Байки клубу "Опівнічник". Зона відчуження

****

Густий туман стелився між зруйнованими часом будинками, непомітно зливаючись із сірою смугою неба. Повільно ступаючи вперед, я пробирався порослою бур’янами подобою стежки. Одяг уже припорошила сиза мжичка, за спиною загрозливо збиралися густі дощові хмари. Очі гарячково вишукували знайомі орієнтири, проте дорогу до вцілілого будинку, який я вподобав для ночівлі у зоні відчуження, знайти так і не вдавалось. Бував я в ньому з десяток разів, проте зараз не міг знайти дороги навіть з навігатором, який, до слова, почав барахлити з самого початку походу. Я не панікував, просто раптово зрозумів, що остаточно заблукав, але визнавати це перед друзями, а особливо перед Уляною, що нічого не підозрюючи йшла за моєю спиною, не хотілось.

— З погодою ти геть прорахувався, — засмучено сказала вона, дивлячись собі під ноги. Її кросівки були перемащені в’язкою багнюкою й, швидше за все, наскрізь промокли. — А до привалу ще далеко?

— Ми вже майже прийшли, — збрехав я, розуміючи, що ночувати доведеться в першій-ліпшій хаті, яка трапиться на нашому шляху. Головне — перевірити її дозиметром, хоча в районі, де ми перебували, рівень радіації не повинен був зашкалювати.

Невдовзі ми таки натрапили на велику добротну хату у якої вціліли всі вікна. Було в її зовнішньому вигляді щось таке, що насторожувало, але я старався гнати від себе ці думки. Світловий день завершувався, рівень радіації був у нормі, а новий дощ вже накрапав не залишаючи нам вибору.

Поки ми з хлопцями вовтузилися із пошуками придатної для пиття води, дівчата прибрали купу сміття із свіжих пляшок від дешевої горілки та недопалків, які залишили наші попередники. Така дегенеративна поведінка туристів, що бували в Чорнобилі, засмучувала, проте наші розмови швидко переключились на обговорення локацій, котрі ми встигли сьогодні відвідати. Дівчата гортали фото з парку атракціонів та ті, що були зроблені на тлі депресивних краєвидів Прип’яті, хлопці жваво обговорювали артефакти, знайдені в підвалі пожежної частини. У кожного були різні враження, та, незважаючи на дощову погоду, всі були у захваті від Чорнобиля.

Вже не згадаю, скільки тривали ці балачки, та коли я вийшов на вулицю, щоб покурити, то із здивуванням побачив на затягнутому хмарами небі першу зірку. Повільно вдихаючи тютюновий дим, я розмірковував над таємницею, що не давала спокою останні місяці. Я точно знав, що хтось із моїх друзів — перевертень, і, якщо бути відвертим, то цей похід я влаштував саме для того, щоб вивести його чи її на чисту воду. Не знаючи, з чого почати, я загасив недопалок об імпровізовану попільничку зі старої консервної банки та повернувся до будинку, сподіваючись, що перевертень викриє себе сам.

Хтось із дівчат запалив свічки — непривітна до цього кімната наповнилась теплою атмосферою. Картопля, запечена у фользі, заманливо парувала, а поруч на столі лежало домашнє сало з часником. Артем розливав у маленькі паперові стаканчики якусь каламутну рідину із пластикової пляшки. Я пробігся очима по колу друзів, шукаючи вільне місце, і побачив Уляну, котра кивала мені, натякаючи, щоб я сів поруч.

Спочатку було трохи ніяково, та коли вміст паперового стаканчика, який простягнув Артем, обпік моє горло, хвилювання щезло, а думки, здавалось, прояснились. Бурхливі обговорення наших пригод, що розгорілися напередодні, змінили свій вектор і я непомітно спрямував розмову в бік моторошних історій.

— Чи вірите ви в існування аномальних зон? — раптово запитала Уляна.

— Ти серйозно? - здивувався я.

— А чому ні? Розповім історію про таке місце, а вірити чи ні — це вже справа кожного.

Вона загадково оглянула всіх, хто сидів навколо, та почала свою розповідь:

— Напевно, слід почати з того, що коли я була малою, батьки часто залишали мене майже на все літо в бабусі. Жила вона на околиці села, називати його не хочу, скажу лише, що знаходиться воно в Черкаській області.

Так сталось, що недалеко від її будинку був вигін, куди зганяли пастися худобу. Здавалось би, звичайне місце, проте бабуся наказувала туди не ходити. Спочатку я не звертала на це жодної уваги, та з часом почала помічати, що як тільки мова заходить про це місце, друзі стараються змінити тему бесіди.

Так після пропозиції піти на вигін, у першої подруги раптово починав боліти живіт, інша говорила, що забула вимкнути праску. Кожного разу була нова відмовка, а коли я розлютилась і прямо запитала в чому справа, то у відповідь почула лише:

— Там погане місце.

І на цьому розмова закінчилась.

Звісно, це ще сильніше розпалило цікавість. Того ж вечора я почала допитуватись у бабусі про вигін — і їй таки довелося розповісти правду, а разом з цим і історію, яка сталася з нею, коли вона була ще підлітком.

Так ось — за вигоном є поле. І якось вона пішла туди із трьома подругами збирати полову. Цю полову потім змішували з глиною, аби мастити такою сумішшю стіни в хатах, бо хати тоді були глиняні, а не з цегли, як зараз.

Коли вони назбирали полови, то ніяк не могли знайти дорогу назад. Розповідали, що в який би бік не йшли — скрізь було лише поле.

Дорослі були зайняті роботою і не помітили пропажі. Лише за кілька годин прабабуся зрозуміла, що щось не так і малих надто довго немає. Вона пішла до вигону та почала гукати. Дивним було те, що бабуся з подругами чули її голос, але не бачили, а прабабуся, своєю чергою, не бачила їх — хоча, по суті, вони знаходилися у чистому полі, де навіть немає дерев чи чогось подібного. Зрештою, вони пішли в бік, звідки лунав голос — і так знайшлись.

