Холодне щастя.

Розкажу вам історію, яка одного разу сталася зі мною.

Я страшенно люблю морозиво так, що це словами передати неможливо. Люблю ласувати різним морозивом: і ніжним пломбіром, і насиченим шоколадним, із соковитими ягодами і горіхами, у хрусткому ріжку, чи делікатне на паличці, чи давній вид у стаканчику, про який вже, як виявляється, у деяких країнах вже не знають.

Навіть полюбляю спробувати екзотичні поєднання, наприклад, морозиво зі смаком лосося. О, так, це я ніколи не забуду, як і не забуду той день, коли я з'їла нереально багато солодкого холоду, як прийнято за один раз їсти одній людині.

Це було на мій день народження. Тато сказав, що в подарунок готовий виконати мою мрію, а я забажала цілий день їсти багато різного морозива. І що ж було робити таткові, коли дав слово своїй коханій, єдиній донечці? І він влаштував мені райську насолоду. Це були різноманітні пакунки найкращого у світі десерту: від тих, що перераховані вище, до кілограмових коробок. З яким же задоволенням я це все смакувала! і не забувала ділитися і пригощати рідних, та ніхто не їв так багато, як я, вони швидко втамовували свої смакові потреби, а я побила, мабуть, всі рекорди. Шкода, що це ніхто не зафіксував, то можливо б увійшла в книгу рекордів...

Хочу сказати, що ця історія не про те, як розболівся живіт, зовсім ні, навіть навпаки він не болів і зуби не боліли, принаймні саме тоді...

В той день я була така щаслива! Бо ж це неймовірне відчуття, коли ти їси стільки, скільки хочеться тобі твого улюбленого десерту! А ще кажуть, що морозиво містить гормон щастя, тож уявіть яка ж я була задоволена.

Та наставала ніч і святкування закінчились. Розійшлися ми по своїх ліжках. Та серед ночі я прокинулась від холоду і з думкою «ото мабуть дощ буде» зачинила вікно і взяла собі з шафи ковдру.

До слова, це було літо, вдень стояла спека, в яку ще приємніше охолоджуватись морозивом.

Зранку мене розбудили сонячні промінчики, які грайливо зазирали в моє віконце, а від дощу і сліду не було. «Фух, трохи потепліло», — втішилась я. Та моя радість була недовгою: поки зробила у ванній ранкові процедури, то так змерзла, аж всю трусило. Вдягла теплий спортивний костюм і пішла снідати. А мама аж тарілку ледве з рук не випустила, побачивши мене.

— Що це ти спаритись вирішила? — витріщивши на мене свої блакитні очі, від яких йшли промінчики тепла, промовила вона.

— Та чому ж спаритись, — якось розгубилася я. - щось похолодало...

Мама ретельно просканувала очима кожен мій міліметр і ніби чимось була стривожена. Але після теплого чаю я трохи зігрілася.

Вийшовши на подвір'я, глянула на градусник, бо цікаво, до якої позначки опустилась температура. Але градусник мабуть зламався, бо показував +28. А ще вітерець легенький віяв, і я думала: невже це він ніс холод? Бо буває ж таке, коли південний вітер, то несе тепло, а північний — холод...

Поки я стояла розгублена у своїх думках, то й ставало тепліше, а можливо то ще ранок давався взнаки.

Скинула я навіть кофту, лишившись гуляти у футболочці. Та десь через годину небом напливли хмари і сонце вже несміливо, раз по раз визирало між ними. А моя шкіра, відчувши зміни, вкрилася мурашками і набула синюватого відтінку.

Весь подальший день, я провела в будинку. Накрапав дощик, а я, закутана в ковдру поверх теплющої кофти, пила гарячий чай. Між тим мама міряла мені температуру, яка була в нормі, та я і почувалась добре, мала сили, нічого не боліло, просто було холодно, як мені здавалося кругом. Та дивно те, що більше нікому настільки зимно не ставало, а градусник на дворі нижче +23 не опустився. А ніч була ще жахливішою, бо я спала одягнена та ще й під двома найтеплішими ковдрами!

Наступний ранок — лікарня. Безліч аналізів, в результатах яких не знаходили жодної хвороби. А тим часом, я все більше ставала схожою на живу бурульку.

Поки ми чекали висновку лікарів, сонечко почало сором'язливо зиркати час від часу крізь хмари. А лікарі, не знаючи, що зі мною робити, відпустили нас додому пити гарячий чай. Вийшовши на двір, сонце вже сміливо роздивлялось згори, що накоїли хмари, скільки води по собі лишили і оцінювало, скільки тепер йому працювати, аби це все висушити і аби встигнути, щоб всім рослинам догодити: щоб ті, яким не можна багато води, не погнили у землі, а інші щоб встигли вдосталь напитися.

Можливо, в мені сонце теж помітило щось дивне і вирішило, що йому і тут є робота, і спрямувало свої промені на мене. Прийшовши додому і провівши весь залишок дня на вулиці, а це була більша частина дня, сталося диво: я ніби розтанула і до мене повернулося справжнє відчуття температури повітря. Повернувся і вигляд звичайної дівчинки, з рум'яними щічками. В цьому я переконалась, зазирнувши у своє кишенькове люстерко, де мені посміхнувся сонячний зайчик, і, не впевнена, що це було, чи моя уява чи справді, та я побачила в нього морозиво і він так ніби сварив мене.

Ось така історія зімною сталася, як я ледь не стала бурулькою від морозива і сонце мене врятувало.

Та не думайте, що тут буде повчання про те, щщо не можна їсти морозиво. Бо після цього випадку я його далі їм і вас не відмовляю. Просто вже не вживаю його в такій кількості, як в той день. Свого життя без морозива не уявляю: влітку кожнісінького дня, але все-таки в міру, дозовано варто отримувати навіть гормон щастя, але не забувати, що і щастя може бути занадто холодним.