ти щиро вірив у кохання, молив у Бога крихту правди, і сам себе ти запитав: «люблю її чи просто граюсь, чому у почуттях я так вагаюсь, чому, коли кажу “кохаю”, сам себе від цього відрікаю».

Кажуть люде: правда — то є сила, але не кожен люд підвладний голосно сказать. Чи може їм це поки не дано понять. Кожен ранок і я знову не можу тайну розгадать, не можу знать, чого ж кохання спроможне людство помінять.

Але ж в повірʼях здавна кажуть, що кохання — це як божий дар, перевтілює потвору на без грішника святого. Напевне, мало я у всевишнього просила любовʼю мене обдарувать. Але я знову повелась на слово, а не на божу господать.

Мої благання — це для тебе як зірка в ясну чорну ніч: одна зірка ні чим не інша, ніж таких самих десятків тисяч. Але моє серце звикло піклуватись про схожих на моє серця, уберегти від бід і сум, яким вдасться обпаклюжить і горя страшного завдать.

І твоє серце повело в оману — в найтемніше й безіменне місце, де навіть Бог не зрушить з місця, бо для нього там його нема. Воно є для сотні інших, яким ти клявся у прощенні, другий шанс благав смертельно, аж попід ноги підпадав.

Але лиш я одна зосталась, що повірила в слова, бо так сильно закохана в твоє кохання я була. І в перший, в другий, третій раз я знову млію від образ. Життя — це вчення, ти не вчив, хоч скільки пояснити намагалась.

А ти знову кличеш Бога в поміч, наче він твоя опора, але він не чує твоїх слів, як ти не чув моїх молитв, не помічав мою ти тінь і обходив стороною. А потім знов до мене біг, обвіяний глибокою бідою. Хто ж, не як моє серце, прийме і не обійде стороною?

І знову й знову я обпечена тобою. Тут вже ні Бог не допоможе, ні твої вічні молитви, лише сама я винна в цьому, що знов довірилась тобі