Спочатку ця історія не справила на мене враження, але буквально через кілька тижнів на полі біля вигону заблукала сусідка, яка прожила в селі все своє життя. Вона також розповідала потім, що куди б не йшла — скрізь було саме лиш поле.

Раз на кілька місяців я буваю в тому селі, але вигін і поле про всяк випадок обходжу дальньою дорогою. Отак от.”

— Ну ти й даєш! — не витримав я. — Тепер точно ніхто з нас спати не піде.

— Це ще дрібниці. Можу розповісти дещо значно страшніше — якраз на тему аномальних зон, — сказала Юля, загадково оглядаючи всіх навколо.

Світло від свічки, яка стояла всередині столу, повільно погойдувалося й у цій напівтемряві мені на мить здалося, що замість очей на її блідому обличчі зяяли дві чорні діри, наче у покійника. Від видовища ставало не по собі, і я на мить заплющив очі.

Напевно це через втому, — заспокоював себе я.

Тим часом вона продовжила:

— Вперше про цю історію я почула від діда ще у дитинстві. Вона настільки мене налякала, закарбувавшись у свідомості моторошними барвами, що я аж до сьомого класу боялася темряви та монстрів, котрі можуть у ній ховатись.

Того вечора все починалося як зазвичай, проте дуже швидко веселе сімейне застілля зі звичними історіями, які викликають щирі посмішки та ностальгію, плавно перетекло у заборонену площину моторошних оповідок.

Так сталось, що село наше знаходиться поруч із Чорним озером — так його називають місцеві. Інша його назва — Берестувате. З усіх боків озеро оточене густим лісом, котрий теж називається Чорним.

У 50-х роках там збудували секретну науково-дослідницьку базу. Запитаєте, що ж там досліджували? Було якесь каламутне офіційне пояснення, але ви ж розумієте — все не так просто.

Як вам той факт, що озеро має плавучі острови? Навіть його глибину не вдалось виміряти, водолази думали, що наткнулися на умовне дно, але воно провалилося. Під час цих досліджень потонув один із водолазів, і, звісно ж, його тіло так і не знайшли.

А ще місцеві розповідають про вогняні кулі, що з'являються над озером, у лісі та на болоті. Словом, історій подібного характеру про Берестувате безліч. І от радянські вчені майже 18 років нібито досліджували там мікрофлору води та Червонокнижні рослини, аж раптом одного дня закрили базу, а всі секретні документи вивезли.

Ці події ще більше роздмухали цікавість місцевих і породили нову хвилю чуток — мовляв, озеро є своєрідним порталом, котрий з'єднує наш світ із Потойбіччям.

Але цей самий вхід охороняють тіні — душі тих, хто колись тут загинув.

Так от, того вечора, під час застілля, мій дід, який все своє життя пропрацював слідчим у районному відділку міліції, й розповів про одну із найдивніших справ за час його служби.

Десь на початку 70-х, вже після закриття секретної бази, на територію озера пробралася компанія тутешніх студентів, які захоплювалися окультними науками. Під покровом ночі вони спробували провести магічний ритуал, який, за їхнім задумом, мав відкрити портал до Потойбіччя.

Кожен сподівався отримати містичні здібності, проте все пішло не за планом.

Коли дід приїхав на той виклик, то знайшов на березі озера лише тринадцять бездиханних тіл і старовинні окультні книги. Районний патологоанатом так і не зміг встановити причину смерті — лише бурмотів щось нерозбірливе про раптову зупинку серця. Здавалося, ніби тіні Чорного озера вирішили покарати тих, хто спробував порушити їхній спокій.

Була ще одна деталь, про яку згадував дід. Книги, які були при студентах, проходили як речові докази, але в ході слідства раптово зникли із сховища.

Перелякані до смерті обличчя студентів із порожніми, неживими очима снилися діду щоночі, проте як він не намагався, розкрити справу йому так і не вдалося.

Коли я виросла, то кілька разів бувала на тому озері. Навіть наважилась поплавати там на човні. І ось що я вам скажу: вдивляючись у бездонну поверхню води, здавалось, ніби порожнеча вдивляється в мене у відповідь.

Чорне озеро ретельно приховує свої таємниці. Тож, можливо, варто залишити все як є.

Проте я не збирався залишати все, як є, — я хотів дізнатись правду. Чи підозрював я Юлю? Звісно, ж! Ще на початку вечора вона сказала, що терпіти не може часнику. Всі знають — перевертні не переносять його запаху, бо він виганяє “нечисть”. Хоча, можливо, це був просто збіг… Я не був упевнений.

—Ти чого такий блідий? Це тебе Юліна історія так злякала? — жартував Макс.

—Ага, ще кілька таких історій — і кожен буде сцятися від найменшого шурхоту.

—Та ну! Чи готові ви почути справжній хоррор? — загадково запитав Макс, ховаючи посмішку.

Звісно ж, всі з нетерпінням чекали на його розповідь. Він повільно пригладив свої вуса і почав свою розповідь:

—Думаю, багатьох із вас у дитинстві відправляли до бабусі в село на літні канікули. Якщо так, то ви можете уявити, з яким трепетом і нетерпінням я чекав моменту, коли знову зустрінуся зі своїми друзями, купатимусь з ними на річці, допомагатиму пасти корів, байдикуватиму та займатимуся улюбленою справою — ловлею риби на місцевому ставку.

Але коли я нарешті приїхав, сталося не зовсім так, як гадалося. Один із моїх ліпших друзів, Сашко, поїхав на весілля до родичів у сусідню область, а кілька інших хлопців мали приїхати лише за кілька днів. Ще й погода, як на біду, зіпсувалась: не те щоб рясно заливало, проте періодично падав дрібний дощ, змушуючи мене нудьгувати на подвір’ї.

В один із таких похмурих днів я побачив, як стежкою, що проходила трохи далі від нашого будинку і вела через ліс до місцевого ставка, йшов дід Матвій, котрий жив по сусідству. Саме він свого часу навчив нас з Сашком рибалити, правильно готувати прикормку та підбирати снасті з наживкою для різної риби.

