Каменем

Він знав як закипала кров. Відчував вогняні потоки, що розливались його тілом, обпікали, розжарювали, плавили все, що траплялось їм на шляху. Проникали в кожну клітину, перетворюючись на суцільний біль. Розривали пекельними спазмами шлунок, тикали вогняними спицями печінку та заливали гарячою жовчю горло. Різали на шмаття нирки та вибухали величезними бульбашками сечового окропу в міхурі. Повільно стискали розпеченими лещатами серце та монотонно кололи голочками скроні.

Всеосяжний, в усіх можливих проявах та відтінках, біль. Оце і все, що він міг відчувати. Тіло не слухалось, наче і не було у нього тіла. Нічого не було. Залишилась тільки частина свідомості, що відчувала всю глибину болю та пам’ять, що зберігала спогад. Один-єдиний спогад.

Кров. Її багато. Розбризкана по стінах, повільно стікає на підлогу, капає зі стелі на кашу з мізків, кісток та одягу, що залишилась від його друзів. Він бачить її - сиву та розпатлану, згорблену стару в кутку кімнати. Крізь нерозбірливий шепіт тільки «станеш, москалику, каменем» долітає до вух. Солоний присмак крові обпікає горло та накриває першою хвилею болю.

Фото з інтернету