Тієї миті я не роздивився діда як слід, але впізнав його неквапливу ходу, картату синю сорочку та капелюха, якого він одягав, ідучи на ставок. Дід махнув мені рукою — ніби запрошуючи піти з ним. Я вже навіть відчинив хвіртку, щоб побігти слідом, та тут згадав, що бабуся суворо наказувала бути на подвір'ї. Якби вона дізналася, що я втік на ставок, то стовідсотково б мене покарала. Тож до кінця дня я самотньо тинявся біля хати.

Кілька днів по тому повернувся Сашко. Я запропонував йому піти на рибалку, але він відмовився. Розповів, як минулого місяця на нашому ставку втопився хлопець, і тепер ніхто з дітей не ходить туди без дорослих. Спершу я засмутився, а потім зрозумів, що це не проблема, адже ми можемо піти на ставок з дідом Матвієм. Сашко здивовано глянув на мене, а потім обережно запитав:

— Ти хіба не знав, що дід Матвій помер на початку зими?..

Досі не можу відповісти собі на питання — кого або що я бачив того похмурого дощового дня, проте впевнений: якби пішов тоді з “дідом”, з дна того ставка діставали б уже моє тіло.

Було помітно, що історія Макса нікого не залишила байдужим. Навіть Уляна, котра зазвичай ставилась до подібного зі скепсисом, уважно слухала розповідь, нервово погладжуючи маленьку підвіску, що прикрашала її шию — срібний півмісяць на тоненькому ланцюжку. Я й раніше помічав цю прикрасу, проте саме зараз побачив її наче вперше. В думках спливали фрагменти із старих форумів про різну нечисть. Наче як перевертні бояться срібла чи лише срібних куль? Або це писали про упирів? Думки плутались. Та якщо бути чесним — я ніколи всерйоз не підозрював Уляну.

Від цих думок мені страшенно хотілось курити, і я вийшов на ґанок. Із неба повільно сипалась дрібна мжичка — через цю вологу завісу темрява здавалася ще густішою. Я скривився: дощ точно не входив в мої плани. Потягнувшись у кишеню, я витяг звідти навігатор — він більше не барахлив. Я сунув його назад, і той з дзенькотом гепнувся об щось скляне. Посміхнувшись я згадав про освячену воду, яку взяв із собою на всякий випадок. Тепер це здавалося нереально безглуздим.

Чиркнувши запальничкою, я нарешті закурив. Дим наповнював легені, даючи відчуття нереального спокою та впевненості. Я знав, що колись це мене вб'є, але за все в цьому житті потрібно платити. Постоявши наодинці ще кілька хвилин, я повернувся коли, Марина, моя давня подруга, саме почала свою історію:

— Згадалося, як одного разу я приїхала в гості до друзів перед Різдвом. Вони ще були на роботі, тож я вирішила прогулятися вечірнім містом. Їхній район, був доволі спокійним — багато садочків та шкіл… І ось, тиняючись темними, засніженими вуличками, я згадала, що друзі розповідали мені про старовинну церкву, розташовану недалеко від їхньої квартири.

Церква знаходилась на території давнього монастиря. Але з часом, коли місто почало розростатися, монастир опинився майже в самому центрі. Монахи переїхали в інше місце, та служби в церкві досі проводилися.

І я якраз могла встигнути на вечірню.

Церква справді вразила мене — є щось неймовірне в старовинних будівлях....якийсь особливий плин часу, що всередині їхніх стін.

Людей на службі було зовсім мало, і я, під заспокійливе мерехтіння свічок, милувалася архітектурою, розписом на стінах і стелі. Та й сама атмосфера церкви напередодні Різдва здавалася якоюсь казковою.

Це тривало лише до того моменту, поки старенький священник не почав читати Псалтир…

Раптом з лавки піднявся малий — йому було десь п’ять-сім років. До цього моменту я навіть не помічала його.

І ось цей білявий, синьоокий хлопчик наблизився до священника і почав голосно кричати хрипким, пронизливим голосом дорослого чоловіка. Хоча, той голос міг належати і жінці — щось середнє.

Але він точно не міг належати дитині.

Мова була мені незнайомою — можливо, щось схоже на латинь. Раптово потік слів обірвався, і дитина почала гарчати, потім гавкати. І знову - говорити, кричати.

Якась жінка намагалася посадити ту дитину на лавку, але священник та інші відвідувачі храму були абсолютно спокійні. Тому я зробила висновок, що вони добре знають цю дитину — і подібне бачать не вперше.

Малий так само різко замовк, як перед тим говорив. Він наче обм'як в руках жінки й дозволив посадити себе на лавицю. Вже через хвилину він спокійно посміхався і перешіптувався з жінкою звичайним дитячим голоском… Наче нічого і не відбулося...

А я… мені було настільки страшно, що навіть складно описати цей страх… Наче стоїш один на один з якоюсь незбагненною небезпекою і незрозуміло, що або хто захищає тебе… і чи захищає насправді?..

Я простояла ще з кілька хвилин, намагаючись вгамувати паніку і перемогти переляк. Просто з впертості.

Але ті пару хвилин були для мене справжнім подвигом. Я пішла не дочекавшись кінця служби. І той день — напередодні Різдва — запам'ятала на все життя.

Розповідь закінчилася, а мені на мить здалося, ніби повітря у кімнаті стало важким — сповненим прихованого жаху. Гнітючу тишу порушувало лише ледь чутне потріскування свічки, яка відкидала на стіни довгі, зловісні тіні.

Раптом щось глухо стукнуло у шибку. Уляна мимоволі здригнулася, втупивши погляд у густу темряву за вікном. Було помітно, що й всі присутні трохи зблідли.

—Це лише вітер, — заспокоював я, хоча в голосі не було колишньої впевненості, — просто гілки старої вишні вдарились об скло.

Здавалося, що мої слова трохи заспокоїли всіх. Тим часом дощ посилювався.

Ви в школі німецьку вивчали? Як вивчали, то, мабуть, і вас змушували заучувати цей вірш Гейне. Я, у класі десь так восьмому, настільки вбив текст собі в бошку, що знав його як ото якесь дивне заклинання. Слова мовою, котру я так і не зміг нормально опанувати, здавалося, назавжди застрягли в пам’яті, але під кінець навчання, вже в універі, цей твір нарешті почав потроху забуватися… Не дивіться так на мене, це має стосунок до історії, трошки терпіння, і все поясню.

Ну так от, у цьому вірші, котрий “Лореляй”, переповідалася легенда про красиву жінку, що сиділа над річковою вирвою, розчісувала шикарні золотаві коси й співала. І оті, хто вів човна по воді, наче у трансі від співу, не звертали уваги на річкові пороги та й розбивалися на смерть. В моїй історії теж є чесання довгих кіс, проте, річки ніякої нема.

Це було літо після четвертого курсу і я мав провести його частину у двоюрідної бабці в селі. Хоч вона й була двоюрідною, але в дитинстві часто мене гледіла, тож я її сприймав за прям рідну-рідну.

У селі малася навіть невелика залізнична станція, тож я розраховував бути в хаті бабусі Ольги десь після обіду, ну максимум годинці о п’ятій вечора, проте графік поїздів в той день змістили через якусь аварію, і тому коли я таки зійшов на покоцаний асфальт єдиної платформи, то вже сутеніло. Ясна річ, освітлення вуличного практично не було. Єдиний ліхтар на все село стояв тут же – на пероні, але світив так тьмяно, що від того ставало якось не по собі. Типу, напівморок - це трошки страшніше, ніж повна темрява. Для мене - так точно.

Отож, пішов я навпростець, повз поле, аж бачу - наче віконце світиться при дорозі, попереду. А що ж то може буть за віконце, якщо раніше, скільки себе пам’ятаю, там стояла хатка-розвалюшка, закинута ще до мого народження? Підходжу ближче, - дійсно хтось ту хатку видно викупив, причепурив, подвір’я хоч і маленьке, але з квітами, доглянуте. А біля воріт, на лавці, сидить жінка й у руках щось тримає. Підійшовши іще ближче я розгледів, що то був гребінець, біленький такий, кольору кістки, гладееесенький. Водила вона тим гребінцем по волоссю - розчісувалася.

То була жінка геть молода і доволі, як то кажуть, ефектна. Волосся вона мала надзвичайно густе, довге і золотаве. Проходячи повз неї я, за сільською традицією, привітався, а вона підняла на мене погляд і зразу заусміхалася приязно так. Каже:

— Як тішить, що в нас в селі молоді побільшає. Ви надовго до сюди?

— Та ні, —- відповідаю, — на пару тижнів — бабусю провідую.

— Он як. Що ж, шкода, шкода. А може б допомогли мені, хлопчику, ось буквально на кілька хвилин. Там в коморі дещо маю, треба перенести, а мені ж, бачите - не під силу.

Говорить вона, а голос ну такий приємний - чисто мед. Я вже навіть сіпнувся в її бік, аж тут телефон в кишені задзвонив. Зв’язок хоч і поганенький, в тих краях був, а бабця Ольга мала старенький кнопковий мобільник. Дзвонила, бо хвилювалася, що я десь затримався. Я її заспокоїв, що уже йду, а жінці тій відказав:

—Вибачте, зараз поспішаю сильно, але завтра можу прийти допомогти, якщо ще буде треба.

—Та ні, завтра вже не треба, — відповіла вона, проте вже якось не так приязно, як до того.

Я знітився, попрощався, та дивна нова жителька в мій бік вже навіть і не дивилася. Я ж дійшов до родичів, а там і зустріч, і трошки посидіти, наїдки, питво домашнє - словом, не дуже вже й думав про ту золотовласку. Ліг спати - відключився моментально.

Ранок, щоправда, не задався - розбудила мене бабця, каже, вставай, в нас чоловік в селі пропав - вчора вийшов на ніч до хліва, перевірити худобу, і не вернувся. Поможеш шукать. То Сергій зник, я його трошки пам’ятав. Був, на диво, непитущий, надійний, словом, раніше отак не пропадав. Варіант загула жінка його одразу виключила. Поліція, звісно, прибула, але що там - дві людини в штаті на кілька сіл. Добровольці потрібні були на пошуки, щоб прочесати лісок, котрий простягався недалечко.

Мені випало йти разом з іще двома чоловіками, трохи старшими. Одного звали Петро, іншого… Іншого вже й не згадаю як, бо він був теж з нових. І ось той Петро ні сіло не впало і каже:

— Забрали, мабуть, Сергія.

Ну а ми з тим другим одразу розпитувати - хто забрав, та куди, та що? Спочатку, чесно кажучи, мене петрова відповідь більше розчарувала. Розказав він нам якусь дурненьку легенду місцеву. Типу, якщо вночі хтось зватиме з хати - не можна на цей зов виходити. Бо пропаде людина і не знайдуть ні тіла, ні речей, ніколи. А хто позве, куди забере - того він і сам не знав. Ми посміялись тільки. Але вже скоро мені було не смішно.

Тої ж ночі, після цілого дня пошуків, я, натомлений, лягти вирішив у літній кухні. Там якось було посвіжіше, ніж в хаті, яку я хоч і любив, а проте оця така типова вогкість, легкий запах плісняви трошки псували враження.

І от лежав я, лежав. Наче й втомився, але то була така дивна втома, коли спати хочеш, та не можеш. І раптом чую - хтось тихенько так у двері постукав. Спочатку подумав, що то мені здалося, але стукіт повторився, вже голосніше і наполегливіше. Я встав, бо думав, може то бабця Ольга щось хоче, потягнувся навіть, аби двері прочинити, аж тут, просто нізвідки, згадалася мені оповідка денна від Петра. Тож я, хоч і відчував себе ідіотом, все ж таки запитав:

— А хто се там?

Ззовні помовчали, потім почувся жіночий сміх, приємний такий, мелодійний.

— А кого б ти хотів? — спитали звідти, — Скажи - то та й буде, кого хочеш. Тільки двері відчини, будь ласка.

— Що за дурні жарти?

Я починав дратуватися. Чи це вже до мене може кого підіслали, аби розіграти?

— Та ні, ніяких жартів, хлопче. Це просто все сон. Ти - спиш. То відчини - подивися, що ж тобі насниться.

Я відкрив було рота, аби далі сваритися з невідомою жартівницею, аж тут зрозумів, що голос цей впізнаю. Так, так, ви вже здогадалися, по обличчях бачу. То вона була. От жінка, що з волоссям. Я коли це зрозумів, то аж ноги підкосилися. Намацав табурет біля печі, підпер якось ним двері, хоча вони й так на замку були - міська звичка моя.

Жінка ззовні знову помовчала, а потім і каже:

— Не відчиниш значить? Ну, розумний хлопчик, що ж. Поживеш ще трохи. Але, зрештою, всі вмирають. І ти помреш колись. Пам’ятай про це, сонечко.

Ну а далі запанувала справжня тиша. Тобто звичайна, як у селі влітку. Зі скрекотанням жуків і шумом вітру. Але у двері більше ніхто не стукав.

Наступного дня, набравшись хоробрості, я виходив на ту саму дорогу, якою йшов зі станції. До хатки сильно не наближався - було страшно, але й здалеку зрозумів, що там досі та сама закинута й напіврозвалена будівля, яку я з дитинства знав. Така от історія. Можете не вірити. Я б не повірив.

— Аж мурашки по шкірі!

— Точно! Якби зараз хтось постукав у двері — я б померла від страху, — сказала Юля.

Для хоробрості Артем налив нам трохи самогону — його вже майже не залишилося, тож він економив. Приємне тепло розлилося по всьому тілу, додаючи трохи хоробрості. Схоже, його зілля так діяло не лише на мене, бо й Уляна наважилася на розповідь:

—Мені цю історію дядько Гриць розповідав, а він трохи тойво, випити любитель, так що - хочете вірте, хочете - ні. Я от сама досі не знаю, чи вірю, але дядько клявся був що того разу, як все сталося, був тверезенький.

Ну, коротше, діло було так…

Одного вечора йшов дядько собі додому ґрунтовкою, що оминає його село. Ну як село, там і хаток то може з десятки три, але все ж таки - окремий населений пункт. Вишнівка називається. Так от, ця ґрунтовка, коли сухо - те що треба, а от коли дощі - розмиває її нормально так. А в одному місці вона пересікається з основною дорогою, що з траси на село завертає. Перехрестя таке собі виходить.

І от йшов мій дядько собі, йшов, було вже не те що надвечір, а навіть на ніч повертало, він тоді у полі затримався: підробляв трактористом і щось там його машинка застрягла, когось звали, якось витягали… Я в тому всьому не розбираюся геть, так що не скажу точно. Але вертався він додому - то вже темно було. Кажанчики пурхають близенько - простягни руку - вхопиш. Зірок - повне небо. І місяць, старий, висить собі помаранчевою напів апельсинкою. Доходить дядько до перехрестя і бачить - під вказівником, який в напрямку траси розвернутий, стоїть щось таке не маленьке, темніє.

Підійшов Грицько ближче - а то мішок. Великий, цупкий, сірий, увесь землею перемазаний. За обрисами - наче картоплі туди напхано, або ще якихось круглих овочів, чи може - яблук. Перевірити не було можливо, бо мішок той нащось не зав’язали, а зашили товстою ниткою - як на заводі пакування роблять.

Ну дядько мій роззирнувся вправо - вліво, хтозна, може то людина несла собі мішок, та відійшла у справах, за кущ якийсь, а мішок так лишила. Та ні - нема нікого, а кущики найближчі аааж за полем, далеко. Зиркнув дядько знову на той мішок. Думає, собі може забрати, додому? Нічийне ж.

Стоїть собі мішок, стоїть, але щось наче із ним не так. Наче трохи як вищий він став, чи не так нахилений. Та дядько на те одразу уваги не звернув, бо темно ж, то мало що людині привидиться. Дістав самокрутку, сірники - підкурив. Думає:“ Постою, хвилин п’ять, може хтось ще покажеться. Як ні - то мішок на плечі, і додому понесу.”

Курить він собі, курить, димок у безхмарне небо пускає. А Літо було. Тепло, вітерець легесенький, пахне свіжим чимось, як-то кажуть, аж жити приємно. Але дядькові якось от моторошно. Відчуття таке, неначе дивиться хтось на нього, і то - недобре дивиться. Придивляється. Десь за спиною зачаївся і обирає мить, коли кинутися. І так Грицько накрутився, що кинув папіросу, так і не докуривши. Повертається назад, аби до мішка йти - а той стоїть у нього під самими ногами. Дядько об нього заледве не заточився.

Але ж дядько пам’ятає, що від мішка відходив подалі, коли закурював, спеціально - щоби якщо хазяїн вернеться, не було схоже, що він, дядько тобто, крадіжку чужого задумав.

У дядька від несподіванки, як він казав, аж наче волосся на потилиці наїжачилося. І тут мішок ворухнувся. Ледь-ледь помітно, верхнім правим кутиком, як тварина вухом - мотнув.

Дядько навіть і не пискнув - так страшно стало, що голос у горлі застряг. Просто кинувся геть, так швидко біг, що аж сам потім не вірив, що людина може з такою швидкістю пересуватися. А як додому прибіг, жінка - тьотя Лєра - дивиться на нього, а він білий весь, труситься. Вона його за стіл всадила, корвалолу крапель тридцять накрапала, склянку у рота буквально пхнула. Він як трошки відходити від шоку почав, каже їй:“ Іди перевір, чи в нас всі двері закриті на замки?”. Вона здивувалася - хто ж літом в селі буде всі двері закривать, але бачить, що з дядьком таке, то й сперечатися не стала. Позачиняла, вернулась у залу. Тоді він їй усе і розповів.

Тьотя Грицьку, ясно що, не повірила. Вирішила, що він вже десь встиг на душу після роботи прийняти, хоча й не тхнуло від нього спиртом. А проте корвалол той запах міг замаскувати.

Отака від мене буде історія, чи правда, чи ні - самі вирішуйте”.

Розповідь Уляни змусила замислитись кожного. Дехто окинув її скептичним поглядом, але я знав: існують речі, які неможливо пояснити раціонально. Дивні події чи збіги, які трапилися з кимось із близьких — або навіть з нами особисто.

Я не планував розповідати цю історію, але Атрем жартівливо нагадав, що я — єдиний, хто досі приховує моторошні таємниці. У чомусь він був правий: дещо я дійсно приховував… Але про це пізніше.

Обміркувавши, з чого краще почати розповідь, я таки наважився:

—Розповім і я свою історію. Одразу скажу: жодних фото чи тим паче, відеодоказів того, що сталося, у мене немає. Можете не вірити — але сталося все саме так.

Отже, коли був ще шмаркачем, кожне літо проводив на місцевій річці-смердючці з пацанами з двору. Було у нас там “своє” місце — невеликий, схований за двома розлогими вербами пляж. Відпочивальники навідувались туди не часто, а рибалки— хіба що вранці або під вечір.

Була ще одна особливість: пляж знаходився поблизу чоловічого монастиря, за невеликим пагорбом у лісі. Коли туди підходиш, вид на сам пляж відкривався по мірі наближення до вершини того ж пагорба.

Протусили ми там половину літа — і все було б круто, якби не один випадок.

Одного дня, відійшовши “відлити”, я побачив з того ж пагорба, абсолютно голого чоловіка, що виходив із річки. Від його вигляну — та й самої ситуації — мені стало якось не по собі, ніби це не він, а я сам стою голий.

Чоловік мене не бачив, і я поспішив назад. Коли розповів про цю ситуацію хлопцям, вони не були особливо здивовані. Лише сказали щось на кшталт: “

— Ну, монах напевно, і що?

Втім, вони мали рацію. Вже за кілька годин я побачив того чоловіка знову. Босий, одягнений лише у довгу чорну рясу, підперезану мотузкою, він пройшов повз з кам'яним обличчям, ніби не помічаючи нас. Було в його рухах щось невловимо моторошне — таке, від чого в жилах застигала кров. І хоча на річку після того випадку ми ходили мало не кожного дня, на щастя, того чоловіка я більше ніколи зустрічав.

Але це ще не все. Забув згадати: біля того монастиря було невелике, проте дуже старе кладовище. На табличках, які збереглися, значились дати смерті ще з початку XIX століття, а самі написи були зроблені переважко румунською мовою.

І от, повертаючись одного осіннього дня з прогулянки, комусь із пацанів спала на думку дурнувата ідея — сходити на те кладовище вночі. Ця задумка всім здалася цікавою.

Вже не згадаю, що ми збирались там робити, проте наступного вечора, коли добряче стемніло, ми пробралися на кладовище. І яке ж було наше здивування, коли ще здалеку ми побачили, що на старих могилах світилися свічки.

Уявіть: сотні маленьких цяток, що колихаються на слабенькому вітрі, підсвічуючи своїм світлом столітні іржаві хрести. А ще був чутний наростаючий скрипучий звук, який зливався із коливанням свічок у один моторошний такт.

Ми якось всі разом заклякли — це явище здавалося водночас священним і демонічним. Заціпеніння спало, коли хтось із нас помітив людей у довгому чорному одязі, які стояли віддалік. Не одразу ми зрозуміли, що ці люди і є джерелом того дивного звуку.

Я навіть насмілився зробити один знімок на старий плівковий фотоапарат, але не став продовжувати. Десь глибоко у підсвідомості сиділо чітке знання: якщо вони нас помітять — нічим хорошим це не закінчиться.

Подібне відчуття, схоже, передалось і пацанам. Ми тихенько позадкували, а коли відійшли на достатню відстань, то рвонули додому і зупинились лише біля нашого двору.

Досі не можу знайти логічне пояснення тому, що ми тоді бачили. Знаходив на старому форумі статтю, що на Галичині 31-го жовтня, із настанням сутінків, люди йдуть на кладовище відвідати своїх померлих близьких та запалюють на їх могилах лампадки. Але я точно пам'ятаю, що це не могло бути 31 жовтня. Цього дня день народження в моєї мами.

Хтозна, були це сатаністи, чи так розважались місцеві монахи, які до слова були доволі каламутними типами. Але на тому розмитому знімку я впізнав обличчя чоловіка, якого бачив раніше у річці. Знімок, як і сама плівка, загубились десь у часі. Та при згадці про моторошний звук, який ми чули тієї ночі на кладовищі, по шкірі досі бігають крижані мухи.

Доки розповідав, ті забуті події спливали в голові яскравими кадрами, наче як у кіно. Досі пам'ятаю кожну деталь, запах, відчуття ніби це сталось вчора.

— Нічого собі! Ніколи б не подумала…

— Все так і було, після того я й почав цікавитись всілякою паранормальщиною…

Та вдаватись у подробиці я не хотів, тож, намацавши тремтячими пальцями пачку цигарок, попрямував у бік ґанку. Жадібно вдихаючи тютюновий дим, я вдивлявся у темряву. Відстань у десятки кілометрів від найближчої цивілізації зробила її справжньою, навіть трохи гнітючою. Чи, можливо, на моє сприйняття накладався відбиток гнітючих спогадів про дитинство?.. Я не міг відповісти на це запитання.

Позаду ледь чутно скрипнула підлогова дошка, і я на мить стрепенувся. Та це була лише Уляна. Вона мовчки чиркнула запальничкою і затягнулася. Дощ стікав по шиферу дрібними цівками, створюючи ілюзію відрізаності від усього світуя. Вона щось розповідала, та зміст її слів я вловлював слабко. Дим повільно стелився довкола, створюючи інтимну атмосферу. Я розумів — це накращий момент, щоб запросити її на побачення… Та вона якось раптом збідла та змінилася в обличчі.

— Там хтось є! Я бачила тінь, що промайнула між деревами.

Я насторожено вдивлявся у темряву, та зумів розгледіти лише розлогі дикі кущі, що легенько погойдувалися від вітру. Вони справляли моторошне враження та нічого незвичайного я так і не помітив.

— Нічого не бачу, — м’яко сказав я.

— Кажу тобі, я впевнена, що там хтось був.

— Можу сходити туди і перевірити, — запропонував я.

— Думаю, не варто, — вона роздратовано жбурнула недопалок у іржаву консервну банку, яку ми використовували у якості попільнички, і мовчки зайшла у будинок.

Романтичний момент було втрачено, і я не знав, чи випаде мені інший шанс.

Коли я повернувся у будинок, Юля почала ще одну розповідь. І скажу вам — це була одна з наймоторошніших історій, яку я чув того вечора.

—Розповім про Василівку — село, куди мене часто відправляли у дитинстві. За легендою, яка має історичне тло, місцевий поміщик Берюков мав трьох синів: Захара, Івана та Василя, на честь яких і були названі найближчі села (Захарівка, Іванівка та Василівка). Ходили чутки ніби він також мав дочку Благу, відповідно сусіднє село Благодатне — назване на її честь, але жодних підтверджень тому немає. Розповідаю це так детально, щоб далі було зрозуміліше.

У Василівці є річка Страшне. Так її між собою називають місцеві. Кажуть, що колись там втопилась панночка, яка тепер тягне людей за собою — на дно. В річці справді багато потопельників. Тих, хто йде під воду, врятувати майже неможливо — бо можуть затягнути на дно і рятівника.

Навіть у 2022 році коли села були під окупацією, траплялися дивні випадки.

Звичайно, цьому можна знайти більш раціональне пояснення: річка дуже глибока, має швидкі й холодні течії, і якщо виплисти на човні на її середину — дна там взагалі не видно, лише суцільна темрява.

Коли я була малою, бабуся забороняла туди ходити. Але хто ж стане слухати? Не раз тікала туди з сусідськими дітьми.

Одного разу ледь сама не втопилася. Зачепилася ногою за коріння чи ще щось подібне, а по відчуттях, наче щось мене тримало, та, на щастя, змогла випливти. Бабуся коли дізналась лише похитала головою та сказала, що то панночка мене на дно тягла.

Маю кілька історій і про сусідні села. В Іванівці є Будинок культури, при якому знаходяться бібліотека, спортзал, більярд та танцювальний майданчик. Ходили чутки, що його збудовали на місці старого німецького кладовища. До речі, якщо добре придивитись, там поруч у хащах дійсно можна побачити занедбані могили. Ви ж розумієте: подібне місце саме по собі має погану енергетику. Так ще й до всього — там поруч, у сараї, повісився робітник. От після того в Будинку культури почала творитися справжня чортівня.

Знайома моєї бабусі, яка працює в клубі, розповідала, як після того випадку проводка почала ні з того, ні з сього мерехтіти. Звісно, можна списати неполадки на не, що сам будинок старий, але траплялося це виключно вночі.

Бувало, кулі на більярдному столі самі собою починали рухатися — ніби хтось невидимий грав ними. Іноді в абсолютно порожньому приміщенні лунав звук чиїхось кроків. Бабусина знайома розповідала, як кілька разів у темряві бачила того робітника, котрий повісився.

Тут, звичайно, могла відіграти роль бурхлива уява жінки, втім, багато з тих “щасливців”, котрі залишались у клубі наодинці, пізніше казали, що їх охоплювало важке відчуття — ніби хтось, або щось стежить на ними з темряви.

Також бабуся розповідала, що у цих чотирьох селах є по одній відьмі, і кожна з них розшукує того, хто вбив їхню сестру. Не знаю, чи є в цих словах хоч краплина правди, але якось один хлопець з нашого села згадував таке:

Йшов він вночі безлюдною вуличкою. Кругом тихо: чути лише власні кроки та спів цвіркунів. Небо було ясне, зоряне — таке що дорогу видно добре, хоч на тій ділянці ліхтарів майже й не було.

І от йде він собі спокійно, аж бачить одну місцеву бабусю. Впізнав її одразу — через хворобу була вона дуже згорбленою. Стоїть бабуся спокійно, на місяць дивиться. А коли хлопець наблизився й привітався, вона лише мовчки глянула на нього — червоними очима, з перекошеним від злоби обличчям.

Він розповідав, що таких жахливих, абсолютно червоних очей просто не могло бути у нормальної людини. Здавалось, ніби у ту бабусю вселилось щось демонічне. Хоча сама по собі вона було дуже доброю та привітною. Після того хлопець ще довго обходив ту дорогу, і саму бабусю стороною.

Ну от, напевно, і все.

Після історії Юлі пролунало ще кілька розповідей, але я не запам’ятав жодної. Все думав про Уляну та те, як непомітно вислизнути на вулицю. Дощ за вікном майже вщух — потрібно було поспішати. Я перевірив кишені та повільно підвівся з-за столу. Вже на виході на мить зупинився, окинувши поглядом друзів: вони активно обговорювали історію, не звертаючи на мене жодної уваги. Я пришвидшив крок — потрібно було поспішати.

Перші кілька десятків метрів йшов у цілковитій темряві, боячись зламати собі шию. Наважився увімкнути ліхтарик лише тоді, коли переконався, що мене ніхто не бачить. Тьмяне світло боязливо мерехтіло, болото під ногами неприємно хлюпало, проте відстань до точки, котру показував навігатор, швикдо скорочувалась — залишалось пройти менше кілометра. Непроглядна темрява довкола не лякала — я не раз блукав бездоріжжям під час минулих походів. Тиша здавалась неприродною, наче все навколо застигло, заснуло мертвим сном.

В якийсь момент я застряг. Витратив хвилин десять, щоб вибратись із метрових хащів — щось схоже на будяк чіплялося до одягу, пілки заплутувались під ногами, силячись повалити мене на землю. Коли залишилось якихось метрів сто, за спиною почувся тріск зламаної гілки. Я на мить закляк. Та пізніше заспокоїв себе: мабуть, це була пташка або якась дрібна тварина. Для певності я трохи зачекав, та навколо було тихо. Пройшовши ще кілька десятків кроків, я нарешті побачив місце, куди вів навігатор: одиноку похилу хату, з проломаним від часу та негоди дахом. Вона зустріла мене скрипом підлогових дощок та запахом цвілі. Та мені було байдуже. Я кинувся у дальню кімнату, де під купою радянських книг був захований предмет, за яким я сюди й прийшов.

Розібравши купу макулатури, я витяг ганчірку та обережно розгорнув її. Він нікуди не зник — і чекав мене. Чималий камінець, антрацитового кольору, посічений дрібними тріщинами схожими на кров'яні судини. Я знайшов його під час минулого походу в Чорнобиль кілька місяців тому, коли ми з моїм давнім другом Черепом, випадково натрапили на незайманий радянський бункер.

Такі дива досі трапляються, якщо добряче заблукати і впасти в підземний люк. Так от, у цьому покинутому бункері було чимало різних журналів із записами про незрозумілі дослідження — частину із них ми взяли з собою прихопивши й цей камінь. Та він виявився до біса важким, і жоден з нас не горів бажанням тягти його у рюкзаку десятки кілометрів до найближчої цивілізації. Тож ми залишили камінь тут, аби повернутись за ним пізніше.

Журнали сховали у Черепа вдома. Але через тиждень він зник. Спочатку я думав, що він пропадає в одному із схожих походів, та пройшло вже кілька місяців, а він так і не з'явився у мережі. Навіть не знаю, що й думати…

Обережно сховавши камінь у рюкзак, я вийшов із скошеної на бік хати. Не встиг пройти кілька десятків кроків, як почув тріск гілок та протяжне виття, схоже на вовче. З переляку, хотів бігти назад до хати, та дорогу мені перегородив велетенський вовк — удвічі більший за звичайного. Перевертень, у цьому я не сумнівався, він загрозливо гарчав і скалився.

Не встиг я отямитись, як він кинувся в мій бік та одним помахом пазурів роздер штурмову куртку. Тієї миті я вже прощався із життям, та раптом із кущів показався інший вовк — значно менший, але на вигляд доволі агресивний. Із оглушливим риком він кинувся на перевертня, що напав на мене. Зав'язалася жорстока бійка, і я розумів, що це мій шанс втекти.

Та менший вовк врятував мені життя, і він був значно слабшим за перевертня. Я мусив допомогти, бо знав, що якщо він програє, то, у кращому випадку, мене збиратимуть по шматках по всьому Чорнобилі.

Схопивши здоровенну палицю, я добряче гепнув переверня по спині, та здавалось, він навіть не помітив цього. Доки я бив його палицею, він вже вчепився зубами у плече меншого вовка.

І тоді я вдався до відчайдушних заходів. Схопивши пляшечку з освяченою водою, я вилив її вміст перевертню на спину, стараючись, щоб вода не потрапила на меншого вовка.

Я очікував чого завгодно, що це жодним чином не подіє, чи що спина перевертня миттєво вкриється здоровенними червоними пухирями та звідти повалить білий дим. Натомість він протяжно завив, та підібгавши хвоста, як побитий собака, зник за найближчими кущами.

Менший вовк був поранений, із його плеча сочилася кров. Він підхопився на лапи та шкутильгаючи кинувся тікати. Діставшись зони хащів він на мить обернувся перш ніж зникнути у темряві. Наші очі зустрілись і тоді я все зрозумів. Я вже бачив цей погляд раніше, тому впізнав.

****

Думаю, мене не було кілька годин, бо коли повернувся до хати, де були друзі, всі вже давно спали. Я заліз у теплий спальник, і хоч мав безліч думок і запитань, від втоми майже одразу заснув.

****

Ми вийшли на маршрут, коли промені сонця ледь торкалися верхівок сосен. По землі стелився туман, додаючи тутешнім пейзажам особливої гнітючої краси. Ми пробирались крізь бездоріжжя, і роса добряче промочила наші штани та черевики. Та вже недалеко мала бути покинута дорога, і, якщо пощастить, був шанс до настання темряви дістатись автівок.

Спочатку я йшов першим, проте вже через годину почали даватися в знаки додаткові кілограми, які я ніс в своєму рюкзаку. На одному із привалів я добряче відстав і зрівнявся з Уляною, яка йшла однією із останніх. Якийсь час ми мовчали. Вона нервово погладжувала сріблястий півмісяць, що прикрашав її шию.

— Це дійсно срібло? — запитав я, вказуючи на підвіску.

— Ні, це медичний сплав.

— Я так і подумав.

Вона відвела погляд. Я розумів, що запитання було максимально дибільним та не знав що сказати.

— Покажеш рану?

— Нічого показувати, рубець вже майже затягнувся, — сухо сказала вона, та в її очах читався страх, — але іншому пощастило менше.

— Хто він?

— Звідки мені знати? Я побачила тінь у кущах, а коли ти зник, вирішила для безпеки піти за тобою.

— Думаю, ми зайшли на його територію. А можливо, він з самого початку відчув тебе… Вже не дізнаємось.

— Тепер ти мене зненавидиш…

Вона сумно дивилась собі під ноги, а я набрався сміливості і нарешті її поцілував. У кожного свої недоліки, та я не хотів, щоб вони руйнували наше майбутнє.

Велика подяка за наданий матеріал для написання байок myxexexeo, Ксенії, L.K. та Веронікс!